Повідомлення групи «Біографів»

3-й студент: Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали одночасово і роками Стусового поневіряння і найщасливішими роками його життя. З моменту виступу у кінотеатрі за ним слідкували агенти КДБ, вірші поета не друкували у вітчизняних видавництвах, але він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану - Валентину Попелюх – жінку, що стала його музою, у нього народився син, а у Брюсселі у 1970 році виходить збірка віршів поета «Веселий цвинтар».

4-й студент: У грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива звістка – вбили Аллу Горську, приятельку, яскраву жінку. Те, що говорив Стус на похороні, багатьох налякало. Офіційно вбивць, які сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: «Її вбито представниками КДБ». Цього йому не подарували і 12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 Київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 року вислали в село Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Повідомлення групи «Літературознавців»

Студент зачитує уривок з "Табірного щоденника Стуса"

Рік 1976

4/06 - за порушення правил розпорядку позбавлений права закупки продуктів харчування на 1 місяць і права отримати посилку.

14/06 - за образу адміністрації колонії переведений у штрафний ізолятор на 14 діб без виведення на роботу.

19/06 - за образу адміністрації при етапуванні в штрафний батальйон позбавлений права на чергове побачення

25/08 - за образу адміністрації позбавлений права закупки продуктів

30/08 - поміщений на 13 діб у штрафний ізолятор.

10/11 - поміщений на 13 діб у штрафний ізолятор.

Повідомлення групи «Біографів»

5-й студент: Відбувши покарання у 1979 році, повернувся в Україну, де приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. За кордоном його знають, як визначного митця слова, виходять збірки творів «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесних членів РЕН-клубу (Міжнародне об’єднання письменників з більш, ніж 80 країн). Та не пройшло і року, як у травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Стус знав, що боротьба буде смертельною. Він прийняв вирок, цілковито усвідомлюючи, які випробування випадуть йому. Слідчі були приголомшені щирістю і відвертістю Стуса. Перед судом його відправляють на психіатричну експертизу. Там встановили діагноз – “паталогічна чесність”. З листопада 1980 Василь Стус перебував у таборі ВС-389/36-1 в с. Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981.

Повідомлення групи «Літературознавців»

Студент: «Зі спогадів сина Василя Стуса Дмитра»

«У нас було одне коротке побачення після суду та ще одна доба в таборі с. Кучино Чусовського району Пермської області 1981 року. Пам’ятаю, який був шмон: маму обшукували, я відвертався, щоб не дивитися, як перевіряють кожний шов. Коли з’явився батько, я зрозумів, що він уже в якомусь іншому світі: це була людина безтілесна. Я фізично відчув, що він не такий, як ми...»

Повідомлення групи «Біографів»

6-й студент: Ніщо не могло зломити загартованого духу поета. За колючим дротом не вгасала його творча енергія: тут, у неволі, він написав свої збірки “Час творчості” і “Палімпсести”, перекладав твори Поля Верлена, Шарля Бодлера.

7-й студент: На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У листах до матері писав: ”Не оплакуй моїх фотокарток, мамо. Це щастя – мати таку долю, як у мене. Почуваю себе добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”. “Я пишу вірш і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові.”

Повідомлення групи «Літературознавців»

Студент: З листа Василя Стуса до сина Дмитра, написаного у 1984 році:

«Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі у житті, зазнають усіляких страждань … У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя … «Мудрість» життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується – той не «мудрий». Перших чекає поросяче щастя, других – орлина смерть. Обирай, сину, сам, що тобі до вподоби. Сам я зробив для себе вибір».

Повідомлення групи «Біографів»

8-й студент: У 1985 році Генріх Белль пропонує книгу Василя Стуса “Палімпсести” на здобуття Нобелівської премії. Михайло Горбачов не знав, що робити: тримати майбутнього нобелівського лауреата за ґратами, чи все ж звільнити “особливо небезпечного політичного злочинця”. Ставлення до поета стає суворішим. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. «Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його повели у карцер. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштоване наглядачами. 47 річного поета, який половину свого життя (23 роки) провів у неволі, було поховане в безіменній могилі зі стовпчиком з № 9.

9-й студент: Через чотири роки Василь Стус був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва і поховано на Байковому цвинтарі. Тут він спочиває поруч зі своїми побратимами – Юрієм Литвином та Олексою Тихим. Рукопис останньої збірки Василя Стуса “Птах душі” не знайдено.

10-й студент:

Поет передбачив у своєму вірші:

...ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай – ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Викладач української літератури. Дякуємо групам “Біографів” та «Літературознавців», а тепер послухаємо групу «Декламаторів», які досліджували поезію Василя Стуса.

Виразне читання і аналіз віршів Василя Стуса.

Група «Декламатори»

1-й студент: Наша група помітила, що поезія поета менш досліджена, ніж його біографія. Можливо це тому, що мова і символіка віршів Стуса дуже складна. Коли історик і філолог Михайло Хейфец, який перебував разом зі Стусом у таборах Мордовії, попросив почитати Стуса його вірші, той відповів: “Ти не зрозумієш, Мишку. В мене складна мова.” Дослідник творчості Василя Стуса Юрій Тевельов пише: “Складна в Стуса не тільки мова. Складна система його образності». Вірші Стуса не може читати пересічний читач: вони потребують певного інтелектуального рівня, що дозволяє їх повно зрозуміти. Але, мабуть, кожен, хто візьме в руки книгу з творами Стуса, не зможе не відчути почуття, вкладені в чіткі, суворі рядки: біль, страждання, порив, заклик.

