Загальна характеристика дисидентського руху.

80% дисидентів становила інтелігенція: викладачі вищих навчальних закладів, науковці, інженери, шкільні вчителі, юристи, лікарі, літературні критики, письменники, журналісти, кінорежисери. У русі брали участь і інші верстви населення: робітники, студенти, військовослужбовці, церковні діячі. Дисидентський рух був довготривалим у часі (понад 20 років). Ідеологічні погляди представників дисидентства були різноманітні: марксистська платформа (П. Григоренко), націонал-комуністична (І. Дзюба), інтегрального націоналізму та ідеології ОУН (В. Мороз). Дисиденти обстоювали національні інтереси українського народу.

Методи боротьби дисидентів.

А) Самвидав. Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавали із рук в руки. Їх називали «самвидав». Перша така робота з’явилася у 1966 році і називалась "Правосуддя чи рецидиви терору?". Її автором був молодий журналіст В’ячеслав Чорновіл. В. Чорноволом була написана також робота "Лихо з розуму". З 1970 р. він редагував самовидавничий часопис у Львові "Український вісник". До 1972 р. вийшло 6 його номерів.

Відомим правозахисником, який писав самовидання, був Валентин Мороз. Відомі його есе "Мойсей", "Серед снігів", "Хроніка опору" і ін. Помітним явищем у самовидавничій діяльності була робота Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", що присвячена була протесту проти репресій 1965 року.

Б) Листи-звернення і листи-протести. Велике значення в діяльності дисидентів мало місце написання до представників державної влади в Україні чи СРСР. Людей, які писали ці листи, або підписували називали "підписантами". Автори цих листів як правило обурювались діями органів влади по відношенню до якогось явища чи конкретної людини. Найбільш активними опозиціонерами, які писали листи, були такі як: В.Стус, С.Параджанов, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська, Л.Лук’яненко та ін. Зокрема у вересні 1965 року під час презентації в київському кінотеатрі «Україна» стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл.

У 1968 р. з Дніпропетровська на ім’я першого секретаря ЦК КПУ надійшов колективний лист, де звучав протест проти переслідувань О.Гончара за його роман "Собор".

У 1968 році було написано лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Леоніду Брежнєву, Олексію Косигіну, Миколі Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією.

У 1975 році В’ячеслав Чорновіл звернувся до президента США Джеральда Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

в) Бойкоти, голодовки. Перебуваючи у нелюдських умовах утримування, дисиденти, доведені до відчаю, вдавались до радикальних методів протесту проти існуючої дійсності. Сама система часто штовхала політичних "злочинців" до бойкотів, акцій мовчання, голодовок. Левко Лук’яненко згадує релігійний бойкот 6 січня 1973 р. у в’язниці села Кучино Пермської області. Після кількох голодовок (найбільша тривала 52 дні) 6 травня 1981 р. помер Олекса Тихий. Про ці події згадує Левко Лук’яненко у своїй роботі "Не дам загинуть Україні". 5 вересня 1984 р. помер Юрій Литвин. 4 вересня 1985 р. у карцерній камері №3 під час сухої голодовки помер Василь Стус. Вони виступали проти нестерпних умов, в яких тримали ув’язнених політв’язнів. Спробу самоспалення біля Київського університету у березні 1969 року вчинив учитель із Бердянська Микола Бориславський. Він мав при собі транспаранти з написами: «Свободу діячам української культури», «Боріться за законні права української мови». 21 січня 1978 року біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник з Івано-Франківської області на знак протесту «проти російської окупації на Україні».

г) Громадські акції. Щоб привернути увагу широких верств населення України, дисиденти намагались проводити громадські акції. Наприклад: з 22 травня 1961 року в день перепоховання Тараса Шевченка щороку в пам’ять про цю подію біля пам’ятника Кобзарю збирались шанувальники творчості поета, читали його вірші, виконували музичні твори на бандурі. У 1967 р. під час проведення цієї акції учасників її було розігнано, а чотирьох із них – заарештовано. У 1968 році в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу за повернення на історичну батьківщину до Криму та відновлення національного й політичного рівноправ’я народу, яку підтримали українські правозахисники. У 1968 році радянські війська окупували Чехословаччину. На захист прав чехословацького народу виступили дисиденти. Вивішування синьо-жовтих прапорів у населених пунктах Львівщини та на Тернопільщині.

4. Українська Гельсінська спілка. Повіривши у лібералізацію радянського режиму, група українських дисидентів 9 листопада 1976 року створила Українську Гельсінську спілку (УГС), тобто групу сприяння виконанню гельсінських угод. Яка мала на меті слідкувати за дотриманням в СРСР та Україні основних прав людини. Очолив організацію у складі 37 осіб Микола Руденко – український поет і прозаїк. Серед них відомі правозахисники – Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Олекса Тихий та інші. УГС намагалася ознайомити світову громадськість із фактами порушень прав людини в Україні.

Група «Історики»: 1-й студент – повідомлення на тему:

«В’ячеслав Чорновіл – визначна постать в історії українського дисидентства»

2-й студент – повідомлення на тему:

«Микола Руденко – керівник Української Гельсінської Спілки».

(Додаток №1 до методичної розробки заняття).

Українська Гельсінська Спілка зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів, 10 інформаційних бюлетенів. Викривала злочини тоталітарного режиму: розкуркулення, голод 1932-33 років, сталінські репресії, винищення УПА і мирного населення. Інформувала про створення регіональних гельсінських груп, арешти і переслідування, порушення прав людини в СРСР. Налагоджувала контакти з правозахисними групами інших республік, закордонними організаціями. У 1977 році почалися арешти членів УГС. Було заарештовано Миколу Руденка і Олексу Тихого. До 1980 року близько? членів групи було засуджено до ув’язнення на строки від 10 до 15 років позбавлення волі. У 1988 році було відновлено діяльність УГС в зв’язку з перебудовою та демократизацією суспільства. В’ячеслав Чорновіл, брати Богдан і Михайло Горині написали програму, яку було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України. У 1990 році на базі УГС було створено Українську Республіканську Партію.

5. Форми переслідування дисидентів:

а) Арешти і ув’язнення;

Тоталітарний режим відреагував на дисидентський рух репресіями. Це були арешти, ув’язнення, поміщення у психлікарні, звільнення з роботи, виклики в органи КДБ.

Серпень-вересень 1965 року - І хвиля арештів. Переслідували інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Було заарештовано 25 осіб, 18 з них розглядалися закритими судами. Серед них: Іван Гель, Богдан та Михайло Горині, Михайло Осадчий, Євгенія Кузнецова, Валентин Мороз та інші. 1970-1972 роки - ІІ хвиля арештів. Нова хвиля репресій почалась із приходом на посаду голови КДБ УРСР Віталія Федорчука. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами свідків, переслідуванням родин та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. Серед заарештованих: у Києві – Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк та інші; у Львові – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець та інші. Більшість заарештованих у 1970-1972 роках отримали 8-15 років позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні. 1976 -1984 роки – переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму. У цей період зазнавали арештів і переслідувань не лише члени УГС, а й інші дисиденти. У 1980-1982 році відбулися численні арешти. Було заарештовано Степана Хмару, Віталія Шевченка, Дмитра Мазура та інших.

б) Влаштування у психлікарні. Часто тоталітарна система вживала нелюдські методи для приборкання дисидентського голосу. Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою на зламі 60-70-х років виступив голова КДБ СРСР Юрій Андропов. Група українських дисидентів стала "пацієнтами" психлікарень. Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч. Найвідомішою серед таких лікарень була Дніпропетровська. Саме в цій лікарні "лікувався" український правозахисник Петро Григоренко. У 1961 р. він, викладач Військової академії ім. Фрунзе (Москва), виступив з критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. За це у 1964 р. був позбавлений звання і нагород. Протягом 1964 – 1965 рр., а також у 1969 – 1974 рр. перебував на психлікуванні. Але після не припинив правозахисну діяльність. Психіатричному впливу піддались ще ряд дисидентів таких як: Йосип Тереля, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Михайло Ковтуненко та інші. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років, але вийти на волю, то у психіатричці могли «лікувати» хоч до смерті. Для того, щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під нагляд «санітара» з карних злочинців. А довершити справу допомагали препарати для пригнічення, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій.

в) Звільнення з роботи, виклик у органи КДБ.

Дуже поширеною формою боротьби з дисидентами було обмеження можливостей спілкування і поширення інформації між однодумцями. Звичним явищем для дисидентів стало звільнення з роботи, заборона писати, друкувати, знімати фільми і т.д. Постійними супутниками опозиціонерів стали стеження, цькування, виклики в органи КДБ і попередження про антирадянську агітацію.

Так, за підтримки завзятих "охоронців порядку" не доживши до свого 29-річчя пішов із життя талановитий український поет Василь Симоненко.

Для Сергія Параджанова арешти і ув’язнення не настільки глибоко поранили душу як заборона знімати фільми. "Відлучення" Сергія Параджанова від екрану тривало 15 років. "Мене вбили, заборонивши знімати" – нарікав режисер близьким. До світових шедеврів Параджанова таких як "Тіні забутих предків" (дістав 39 міжнародних нагород, 24 гран-прі у 21 країні) могли приєднатися й інші твори. Однак влада СРСР вирішила інакше. І геніальний режисер відсидів за свої переконання 2 строки ув’язнення.

Ідеологічним "обробкам" піддавались українські поети Дмитро Павличко, який змушений був виїхати за кордон, Іван Драч, що демонстрував у своїх творах героїчне минуле України, Іван Дзюба зі своїми критичними статтями до лідерів радянської держави.

(Демонстрація фрагменту 6 серії документального фільму «Дисиденти»)