Площа Галицька. Пам’ятник Світезянка.


1880 р. на площі Галицькій для оздоблення криниці біля початку вулиці Баторія (давня вул. Галицька, тепер вул. Князя Романа) було влаштовано фонтан, який увінчала скульптурна фігура «Світезянка». Автором алегоричної фігури з балади А. Міцкевича був відомий скульптор Тадей Блотницький (1858-1928), проект якого під гаслом «Preis stipendium» отримав друге місце на влаштованому 1879 р. конкурсі (перше місце отримав краківський скульптор Ян Рашка). Триметрова білокам'яна фігура «Світезянки» проіснувала на цьому місці до 1950 р.

 

Вулиця Галицька № 19.

Будинок аптеки на розі із вулицею Братів Рогатинців. Перший будинок на цьому місці був збудований 1791 року на місці колишньої Галицької брами. Із невеликими змінами фасаду він проіснував до початку XX ст. Нинішній будинок споруджено для Галицького кредитного купецького банку за проектом від 1913 року Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського. Будівництвом займався Ян Шульц, котрий вніс в проект певні правки. При проектуванні була поставлена задача стилістично наблизити фасад до вже існуючого сусіднього будинку Теодора Балабана (№ 21), спорудженого за проектом тих же архітекторів. 1980 року над головним входом уміщено рельєф «Гігея» Романа Оприска.

Вулиця Галицька – вулиця у середньовічних кварталах Львова. Назва вперше трапляється в документах 1382 року й протягом існування вулиці не змінювалась. Належить до Галицького району міста й простягається від Площі Ринок до Площі Галицької За наказом від 1777 року австрійська влада ініціювала розбирання брами на будівельний матеріал. Відповідно вулицю було значно продовжено за межі колись обнесеного мурами кварталу. Пізніше майже уся нова частина вулиці була виділена у окрему і була названа на честь Стефана Баторія. Нині це вулиця Князя Романа.

Костел Бернардинів

Інтер'єр храму був розписаний в 1738–1740 роках Бенедиктом Мазуркевичем – ченцем-бернардином, котрий навчався в Болоньї у італійського художника Джузеппе Карло Педретті. Збереглися сімнадцять дерев'яних вівтарів, виконаних у 1630–1640-х роках майстрами з Ярослава Томою Гуддером і Конрадом Кутшенрайтером. Відновлені на початку ХХ століття різьблені лави в презбітерії виконав у 1640–1644 роках майстер Павло з Бидґоща.

 

Площа Соборна.

Костел-базиліку зводили з 1600 (16 вересня 1600 р., не чекаючи дозволу короля, було закладено й освячено наріжний камінь) по 1630-ті роки на місці її дерев'яного та цегляно-дерев'яного попередників з XV ст. традиційним тоді на Русі способом – старий фахверковий костел не розбирали, ззовні будували нові муровані стіни. Після перекриття нового костелу склепіннями старий розібрали, рештки вивезли в 1614 р.). Автором плану будівництва був монах Бернард Авелідес (Авеллід). Архітектором був італієць Павло Римлянин – на фасаді костелу чітко прослідковується творчий почерк – звичний для нього ренесанс. Костел споруджено з тесаного каменю (на видобуток цього каменю король Сиґізмунд ІІІ видав спеціальний дозвіл у 1602 році) у вигляді тринавової базиліки з видовженими хорами та гранованою апсидою. Довжина храму 57,5 м, а висота 22 м. Головний фасад має два яруси, вирішені різними архітекторами в дещо відмінній стилістиці. Нижній ярус – в традиціях італійського ренесансу, характерного для творчої манери Павла Римлянина. Членування нижнього ярусу фасаду спареними пілястрами чітко виявляє тринавову композицію храму, в суворих і чітких формах вирішено бічні фасади. З цим контрастують ускладнені обриси й пластика фронтону – горішнього ярусу головного фасаду, виконаного Андреасом Бемером в стилістиці північного німецько-фламандського ренесансу (маньєризму).