2-й студент: "Україна є віссю, навколо якої обертається вся поезія В. Стуса", - так точно визначив тематику творчості митця Максим Рильський. Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була сенсом його життя і проходила через усі поетичні збірки: чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту і німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть – завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина. Вона його всевишня любов, трунок, що п'янить і робить одержимим, і трутизна, що вбиває тіло і веде до загибелі.

Студент читає вірш "О земле втрачена, явися".

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

Росою згадок окропи,

віддай усе благій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів,

ранкові нашепти молільниць,

де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосяжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі

над безберегістю полів,

де коси чорні на світанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп'янки духмяні

і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

1-й студент: Значне місце у творчості Василя Стуса посідає тема долі. Власна трагічна доля і поетична доля авторського героя тісно переплелися. Зносячи всі випробування поет не проклинає своєї долі і мужньо несе свій хрест. Стус казав: «Головне - я в дорозі. І - на своїй дорозі. А решта - не так важливо». Я пишу вірші і гадаю, що колись то буде потрібне моєму народові. А що мене мучать за них - то що ж зробиш?.. Комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися".

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину....

Студент читає вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе»

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осяяний

одним твоїм бажанням, аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

бо вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То – шлях правдивий. Ти – його предтеча.

 

2-й студент: Поезії Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і друзям, вражають зворушливою ніжністю й теплотою. В листі до дружини поет писав: "Валю, Бог забрав у нас будні, а залишив - свято. Свято великого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей…"

Студент читає вірш «Весняний вечір. Молоді тумани»

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

- Я так тебе любила, мій коханий.

- Пробач мене - я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

- А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.

- А не забув? Чи не забув? - О, ні.

- Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

- А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

- Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б'ються на ножах.

А єдиніться - предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

1-й студент: Мрії виховати сина, згідно власних переконань, знайшли вияв лише через звернення у листах: «Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож - рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилося краще — всім людям, на всій землі».

Студент читає вірш «Синочку мій, ти ж мами не гніви»

Синочку мій, ти ж мами не гніви

і не збавляй їй літа молодії.

Мене ж — не жди. Бо вже нема надії

схилитись голова до голови

на щиру радість. Більше не чекай.

Я вже по той бік радісного світу.

Закрию скоро погляд сумовитий,

хіба що з того світу виглядай —

і я тебе почую. Синку мій,

ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

Не дай же, Боже, звідать тої муки,

котра на мене дивиться з пітьми.

Там тисячі недовідомих днів,

від подумів уже холонуть груди.

Ні, не було мене, й нема, й не буде:

судилося згоріти на вогні

на власному — залишиться лиш тінь

та дим від попелища зрине вгору.

Двигтить, як молот, моє серце хоре,

та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.

Це ж я тобі назустріч завше йшов,

і серце обпікалося тобою —

знайди ж мене — під чорною ганьбою,

межи слідами чорних підошов.

2-й студент: Девізом, гімном життя став вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я» Він звучить як заповіт. Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки… Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, докори, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив».

Студент читає вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я”

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

2.4. Узагальнення і систематизація знань студентів.

Викладач історії України.

1. На основі заповненої таблиці «Дисидентський рух на Україні» дайте відповіді на запитання:

- Якими були методи боротьби дисидентів?

(Самвидав, звернення, листи-протести, голодовки, бойкоти, громадські акції).

- Що таке самвидав?

(«Самвидав» — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання. Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади, які потайки переписувалися, передруковувалися, передавали із рук в руки).

- Як влада боролася з дисидентами?

(Існували різні форми боротьби з дисидентами, зокрема: арешти і ув’язнення, влаштування у психлікарні, звільнення з роботи, виклики в органи КДБ).

- У чому полягало значення дисидентського руху?

(Дисидентський рух в Україні, що виник у середині 1950-х років, був загальноукраїнським явищем. Він охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки. Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення України. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. Хоча дисиденти не сформували виразної політичної системи, мали обмежену соціальну базу, не могли протистояти КДБ та потужній радянській репресивній системі. Проте вони доносили до народних мас правду по справжнє становище України, відкривали Україну світу. Завдяки їхній діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави, розроблені дисидентами принципи склали засади сучасного державотворення. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури та мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху. Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства).

 

 

2. Як ви розумієте слова епіграфа заняття?

(Василю Стусу рано зламали життя за елементарну порядність, за вірність своїм переконанням, своїй Вітчизні. Але сьогодні Василь Стус повернений народові, збулися його пророчі слова:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя...

Його немає, але він живе серед нас своїми творами, своєю стійкістю. Тепер настали інші часи. Часи, які своїм життям готував Стус. І життя-подвиг цієї людини піднімає наш дух, достукується до нашої совісті, до приспаного сумління).