Друга стара фотографія - Арджелюджа, 1892

 

1. Го­ла жіно­ча спи­на закінчується ши­ро­ким че­ре­сом, ниж­че че­ре­са - ли­ше смуж­ка чор­ної тка­ни­ни. На ду­же схи­леній упе­ред шиї - тон­ка рис­ка гру­бих ко­ралів. Го­ло­ви вже не вид­но. Ру­ки опу­щені вниз, але зігнуті в ліктях. Торс трішки скру­че­ний уліво, то­му вид­но ли­ше чо­ти­ри пальці, яки­ми пра­ва ру­ка три­мається за пе­редпліччя лівої. Спи­на виг­ля­дає май­же три­кут­ною - такі ши­рокі ра­ме­на і вузька талія. Між верхнім краєм че­ре­са і білою шкірою - тро­хи вільно­го місця. Ви­разні ло­пат­ки і верхівки клю­чиць. Ниж­че від шиї ви­пи­ра­ють чо­ти­ри гор­би­ки хребців. Там, де во­ни закінчу­ються, по­чи­на­ються дві сму­ги на­ду­тих м’язів уз­довж се­ре­ди­ни спи­ни. Ближ­че до талії відстань між ни­ми най­мен­ша, а гли­би­на яру - най­більша. Клавіату­ра ре­бер просвічується ли­ше зліва і то - рад­ше вже не на самій спині, а на боці. Але там, де груд­на клітка закінчується, по­чи­нається вгну­та за­то­ка талії, лінія якої зно­ву ви­хо­дить до по­пе­реднього рівня на по­чат­ку та­за.

Зважаючи на конт­раст білої спи­ни і чор­но­го че­ре­са, не­важ­ко пе­ре­ко­на­ти­ся, що со­няч­не освітлен­ня мак­си­мальне. Хоч ледь помітна тінь ут­во­ри­ла­ся ли­ше між м’яза­ми на хребті.

 

2. Спи­на зня­та зблизька. Спра­ва від неї в гли­бині кад­ру вид­но ма­ленько­го ко­ня, який стоїть знач­но далі від ка­ме­ри. Ко­ник-гу­цу­лик до­сить ста­рий - кра­що­го тоді не за­ли­ши­ло­ся після дер­жав­ної бран­ки ко­ней до Боснії, - але ду­же сох­ран­ний. Замість сідла - вузький дов­гий ліжник.

 

3. Сво­го пер­шо­го літа Франц із Ан­ною хо­ди­ли на Кост­рич ог­ля­ну­ти па­но­ра­му Чор­но­го­ри. День був со­няч­ний, і во­ни ба­чи­ли весь хре­бет - Пет­рос, Го­вер­лу, Брес­кул, По­жи­жевську, Дан­циш, Го­мул, Тур­кул, Шпиці, Реб­ра, Том­на­тик, Бре­бе­нес­кул, Мен­чул, Смот­рич, Стай­ки, тро­хи Сви­дов­ця - Близ­ниці і Та­тульську, далі - Братківську, Дов­бу­шан­ку, Явірник. Зза­ду бу­ли Ро­ти­ла, Біла Ко­би­ла і Ли­си­на Кос­мацька.

Дорогою на­зад, за Ард­же­люд­жою, Ан­на зня­ла со­роч­ку і пос­то­ли, ли­ши­ла­ся в са­мих чо­ловічих га­чах. Йшли до­го­ри поп­ри Прут. Час від ча­су схо­ди­ли до річки по­пи­ти во­ди. Річка бу­ла та­ка ма­ла, що Ан­на кла­ла ру­ки прос­то на дно і так опус­ка­ла­ся до во­ди, за­ну­рю­ючи ціле ли­це. Кінчи­ки гру­дей хоч і збли­жа­ли­ся до нес­покійної по­верхні, але за­ли­ша­ли­ся не­за­мо­че­ни­ми. Ли­ше важ­кий си­па­ний мо­сяж­ний хрест із примітив­ним на­тя­ком на розп’яття ка­ла­тав об каміння. В такі мо­мен­ти Франц са­див Анні на спи­ну зо­зульку, жу­чок оббігав кра­пельки по­ту, лос­ко­тав шкіру, а Ан­на навіть во­рух­ну­ти не мог­ла ру­кою.

Після ку­пелі во­ни цілу­ва­ли­ся, аж по­ки гу­би цілком не ви­си­ха­ли. Бо все мок­ре ви­си­хає. Шкіра пах­ла хо­лод­ни­ми во­до­рос­тя­ми в теп­лих ріках між теп­лим камінням під теп­ли­ми вітра­ми з-по­над засніже­ної Го­вер­ли. Як­би їм уда­ло­ся за­пам’ята­ти це тілес­не відчут­тя так, щоб будь-ко­ли мог­ти йо­го точ­но зга­да­ти, то по­чут­тя щас­тя бу­ло би постійним.

Тоді во­ни ще ба­га­то й охо­че го­во­ри­ли. Франц ду­мав - як змінюється все, на що вар­то ди­ви­ти­ся, ко­ли це є ко­му по­ка­за­ти.

Коник ніс тільки гру­ше­ву скриньку з фо­то­апа­ра­том і яво­ро­ву берівоч­ку, на­пов­не­ну ялівцівкою, і ні ра­зу не зай­шов у во­ду на­пи­ти­ся.

 

4. Ко­ли Фран­циск у грудні 1883-го вер­нув­ся зі скель сам, то, перш ніж по­го­ду­ва­ти ди­ти­ну, ви­пад­ко­во нат­ра­пив, шу­ка­ючи ал­ко­го­лю, на ту са­му берівоч­ку. Ялівцівки ли­ши­ло­ся десь півлітри, і він за­ра­зом ви­пив не­до­пи­те вдвох. Тоді вий­няв з-поміж ля­руссів цю світли­ну, за­су­нув її між два пря­мо­кут­ни­ки шкла, ви­ки­нув­ши який­сь ри­су­нок, і на­завж­ди пос­та­вив на своєму ро­бо­чо­му столі.

Розтовк у моз­дирі горст­ку су­ше­них афин, за­лив їх теп­лою во­дою з ме­дом і взяв­ся го­ду­ва­ти Сте­фанію. А вранці пішов до свя­ще­ни­ка і ска­зав за­пи­са­ти доньку в цер­ков­них кни­гах Ан­ною.

 

5. Се­бас­тян вирішив, що бу­де пра­вильно пок­лас­ти фо­тог­рафію Фран­цові у трун­ву (він не міг зна­ти, що на світі вже є хтось, ко­му її потім завж­ди бра­ку­ва­ти­ме). То­му во­на, ма­буть, не збе­рег­ла­ся.

 

Спокуси святого Антонія

 

1. Ма­ленькій Анні Неп­рості по­да­ру­ва­ли мініатюр­ну фіґурку свя­то­го Ан­тонія. Ан­тоній у пов­ний зріст, у чер­нечій су­тані, в одній руці три­має лілії на дов­же­лез­но­му стеблі, на другій - ди­ти­на. Нез­ва­жа­ючи на розмір, Ан­тоній виг­ля­дав як справж­ня ста­туя, ко­ли Ан­на ля­га­ла го­ло­вою на підло­гу, а фіґурку ста­ви­ла тро­хи далі, або - зно­ву ж з підло­ги - сто­яв на са­мо­му краєчку сто­ла. Особ­ли­во вра­жа­ли йо­го без­до­ган­но пе­ре­дані ри­си об­лич­чя.

Непрості ка­за­ли, що Ан­тоній виліпле­ний із роз­топ­ле­но­го свин­цю, який пе­ред тим був ку­лею. Фіґурка жи­ла в ме­талічно­му циліндрі, в яких сол­да­ти три­ма­ють ци­дул­ки зі своїм ім’ям і ад­ре­сою ро­ди­ни. Ан­на но­си­ла той пат­рон на за­дов­го­му дро­тя­но­му лан­цюж­ку на шиї. Від постійно­го тер­тя міді зі шкіри ніко­ли не схо­ди­ли зе­лені пля­ми. Фран­циск ува­жав, що то не шко­дить. Ко­ли бу­ла особ­ли­во гар­на по­го­да, Ан­на ви­во­ди­ла Ан­тонія на про­гу­лян­ку. Во­на вий­ма­ла йо­го з кап­су­ли і провітрю­ва­ла десь у траві. Ко­ли ж зак­ри­ва­ла на­зад, то вкла­да­ла все­ре­ди­ну ще й не­ве­лич­ку квітку - фіалку, сток­рат­ку, пе­люст­ки сли­ви або ли­по­вий цвіт, щоб Ан­тонієві бу­ло чим ди­ха­ти.

 

2. Во­на са­ма ду­же гар­но пах­ла. Най­більше Франц лю­бив, ко­ли Ан­на за­си­на­ла в нього на столі. Він ще тро­хи пра­цю­вав, більше див­ля­чись на спля­чу згор­не­ну доньку, а потім ви­ла­зив на стіл, клав під го­ло­ву книж­ку, обнімав Ан­ну і дов­го ди­хав ви­дих­ну­тим нею повітрям. Він гла­див її го­ло­ву, і ча­сом вранці Ан­на про­ки­да­ла­ся з гус­ти­ми тон­ки­ми і ко­рот­ки­ми под­ря­пи­на­ми на лиці - якась зат­верділа шкірка на Фран­цис­ко­вих пальцях дер­ла її тіло.

 

3. Фран­циск був пе­ре­ко­на­ний, що не мо­же бу­ти ко­риснішо­го за­нят­тя, ніж спог­ля­дан­ня доньки. Щод­ня він ба­чив ти­сячі без­до­ган­них кадрів, але чо­мусь не на­ва­жу­вав­ся ви­ко­рис­то­ву­ва­ти ка­ме­ру. То­му за­пам’ято­ву­вав їх із та­ким зу­сил­лям, що іноді ло­вив се­бе на думці - так далі не мож­на. Бо час­то бу­ва­ло так, що вве­чері він не міг зга­да­ти, що ще бу­ло в сьогоднішньому дні, крім цих уяв­них світлин (але ко­ли Ан­на підрос­ла, він го­ди­на­ми міг їй роз­повіда­ти, як во­на виг­ля­да­ла в який день ди­тинст­ва).

 

4. Анні бу­ло шість років, ко­ли во­на роз­повіла та­тові про те, що пам’ятає, як спа­ла ко­лись у ве­ликій скрині, пос­тав­леній на дов­го­му возі з вісьмо­ма ко­ле­са­ми, під де­ре­вом, з яко­го зви­са­ло гніздо з от­во­ром зни­зу. Віко бу­ло відчи­не­не, і з гнізда заг­ля­да­ло на неї ґра­на­то­ве око якоїсь пта­хи. А по­то­му звідусіль злетіли­ся хма­ри білих ма­леньких сов і повсіда­ли­ся дов­ко­ла то­го де­ре­ва кон­цент­рич­ни­ми ко­ла­ми на землі, ко­пи­цях сіна, ку­щах шип­ши­ни, кри­ниці й обо­розі. А ще - на дро­ти, на­тяг­нуті від стов­па до стов­па.

 

5. Фран­циск вирішив, що такі видіння є наслідком морфінізму, і пок­ли­кав Неп­рос­тих. Ті тро­хи по­го­во­ри­ли з Ан­ною, і на­решті віжлун­ка ска­за­ла, що дівчинці все нас­ни­ло­ся. Во­на по­пе­ре­ди­ла Фран­ца, що ма­ла чим­раз частіше оповіда­ти­ме всілякі чу­дасії, ви­пи­ту­ва­ти­ме, чи бу­ло з нею ко­лись та­ке чи інше. Що­до де­яких ре­чей во­на до смерті ва­га­ти­меться - що ста­ва­ло­ся, а що сни­ло­ся, бо для неї не бу­де справжнього і несп­равжнього - лиш різні виг­ля­ди справжнього. Але сни не ма­ють нічо­го спільно­го з віщунст­вом. Во­ни оповіда­ють, як бу­ти мо­же.

 

6. Франц пос­та­но­вив, що донька хоч щось у світі му­сить зна­ти дос­ко­на­ло і не ва­га­ючись. Во­ни по­ча­ли хо­ди­ти за Менчіл-Квасівський до Ке­ве­ло­ва, який стікав у Чор­ну Ти­су, й Ан­на вив­ча­ла всі камінці на йо­го бе­резі - як який виг­ля­дає і ко­ло яко­го ле­жить.

А тим ча­сом Неп­рості всі ра­зом при­тяг­ли­ся го­ра­ми до Ялівця і про­бу­ли в місті з пе­рер­ва­ми аж до 1951 ро­ку, ко­ли спеціальний відділ чекістів, пе­реб­ра­них на во­яків УПА, спа­лив вог­не­ме­та­ми бо­жевільню, де вислідже­них і по­лов­ле­них Неп­рос­тих замк­ну­ли в 1947-му. Їм тре­ба бу­ло наб­ли­зи­ти­ся до Ан­ни.

 

7. За кілька тижнів пе­ред 1900 ро­ком Франц закінчив ду­же важ­ли­вий анімаційний фільм.

Жити - це розв’язу­ва­ти і зав’язу­ва­ти вуз­ли, ру­ка­ми і всім іншим, - учив йо­го ко­лись Неп­рос­тий-гадєр і дав цілу в’язан­ку шкірок вужів. Франц мав відв’яза­ти шкіру від шкіри і сплу­та­ти своє пле­ти­во. Логіка жи­ве в пальцях, її ка­те­горії пе­ред­ба­ча­ють лиш те, що вдається пальцям. Як вер­ви­цею, обер­тав він клуб­ком дня­ми і но­ча­ми. На­решті по­розв’язу­вав усі, але ко­ли до­ве­ло­ся зав’язу­ва­ти по-своєму, то ви­яви­ло­ся, що йо­го пальцям стра­шен­но важ­ко йти не вслід за по­верх­нею, яка вже існує. На­томість Ан­на нап­лу­та­ла та­ких вузлів, що гадєр привів Фран­ца на міст, де Неп­рості осе­ли­ли­ся.

 

8. Ко­лись цей віадук хотіли пе­ре­ки­ну­ти від од­но­го до дру­го­го вис­ту­пу хреб­та, між яки­ми розмістив­ся Ялівець. Спо­чат­ку збу­ду­ва­ти се­ре­ди­ну, а тоді до­вес­ти в обид­ва бо­ки до верхів. Фран­циск уяв­ляв собі, що ко­лись та­кий шлях пе­рет­во­рить усю до­ро­гу від Ше­шу­ла до Пет­ро­са на вигідний шпа­цер. Од­нак цей про­ект ви­явив­ся єди­ною не­мож­ли­вою ідеєю Ялівця. Три спо­лу­чені між со­бою, але не з’єднані з твер­дю ар­ки - на­ба­га­то вищі від колійо­вих мостів у Во­рохті і Де­ля­тині - на­ви­са­ли над містом по діаго­налі, по­чи­на­ючись і об­ри­ва­ючись у чис­то­му небі. На­горі за­ли­шив­ся фраґмент ши­ро­кої до­ро­ги. Там за­жи­ли Неп­рості.

Франц ду­же дов­го ліз на міст ви­ся­чою дра­би­ною, яка ще більше гой­да­ла­ся че­рез те, що гадєр поліз на­пе­ред. На­горі зда­ва­ло­ся, що міст за­вузький, що до­сить схит­ну­ти­ся і по­ле­тиш вниз: на ма­ленькі да­хи, ко­роткі ву­лич­ки, вузькі ка­на­ли, піну де­рев. Але нав­ко­ло ле­жа­ла та­ка кра­са, як у чий­омусь іншо­му житті. Все бу­ло вибіле­ним, інших кольорів не існу­ва­ло навіть на да­ле­ко­му сонці.

Засніжені Неп­рості ку­ри­ли фай­ки і ди­ви­ли­ся на Фар­ха­уль у Ма­ра­мо­роських Альпах за до­ли­ною Білої Ти­си. Роз­мо­ва бу­ла прос­тою - як Ан­на ста­не жінкою, то най бу­де Неп­рос­тою. А на­разі во­ни завж­ди бу­дуть близько.

 

9. Тож фільм, який закінчив Франц, на­га­ду­вав на­мис­то з вуз­ликів.

Виглядало те так. Цілим по­лем ек­ра­на без­лад­но ме­ту­ши­ло­ся безліч ок­ре­мих дрібних значків. Усе це бу­ли ті еле­мен­тарні сим­во­ли, які Фран­цові вда­ло­ся поз­на­хо­ди­ти в ор­на­мен­тах пи­са­нок з усіх кутів Кар­пат. Че­рез іншість розміру, конфіґурації, кольору і швид­кості тьма знаків на­га­ду­ва­ла неп­рав­до­подібну міша­ни­ну різних ко­мах. Упізна­ва­ли­ся дра­би­ни, клин­чи­ки, півклин­чи­ки, трик­лин­чи­ки, со­рок клинців, жов­ток­лин­чи­ки, зубці, кантівка, крат­ка, без­ко­неч­на, півбез­ко­неч­на, ку­чер, пе­рер­ва, кри­жик, дряш­пан­ка, кри­вулька, зірнич­ки, звізди, сон­це гріє, півсон­ця, місяці, півмісяці, штер­на, місяць світить, місячні ву­лич­ки, ве­сел­ка, фа­сулька, ружі, півружі, жо­лудь, цвітулька, чор­ноб­рив­ка, ко­лосівка, смерічки, соснівка, огіроч­ки, гвоз­ди­ки, барвінок, ко­сиці, вівсик, зо­зу­лині че­ре­вич­ки, беч­ко­ва, сли­во­ва, ба­ра­булька, гільї, пе­ре­ко­ти­по­ле, ко­ни­ки, ба­ран­чи­ки, ко­ров­ки, со­ба­ки, коз­ли­ки, олені, півни­ки, кач­ки, зо­зулі, жу­равлі, білок­рильці, пстру­ги, во­ро­нячі лап­ки, ба­ра­нячі ро­ги, за­ячі вуш­ка, во­ло­ве око, ме­те­ли­ки, бджо­ли, сли­ма­ки, па­ву­ки, го­лов­ка­те, мо­то­ви­ло, граблі, щіточ­ки, гребінчи­ки, топірці, рис­ка­ли­ки, чов­ни­ки, бок­лаж­ки, решітка, скрині, поп­ру­жеч­ки, ретізки, бе­са­ги, ключі, пацьороч­ки, берівоч­ки, ко­жуш­ки, по­рош­ниці, па­ра­солі, об­раз­ки, хус­точ­ки, шнур­ки, мис­ки, хат­ка, вікон­ця, стов­пи, жо­ло­бець, церківки, мо­нас­тирі, дзвінич­ки, кап­лич­ки, кру­чені ру­ка­ви, пи­сані ру­ка­ви, ко­сий па­со­чок, ільча­та, дзьобен­ко­ва, хрес­та­та, зуб­ка­тенька, плетінка, чи­но­ва­та, кня­гинька, ключ­ко­ва, кри­вульки, кра­поч­ки, стріпа­та, кри­ла­та, оч­ка­та, па­ву­ко­ва, чич­ко­ва, глу­ко­ва, лу­ме­ро­ва, бук­ла­жок, тай­на, че­решньова, ма­ли­но­ва, ва­зо­нок, па­го­нець, па­ра­соч­ки, вітря­чок, бен­дю­ги, гач­ки, медівнич­ки.

Помалу рух знаків на­би­рав пев­ної впо­ряд­ко­ва­ності - як один по­туж­ний вітер пе­ре­тис­кає ба­га­то ле­геньких. Сим­во­ли кру­ти­ли­ся якось так, ніби пов­на ван­на во­ди витікає че­рез не­ве­ли­кий отвір. Звідти вже ви­хо­див лан­цю­жок значків, зав’яза­ний де-не-де вуз­ла­ми. Лан­цю­жок скру­чу­вав­ся у спіраль і кру­тив­ся, як цент­ри­фуґа. З ха­осу до нього зліта­ли­ся вільні сим­во­ли й ук­ла­да­ли по­руч лан­цюг із та­кою ж послідовністю знаків, чим­раз більше до­па­со­ву­ючись до обер­тан­ня пер­шо­го. Те­пер обидві спіралі вґвин­чу­ва­ли­ся в по­рож­не­чу ра­зом, схо­ди­ли­ся де­далі щільніше і пе­рет­во­рю­ва­ли­ся на Світо­ве де­ре­во. Нас­та­вав спокій. На де­реві роз­пус­ка­ли­ся квіти, пе­люст­ки в’яли, із зав’язей рос­ли пло­ди, на­ду­ва­ли­ся, тріска­ли, і ти­сячі тих са­мих знаків повільно і рівно опус­ка­ли­ся на зем­лю, нак­ла­да­ючись у горб, ут­ра­ча­ючи фор­му.

 

10. З прем’єрою за­че­ка­ли до Ве­ли­код­ня 1900 ро­ку. Нею відкри­ва­ли сіне­ма­тог­раф «YU­NI­PE­RUS», збу­до­ва­ний за ескізом Ан­ни, за­чи­тав­ши по­пе­редньо архіпас­тирське пос­лан­ня мо­ло­до­го станіславсько­го єпис­ко­па Анд­рея Шеп­тицько­го до лю­бих братів гу­цулів.

 

11. З то­го ча­су Неп­рості дійсно завж­ди бу­ли по­ряд. То ли­ше так здається, що Чор­но­го­ра - пуст­ка. Насп­равді в Кар­па­тах місця навіть за­ма­ло. То­му лю­ди, які жи­вуть да­ле­ко од­не від од­но­го, постійно зустріча­ються. Що вже ка­за­ти про ма­леньке містеч­ко на пе­ре­тині хребтів.

За кілька Дов­бу­ше­вих зо­ло­тих Неп­рості ви­ку­пи­ли кус­ник Рин­ку і збу­ду­ва­ли ма­ленький бу­ди­но­чок. Хат­ку обк­ла­ли ди­вацько роз­мальова­ни­ми ках­ля­ми, і во­на ста­ла цілком подібною на піч. На всіх вікнах по­на­пи­су­ва­ли од­не сло­во - но­тар. Але на підвікон­нях сто­яли цілі ря­ди різно­ве­ли­ких і різної фор­ми фля­шок, так що мож­на бу­ло при­пус­ти­ти, що «НО­ТАР» - наз­ва ще од­но­го ба­ру. Лу­кач зро­бив якось так, що за тиж­день весь дах заріс плю­щем і над две­ри­ма зви­са­ла зе­ле­на завіса. Все­ре­дині бу­ло по­рожньо - нап­ро­ти ма­ленько­го сто­ли­ка (з од­ною шух­ля­дою) на ду­же ви­со­ких но­гах сто­яв зруч­ний фо­тель, об­би­тий па­ру­си­ною.

На фо­телі сидів сам но­тар, ку­рив од­ну за од­ною грубі сиґаре­ти, встав­лені у срібне кільце, при­па­яне до олов’яно­го стерж­ня, який опус­кав­ся зі стелі. Кож­на сиґаре­та бу­ла не дов­ша, ніж півсе­редньої жіно­чої до­лоні. Но­тар зай­мав­ся тим, що скру­чу­вав нас­туп­ну сиґарет­ку, ку­ря­чи по­пе­ред­ню.

Ще за­мо­ло­ду він вирішив якось ке­ру­ва­ти влас­ною смер­тю, а не цілком пок­ла­да­ти­ся на невідомість. То­му за­хотів ус­та­но­ви­ти як­що не термін, то хо­ча б при­чи­ну смерті. Зу­пи­нив­ся на ра­кові ле­генів і по­чав не об­ме­жу­ва­ти се­бе в курінні, що­би бу­ти при­ре­че­ним на та­ку смерть.

 

12. Але до­сить бу­ло ко­мусь прий­ти, як но­тар вий­мав сиґаре­ту з кільця, са­до­вив відвіду­ва­ча у свій фо­тель, ви­су­вав шух­ля­ду, вий­мав два чер­воні або жовті со­лодкі перці - завж­ди свіжі й со­ко­виті, однією ру­кою розк­ла­дав ве­ли­кий бга­ний ніж, що теліпав­ся на ремінці ко­ло коліна, ви­чи­щав перці, пок­лав­ши на до­ло­ню, пи­тав­ся, чо­го на­ли­ти - па­лен­ки, ракії, сли­во­виці, бе­херівки, цуй­ки, зубрівки, анісівки, ялівцівки, бо­ровічку, на­ли­вав повні перці, по­да­вав один гос­теві, ста­вав при сто­ли­ку, вий­мав із шух­ля­ди ар­куш па­пе­ру, за­гост­ре­ний олівець, піднімав пу­гар­чик, ка­зав «дай, Бо­же», див­ля­чись прос­то в очі, ви­пи­вав, відку­шу­вав кус­ник пер­цю, відра­зу ж на­ли­вав уд­ру­ге, при­па­лю­вав сиґаре­ту (сірни­ки мав у ки­шеньці штанів біля са­мо­го по­яса, а сірка бу­ла прик­леєна до однієї з ніжок сто­ла), брав її в ту ж ру­ку, що й на­чин­ня, а в ліву - олівець, сильно за­тя­гу­вав­ся ди­мом і вже був го­то­вий слу­ха­ти.

 

13. Но­та­ря на­зи­ва­ли фран­цузьким інже­не­ром.

Непрості знай­шли йо­го в Ра­хові і зап­ро­по­ну­ва­ли са­ме цю ро­бо­ту, бо він виг­ля­дав скром­но і ге­рой­сько вод­но­час. Та­ко­го хо­четься зди­ву­ва­ти, оповівши щось надз­ви­чай­не з влас­но­го жит­тя. А Неп­рості пот­ре­бу­ва­ли як­най­більше та­ких історій і бай­ок.

У Ра­хові фран­цузький інже­нер на­мов­ляв лю­дей їха­ти до Бра­зилії, ви­пи­су­ючи справжні квит­ки на ко­ра­бель з Ґенуї. Ко­лись він дійсно був фран­цузьким інже­не­ром. Про­жив двад­цять років у Індо­ки­таї, зай­ма­ючись дре­наж­ни­ми сис­те­ма­ми, вив­ча­ючи куріння опіуму, тай­ський бокс, ме­те­ликів і орхідеї, дзен. А од­но­час­но до­пи­су­вав ет­но­логічні і ге­ополітичні фей­ле­то­ни до ве­ли­ких євро­пей­ських га­зет. Кілька йо­го листів пе­рек­лав Осип Шпит­ко. Їх опубліку­ва­ли в «Ділі», на­го­ло­шу­ючи на по­ход­женні ав­то­ра з ро­ди­ни Ор­ликів.

Непрості хо­ди­ли до Кри­ворівні і по­ра­ди­ли Гру­шевсько­му спро­ва­ди­ти фран­цузько­го інже­не­ра до Льво­ва. Че­рез Маньчжурію, Тур­кес­тан, Персію, Грузію, Оде­су, Чернівці, Станіслав, Га­лич, Ро­га­тин і Вин­ни­ки він на­решті доїхав і дістав пра­цю в ет­ног­рафічній комісії НТШ. От­ри­мав відрядні, які приз­на­ча­ли­ся Шу­хе­ви­чеві, і виїхав на Гу­цульщи­ну. Але досвід кількох ма­лих війн, у які він пот­рап­ляв уп­ро­довж жит­тя, не доз­во­ляв зрад­жу­ва­ти се­бе як фолькло­рис­та. Фран­цузький інже­нер зро­бив гак до Бу­да­пеш­та і роз­до­був усі не­обхідні па­пе­ри, що да­ва­ли пра­во вер­бу­ва­ти імміґрантів на те­ри­торії Авст­ро-Угор­щи­ни.

 

14. В Ялівці фран­цузький інже­нер одя­гав­ся од­на­ко­во кож­но­го дня від 1900-го до 1921 ро­ку (Навіть після 1914-го фран­цузький інже­нер сидів у своєму кабінеті, вис­лу­хо­ву­ючи і но­ту­ючи все, що при­хо­ди­ли роз­повіда­ти різні лю­ди. Оповідачі от­ри­му­ва­ли по­ряд­ний го­но­рар, а за­пи­си з історіями і ма­рен­ня­ми, прозріння­ми і бо­жевільни­ми іде­ями аналізу­ва­ли Неп­рості). Ши­ро­чез­ний білий фла­не­ле­вий кос­тюм, по­ши­тий без жод­но­го ґудзи­ка, сму­гасті біло-са­ла­тові со­роч­ки, роз­щеп­лені на гру­дях, кор­кові сан­далі. Ли­ше взим­ку він за­гор­тав­ся у ліжник, на­ки­да­ючи йо­го на го­ло­ву як кап­тур.

То фран­цузький інже­нер нав­чив Се­бас­тя­на, що са­мо­усвідом­лен­ня міститься у підош­вах, а сприй­нят­тя се­бе мож­на міня­ти, ста­ючи інак­ше або на щось інше.

 

15. Ідею ціло­го нап­ря­му но­вих фільмів Фран­цис­кові на­ки­нув фран­цузький інже­нер.

В Ялівці діяла не­ве­лич­ка ґале­рея. Її влас­ник, Лоці з Бе­рег­са­са, знав­ся з доб­ри­ми ху­дож­ни­ка­ми - Мун­качі, Ус­ти­яно­ви­чем, Ко­пис­тинським. Ро­ман­чу­ка він завів до Федько­ви­ча, а Вод­зицькій (знач­но пізніше, вже як та вер­ну­ла­ся з Па­ри­жа від Су­лоаґи) зро­бив кілька фо­то­ескізів для «Дівчи­ни за ви­го­тов­лен­ням пи­са­нок». З Іва­ном Тру­шем во­ни бу­ли близьки­ми дру­зя­ми. Лоці ба­га­то роз­ка­зу­вав йо­му про те, як рос­ли­ни на­но­во опа­но­ву­ють ланд­шаф­та­ми, поніве­че­ни­ми і по­ки­ну­ти­ми людьми. Навіть во­див йо­го на етю­ди під По­па Іва­на, на зруб. Че­рез ба­га­то років Труш по­вер­нув­ся до цієї те­ми в чу­десній серії «Жит­тя пнів». Зреш­тою, то Лоці впер­ше по­ка­зав ко­мусь Дземб­ро­ню, яка зго­дом ста­ла улюб­ле­ним місцем ба­гатьох ху­дож­ників львівської шко­ли. А Діду­шинським він реґуляр­но відси­лав для му­зею знай­дені гу­цульські ра­ри­те­ти.

16. Сам Лоці ціле жит­тя ма­лю­вав од­не і те ж - де­рев’яні стаєнки, для кож­ної ко­ро­ви ок­ремі - на по­ло­нині Ше­са, до­щані ву­лич­ки між ни­ми і гігантські за­рості щав­лю, що пос­ту­по­во поїда­ють своє прис­та­но­ви­ще.

А що був ґале­рис­том-про­фесіона­лом, то ніко­ли не вис­тав­ляв своїх робіт. За­те в чужі час­то за­ко­ху­вав­ся. Кар­ти­ни ко­хан­ки він на який­сь час брав до­до­му і жив у їхній при­сут­ності, пе­ре­но­ся­чи із со­бою зі спальні до кухні, з кухні до кабіне­ту, з кабіне­ту на ґале­рею, з ґале­реї до лаз­нич­ки. І жит­тя Лоці знач­ною мірою за­ле­жа­ло від кар­ти­ни, яка тоді меш­ка­ла в нього.

 

17. У ґале­реї прак­ти­ку­ва­ли­ся нез­вичні речі. Щод­ня Лоці пе­ревішу­вав кар­ти­ни, цілко­ви­то зміню­ючи їхні діало­ги. Час­то по­купці, об­рав­ши якусь кар­ти­ну од­но­го дня, не мог­ли впізна­ти її нас­туп­но­го ран­ку. Сте­лею ґале­реї слу­жив шкля­ний ре­зер­ву­ар із дощівкою. Освітлен­ня за­лу Лоці міняв, нак­ри­ва­ючи ту чи іншу час­ти­ну ре­зер­ву­ара сме­ре­ко­вим га­луз­зям. Але най­важ­ливіше - кар­ти­ни мож­на бу­ло ви­по­зи­ча­ти, як книж­ки в бібліотеці. За­мов­лен­ня най­до­рож­чо­го го­те­лю Лоці комп­лек­ту­вав сам, відповідно до за­повідже­ної оказії.

 

18. Лоці був єди­ним у Ялівці, в ко­го дос­ти­гав сор­то­вий ви­ног­рад. Ви­ног­рад­ник ріс уз­довж стеж­ки між до­мом і ґале­реєю. Про­хо­дя­чи стеж­кою, Лоці обов’язко­во об­ри­вав хо­ча б од­ну ки­ти­цю ви­ног­ра­ду. Так три­ва­ло від мо­мен­ту, ко­ли з’являється зав’язь, до ос­та­точ­но­го дозріван­ня. У ве­ресні ки­тиць за­ли­ша­ло­ся всього кілька­де­сят, за­те во­ни ста­ва­ли дос­тиг­ли­ми, як у То­каї, повністю ви­ко­рис­то­ву­ючи ви­ног­радні си­ли, яких уже не пот­ре­бу­ва­ли зни­щені ґро­на.

Хоча Фран­циск при­яте­лю­вав із ґале­рис­том, навіть він не здо­га­ду­вав­ся, що Лоці пра­цює на Неп­рос­тих.

 

19. Якось фран­цузький інже­нер ска­зав Фран­цові, що чув від Лоці.

Той роз­повів, як до ґале­реї прий­шов один дідич із Те­рес­ви і поп­ро­сив на­ма­лю­ва­ти йо­му кар­ти­ну, на якій бу­ло би вид­но, що відбу­вається зліва за ра­мою у сцені бит­ви під Хо­ти­ном, яку він прид­бав тут рік то­му. Дідич підоз­рю­вав, що звідти мо­же вда­ри­ти гар­ма­та прос­то по ар’єрґарду уланів, і це не да­ва­ло йо­му спо­кою.

Це як­раз те, чим анімація кра­ща від жи­во­пи­су, ска­зав фран­цузький інже­нер.

 

20. Фран­циск при­ду­мав точнішу ме­то­ди­ку. Він знімав побільше­ну реп­ро­дукцію якоїсь відо­мої кар­ти­ни - це ста­ва­ло дру­гою час­ти­ною кож­но­го фільму. Для пер­шої і третьої до­мальову­вав кад­ри на п’ятнад­цять се­кунд пе­ред зоб­ра­же­ним на кар­тині, і так са­мо - після. Для про­би слу­гу­вав свіжий пей­заж Тру­ша «Дніпро під Києвом», хо­ча ду­мав Франц пе­ре­важ­но про Ремб­ранд­то­ву «Нічну сто­ро­жу». Потім він ожи­вив кілька на­тюр­мортів ста­рих гол­ландців (хоч тут же зни­щив усі, крім Яна ван де Вельде - той, що з ко­ло­дою карт, люлькою на довгім ци­бу­ху і ліско­ви­ми горіха­ми) і зна­ме­ни­ту «Бійку» Адріана ван Ос­та­де (якась корч­ма, п’яні се­ля­ни, ба­би три­ма­ють двох чо­ловіків із бо­жевільни­ми пог­ля­да­ми, які роз­ма­ху­ють но­жа­ми, все пе­ре­вер­ну­то, хтось утікає, а інші по­па­да­ли на зем­лю).

Після то­го взяв­ся за Ма­маїв.

Живе ма­лярст­во ма­ло та­кий ша­ле­ний успіх, що на кож­ну прем’єру до Ялівця з’їжджа­ли­ся де­сят­ки гля­дачів із цілої Цент­ральної Євро­пи, про них пи­са­ли сто­личні ча­со­пи­си, а Франц уже не міг ус­ти­га­ти ро­би­ти якісь серй­озніші фільми.

 

21. Ще пе­ред тим, як Неп­рості ви­яви­ли надз­ви­чай­ні влас­ти­вості Ан­ни­них снів, Фран­циск мріяв про фільм, який відбу­вав­ся би на сон­но­му ланд­шафті.

Він спос­теріг, що ме­ханізм снів по­ля­гає ні в чо­му іншо­му, як у поєднанні доб­ре зна­но­го за прин­ци­па­ми невідо­мої логіки - так, як не мог­ло би бу­ти на од­но­му ланд­шафті. Це оз­на­чає, що клю­чем до цієї логіки є поєднан­ня ланд­шафтів. При­чо­му послідовність поєднан­ня виз­на­чальна. Ко­ли ви­комбіну­ва­ти та­кий ланд­шафт, то за­се­литься він са­мовільно. А тоді вже і всі пер­со­нажі про­яв­ля­ти­муть не влас­тиві їм ри­си. І - що най­го­ловніше - пер­со­нажі зай­ма­ти­муть простір ду­же щільно. Безвідповідальна послідовність щільна.

 

22. А ще, - розмірко­ву­вав Франц, - вдалі сни подібні на доб­ру про­зу з порівнян­ня­ми, по­черп­ну­ти­ми з різних сис­тем ко­ор­ди­нат, ви­рафіну­ва­ни­ми виділен­ня­ми ок­ре­мих де­та­лей у по­тоці па­но­ра­ми, про­зо­рою все­доз­во­леністю, не­за­бутнім відчут­тям при­сут­ності, од­но­часністю всіх тропізмів, нест­римністю не­очіку­ва­но­го й ощад­ною ри­то­ри­кою стри­му­ван­ня. І на доб­ру тра­ву, яка не при­но­сить нічо­го сво­го, але об­ри­ває те, що три­має, і пе­ре­во­дить решітку про­порцій ча­су і відстані з крис­талічно­го ста­ну в га­зо­подібний.

 

23. Од­нак на­ва­жи­ти­ся на та­кий фільм бу­ло важ­че, ніж на «Нічну сто­ро­жу». Тож із ча­сом він навіть пе­рес­тав бе­рег­ти сни на потім, лиш на­со­лод­жу­ючись ни­ми до­щен­ту но­ча­ми.

 

24. У липні 1904 ро­ку Ан­на роз­повіла один сон.

Я стою на рівно­му да­ху дво­по­вер­хо­во­го дов­го­го бу­дин­ку. Бу­ди­нок стоїть у воді. Во­да аж до вер­ху пер­шо­го по­вер­ху. До кінця йо­го ви­со­ких арок. У воді пла­ва­ють три го­ло­ви і стоїть чап­ля. Од­на го­ло­ва зап­ли­ває під ар­ку. Інша хо­че вип­лис­ти звідти. Схо­да­ми з вікна дру­го­го по­вер­ху до во­ди йде го­лий жи­во­та­тий чо­ловік. Су­ха ру­ка із-за ро­гу на­ма­гається йо­го зу­пи­ни­ти. Я та­кож го­ла. Стою на са­мо­му краю. Ру­ки підняті до­го­ри. Скла­дені ра­зом. Я зби­ра­юся ско­чи­ти з ви­со­кості у во­ду. Відра­зу за мною стоїть круг­лий стіл. А за ним - боч­ка зі збан­ком. При столі си­дять мо­нах і мо­наш­ка і щось п’ють. Над сто­лом, боч­кою і мо­на­ха­ми на сухій га­лузі нап­ну­те шат­ро. Збо­ку бу­дин­ку при­бу­до­ва­на півку­ля ку­по­ла з кап­лич­кою на­горі. З ко­ми­на кап­лич­ки ви­ри­вається во­гонь, а з вікна виг­ля­дає баб­ка. Во­на ди­виться на ме­не. Да­ле­ко за ку­по­лом - ши­ро­ка ріка, зе­ле­ний ліс і ви­сокі сині го­ри, як наші. З дру­го­го бо­ку бу­дин­ку при­бу­до­ва­на круг­ла ве­жа. На її стінах по­на­мальову­вані чо­ловічки. Чо­ловічки тан­цю­ють, ска­чуть і пе­ре­вер­та­ються. Один бе­ре від не­ба якусь книж­ку. Два не­суть на пле­чах ве­ли­чез­ну ма­ли­ну на па­ти­ку. Верх вежі по­ни­ще­ний і щер­ба­тий. Між улам­ка­ми рос­туть ма­ленькі де­рев­ця і па­сеться ко­за. Во­да пе­ред бу­дин­ком закінчується дов­гим ост­ро­вом. Острів го­лий, з чер­во­ної гли­ни. На кінці ост­ро­ва стоїть вітряк. За ост­ро­вом зно­ву во­да. За тією во­дою місто. До са­мої во­ди підсту­па­ють дві вежі. Між ни­ми кам’яний міст. На мості ве­ли­чез­ний тлум лю­дей зі спи­са­ми до­го­ри. Де­які сто­ять ко­ло по­руч­чя і див­ляться че­рез во­ду й острів у мій бік. На одній вежі го­рить гілля. Під ве­жа­ми пла­ва­ють якісь звірі. Чо­ловік із ме­чем і щи­том б’ється з од­ним. Далі за ве­жа­ми по­рожнє піща­не місце. По­се­ре­дині стоїть дво­колісний віз. Ще далі са­мо місто. Бу­дин­ки з гост­ри­ми да­ха­ми, ви­со­кий кос­тел, мур. А вда­лині ви­сокі гор­би, або низькі зе­лені безлісі го­ри. На са­мо­му обрії теж ве­ли­кий вітряк. Спра­ва від ме­не, але за во­дою і ост­ро­вом, на бе­резі сто­ять якісь пос­таті. До ме­не спи­на­ми. Де­які си­дять на ко­нях і яки­хось нез­ро­зумілих звірах. Один у ла­тах і шо­ломі, а в іншо­го на го­лові по­рожній пень. Між ни­ми рос­те су­хе де­ре­во. Півде­ре­ва нак­ри­то чер­во­ною завісою. У ве­ликій тріщині у стов­бурі стоїть го­ла жінка. На верхній гілці си­дить дя­тел, але ду­же ве­ли­кий. Який­сь чо­ловік прис­тав­ляє до де­ре­ва дра­би­ну. До­сить да­ле­ко за ни­ми си­дить на ка­мені бо­ро­да­тий чо­ловік у чер­нечій рясі з па­лич­кою в руці і розг­ля­дає книж­ку. Він подібний на мо­го свя­то­го Ан­тонія.

Через вікон­це у круглій вежі, про яку вже ка­за­ла, я ба­чу, що за ве­жею відбу­вається щось важ­ли­ве. Але нічо­го не мо­жу розрізни­ти, і це ду­же гнітить. Але все од­но стра­шен­но доб­ре, що я се­ред цього ру­ху. На хвильку див­лю­ся че­рез пле­че і ба­чу да­ле­ку по­же­жу. Від неї стає га­ря­че шкірі спи­ни і зза­ду но­гам. Якось ро­зуміється, що від цього тре­ба втіка­ти у во­ду. Вже зби­ра­юся ско­чи­ти, але див­лю­ся вниз і ба­чу на­тяг­ну­тий ко­лю­чий ланц. Не сумніва­юся, що мо­жу пе­ре­летіти аж за нього. Але далі стою. Ру­ки вже тро­хи за­терп­ли, бо цілий час підняті. Рап­том на спи­ну на­су­вається тінь і стає хо­лодніше. Див­лю­ся до­го­ри. Як­раз наді мною в повітрі проп­ли­ває вітрильник, об­ку­тий ла­та­ми. Я ба­чу йо­го дно. Це ле­тю­чий ко­ра­бель. Він пролітає. Тінь зни­кає. Зно­ву по­чи­нає пек­ти. Вже сильніше. Хо­чу зро­би­ти крок. Але ба­чу чо­ловіка з фо­то­апа­ра­том.

Він цілий час хо­вав­ся у глу­хо­му куті між моїм бу­дин­ком і при­бу­до­ва­ною ве­жею з ма­люн­ка­ми чо­ловічків і вікон­ця­ми. Я не хо­чу, щоб ме­не фо­тог­ра­фу­ва­ли, і кри­чу на нього. Чо­ловік за­пе­реч­но ма­хає ру­ка­ми і по­ка­зує на ле­тю­чий ко­ра­бель. У мені все згод­жується, що то справді ціка­во. Чо­ловік хо­ває фо­то­апа­рат у стіну. Йде поп­ри ве­жу і зни­кає за по­во­ро­том. Я стаю на пальці. Роз­гой­ду­юся і ска­чу. Ба­чу пе­ред со­бою той ланц. Підніма­юся всім тілом. Про­бую йо­го пе­ре­летіти. Але тіло не зру­шується з місця. Я не ле­чу і не па­ду. По­чи­наю каш­ля­ти. Ду­же швид­ко ле­чу прос­то на ланц. Уда­ря­юся об нього пальця­ми ви­тяг­ну­тих рук. І на то­му я збу­ди­ла­ся.

 

25. Ан­нин сон ви­дав­ся Фран­цис­кові настільки мальовни­чим, що він відра­зу ж спро­бу­вав за­ри­су­ва­ти йо­го. Ан­на тут та­ки підправ­ля­ла ри­су­нок. Ко­ли дійшло до лю­дей на бе­резі ко­ло де­ре­ва і чо­ловіка з книж­кою за ни­ми, Фран­цові зда­ло­ся, що він уже десь це ба­чив на­мальова­ним. Лиш точ­ка зо­ру бу­ла іншою. Але до­сить бу­ло Анні роз­ма­лю­ва­ти ескіз кольоро­ви­ми олівця­ми, як Фран­циск упізнав Бос­ха. Без жод­них сумнівів - «Спо­ку­си свя­то­го Ан­тонія».

У Ля­рус­са Бос­ха пре­зен­ту­ва­ли «Мандрівни­ком» із ко­лекції мад­ридсько­го Ес­коріаля. Інших реп­ро­дукцій Ан­на не мог­ла ба­чи­ти, Франц був пе­вен, він завж­ди був по­руч. Ніхто ніко­ли не пе­ре­повідав «Спо­ку­си» за ціле Ан­ни­не жит­тя, про них Франц точ­но не чув навіть згад­ки чи алюзії ще з часів нав­чан­ня. Це оз­на­ча­ло, що ста­ло­ся так, як ка­за­ла віщун­ка - Ан­нині сни по­ка­зу­ють, як мог­ло би бу­ти.

Але Франц не вти­хо­ми­рив­ся. Він побіг до Лоці і поп­ро­сив, щоб той де зав­год­но терміно­во за­мо­вив альбом Бос­ха. Франц го­то­вий був че­ка­ти дов­го, лиш би зна­ти, що щось діється.

Лоці по­обіцяв за­мо­ви­ти альбом завт­ра ж. І ска­зав, що має у своїй бібліотеці Бос­ха, але ли­ше од­ну реп­ро­дукцію - «Спо­ку­си свя­то­го Ан­тонія».

Анна не ва­га­ючись по­ка­за­ла свою ого­ле­ну пос­тать у пра­во­му верхньому куті цент­ральної час­ти­ни кар­ти­ни.

Коли ж во­ни од­но­час­но впізна­ли Неп­рос­тих у двох го­лов­них фіґурах із чо­тирьох, що пе­ре­хо­ди­ли че­рез міст на ліво­му крилі трип­ти­ха, то Фран­циск по­обіцяв собі зро­би­ти цей фільм.

 

26. Пра­цю­ва­ло­ся як ніко­ли важ­ко. Фран­цис­ка му­чи­ли сумніви. Він без­пе­рерв­но розмірко­ву­вав, чи змо­же пе­ре­да­ти настрій, ко­ло­рит, ат­мос­фе­ру, чи зуміє роз­шиф­ру­ва­ти всі таємні зна­чен­ня, чи слід по­ка­зу­ва­ти ко­мусь аж та­ке, чи не виг­ля­дає Босх смішно і нес­мач­но, чи не гріх пе­ре­мальову­ва­ти вся­ку не­чисть і со­домію, чи не об­ра­зить він Неп­рос­тих, чи не нак­ли­че біди на Ан­ну, чи не зро­бив він ко­мусь крив­ди свідо­мо або несвідо­мо, чи має сенс мис­тецт­во, чи до­жи­ве він до закінчен­ня ро­бо­ти, чи не ста­неться чо­гось не­доб­ро­го на по­казі, чи бу­де йо­го смерть мучівною, чи зустрінеться він після смерті з батька­ми, чи че­кає там йо­го Ан­на, чи бу­де ко­лись щас­ли­вим йо­го на­род, чи є щось на світі кра­що­го, ніж наші любі го­ри Кар­па­ти, чи вар­то так ба­га­то ду­ма­ти, чи тре­ба все за­пам’ято­ву­ва­ти, чи доб­ре всім усе роз­ка­зу­ва­ти, чи обов’язко­во го­во­ри­ти гар­но, чи ду­ма­ють рос­ли­ни, чи існує завт­ра, чи не відбув­ся кінець світу вже давніше, чи ще дов­го вит­ри­має він без жінки, чи не пе­ре­бу­ває він під ору­дою ди­яво­ла.

 

27. Точ­на відповідь на ос­таннє за­пи­тан­ня бу­ла би відповіддю на ба­га­то інших. Нез­ва­жа­ючи на те, що Франц був пе­ре­ко­на­ним гре­ко-ка­то­ли­ком, у час­тих дис­кусіях на джи­но­во­му ку­рорті завж­ди арґумен­то­ва­но ни­щив маніхей­ців, ка­тарів, альбіґойців і нічо­го у світі не бо­яв­ся, бо був пе­ре­ко­на­ний у пра­вильності Бо­жо­го за­ду­му, ди­явол за час ро­бо­ти над цим фільмом яв­ляв­ся йо­му тричі.

28. Пер­шо­го ра­зу він не по­ка­зу­вав­ся, ли­ше ду­же ла­конічно ви­явив од­ну свою влас­тивість. Він був як магніт.

Францові сни­ло­ся, що він ле­жить на підлозі. Рап­том, не роб­ля­чи жод­них рухів, навіть не нап­ру­жу­ючись, він по­су­нув­ся підло­гою до стіни. Потім - у дру­гий бік. Потім ще і ще, з пе­рер­ва­ми, швид­ше і повільніше. Так, ніби він ме­талічна пи­лин­ка на ар­куші па­пе­ру, а під па­пе­ром ру­ха­ють магнітом. Один раз йо­го по­су­ну­ло навіть до­го­ри по стіні - так са­мо ле­жа­чи - і делікат­но опус­ти­ло на підло­гу.

Після то­го ди­явол поп­ро­сив уваж­но слідку­ва­ти за тим, що відбу­ва­ти­меться. Він по­су­нув Фран­ца в кут. Ви­яви­ло­ся, що там спить йо­го вчи­тель. Фран­ца підіпха­ло до вчи­те­ля і відра­зу ж по­тяг­ну­ло на­зад. Учи­тель, не тор­ка­ючись Фран­цо­во­го тіла і не про­буд­жу­ючись, поїхав за ним. Ба­чиш, ска­зав ди­явол.

Голосу Франц не чув, але те, що ди­явол го­во­рив, звідкись знав.

 

29. У дру­го­му і третьому снах ди­явол ви­ко­рис­то­ву­вав різно­ви­ди од­но­го і то­го са­мо­го прий­ому.

Другий сон був най­ко­рот­ший. Франц сто­яв на ву­лиці в Ялівці (Місце бу­ло справжнє, він йо­го доб­ре знав). Він че­кав свою Ан­ну, яка вже по­ка­за­ла­ся в кінці ву­лиці. Рап­том до нього під’їхав пан­цер­ник Бе­ди. Бе­да виг­ля­нув із верхнього лю­ка і ска­зав, що він привіз ко­гось, із ким во­ни за­раз вип’ють джи­ну. З бічних две­рей вий­шов який­сь па­нок і підійшов до Фран­ца. Ан­на бу­ла все ближ­че. Па­нок сто­яв спи­ною до Ан­ни і пан­цер­ни­ка. Він вий­няв із внутрішньої ки­шені пляш­ку, ви­тяг­нув ко­рок і прос­тяг­нув пляш­ку Фран­цові. І тут усе відбу­ло­ся. За тих кілька хвиль, по­ки і Ан­на, і Бе­да дійшли до них, Франц ус­тиг за­ува­жи­ти зміну кількох ти­сяч різних лиць на го­лові пан­ка, кількох со­тень камізельок під роз­щеп­ле­ною ма­ри­нар­кою, кількох де­сятків форм пляш­ки і кілька­де­ся­ти відтінків на­пою. Ко­ли па­нок і Франц пе­рес­та­ли бу­ти самі, ка­лей­дос­коп зу­пи­нив­ся. Па­нок усміхав­ся, усміха­ли­ся Бе­да з Ан­ною. Франц ви­пив пер­ший. Смак на­га­ду­вав ренк­ло­ди. Пляш­ку пе­ре­дав Беді, а той - пан­кові (Бе­да їх так і не поз­най­омив). Ко­ли чер­га дійшла до Ан­ни, Франц чо­мусь вик­рик­нув, що во­на не п’є. Ніхто, крім Ан­ни, не зди­ву­вав­ся і не прип­ро­шу­вав. А Франц не­помітно, але ду­же сильно стис­нув їй па­лець. Він уже знав, хто це.

 

30. Після третього сну Фран­циск пішов на ви­со­кий міст і роз­ка­зав Неп­рос­тим про Бос­ха. Все ж та­ки у вежі, - ска­зав вер­хоб­люд. Франц за­пи­тав, чи по­ка­зу­ва­ти ко­мусь уже докінче­ний фільм. То за­ле­жить ли­ше від тво­го ба­жан­ня, відповіли Неп­рості. Хоч по­ду­май, мо­же, не ли­чить по­ка­зу­ва­ти наші ли­ця там, де вам при­верз­ло­ся. А на­разі йди до­до­му і пильнуй Ан­ну, ми му­си­мо тро­хи по­манд­ру­ва­ти світа­ми, але ско­ро во­на ста­не жінкою і зна­ти­ме, де нас знай­ти, ска­зав баїльник.

 

31. Вдо­ма Франц спа­лив ри­су­нок, на яко­му був за­но­то­ва­ний Ан­нин сон.