Павлу Римлянину не вдалося довести до кінця будівництво – помер у 1618 році. Кажуть, що польському королеви Сиґізмунду ІІІ, який оглядав будівництво, задум Павла Римлянина здався занадто скромним. Тому учень й наступник видатного архітектора швейцарець (або італієць, керував будовою в 1613–1617 рр.) архітектор Амвросій Прихильний будував споруду інакше. Йому належить щит-фронтон ускладненої і вигадливої форми. Саму споруду Амброзій Прихильний будував у стилі німецько-нідерландського маньєризму. Третій ярус надбудовував Андреас Бемер – вроцлавський скульптор і архітектор; під його керівництвом завершили оздоблення храму в 1630 р. Швидше за все, йому ж належить і 38-метрова вежа костелу. На ній в 1753 році був встановлений годинник з боєм, для котрого майстер Андрій Франк відлив спеціального дзвона. Силует вежі порізаний, складний, характерно барочний, витончений і дуже гармонійний. Дзвіницю, що знаходиться обабіч костелу, звели у 1734 році, проте скромність і простота цієї двоповерхової, квадратної у плані, споруди з шатровим накриттям ріднять її із ренесансною архітектурою. Тривалий час на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові 1588 року. У 1917 році його перенесли до Музею імені Яна ІІІ, чим врятували від переплавки для військових потреб Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Використовувалась для спостереження за місцевістю (якось вартовий з башти першим побачив вороже військо, дав сигнал. В пам'ять хід годинника виставили так, що чергова година відбивалась на 5 хв. швидше інших міських годинників). Перша Служба Божа відбулася у 1611 році – 13 грудня (або 30 листопада (дата тодішня) 1609 р.) у день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву.

Вулиця Винниченка

У січні 2013 року відбулось відкриття відбулося з нагоди створення в Україні 195 років тому першої профспілкової організації. Нагадаємо, що рік народження української профспілки – 1817-й. Місце народження – Львів. Тоді у місті було 2169 робітників та ремісників, і 45 із них об’єдналися у професійну організацію для захисту економічних та соціальних прав – вона мала назву «Союз взаємодопомоги членів друкарської справи», і створили її 6 листопада у приватній друкарні Піллерів. У відкритті пам’ятної таблиці на будинку № 8 по вул. Винниченка взяли участь голови територіальних профспілкових об’єднань. У Львові на фасаді будинку по вулиці Винниченка, 8 встановлено меморіальну дошку, присвячену 195-річчю від часу створення першої на теренах України і СНД профспілкової організації.

Така організація діяла ще з 1817 року в приватній друкарні поліграфіста австро-німецького походження Корнелія Піллера. Називалася вона «Стоваришування взаємної допомоги членів друкарської справи». Активісти захищали соціально-економічні права та інтереси робітників, першими серед друкарень міста відстояли 10-годинний робочий день, відмінили дитячу працю та домоглися збільшення зарплати. Крім того, у друкарні створили першу в місті «касу хворих» – з неї виплачували матеріальну допомогу тим, хто захворів, втратив працездатність і навіть тим, кого звільняли.

Бронзову пам’ятну таблицю виготовили скульптори Василь і Микола Гурмаки, а проект створили архітектори Олег Микита та Андрій Лисенко.

 

Будинок Піллера

Будинок (вул. Винниченка, 8) споруджено в 1820-х рр. у стилі ампір. Він прикрашений рельєфами на теми античності, виконаними Й. Шимзером. В 1 пол. ХІХ ст. будинок належав родині видавців Піллерів. Їх друкарня була поруч (вул. Личаківська, 3). За іншими даними, будинок споруджено бл. 1805 р. саме для друкарні Піллерів, оздоблений скульптурами братів Вітверів (Гартмана та Йогана-Міхаеля). В 1839 р. перебудований для потреб австрійської податкової адміністрації. В 1893 – 1894 рр. тут жив український письменник Осип Маковей (Леся Українка в листі до матері з 3 (15) січня 1894 р. подає таку його адресу). У будівлі № 8 зараз розташована редакція газети міської ради «Ратуша»,

Площа Адама Міцкевича

У плані площа Міцкевича – трикутної форми, і разом з Марійською площею є південно-східним продовженням проспекту Свободи. На неї також виходять: проспект Шевченка (Академічна), вулиці Театральна, Братів Рогатинців, Валова, М. Вороного, Коперника, а зі сходу примикає площа Галицька. Поруч пам’ятник Міцкевичу, 1904 рік автори: Попель, Паращук.

