Необхідно знати це коротке визначення добра і зла.


Свобода і творчість — це засіб розвитку людини і наближення її до Бога. Проте цей засіб небезпечний, оскільки може нести як добро, так і зло. Його правильне і безпечне застосування відбувається лише тоді, коли людина усвідомлює себе невід’єм­ною складовою світового організму і відчуває до нього любов. Тому наступними ключовими словами арійсько­го світогляду є “цілісність” (єдність), “любов”, “праведність”.

Творчість, здійснювана з любов’ю і прагненням до свято­с­ті, завжди несе добро. Бог сприяє творчості людини, надає їй сміливості і натхнення. Завдяки Божій любові людина не боїться творити, хоча творчість — це завжди зіткнення з невідомим і таємничим. Уявлення про доброго і милосерд­ного Бога — це необхідна умова творчої розкутості людини. Творчість і страх є несумісними.

Природовідповідна соціальна організація

Практичним наслідком описаних вище світоглядних засад стали:

· стрімкий розвиток відтворюючого господарства;

· надзвичайна етнотворча потенція;

· збалансовані стосунки між чоловіками і жінками (на території України жінка ніколи не була рабинею);

· відраза до деспотизму (на території України ніколи не було деспотичних держав).

Відраза до тиранії — це архетипова особливість арійського мислення. Згадаймо, що вже індоєвропейський Сумер скла­дав­ся з вільних міст-держав, де князь (“лугаль”) щороку обирався на загальних зборах-вічах (тиранія на цій території виникла лише після знищення сумерської державності семіт­ським Аккадом). Подібний устрій несли з собою пелазги — досить згадати давню Грецію з її демократичними містами-полісами. Арійська традиція людської свободи знайшла своє продовження в державі Антів і Київській Русі, а на Запорізькій Січі стала центральним принципом усієї організації життя. Інша справа, що цією свободою наші предки не завжди вміли правильно розпорядитися, проте іншого шляху не буває: “щоб навчитися плавати — треба плавати”.

Хетський воїн. Зображення на стіні гробниці фараона Хорем­хеба. Близько 1400 р. до н. е.

Описуючи життя індоєвро­пей­ських народів, історики звертають уваги на ще одну спільну характерну рису — становий (феодальний) устрій, обов’яз­ковим елементом якого є обмеження царської влади. Наприклад, з початку II тис. до н. е. суспільство хетів (гетитів, гетів) ділилося на жерців, бояр[306] з військом, купців, ремісників, селян. Хети “мали деякі звичаї, властиві, як прийнято вважати, суто індоєвропейцям. До та­ких звичаїв належить, наприклад, більш демократичний, ніж у типово східних деспотіях, спосіб урядування. Усе вій­сько хетитів творило асамблею “панкус” (зібрання панів. — І. К.), яка спільно вирішувала всі важливі судові справи, карала злочинців. Влада зосереджувалася в руках невеликої кількості найпо­тужніших родин, які володіли вели­ки­ми землями і присягали на вірність цареві. Такі стосунки з правничої точки зору можна назвати примітивною феодаль­ною систе­мою”[307]. Державна хетів була “феде­ра­цією з дрібними князів­ства­ми, провінціями, протекто­ра­та­ми та васа­ла­ми, що давало ассирій­цям[308] змогу за гроші викликати міжусобні війни”[309]. Подіб­ний устрій зустрічаємо у пелазгів-филистим­лян, у індійських аріїв, антів, русичів та багатьох інших індоєвро­пейських народів.

Зародки цього устрою сягають середини VI тис. до н. е. і випливають з відичного вчення про чотири соціальні функції. На території України воно було втіленим у життя за допомогою чотирьох соціальних підсистем — т. з. варн.

Арійські варнимали такі назви:

1) Брахмани (“люди Брахма”, де Б-РА-х-МА — це скороче­ний запис формули “Бог неба і землі”[310]);

2) Кшатрії(“люди влади”, “мечоносці”, від “кес” — меч);

3) Вайш’ї(господарі, “люди справи”, “ділові люди”);

4) Шудри(несамостійні працівники-виконавці, неповнолітні, не посвячені у професію).

Ці назви варн сьогодні є загальновідомими завдяки поширен­ню відомостей про Індію, де понад 3 тис. тому придніпровські арії сформували суспільство, структуроване на 4 варни[311]. Най­дивовижніше те, що ці ж самі назви є глибоко вкоріненими в українську культуру.

Брахмани

На санскриті назва цієї варни звучить як “brahmana”.З часів Трипільської Аратти в українській мові залишилося слово “врахман” або “рахман”.Згідно зі словником Бориса Грін­ченка, “рахман” означає: “Житель міфічної місцевості, правед­ний християнин”. Це слово представлене в різноманітних при­слі­в’ях і приказках: “На Юра-Івана, на Рахманський великдень”, “постимося, як рахмани”, “рахманна земля”, “рахманний кінь”. Слово “рахманний” означає спокійний, сумирний, тихий[312].

Особливий інтерес викликає прислів’я “Поти рахман плохий[313], поки собаки не обступлять” (“Доти брахман сумир­ний, доки його не чіпають”). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме арійські брахманибули першими творцями сис­теми бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні “кун-фу”, “карате” тощо. Все пояснюється тим, що брах­мани-волхвине мали права носити зброї, а захищати своє життя від будь-якої небезпеки чи ворога були змушені за допо­могою засобів, якими їх наділила природа, — власних рук і ніг, а також палиці.

Про варну брахманів згадується у літописі “Повість вре­м’я­­них літ”: “Закон же у іуктриян, яких ще називають врахма­нами і осторовитами, від прадідів за приклад і благо­честя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби”[314]. Перелічені “кваліфікаційні вимоги” до брахманів пов’язані зі специфікою виконуваної ними функції. Згідно з віруваннями аріїв, брахман був створений з Божих вуст: “Заради процвітання світів Він створив зі своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш’ю і шудру” (Закони Ману). Функція брахмана полягала в тому, щоб бути постійно відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання (Слово) і передавати їх людям — а для цього треба було постійно тримати в чистоті тіло і душу.

Народна пам’ять донесла до нас згадку про варну брах­манів в топонімах (напр., Рахманівка на Дніпропетров­щині), у великій кількості прізвищ, похідних від “рахман” (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманов, Рахманінов тощо), а також звичаях і легендах. Центральне місце серед них посідає Рахман­ський Великдень: “Четвертої середи по святах великодніх обходять гуцули Рахманський Великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи. Гуцули повістують, що рахмани — се черці, справедливі руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне житє...”[315]. На думку Ю. Шилова, “в цій легенді мовиться саме про арійських брахманів-жерців, які пішли в Індію й не вернулися”[316].

Святкування Рахманського Великодня було поширене в Україні — Олекса Воропай зібрав його описи на Полтавщині, Херсон­щині, Київщині, Поділлі[317].

Священна мова санскрит

Феноменальним досягненням індоарійських брахманів було створення ними штучної мови, відомої нині як санскрит. Слово санскритозначає “досконало оброблений”, “відшліфова­ний”, “культурний”. Ця мова вва­жається священною, бо нею користувалися жерці для спілкування з Богом, нею написані релігійні тексти. Інші верстви населення — воїни, се­ляни, ремісники, торговці — розмов­ляли просторічною мовою, пракри­том. Компонент -крит у словах сан­скрит і пракрит має значення “зроблений”, “створений”, а пра- означає те саме, що й українське пра- в словах прадід, правнук, праліс, правіт­чиз­на, прабатько тощо. Тобто термін пракрит означає “первіс­ний”, “пра­вічний”, “прастворений”. Із цими двома термінами пов'язані два інші дуже важливі терміни — санскріті (культура) та пракріті (природа)[318]. Так що співвідношення між санскритом і пракритом приблизно таке ж, як між сучасною українською літературною мовою і мовою розмовною (діалектно-суржиковою).

Санскрит і українська мова походять від спільного кореня — священної мови Сенсар (перекладають як “мова сонця”, насправді — “носій сенсу”), народженої у Північному Надчорномор’ї у 55 ст. до н. е. Завдяки славно­звіс­ному українському традиціо­наліз­му багато чого з мови трипіль­ських аріїв збереглось до наших часів, звідки подібність між українською мовою і санскритом. При­чому йдеться не лише про основний лексичний фонд, а й гра­матичну будову, тотожність числен­них префіксів, суфіксів, часток, на­явність відмінків і відмінкових закі­нчень, кличної форми тощо. Ось деякі тільки лексичні сходження, досліджені Степаном Наливайком[319]:

Терміни спорідненості: тата — тато, мата, мáтар — ма­ти, матір, нана — неня, дада — дід, пардада — прадід, девар — дівер, бграта — брат, свастрі — сестра, свасур — свекор, суну — син, відгва — вдова, наводга — невістка, снуша — синова дружина (рос. сноха).

Займенники: ту — ти, сваям — сам, свій — свій, тваї — твій, маї — мій, катара — котрий, татсама — той самий, анья — інший, та — та, тат — той, то — те.

Числівники: аді — один, дві — два, трі — три, чатура — чо­тири, панча— п’ять, даса — десять, шата — сто, убга — обидва, багута — багато, багутера — багатеро, двітій — другий, трітій — третій, шаштха — шостий, двішата трідаша чатварі — двісті тридцять чотири.

Частини тіла: наса — ніс, бгру — брова, гріва — шия, пада — п’ята, хаста — кисть, мурдга — обличчя (мор­да), паршва — перса, стана — стан, груди.

Прикметники: пурна — повний, крішна — гарний (красний), прія — приємний, сваччха — свіжий, нава — новий, юва — юний, сукха — сухий, танга — ту­гий, нанга — нагий, віхваліт — схви­льований, швета — світлий, уткріта — відкритий, паріпурна — пе­реповнений.

Іменники: уда — вода, муша — миша, шула — шило, манса — м’ясо, дгама — дім, ніша — ніч, тама — тьма, авіка — овечка, біджа — зерно (збіжжя), пхена — піна, дгвані — дзвін, набга — небо, набгаса — небе­са, кута — куток, самбгар — собор, раса — роса, двара — двері, гірі — гора, ватар — вітер, гіма — зима, юшіка — юшка, чашака — чашка, коша — кіш, плавана — плавання, парівартана — переміна (досл. пе­ревер­тання).

Дієслова: смаяті — сміятися, рудаті — ридати, бгаяті — боятися, плаваті — плавати, кагаті — каза­ти, наштаті — ни­щити, бгагаті — бігати, кхелаті — гуляти, ліп’яті — лі­пити, лубг’яті — любити, будг’яті — будити, джіті — жити, кшаяті — сяяти, чуматі — цілувати (цьомати), піті — пити, ліг’яті — ли­зати, джняті — знати, падаті — падати.

Службові слова: хат — геть, атаг — отож, тада — тоді, праті — проти, ну —ну, на — ні, то — то.

У пам’ятках, писаних санскритом, особливо в Ріґвіді, Магабгараті й Рамаяні, багато точок дотикання з Україною, українцями й українсь­кими реаліями, давніми й сьогочас­ними. Наш фольклор зберігає основ­ний міф Ріґвіди про битву громо­вержця Індри з могутнім асуром — демоном Врітрою, який у наших вес­нянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. Рамаяна виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У Магабгараті боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьо­годні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують на території Давньої Ук­раїни. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у Магабгараті, а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.

Такі українські прізвища, як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших прослідковуються у відах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов’янському ґрунті, але легко й переконливо пояснюються з санск­риту.

Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипіл­ля, Халеп’я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі пе­реконливо витлума­чуються з санс­криту.

Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й на­зви. Проілюстру­вати це можна бо­дай таким прикладом. У Ріґвіді й Магабгараті чимало імен із ком­понентом — шравас, тотожним слов'янському — слав: Вішравас, Уграшравас, Пар’яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони то­тожні нашим історич­ним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав вод­ночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одно­стай­ності: назву Переяслав ви­водять від «переяти славу», Борис­лав — від «який славно бореться», Богуслав — від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з’ясувати, що ці три імені й назви — семантичні, тобто зна­ченнєві двійники, вони мають одна­кове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті си­ноніми й означають «багато», «ду­же», «вкрай, «надзвичайно», «винят­ково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однако­вий зміст — «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».

Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в Рігвіді та Магабгараті — в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побуту­ють і досі. Це можна пояснити одним: подібні імена відичні арії принес­ли до Індії з місць свого попередньо­го проживання, зі своєї прабатьків­щини, тобто з території сучасної України.

“І якщо в епічних пам’ятках на сан­скриті стільки точок дотикання з Ук­раїною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санск­рит — мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит — мова про­столюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі збері­гаються в нашому фольклорі, побутовій, обря­довій і весільній термінології, в іме­нах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослід­ників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатові­кову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські дже­рела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом погля­нути на давні й сьогочасні ук­раїнські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися повер­хово й малопере­конливо” [320].

Земля Вепра

Символом варни брахманів був білий, або сонячний, вепр[321]. Це пов’язано з тим, що виконання духовної функції потребує деякої віддаленості від світу, а вепр якраз і вважався “самітником”, “монахом” (від гр. “монос” — один, єдиний). Расотворчий казанбілої раси називався іменем Бóрія(“Земля вепра”), а з 55 ст. до н. е. — іменем ГіперБóрія.

Символ варни брахманів. Золота фігурка вепра зі срібними іклами. Скіфський курган Хомина могила, 4 ст. до н. е.

У переважній більшості дже­рел ім’я Гіпербóрія пояснюють як “країна крайньої півночі”, оскіль­ки слово “гіпер” означає “підвищення”, “надмірність”, “вище норми”, а “Бо­ре­єм” давні греки начебто нази­вали північний вітер. Згадане пояс­нен­ня є типовим прикладом “народ­ної етимо­логії” (на зразок Адам — “земля”, Україна — “окраїна”). Точним перекладом імені Гіпербóрія (Hyperborea) буде “вище Борії” або “вища Бóрія” — очевидно, що на північний напрямок тут немає жодного натяку.

— Але ж Борей є богом північного вітру?

Це ще одна масово розтиражована дурниця. Бореєм давні греки називали не північний, а північно-східний вітер[322], що підтверджує і Геродоту своїй 7-й книзі (“Полігімнія”): для захисту від потужного північно-східного вітру греки звернулися до його господаря — бога Борея. Скоріше всього, Борея зробили “північним” не дуже давно, під впливом поширеного профа­нічного тлумачення Гіперборії як “Крайньої Півночі”.

Варто також звернути увагу на те, що у греків відсутня етимологія імені цього вітру. У давнину вітри нерідко іменувалися за назвами країн, з яких вони дмуть. Тому ім’я Борей (Βορέας — “Бореас”, “Борис”) насправді означає “Борíєць”, “мешканець Бόрії” (на зразок Англія — англíєць, Кéнія — кенíєць). Вказівкою на “борійський напрям” залишилося уявлення про те, що Βορέας—Борієць мешкав у Фракії, яка знаходилась якраз у північно-східному напрямку щодо Греції[323]. Прикладом назви вітру за “країною його базування” є Афганець — гарячий вітер з Афганістану, або Левантієць — так іспанці називали вітер зі Сходу (Леванту). Додамо, що старовинна назва Дніпра — Борисфен— буквально означає “Борійський потік”.

На думку авторитетного знавця Гіперборійської тради­ції Рене Генона, “істина полягає в тому, що загальноприйняте ім’я ГіперБóрія стало вживатися греками лише в епоху, коли вони вже втратили сенс цієї давньої назви”[324]. Він же стверджує, що назва Бóрія означає “Земля Вепра” (“Варахі”) і що ця країна вважалася священною землею — місцем перебування первинного духовного центру нинішнього циклу проявлення світу, який в арійських Відах називається “Швета-вараха-Кальпа” — “Білого (світлого, сонячного) вепра цикл”[325]. В українській міфології вепр був символом Сонця[326]. У німецькій мові слово “вепер” існує у формі “ебер”, в англійській — “боар”, у російській — “боров”.

Це твердження Генона про центральне розташування Землі Вепрана нашій планеті дозволяє зрозуміти, звідки узялося ототожнення Борії з полярними регіонами. У сакральній традиції свята Бóрія вважалася “країною осі”, “пупом Землі”, духовно-цивілізаційним полюсом, який пізніше греки профанічно ототожнили з географічним полюсом. Ось як про це пише Генон: “Полярна священна земля, місце перебування первинного духовного центру цієї Манвантари (всього циклу існування людства. — І. К.), іменується також Варахі, або Земля Вепра. Крім того, оскільки саме тут перебувала первинна духовна влада, стосовно якої всяка інша законна влада цього ж рівня буття є всього лише еманацією, то не менш природно, що представники такої влади отримували також і символ вепра як свою особливу відзнаку і потім зберігали її у потоці часу. Ось чому друїди самі іменували себе «вепрами», хоча, оскільки символіка завжди є багатоаспектною, тут можна водночас побачити і натяк на віддаленість, якої вони дотримувалися стосовно зовнішнього світу, адже вепр завжди вважався «самітником»”[327].

Таким чином, свого часу відбулося профанічне змішування уявлень про духовний і географічний полюси. Ця помилка живе і донині: сьогодні деякі російські дослідники-патріоти, іноді навіть з докторськими ступенями, галасливо шукають духовний полюсГіперборії в Арктиці, тобто там, де його ніколи не було і не могло бути[328]. Їх збило з пантелику ще й те, що у Відах поряд з описом життя в помірному кліматі Європи зафіксовані феномени, які спостерігаються лише поблизу Північного полярного кола. Цей парадокс викликаний тим, що Віди зберегли народну пам’ять ще кроманьйонської Борії до літосферного зміщеннясередини 8 тис. до н. е. — коли північний полюс знаходився приблизно в районі Ісландії, Скандинавіяпокоїлася під двокілометровим льодовим панцирем (як у нинішній Антарктиді), більша частина Західної Європи була тундрою, а Північне полярне коло сягало північно-західних регіонів України[329].

Якщо Бóрія — це країна планетарного духовного центру, то що означає Гіпербóрія?

Ми вже писали, що Бóрія— це священна земля, колиска Білої (кроманьйонської, європеоїдної) раси і, відповідно, бореальної мови, які виникли десь перед 25 тис. до н. е. Приблизно у цей час європеоїди-борійці сформувалися як раса, пережили демографічний вибух і протягом кількох тисячоліть пройшли всю Євразію і Африку, а згодом Америку і практично весь світ, перетворюючи його культурно та генетично. Виникнення Білої раси пов’язують з Примордіальною (первинною) традицією — системою високих знань неземного походження. Її виникнення Генон відносить на 25 тисячоліть у минуле, що приблизно збігається у часі із зафіксованим археологією вибухоподібним поширенням по світу матеріальної культури кроманьйонців. Первинність же цієї традиції викликана тим, що лише Біла раса вперше опанувала довгострокову пам’ять — якість, без якої ефективна передача знань є неможливою (попередники кроманьйонців — месопотамські неоантропи — мали лише “дитячу” пам’ять).

Територіально Бóрія знаходилася на землях північніше Понтійського озера(попередника Чорного моря), стосовно Греції — на північному сході, тому Борієць — це бог північно-східного вітру. Напередодні затоплення більшої частини Борії (окрім півострова Крим і приморських територій сучасного Півдня України) у 55 ст. до н. е. (Циркумпонтійська катастрофа) частина людності здійснила перехід на північ — на вищі землі, де створила нову потужну цивілізацію під назвою ГіперБóрія(Вища або Верхня Бóрія), ядром якої стали землі від Волині до Київщини.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь