Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Фотографії, Фелліні і «Шаріка»
Час був обраний якнайкращий. О четвертій годині на самий Великдень більшість людей, що залишилися на свята в місті, робила родинні й товариські проходи після обіду і перед тим, щоби знову піти додому щось поїсти або вибратися в гості. Були вичерпані вже всі можливості заповнити чимось великодню неділю. Несподівану радість і атракцію подарувала містові музична група «Перкалаба», цього разу без жодної музики. Але ідея була просто чудова. Ще кілька днів перед тим музиканти оголосили, що о четвертій біля ратуші відбудеться фотосесія. Всіх охочих запрошують сфотографуватися для обкладинки нового альбому групи «Говорить Івано-Франківськ». Має бути добра обкладинка - нічого, крім колажу із сотень облич і постатей знайомих і незнайомих містян. Сесія вдалася. Між четвертою і п’ятою годинами на ринку зібралася така дивовижна колекція типів, якій позаздрив би навіть Фелліні. А відомо, що він ціле життя придивлявся до людей і каталогізував найориґінальніші химерні тіла, черепи, носи, вуха, роти, руки, постави, щоби в потрібному, знаному лише йому, місці якогось фільму вставити хоча б на кілька хвиль того чи іншого зі своєї колекції. Зрозуміло, що все почалося з друзів і прихильників «Перкалаби». Такої густини ориґінальних осіб давно вже не бачили у Франківську. Передовсім хлопці і дівчата з тієї верстви, яка є найцікавішою в їхньому вільному поколінні. Освічені і делікатні, іронічні й романтичні, любителі літератури, музики, гір. У них дуже багаті і гарні вирази облич. Вони вміють щось робити, але в них ожив якийсь найкращий гіпівський мотив. Що справді вражає, це дівчата у джинсах і вишиваних сорочках. Важко вигадати наповненішого духом гострого еротизму. На цьому тлі ще краще сприймаються групи і сімейні пари, групи сімейних пар тридцяти-сорокарічних ветеранів усіх національних, мистецьких, музичних, наркотичних, літературних, вуличних, сексуальних, ідеологічних, публіцистичних, квартирних, пікнікових, перформенсових революцій попередніх десятиліть. Вони перейшли через таке різноманіття перехідних часів, поставали такими братами і сестрами, стільки разів ділилися і мінялися чимось найголовнішим і дріб’язковим… Їхні малі діти, котрі теж мали нагоду за свої кілька років запізнати більше, ніж ровесники, виглядають як нагороди учасників таємних бойових дій.
Можливо, саме ці маленькі діти, які надавали всьому збродові безсумнівної леґалізації й оправдання, спровокували до знимки так багато цивільної святкової публіки. Місто скучило за простими і радісними виявими сукупності. Запропонувавши любов, переважно отримуєш її у відповідь. Фотографам просто пощастило. На лінію знимки за цей час виходили справді гарні люди, красиві навіть у своїй відкритій химерності, навіть у своїй розслабленій кострубатості. Магніт притягнув тих, хто має здатність притягатися. Дивлячись на все це щастя, я раптом відкрив доступ до однієї загадки, яка переслідує вже багато років. У 1943 році за кількадесят метрів звідси ґестапо арештувало 27-х діячів ОУН під час прем’єри оперети «Шаріка». Потім їх розстріляли поруч з театром. Я не міг зрозуміти, що примусило найдосвідченіших конспіраторів, випробуваних підпільників, суворих воїнів допуститися такого порушення елементарних канонів, знехтувати очевидною небезпекою і піти всім разом на прем’єру. Вияви публічного стресу долаються лише публічними виявами людяності. А людяність хоча би накоротко мусить не передбачити зла. Погана асоціація, але якби хтось хотів і цього Великодня здійснити цілеспрямований арешт, то кращої нагоди годі було шукати.
Тотальний диктант
У тридцятих роках двадцятого століття з’явився один анекдот, який треба було більше показувати, ніж розповідати. Отже. Був один єврей, який сказав, що все - тут (при цьому показувалося на голову і малося на увазі Мойсея, який вручив людству закон). Потім прийшов інший, який сказав, що все - у серці (Христос). Через багато століть їх заперечив третій єврей, який сказав, що все - в кишені (Маркс), а невдовзі четвертий єврей заявив, що все - тут (показувалося на геніталії, маючи на увазі Фройда). І врешті тепер п’ятий єврей переконав, що все відносне (саме тоді теорія Айнштайна набула масової популярності)…
Мало того, що анекдот дотепно і лаконічно розкриває всю еволюцію пошуку абсолютної істини, він ще й дуже добре передає атмосферу міжвоєнної Європи, коли континент напружено шукав формули майбутнього після найбільшого зламу в свідомості суспільства - Першої світової війни. Якраз тоді формувалися основи того світогляду, того суспільного ладу і тих дійових механізмів, які ми називаємо сучасними цінностями і стратегіями (щоправда, для цього довелося перейти через тоталітарні режими і велику різню Другої світової). Відтоді роль основи основ перепадала і нафті, і військово-промисловому комплексові, і комп’ютерові, й інформації, і комунікації, і таємним службам, і високим технологіям, і громадянському суспільству, і протистоянню цивілізацій, і мультикультуральності, і реґіоналізмові, і ґлобалізації, і сексуальній революції, і поверненню до природи, і виходові в космос, і навіть остаточному закінченню історії… Врешті виявилося, що насправді ніщо не змінилося від прадавніх часів. І що б не слугувало двигуном, єдиною є мета: влада - з одного боку і споживання - з іншого. При цьому старий анекдот не втратив свого пізнавального значення. Тільки виявилося, що для того, щоби при сучаснім демократичнім світовім устрої задовольнити потребу влади і прагнення споживання, потрібно задіювати голову, серце, кишеню і геніталії одночасно. Зрозуміло, що при цьому все відносне. Тож існує ще й така версія, що насправді головним двигуном влади і споживання (погодьмося з аксіомою, що влада і споживання - єдність протилежностей - неможливі одне без одного й одне для одного працюють) є сюжети, тобто автори всіх видів сюжетів - письменники, художники, філософи, музиканти, сценаристи, фотографи, режисери, дизайнери, модельєри… Кожен сюжет у сучасному світі - навіть звичайна рекламна фотографія, не кажучи вже про роман чи перформенс - є тенденцією, яка формує певний смак і естетику буття. За тенденціями однаково пильно спостерігають споживачі і владці. Для перших це єдиний сенс життя, для других - бездоганний засіб мати владу, задовольняючи споживача. Автори сюжетів перетворюються на посередників, котрі натякають одним і другим, чого хотіти, що робити, як реаґувати, як співіснувати. Таким чином вони перебувають на службі обох сторін, парадоксальним чином виконуючи роль тих, хто диктує, і тих, хто прислухається до диктованого, одночасно. Драматизм ситуації полягає в тому, що навіть так звані незалежні автори не вільні від устрою світу, бо і найрадикальніша альтернатива чудово засвоюється як споживацько-владна тенденція. Інтриґою двигуном стає загадка - навіщо це потрібно одним, другим і третім. Проблемним залишається все те ж питання - як у цьому всьому бути самим собою?
Сезонне мислення
Підозрюю, що цьогорічна весна буде не такою, як минула і позаминула. Зрозуміло, що це звучить наївно, бо яка весна подібна на іншу чи який день - на день? Але я узагальнюю. Йдеться про кардинальну схему. Дві попередні весни були такими, як належить. Хоча дехто і нарікав, що зимно, але так правильно. Принаймні в нашому підсонні. Весна повинна бути повільною, поступовою, тривалою. Натомість дев’яності роки внесли в наше життя інший весняний ритм. Зима була пізньою, затягалася до середини календарної весни, а реальна весна тривала якісь два тижні. І вже на початку травня було гарячіше, ніж у певні періоди літа. Можна вважати, що весни майже не було. А тепер я маю підозру, що в запасі буде цілий квітень. Не можна його проґавити. Від цього залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яку іноді називають щастям. Усе дуже добре пояснює фенологічна філософія. І їй важко не повірити, бо весь кодекс цієї філософії утворений одним принципом. Отже, існують пори року, існує річний цикл, існують сезони і сезонність. Якщо вони керують механізмами динаміки рослин і тварин, грибів і вірусів, то не можуть не впливати на людину. Тому наше щоденне життя повинно максимально гармонізувати із сезонними змінами, тому не слід принаймні не зауважувати цього руху, не приглядатися і не прислухатися до нього, вдавати, ніби чогось такого попросту не існує. Далі ця життєва філософія радить керуватися власними відчуттями і спостереженнями, які поєднуються на елементарних знаннях про сезонні норми у природі. Це стосується і тривалості сну, і комфортної температури, і їжі, і пиття, й оточення себе певними квітами (останнє, здається, може бути найпростішою ілюстрацією - квіти, які домінують у домі, повинні чітко відповідати натуральній послідовності - цикламени, гіацинти, крокуси, тюльпани, нарциси, іриси, конвалії, бузок, жасмин, півонії, троянди, гвоздики, айстри, ґладіолуси, хризантеми - згрубша так). Оскільки люди є ще й істотами, які перебувають у культурі і вживають різноманітні отрути, то це теж не може залишитися поза увагою. Відповідна музика, відповідне читання, огляд відповідного малярства і графіки, відповідний алкоголь. Зрозуміло, що мусять мінятися чаї. В ідеалі навіть відвідини різних місць слід би організовувати за фенологічним принципом. Не йдеться про літнє море і зимові гори. Треба знайти свій власний ритм: Будапешт - це травень, Берлін - це червень, Вільнюс - це липень… Якось так.
Відомо, як японці вміють споглядати цвітіння сакури, як вони обпиваються тоді саке, скільки від цього щороку їх помирає. Я ж знаю людей, які їздять до Ужгорода дивитися на маґнолії в квітні, в Чорногорі переживають споглядання первоцвітів у червні, присутні на варінні ракії на Балканах у вересні… Цивілізація і культура - протилежні речі. Філософія, навіть фенологічна філософія, є надбанням культури. Значить, уважності. Цивілізація пропонує інший вибір. Вона спроможна зробити життя таким, коли жодних сезонних змін не відчувається - цілорічні фрукти і городина, теплі приміщення взимку, охолодження влітку, усе завжди. Повертаючись до безпосередніх рекомендацій, моя пропозиція на цю весну, на початок фенологічного мислення є дуже простою (хоча від цього значною мірою залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яка іноді переживається як найсправжніше щастя). Одночасно вона стосується самої суті (це нагадує той фраґмент у Довлатова, коли він казав, що науковці-сексологи цілком позбавлені почуття гумору, бо кожна їхня книжка починається відразу з розділу «Ввєдєніє»). Але. Варто вибрати собі найближчими днями якесь конкретне дерево - біля дому, на вулиці, в чиємусь подвір’ї. Дерево, яке завжди поруч або по дорозі. І щодня, щоранку, щовечора дуже уважно приглядатися до цього свого дерева. Бачити стадії набухання бруньок, драматичний рух цвіту, міліметри збільшення листочків і все, що триватиме аж до наступної зими. Яка, підозрюю, буде інакшою, ніж минулі.
Тридцять три тези про біг
Однією з найбільших радостей, яка доступна дітям з найменшого віку і переважно притуплюється з роками, є радість бігу. Серед дуже обмеженої кількості природних станів тіла: стояти, лежати, ходити, сидіти - біг займає особливе, межове місце. Його особливістю є стадія польоту. Коротка мить, коли власні зусилля цілком відривають тіло від землі, скеровуючи його переміщення у вибраному напрямі. Радість бігу полягає передовсім у відчутті цього польоту і можливості його розтягнути.
Тому нам так часто сниться, що ми біжимо. Легкість бігу в сні іноді є певним прийомом, завдяки якому починається перехід до справжнього польоту. І немає нічого мучівнішого від сну, в якому ніяк не вдається побігти. Через те, що біг є найактивнішим нормальним станом тіла, іноді хочеться побігти, коли тіло активне. Тоді важко втриматися, тоді можливі найкращі кадри. Зворотно - часто треба пробігтися, щоби активізувати тіло. Рухи безпосередньо пов’язані з мисленням і думками. Те, що думається під час бігу, неможливо подумати, перебуваючи в іншому стані. Добігти або відбігти дуже часто означає вижити. Щоби бігти добре, часто потрібно думати про те, як відбуваються усі рухи, з яких добрий біг складається. Оскільки політ починається з відштовхування, а закінчується приземленням, тілесний контакт із твердю під час бігу значно вагоміший, ніж лежання на ній цілим тілом. Тому самосприйняття того, хто біжить, дуже залежить від тієї субстанції, по якій біжиться. Навіть невелика зміна швидкості переміщення веде до принципової переміни бачення. Ландшафти, попри і через які пробігаєш, неможливо побачити в такому ракурсі, якщо попри них проходити. Ще більше, ніж з твердю, бігун пов’язаний з повітрям. Дихання визначає біг. І дихання визначає загальний ритм життя. Саме від потреби в кисні залежить інтенсивність серцебиття. А частота ударів серця може спресовувати або розтягати природний час. Таким чином, внутрішні переживання проходять через різні перетворення, що утворюються швидкістю і тривалістю бігу. Недаремно лише на кількакілометровому кросі тримається найсуворіший тест у французькому іноземному леґіоні. Але нема простішої насолоди, як збігати з гори. І нема в педагогіці нічого гіршого, як забороняти дітям бігати. Нема кращого способу пересвідчитися в природній зґрабності жінки, як подивитися на кілька метрів її бігу. Мало що викликає таке співчуття і зворушення, як реґулярні обов’язкові пробіжки. Але небагато чого може бути прикрішим, як твоя або чиясь неспроможність побігти. А крім того, не слід забувати про те (кажу тут з чоловічого боку бачення), що саме бігунки виглядають найеротичніше. І еротизм цей урізноманітнюється біговою спеціалізацією - сто, двісті метрів, сто десять з бар’єрами, чотириста, вісімсот, тисяча п’ятсот, три тисячі, стипл-чез, крос, п’ять і десять кілометрів, марафон… Усе зовсім інакше.
Бо війна війною…
Слухай, рідна, ми, напевно, прийдемо пізніше. Нас не треба чекати сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи мене ти властиво чекала. Чи ти знала, що я можу прийти не сам. І насправді не уявляю, хто сьогодні у мене - ми. Так завжди у реєстрах погромлених армій. Невідомо, хто є. Список убитих, поранених і полонених, щось про зрадників, тих, хто втомився, ми дізнаємось трохи запізно. Але наше останнє бажання - це спроможність сказати ми. Слухай, я занадто повторюю слухай, ніби ти неуважна, але слухай уважно. Це найголовніше. Ми розслабились за останні роки. Ми ж завжди воювали. Ми пройшли через дуже химерні бої. Від народження ж знали, що все проти нас. Ну, а потім ніби ослабли. Уявили собі, що нарешті настала пора, коли ми вже не потрібні. Перемога і т. д. і т. п. Ми ходили до тебе, кохана. Ми купались у вині і у вині. І дивилися, як наші діти вірять більше тобі. Ми забули про інтендантів, комендантів узятих міст. Ми розслабились… Вибач, ми не привезли ніяких трофеїв. Ми ними нехтували. Ми ж хотіли до тебе. А тоді прийшли тиловики і всілякі новосформовані підрозділи. Вони все взяли під контроль. Ми їх кумарили. Вони не могли бути такими, якими себе уявляли, поки були притомними такі сумнівні свідки. Нас назвали пияками, циніками і запідозрили у великій зраді. Вони казали всім вам, що ми нічого конструктивного не вміємо робити. Пам’ятаєш, якою файною бувала колись наша деструкція. Так поволі все розгорталося. На місці саду, де ми кохалися, забуваючи обрізати якесь там гілля і складати плоди, без яких ми прекрасно переживали гарні зими, мають бути продуктивні плантації. Розумієш, що тут не вписатися. Уявляєш, як ми підливаєм якоюсь фіґнею дерева? Ти б такого хотіла? Люба, покупайся сьогодні сама. Бо нам треба піти. Ми нарешті себе й усе зрозуміли. Добре нам не буде. Та війна війною. Ця війна без причин і без мети. Просто не треба було попускатися. Ми думали, що нарешті настали кращі часи. Що все буде щораз ліпшим. Ми забули, що воювали не супроти нічого іншого, як проти системи. А система переходить у систему. Тобто із системи народжується лише система. І вона так само, як і попередня, зацікавлена в нашому цілковитому знищенні. Насправді ми воювали і воюватимемо власне лише для того, щоби хтось із нас залишився. Щоби система не змогла стати бездоганною. Не плач, але вір, що нас довго не буде. Буде просто велика гонитва. І ніхто з нас не хоче, щоби змерзлі сліди привели до твоєї оселі. Ти, будь ласка, живи так, як вдасться і як пам’ятаєш. Ти розказуй казки… Бо ти знаєш, що ми прийдемо колись, щоб забрати дітей. І тоді поживемо з тобою.
Про тестамент
Останні кілька тижнів мої ранки, крім усього іншого, що завжди було ознакою моїх ранків, набули ще одного відтінку. Йшлося про смерть. Один чоловік час від часу телефонує вранці, говорячи про одне і те ж. Ніби він винний у смерті свого брата. Йому, між іншим, було вже понад вісімдесят. І хвороба його була такою, від якої просто потрібно рано чи пізно померти. Звичайно, що пізно - краще. Бо хто не хоче побачити ще одного зайвого світанку, той не вартий перебування в цьому вимірі світу. Навіть якщо цей світанок буде болючішим від попереднього. Змиритися з цими ранковими дзвінками я не можу. Не розумію такого потрактування еґоїзму, любування власним відчуттям провини, неуважністю до життя, яке врешті є повноцінним життям лише завдяки тому, що мусить колись закінчитися. Чому нам так несправедливо боляче, коли відходить хтось близький? Причин декілька, але цього досить. Передовсім жаль за себе - я вже ніколи з таким-то не побуду, більше ніколи не буде чогось такого, що я так дуже люблю. Голімо. Так жаліємо себе, а не того, хто перестав тут бути (цікаво, але зовсім інакше думаємо про тих, хто, наприклад, виїхав до Америки, з ким - як і з померлими - ніколи більше не побачимося). Наступним є цілковитий нонсенс - як багато ще той хтось міг би важливого зробити, якби не цей жахливий кінець. Знову фальшивка. Що ми маємо право вимагати зробити від того, хто собі робив, що знав, і нічого про щось таке не думав? Узагалі, чи аж так потрібне було б комусь це незроблене? І найголовніше. У випадку кожної смерті ми переживаємо наплив власного страху перед цим зовсім природним переходом. І лише він, цей страх, робить іншу смерть страшною. Почуття вини в такому разі є найпримітивнішим захисним механізмом. Але ж ми називаємо себе християнами. Християнство мало б не допускати ні страху, ні інших ганебних почуттів, відчуттів, думок, страхів, натяків… Воно ж світле, радісне, щасливе і тому безстрашне. Хоча визнаю, що зовсім позбутися страху я ще не можу. Боюся багатьох конкретних речей, проти яких безсиле всіляке розуміння. Не хочеться померти тоді, коли хтось чекає на щось. От вийшов по молоко для дітей, от їду потягом додому, от пообіцяв бути сьогодні о такій-то годині десь. Ясно, що діти обійдуться в такому разі без молока. Ясно, що не всі потяги доїжджають, і якщо їздиш потягами, то повинен про це не тільки знати сам, але й повідомити тих, хто чекає. Ясно, що невчасно померлі дуже рідко серйозно відповідають за невідбуття зустрічей, які призначили перед тим, як померти. Є, однак, речі, про які вдається подбати заздалегідь. Щоби не спричинятися до непорозумінь і прикростей. І аби душа мала нагоду відірватися за призначений їй перехідний час. Без ляку і пафосу треба подбати про тестамент. Певний сценарій. Щоби потім кожен достеменно знав, що має робити. Таке собі дбання про тих, хто залишається. Нема чого боятися. Те, що промовляють забобони, - недійсне. Пора говорити по-людськи. Кажи, що би хотів. Це ж єдина можливість спонукати когось щось зробити. Я не хочу зайвої уваги до тіла. Може бути розтин, якщо це потрібно. Може бути спалення. Якщо закопування, то ліпше без труни й одягу. І в гарному місці. Але без зобов’язань відвідування. Майно - дітям і дружині. Світлини - тим, хто на них зафіксований. Різні записки можна спалити. Псом хтось конче мусить заопікуватися. Всілякі предмети дурнуватих колекцій - ключі, олівці, сірники, ножі діти роздадуть тим, хто може бути в цьому зацікавлений. І найважливіше стосовно церемонії. Не плакати. Не жаліти. Не боятися. Я ж біолог. І знаю про мільйонні варіанти цілком повноцінних життів бджіл, порічок, людей і себе. Треба багато гучної музики. Ударні і труби нехай тиснуть на низ живота і висмоктують повітря з легенів. Більше басів. Цигани, Армстронґ, трембіти, серби - щось таке. Море найдешевшого, але сухого вина. Знаю, що в таких випадках захочеться гостям їсти. Тому - сиру, кулеші, грибів, узварів. Обов’язково квасолі. Її він любив найбільше. Це я так хочу. Але якщо комусь треба буде чогось цілком зворотного, то хай буде. Лиш не треба нікому псувати ранків.
МІСЦЬ І СЛІВ
П’ять листів до «поступу»
1.
Кілька днів тому один з найповажніших українських журналістів звернув мою увагу на те, що життя певних понять у нашому теперішньому суспільстві підлягає, очевидно, певним впливам. За якими стоять певні тенденції. За якими, звичайно, стоять певні люди… І так далі, і тому подібне… Властиво, йшлося про свободу. Я послухав, промовив це чарівне слово сам для себе і зауважив, що дійсно давно не чув цього слова в серйозному вживанні. Асоціації відразу спрямовували в різні мобільні телефони, пепсі, спрайти, ще якісь реклами ще якихось споживчих товарів. Але ж це не свобода. Це - несвобода, неволя врешті-решт. Приреченість на свободу вибору. Справді, про свободу майже не говориться. А синонімом волі стає безпробудна козаччина. Ніколи не думав, що символом свободи стане для мене Рузя. Вона називалася Розалія, але так звучала лише в документах (радянських документах, де були ще й по батькові, прізвище, місце і рік народження, національність і (!!!) прописка). Те, що вона попри це все залишалася Рузею, хоч і на Ви, було вже першим ступенем її вільності. Далі - більше. Воістину, хто останній, той буде першим. Бо за правилами гри цього світу Рузя була упосліджена. Сирота, яка із семи років тяжко ґарувала прислугою. Хатні роботи й ношення чужих дітей і інших тягарів припинили її ріст. Вона назавжди залишилася маленькою. Хоч працездатність її у багато разів перевищувала ККД найбільших моцурів. Безпосередньо перед війною вона поселилася в нашій камениці. Допомагала робити роботи тим, хто в цій камениці мешкав. Виявилася настільки вірною і відданою, що вже не пішла нікуди з цього будинку. Може, її призначенням було дарувати його мешканцям підставові відчуття догляду, прив’язаності, вимогливості і незалежності. Це вона безстрашно носила передачі в ізолятори НКВД. Вона перестала ходити до церкви після 1946 року, незважаючи на те, що без церкви не могла обійтися. Вона так і не навчилася читати. Знову вияв певної свободи, бо за своє довге життя не прочитала жодної (!) радянської газети чи брошури. У неї вдома (на піддашші, яке в 1937 році архітектори планували як пральню, але повоєнні комунальники визначили як однокімнатну квартиру) було кілька молитовників і кілька пар окулярів. Не вміючи читати, вона часом одягала окуляри і переглядала ще ті, правильні, молитовники. Зимовими темними вечорами вона, як кішка, вилазила на пічку і сиділа там годинами. Те, що вона думала, підозрюю, було свободою попросту недосяжною. Вона любила сформулювати собі якусь химерну фразу і повторювати її раз за разом кілька тижнів, не витрачаючись на порожні розмови. Але часом могла у цю свою фразу включити щось таке, про що неможливо було дізнатися з якогось іншого джерела. Скажімо, про вбивство Попелюшки. Ще про свободу. Про великодню свободу. Про останніх, які будуть першими. На Великдень до церкви не ходилося, бо церква була не та. На Великдень, відразу після родинної молитви і сніданку з освяченою у підпіллі крашанкою, поділеною на багато частин, обов’язково йшлося до школи, де чомусь перебувалося кілька годин без жодних на те причин. Не йти до школи можна було лише тоді, коли напередодні захворів. У такому разі, щоправда, котрась із учительок приходила додому. У школі просто тримали. Говорили ні про що (вони навіть не знали, що можна запропонувати всупереч). У понеділок однокласники частували на великій перерві, тоді, коли пилося молоко, своїх учительок, своїх учорашніх церберів паскою, свяченими яйцями і канапками із шинкою. Але перед тим, як піти до школи на Великдень, ми переживали одкровення від Рузі. Звичайно, вона тоді не думала про нас, вона не думала навіть про те, що це може бути її людським призначенням. Вільні не думають про невільників. Вільні знають, що вони розмовляють з Богом. Замкнуте подвір’я старого багатоповерхового будинку. Теплий сонячний великодній ранок. Відкриті вікна. З піддашшя на повен голос радіо транслює Службу Божу з Ватикану. Потім - проповідь патріарха Йосифа Сліпого. Рузя слухає радіо. Вона упосліджена в цьому суспільстві, тому може робити те, що їй належиться робити цього ранку. Їй можна робити те, чого не дозволяється нікому. А ми, збираючись після тайного швидкого сніданку до шкіл, на заводи, змагання з волейболу, цілий ранок причетні до того, що є повною свободою. Бо смертію смерть поправ…
2.
Мушу попередити: те, що написане далі, дуже невдале з точки зору літератури, есеїстики і журналістики. Бо схематичне. Тому що є короткою переповіддю схеми довгого роману. Фікція про фікцію - так би сказала Лідія Стефановська. Колись я думав написати такий роман, але, пишучи тепер ці речення, прирікаю його на довічну ненаписаність. Бо досить того, що встигну сказати… Колись я багато думав про Другу світову війну. Думав тому, що майже не уявляв собі її. Всі мої, котрі могли щось розказати про світові війни, особисто брали участь у Першій. Але Друга, яка насправді тривала для нас десять років, перейшлася їхніми долями якось інакше - не боями, битвами і кампаніями, а тим, що робить світові війни людяними. Людськими. Тим, що якось краями врізається у долі приватних осіб. Тоді я думав, чи можливою є модель середньої людської долі в цій війні. Пізніше почув правдиву фантасмагоричну історію, яка, власне, мала би бути романом. Історію, яка стала метафорою, бо не може, не повинно так багато всього зійтися в одну ніч. Наприкінці сорокових років в Українські Карпати приїхала група студентів-ботаніків з якогось польського університету для літньої практики. Серед них були різні люди. Одні демобілізувалися з комуністичного війська, інші перебули окупацію в національному підпіллі, ще інші побували в концтаборах, дехто відсидівся на селі, хтось - у пивниці, були навіть ті, кого переселили з уже радянської Галичини… У цьому самому місці Карпат діяли дві сотні УПА. Серед них були різні люди (…). Одна сотня мала перейти на Захід, а інша - залишитися тут, прикриваючи відхід першої. У тому самому місці Карпат рейдували ще і винищувальний, і спеціальний батальйони МҐБ. Серед них були різні люди… Мешканці тих місць також поводилися по-різному. Помагали нашим партизанам, ненавиділи поляків, боялися совєтів і співпрацювали з ними. Берегли своїх найменших (!) дітей і мріяли наїстися. І от ці всі люди з дивовижними попередніми життєписами зійшлися на невеликому фраґменті Українських Карпат. У кожного, крім усього іншого, були ще й певні інтереси, підкріплені власними помилками. А найважливіше (це потрібне, щоб зрозуміти відчуття кожного) - всі переслідували і були переслідуваними. Втікали і доганяли. Шукали й уникали. Оскільки територія була дійсно невелика, а загонів так багато, а ще ці всі відчуття, то можна собі уявити, що з небес усе нагадувало химерну шахівницю. На тому етапі партії, коли фіґури підводяться до якогось стратегічного квадрата і стоять одна біля одної, але ще не виходячи на поля бою. Сукупність протилежних інтересів привела до того, що є в житті закономірним: усі сили повважали групу студентів (єдину, котра була неозброєна і нічого, крім споглядання флори, тут не хотіла) основним об’єктом нападу і знищення. З різних причин, вслід за різними інтересами і помилками. Одна ніч, врешті, звела їх у одному місці. Я не можу собі уявити, що може діятися у такій тисняві. Але знаю, що таке втікати, ховатися, доганяти і вистежувати в нічних літніх горах. Коли повітря лікувальне від трав, коли не видно навіть того, на чому стоїш, коли видно лише зорі. Оскільки бачиш лише їх, то не можеш подолати переконання, що це саме вони аж так пахнуть. Мені казали, що це був, здається, найщасливіший момент Другої світової війни. Якимись невидимими перегукуваннями вояки різних сторін узгодили, що ті, на кого тепер усі полюють, - діти, гості. Богу духа винні. Що ця земля вже сказиться, якщо прийме ще й їх. Невідомо, як вони стримувалися до світання. Але кажуть, що такої паради ще світ не бачив. Коли стало ясно, коли всі побачили, як близько один від одного перебули цю ніч… Убивці, котрі захищалися від убивць, скерували дула в небо. Командири невідривно дивилися в очі ворожим командирам і на своїх найнервовіших вояків. Студенти відтиснулися від землі, взяли свої наплічники і промарширували між арміями, все ще боячись випадкового пострілу, їм треба було додому. Армії ще ненадовго залишилися в горах. Армії, отруєні надією. Мене запевняли, що в тому місці потому ніхто не знайшов жодної гільзи. Не було навіть з чого свищика зробити. А всюди ж гільзи можна було збирати мішками.
3.
Саме ця пора року - два три тижні у травні, повна весна стає все коротшою - найбільше надається для плекання таких речей, як патріотизм, віра у Творця, захват. Врешті - примітивної радості існування. Україна, земля, світ, життя прекрасні. Я їхав через мальовничу Україну поїздом до Одеси. Досить було дивитися через вікно, щоб у одноманітності безперервної гарності бачити все, що варто побачити. Найкращий відтінок зелені, рослини в буянні, трави, квіти, бузки і бузьки. У цю пору зеленість життєвого вибуху покриває будь-які сліди повільного розпаду і майбутньої смерті. У місцях і закапелках, де ще місяць тому панували сміття, зруби, промислові руїни й убогість занедбаних господарств, домінує зелене. Короткий час, коли видно стебла, а не те, що під, за, між ними. Щасливий час, коли безумство надживих рослин стирає сліди нашого нищівного раціоналізму. Перебуваючи в цій красі, я робив найпростіші, найзрозуміліші речі - купався у міському морі, пив вино з однієї фляшки разом з незнайомими людьми, їв з немитих рук хліб і сир, їв немиті овочі, беручи їх митими у відкритих водоймах руками (бракувало ще скористатися короткочасною, але щирою випадковою любов’ю у пісках, уламках черепашок і серед зелених полинів…) Аж повертаючись додому, я звернув увагу на те, що весь потяг завішаний попередженнями про небезпеку зараження вірусом атипової пневмонії, детальними інструкціями, як тепер треба жити, зважаючи на цю загрозу. Я пригадав собі ще одну красу. Теж цієї пори. Тоді я вперше і востаннє летів літаком. Літак був не найкращий, тож летів досить низько, що було найкраще. Бо було видно все, що на землі. А оскільки летів літак (літак летів), я летів у літаку від Кавказу аж до Карпат (від Дону до Сяну), летів над морями, затоками, лиманами і гирлами, містами і ланами, заростями бузку, то було на що подивитися. Це було 2 травня 1986 року. Прилетівши додому, я дізнався, що жити треба якось інакше, як то зазвичай робиться. Що треба вважати на щось невидиме, яке не дозволяє робити найзвикліших, найпростіших, найрадісніших речей. Примітка. Все сказане перед цим було ліричним вступом. Вступом у вірусологію. Не хочу видаватися шаленцем, але мені видається, що я мушу публічно сказати про те, що мені видається.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 181; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.140.185.123 (0.102 с.) |