В 1910 році цей будинок, який знаходився в аварійному стані, купив один з найбагатших будинковласників Львова єврейський купець Йона Шпрехер (1861–1943). Незважаючи на велике багатство він був феноменально скупою людиною. Ходив завжди в подертій обношеній одежі тільки пішки , щоб зекономити 25 грош, харчувався виключно картоплею з олією. Прибуткові будинки, власником яких він був, завжди виділялись серед львівських споруд своєю неординарністю. Це і великий дім з рясним сецесійним декором на вул. Городоцькій, 45-47 (де мешкав Й. Шпрехер), збудований у 1907 році, і споруджений в 1927-1939 рр. на залізобетонному каркасі будинок в стилі функціоналізму на пр. Шевченка № 7 і обладнаний в 1926 році пасаж «Маріацька галерея» на пл. Міцкевича, 5 (нині магазин «Роксолана»). Улюбленим, так би мовити «придворним» архітектором Й. Шпрехера був Фердинанд Касслер (1883-1943). Власне Касслеру було доручено в 1911 році спроектувати і поставити на пл. Міцкевича № 8 будинок, який вражав тоді своєю монументальністю і викликав чимало суперечок. Фактично це був перший львівський «хмарочос» – місто не знало до цього таких високих приватних будівель. Будинок нараховує шість поверхів. Завершується великим мансардним дахом з башточками. В стилістиці споруди переважають академічні варіації: півколони та пілястри різних габаритів, декоративні проміжні карнизи і сандрики. Водночас типовими для модерністських творів Касслера є параболічні обриси долішних та верхніх вікон і асиметричний вигин верхнього карнизу. Відгомін сецесії відчутний в рельєфах на пілонах порталу – примхливих драконах і ящерах, виконаних вірогідно скульптором Зигмутом Курчинським в 1913-1914 рр. Застосовано центральне опалення та вентиляцію, використано залізобетонні конструкції.

 

Проспект Свободи

«Ощадливість» на Галицькій касі ощадності – тепер музей етнографії. Скульптор Л. Марконі.

Міф, ніби львівська статуя Свободи символізує добру і гостинну Америку , що приймає в свої ніжні та відкриті обійми українців і поляків, як і більшість сучасних міфів , є скоріше відображенням нашого спотвореного уявлення про себе. Якою була ідея скульптора про безмежність власних сил від сучасного міфу про гостинність чужини. Досить цікавою і неоднозначною є історія будинку нинішнього Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, створеного в 1951 році (проспект Свободи , 15). Верхній фасад будівлі прикрашає статуя Свободи! Правда, на відміну від нью-йоркскої, вона сидить. Львівська Свобода ніжно обіймає двох чоловіків.

Цей красивий будинок побудований в 1891 році за проектом Юрія Захаревича й за кошти місцевих українських підприємців. Призначався для Центральної монопольної ощадної каси. Поширена думка, що автор скульптурної групи Леонард Марконі втілив у жіночій фігурі – Свободі символ ощадності та добробуту , розквіту і благополуччя Галичини, а в оточуючих її чоловіках – успішні сільську господарку та промисловість краю .Тому композиція отримала популярну назву Ощадливість і повинна була символізувати готовність народу Галичини досягнути добробуту та економічного розвитку власними силами на своїй землі.

 

Вулиця Січових Стрільців

1861 р. залізнична колія Акційного товариства ім. Карла Людвіга з’єднала Львів з Віднем. Коли ж залізниця перейшла в державну власність, виникла потреба побудови власного будинку Дирекції. В 1885-1887 роках на вул. 3 Мая, 3 (тепер це вул. Січових Стрільців) за проектом архітектора Вінцента Равського-молодшого було збудовано споруду першої Дирекції державної залізниці. Входова брама, вестибюль, сходова клітка були щедро декоровані неоренесансним декором. На зображенні над вікнами ІІ поверху розташовані рельєфи з алегоріями Електрики, Механіки, Інженерії, між вікнами ІІІ поверху розташовані каріатиди. Верхівку будинку увінчує фігура крилатого Гермеса (Меркурія), що стоїть на шарі в пориві руху – роботи скульптора Леонардо Марконі. 1897 р. Дирекція залізниці покинула цей будинок, який переобладнали для потреб готелю «Імперіал». Більш, ніж через сторіччя з’ясувалося, що фігура Меркурія, яка нависає над центральною частиною будинку та входом до пасажу Крива липа, знаходиться в катастрофічно аварійному стані. Оскільки з боку влади не відбувалося дій по реставрації скульптури та ліквідації небезпечної ситуації, зусиллями небайдужої групи львів’ян була створена неформальна організація «Ініціатива з реставрації скульптури Меркурія у Львові», яка шляхом збору благочинних внесків львів’ян зібрала необхідні для реставрації кошти. Відновленням скульптури вже третій рік займається Кафедра реставрації та реконструкції архітектурних комплексів НУ «Львівська Політехніка» з допомогою Німецького товариства міжнародної співпраці (GIZ), яке фінансує останній етап порятунку Меркурія.

Пам'ятник Швейкові

Бравий вояка Швейк біля «Віденської кавярні» на проспекті Свободи.

Пам'ятник Швейкові у Віденського кафе у Львові відразу почав жити власним, незалежної від волі своїх творців , життям. Виник звичай кидати монетки в кухоль, яку він тримає і фотографуватися, сидячи у нього на колінах. А чи був Швейк у Львові? І звичайно, що був. Коли повністю виправданий Швейк (але таки під конвоєм ), прибув до штабу своєї бригади , начальник штабу видав такий наказ: Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Золтанець, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та 6 крон 82 Гелері на дорогу, замість харчового постачання. Отже, Швейк таки побував у Львові, і то не проїздом.

 

Площа Ринок

Великий герб: містить зображення герба, увінчаного срібною міською короною, яка символізує м. Львів як обласний центр. Обабіч щит підтримують два щитотримачі – лев у короні (символ Галицько-волинської держави) та давньоруський ратник, які мають відображати епоху заснування м. Львова Данилом Галицьким та становлення його як стольного міста. Знизу герб доповнює стрічка у національних синьо-жовтих барвах та загальноукраїнський герб Тризуб як символи Соборності України.

5 липня 1990 року сесія Львівської міської ради затвердила сучасний герб Львова: у синьому полі золоті кам'яні ворота з трьома вежами, середня з яких вища від бічних, в отворі брами крокує у правий геральдичний бік золотий лев. Також були затверджені великий герб та хоругва (прапор) Львова. Символи розробили за мотивами старого герба А. Ґречило, В. Турецький, І. Турецький та І. Сварник.

 

Будинок пані Арбекової

Нещасній німкені, пані Абрековій, яка мешкала у будинку на розі Краківської і Шевської в кінці XVI століття, явно не пощастило, тому що власне з боку вулиці Шевської на віконницях і стінах її будинку всі охочі писали епіграми і малювали карикатури політичного змісту, висміюючи своїх ворогів, часто у досить непристойній формі. Тогочасні львів'яни щодня з нетерпінням сходилися сюди, щоб дізнатися хто ж цього разу потрапить під вогонь критики місцевих пасквілянтів. Особливо діставалося магістратові і природно, що цей же магістрат 1601 року видав спеціальну постанову, яка суворо забороняла пасквілі і навіть виставив біля будинку сторожу.

Саме так наприкінці XVI – на початку XVII вітались львів’яни, зустрічаючись на вулицях чи заходячи один до одного на гостину. І питання це не було риторичним, адже, справді, кожного дня, «пані Абрекова» повідомляла про щось нове, часто викликаючи цією інформацією бурхливу хвилю обговорень. Та, хоч складається уява, що п. Абрекова була великою пліткаркою, усе це часто відбувалось поза її волею та за її плечима, а точніше – дія відбувалась на фасаді її будинку, що на розі вулиць Краківської та Шевської. Власне почалось все з того, що на фасаді цього будинку хтось написав в’їдливий жарт на адресу самої господарки. Ідею підхопили, і з того часу будинок Абрекової поступово почав перетворюватись на вуличну газету, де можна було дізнатись не лише останні плітки тогочасної «жовтої преси», але й помилуватись дотепними карикатурами. Забава ця набувала особливої ваги в часи ярмарків, адже саме тоді вона перетворювалась на такий собі конкурс дотепів і сатири. Спостерігачі з полегкістю зітхали, коли черговий жарт був адресований не їм. Однак межу було перейдено, і до боротьби з пасквілянтами долучився магістрат, який видав насмішникам суворе попередження, та виставив варту біля вікон пані Абрекової. Навіть у церкві на голови жартівників закликали гнів Господній. І хоч після цього «творчість» пасквілянтів занепала, ім’я пані Абрекової згадували ще досить довго.

 

Каплиця Боїмів

Каплиця Боїмів – пам’ятка сакральної архітектури у Львові на площі Катедральній, 1.

Каплиця збудована у 1609–1615 роках (за іншими даними у 1606–1615 роках) над фамільним гробівцем родини львівських патриціїв угорського походження Боїмів. Каплицю побудовано на території тогочасного міського цвинтаря, поблизу Латинського собору. Усипальницю для родини замовив і розпочав Георгій Боїм, а завершував його син Павло Боїм. Всього в каплиці поховано 14 осіб з династії Боїмів.

Імена творців каплиці точно не відомі. За найобґрунтованішою версією, її будівничим був архітектор з Вроцлава Андреас Бемер, який в ті часи побудував ратушу, оздобив сусідню каплицю Кампіянів. Прототипом каплиці Боїмів, ймовірно, є усипальниця Зиґмунтовська (Сиґізмундівська) у замку Вавель в Кракові.

У другій половині XVIII-го століття поховання з каплиці Боїмів перенесені на львівські цвинтарі, а ключі від неї, згідно з заповітом Георгія Боїма, передано до катедри. У 1945 році радянська влада закрила каплицю для відвідувачів. Однак з 1969 року сакральна споруда увійшла як окремий відділ до Львівської картинної галереї, її знову відкрито для відвідувачів Ззовні каплиця своєю архітектурно-об'ємною композицією нагадує прикарпатські церкви XVII-го століття. Квадратна у плані, будівля увінчана восьмериком бані з восьмигранним світловим ліхтарем. Верхній купол завершено хрестом з фігурою Ісуса. Це мало розповсюджений у християнській іконографії образ Христа Засмученого (пол. Chrystus frasobliwy, англ. Pensive Christ). Незвичність цього варіанту скульптури у тому, що на відміну від усіх інших зображень сидячого Христа, тут Христос спирається щокою на ліву руку, а на більшості відомих зображень – на праву. Під Христом купол «оперізує» такий напис латинською мовою: «Гляньте й побачте, усі, хто дорогою йде: чи є такий біль, як мій біль? Плач Єремії 1.12».

Архітектурний стиль каплиці визначають як зрілий ренесанс з переходом до бароко. Також його характеризують як найхарактерніший взірець північного маньєризму в Україні. Архітектурний об'єм має характерну для доби Ренесансу центричну композицію, розбивку зовнішніх стін пілястрами іонічного ордера, розвинений вінцевий карниз.

Стіни каплиці орієнтовані строго за сторонами світу. Південна закрита житловим будинком, що прибудований впритул до каплиці у XIX-му столітті.

На північній стіні, також розчленованій пілястрами, розміщені два фрескові зображення: Богоматері та Ісуса Христа. Вище, на одній зі сторін восьмигранного барабана – один із найкрасивіших львівських рельєфів – «Юрій Змієборець». Взагалі образ Святого Юрія (патрона Георгія Боїма) принаймні тричі зустрічається в декоративному оформленні каплиці. Вважається, що автором фресок і барельєфа, а також скульптурних зображень над капітелями пілястр, є Андреас Бемер.

Східна стіна, що виходить на вулицю Галицьку, розчленована п'ятьма пілястрами і прикрашена двома фресковими портретами – самого Георгія Боїма та його дружини Ядвіґи. Портрети створені 1617 року, їх приписують Яну Дзіані (Jan Giani). Під портретом засновника каплиці – напис латинською: «Георгій Боїм. Львівський райця, фундатор цієї каплиці. Року: 1617». А під портретом його дружини, напис має такий зміст: «Ядвіґа з Нижньовських Боїм».

 

 

Каплиця Бичування Христа (Кампіанів)

Каплиця Кампіа́нів – усипальниця родини Кампіанів. Роботи почалися у 1584 (або 1585) році на кошти львівського бургомістра Павла Кампіана. Примикає до північної стіни Латинського собору у Львові. Збудована на місці каплиці шляхетської родини Струмилів, що стояла тут від 1463 року.

Каплиця має форму перекритого склепінням куба без купола, уміщеного між контрфорсами північної стіни собору. Ймовірно, споруджена будівничим Генріхом Горстом. Одноярусний доричний ордерний каркас на цоколі з фацетованим рустом скоріш за все виконаний Павлом Римлянином. Остання фаза оздоблення була ініційована сином Павла Кампіана – Мартином (в заповіті П.Кампіан доручав сину продовження робіт – і припала на 1619–1629 роки, коли було вмонтовано три рельєфи на тему страстей – «Зняття з хреста», «Воскресіння» та «Христос – городник», а також три символи на аттику. Можливо, що роботами в цей час керував архітектор Андреас Бемер. М.Кампіан хотів, щоб вона своєю пишністю, багатством перевершила каплицю Боймів.

1660 року ремонт каплиці ініціював Бартоломей Зиморович. Він також замовив ряд надгробків, частину з яких виконав Войцех Капінос молодший (Зичливий). У другій половині XVIII ст. за ініціативою латинського архієпископа Вацлава Сєраковського перебудовано вхід до каплиці, на західній стіні влаштовано вікно, перемуровано склепіння, яке 1774 року розписав Станіслав Строїнський. Цей же художник зобразив Отців Церкви – Св. Івана Хризостома і Св. Єроніма над пілястрами, що фланкують вхід до каплиці.

Потрапити до каплиці можна лише з костелу. Інтер'єр каплиці надзвичайно багатий. На його оздоблення пішов чорний, білий, червоний та рожевий мармур. З мармуру виконано і вівтар авторства Генріха Горста. Цей же скульптор виготовив надгробок із зображенням Павла Кампіана на повний зріст із птахом в руках (символом швидкоплинності життя). Інтер'єр також прикрашено бюстами самого Мартина Кампіана, його батька Павла та горельєфами із зображенням пророків, апостолів й євангелістів. У 1905–1906 роках реставрована під керівництвом Владислава Садловського. Розписи відновлював Генрик Кюн. Наступна реставрація відбулась 1923 року.

Каплиця, присвячена Ісусу Бичованому, відома також під назвою «Каплиця Кампіанів». Походить з ІІ пол. XVI – II пол. XVII cт. Будівля є однією із найцінніших сакральних пам’яток маньєризму Польщі. При будівництві цієї каплиці працювали Павло Жимянін та Анджей Бремер. Мармуровий вівтар XVI ст. з фігурами апостолів Св. Петра і Св. Павла, Св. Августина і Св. Івана Кантего був збагачений ще двома іконами: Бичованого Христа та Ісуса, котрий несе хрест.

На стінах можна побачити епітафії, присвячені засновникам каплиці – львівським патриціям: Павлові, Марцінові та отцю Кшиштофу Кампіановим з І пол. XVIIст., а також бургомістру Марціянові Гросваєровому, Марцінові та Зузанні Острогурським з родини Кампіанів. Каплицю доповнюють медальйони з чотирьма Євангелістами, Отцями Храму та Апостолами. Купол каплиці увінчаний поліхромією Станіслава Строїнського «Христос перед Пилатом».

Родинна каплиця Кампіанів, вбудована в північний бік Латинської катедри – найгарніша та найцінніша каплиця львівської катедри, багато оздоблена мармуром і алебастром. У 1619-1629 рр. вроцлавські майстри, які саме працювали у Львові – Єжи Пфістер та Генрик Горст, збудували її на основі давньої каплиці Струмиллів, зведеної архітектором Павлом Римлянином близько 1597 р., як родинний мавзолей Кампіанів, Острогорських та Гросваєрів. Фото представляє нагробки Павла (пом. 1600 р.) та Мартина (пом. 1629 р.) Кампіанів, вмонтовані в правий бік каплиці.

Площа Ринок

Будинок № 38. Кам'яниця Вільчківська, зведена у XVII ст. Кілька років тому будинок об'єднали з будинком № 37 і створили оглядовий зал Будинку моделей. Під час реставрації в підвалах були відкриті чудові розписи. Над дверима з'явилася емблема цеху кравців – ножиці.

Будинок № 23 – кам'яниця Шольц-Вольфовичів. Збудована в 70-х роках XVI ст. у стилі німецького Відродження. На розі – скульптурна група «Хрещення Ісуса Христа» (скульптор Заремба). Фасади прикрашені скульптурними масками, іноді шаржованими. На Ринок виходять три вікна – за законом, який не могло зламати навіть багатство купців Шольц-Вольфовичів, найзаможнішої родини Львова. Три вікна – це бічний фасад, а від пл. Катедральної будинок займає 2/3 довжини кварталу. І було кому тут мешкати – Вольф Шольц мав 12 синів і 12 дочок (від однієї дружини); 25 тис. червінців у дзвінкій монеті залишив він їм у спадщину, не враховуючи земель, будинків, крамниць, товарів, рухомого майна. Шольц-Вольфовичі – одна з гілок могутнього клану Шольців. Засновниками його були згаданий уже купець Вольф Шольц і його брати Якуб та Ян. На Ринку Шольцам належало кілька кам'яниць.

Будинок № 35

У Львові біля кав'ярні «Рурмайстер» у 2013 році зявилася скульптура водяної німфи Мелюзини. Вона обливатиме людей свіжою водою. Щоправда, бризкатиме Мелюзина лише на тих, хто до неї буде доторкатися. Перше джерело на площі Ринок носило назву «Мелюзина»

Будинок № 6.

Палац Корняктв – Королівська кам’яниця.

Унікальна пам'ятка Відродження, одна з не багатьох у нашій країні. До кінця 70-х років XVI ст. на ділянці, яку нині займає будинок, стояли дві кам'яниці. У 1569 р. у Львові оселився виноторговець Костянтин Корнякт, за походженням грек із Кріту. Приїхав він з Молдавії, де був боярином і керівником митної служби, а також торгував вином. Причину його переїзду до Львова не з’ясовано – можливо, нею стало внутрішньополітичне становище Молдавії. Хай там як було, але жаданого спокою Корнякт у Львові не знайшов. У ті часи взаємовідносини з Туреччиною і Кримом були для Польщі питанням життя і смерті. К. Корнякт з його політичною і економічною ерудицією, знанням східних мов, зв'язками і знайомствами на Сході був просто необхідною людиною. Він став особистим секретарем короля Сигізмунда II Августа і на цьому посту настільки прислужився Польщі, що король у 1571 р. дарував йому дворянство. Б 1576 р. інший король, Стефан Баторій, це дворянство підтвердив і спеціальним декретом дозволив Корнякту спорудити на Ринку будинок з шістьма вікнами. Корнякт купив два вищезгаданих будинки, наказав знести їх і на цьому місці спорудити новий будинок. Це зробив архітектор Петро з Барбони у 1580р. Будинок вийшов гарний, з пишним багатоколонним порталом, який доходив до середини теперішнього тротуару. Але Корнякт, дарма що став шляхтичем і був одружений зі шляхтянкою Дзєдушицькою, торгівлі вином не кинув. Над вхідними дверима висіла гілка ялини, своєрідна вивіска винарні, яка розміщувалася у залах першого поверху. Пускали сюди тільки людей з товстими гаманцями. І приємно було в морозяний зимовий вечір посидіти біля палаючого каміна, у веселому товаристві за кухлем гарячого вина з цукром і прянощами. Зал освітлювався олійними світильниками. І досі ще збереглися забиті в стелю кільця, на яких вони висіли. У просторих пивницях зберігалося вино. Нагору його подавали ліфтом. Незважаючи на численні пізніші перебудови будинку, досі існують деякі фрагменти з XVI ст. Збереглася Готична зала – єдина у Львові пам'ятка світської готики, старша від будинку загалом. На третьому поверсі збереглися стелі з поперечними балками, характерні для львівського будівництва XVI ст. К. Корнякт помер у 1603 р. Його нащадки досить швидко пустили багату спадщину за вітром. Будинок у 1623 р. був проданий монахам-кармелітам. У 1642 р. його купив магнат Лн Собеський, після смерті якого в 1647 р. будинок успадкував його син Лн. У 1674 р. Ян Собеський став королем Польщі, а кам'яниця отримала назву Королівської, її приміщення здавали в оренду ремісникам. У флігелі мешкав особистий ювелір короля. Колишня винарня стала кордегардією – приміщенням караулу. Уже тоді в архітектуру будинку почали вносити певні зміни. У 1678 р. було споруджено аттик зі статуями короля та шести лицарів. Наприкінці XIX ст. будинок належав К. Понінському, який мешкав на третьому поверсі. Він ретельно стежив за станом королівських зал, абсолютно не звертаючи уваги на подвір'я. Як це видно на фотографії того часу, більша частина його була забудована безліччю різних комірчин, оренда яких давала чималий прибуток. Лоджії були частково замуровані, частково засклені. В оренду здавали також приміщення першого поверху. Так, у Готичній залі містився магазин посуду Р. Квеста. Після смерті К. Понінського в 1906 р. будинок перейшов до князів Пюбомирських, у яких 1908 р. його викупило місто з метою влаштування тут музею. Але спочатку взялися впорядкувати подвір'я. При цьому вивезли 100 возів будівельного та іншого сміття. Остаточно двір було відреставровано в 30-х роках XX ст. архітектором Л. Ґюрковичем. Музей відкрився 12 вересня 1908 р., у 225-ту річницю розгрому Яном III Собеським турків під Віднем, і дістав назву «Національний музей імені Яна IIІ». З самого початку музей мав чітко визначене політичне спрямування, чого ніхто не приховував. Музей імені Яна III зібрав значні колекції зброї, живопису, нумізматики. Але, незважаючи на це, вів він жалюгідне існування. Весь штат музею – директор, охоронець фондів і сторож (він же опалювач і прибиральник). 5000 злотих – річний бюджет музею (господарські витрати, платня персоналові, закупівля експонатів та ін.). Фонди поповнювались переважно за рахунок пожертв. Музей працював тричі на тиждень по чотири години на день. У травні 1940 р. у цьому приміщенні відкрився Львівський історичний музей. Його роботу перервала війна. Під час окупації міста колекції музею були пограбовані гітлерівцями. Особливо постраждали збірки зброї та нумізматики. З самого початку, з 1908 р., музейна експозиція була побудована за принципом кунсткамери, тобто не відображала історичний процес, а експонувала різного роду раритети.

Зараз музей висвітлює історію західних областей України від найдавніших часів до сьогодення. Це другий за розміром музей такого типу в Україні. Великою популярністю користується Італійське подвір'я. Тут знімалися кінофільми, в останні роки традиційними стали концерти, які проводить Львівська консерваторія, а також театральні вистави. Резонанс тут чудовий, і старовинна класична музика у поєднанні з архітектурою Відродження створює у слухачів і глядачів неповторний настрій.

Справжньою окрасою будинку є чудове подвір'я, так зване Італійське, або Венеціанське, єдине у нашій країні. Будинок з подібним подвір'ям, але збудований у 1888 р. в Лівадії, в Криму – це колишній царський палац. Перше, що вражає у ньому, це сувора співрозмірність усіх деталей, як і на фасаді. Подвір'я замкнене по периметру трьома рядами лоджій. Можна стверджувати, що ця будівля є втіленням основної ідеї Відродження – в центрі світу стоїть людина. Подвір'я було місцем відпочинку. Гамір торгової площі сюди не долинав – тиша, спокій...

Будинок № 23

В 1880 році в честь візиту австрійського імператора Франца Йосифа до Львова над входом в ратушу встановили скульптурну групу з алегоріями Гостинності, Мужності і Патріотизму. Також перед входом встановили двох левів з гербами міста. В 1948 р. після війни левів відреставрувалиа, а портал демонтували поляки в 1928 році під час реставрації ратуші.

Базар на пл. Ринок існував до 1944 р. Тут торгували овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами. Цікаво, що мили вони овочі і фрукти прямо в фонтанах з статуями :) А самі фонтани збудовані на місцях старих водойм, які в ті часи забезпечували потребу міста в воді.

Не секрет, що однією з найболючіших проблем сучасного Львова є водопостачання. І проблема ця існує для мешканців міста вже понад 600 років. Незважаючи на те що середмістя Львова «стоїть на воді» (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в 1407 р. згадується перший водогін, яким надходила вода з джерел, розташованих за межами міста. Спорудження водогону завжди було складною і дорогою справою. Мабуть, львів'яни мали всі підстави бути незадоволеними водою середмістя, якщо вони вдалися до будівництва водогону. Річ у тім, що ця вода була непридатна до вживання. Кількість водогонів поступово зростала – наприкінці XVIII ст. їх було 16. Але й досі ми не знаємо всіх джерел, якими вони живилися. З міркувань військової безпеки місцезнаходження джерел тримали у суворій таємниці. На східному боці площі знаходився водорозподільний пункт. Це була водойма «Мелюзіна» – від величезної бронзової статуї німфи Мелюзіни, котра прикрашала її. До водойми сходилися водогони, а звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки. Але місто росло, однієї водойми було замало. У 1697 р. на південно-західному розі площі спорудили ще одну, її назвали «Нептун» – від дерев'яної статуї бога морів, якою вона була прикрашена. Третя водойма була споруджена в 1744 р. на південно-східному розі площі (нині фонтан «Діана»). Не слід забувати, що цією водою в середньовічному Львові могли користуватися далеко не всі бажаючі, а лише ті, хто мав змогу заплатити за прокладення водогону до власного будинку. Таких будинків у другій половині XVIII ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживала воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій. У 1793 р. на Ринку було споруджено чотири фонтани – по одному на кожному розі площі. При будівництві двох із них (нині «Нептун» і «Діана») використали вже згадані водойми. Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка знаходиться в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші – статуя персонажа античної міфології: бог морів Нептун, його дружина Амфітрита, богиня полювання Діана і герой Адоніс. Автором статуй був відомий львівський скульптор Гартман Вітвер.

 

Будинок № 4









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь