Український народ — корінне населення України

Територія нинішньої України була заселена ще у прадавні часи. Про це свідчать численні пам'ятки, що залишилися нам у спадок. Частко­во вони були в науковому обігу, частково чекали свого часу. Із проголо­шенням державної незалежності України активізувався інтерес до істо­ричних коренів свого народу, його набутків, ролі й місця в загальноісторичному процесі.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Численні розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, В.Грекова, П. Третья­кова, Б. Рибакова, В. Петрова дають підстави вважати автохтонну те­орію максимально наближеною до істини.

Про те, що народ на цій території жив і займався матеріальним ви­робництвом, свідчать численні писемні, лінгвістичні, археологічні, куль­турні пам'ятки, а також прямо та опосередковано історичні хроніки ста­родавніх авторів — Иордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік та наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь авто­хтонного походження українців. Назвемо головні з них:

• спільний фізично-етнічний тип;

• мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавця­ми, особливо топоніми і гідроніми;

• археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні лише для однієї території;

• основні види господарської діяльності — землеробство і скотар­ство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі;

• мистецькі твори, зокрема кераміка, що мають характерні ознаки тільки певного географічного ареалу;

• світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала протягом тривалого часу у праслов'янських і слов’янських народів.

Усе наведене дає можливість стверджувати, що на території Украї­ни спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щіль­ність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова, її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тисячо­ліття н. є., коли Рим в ім'я панування зіпсованої латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Зміни і трансформації, які вносила кожна епоха зі своїми законо­мірностями розвитку історичних процесів, справляли вплив і на україн­ський народ. Але він зберіг свої особливості, мав своєрідні тенденції розвитку, що й прослідковується від найдавніших часів до сьогодення. Це дає підстави стверджувати: український народ — корінне населен­ня України.

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію поход­ження слов'ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці "Исто­рическая морфология русского языка" та "Древнейшие судьбы русско­го племени", за словами академіка С.Обнорського, мали "стрункість викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків", теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в на­укових колах. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається не­змінним.

Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Хвойка. У результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території України особли­вості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.

На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну "Істо­рію України-Руси" М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в "На­рисі історії України" Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Арта­монова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М.Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В.Петрову. Поряд із дослід­женням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку куль­турних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Якщо зробити бодай побіжний огляд археологічних, культурологіч­них, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури, які нам по­дарували земля і народ України, можна стверджувати: народ жив тут споконвіку, освоював усі багатства території, користувався ними, завж­ди запозичував найкраще і водночас щедро ділився своїм із сусідами.

Попович

ВСТУП

Перед тим, як говорити про історію культури, необхідно визначити, що таке власне «культура». І вже тут по­чинаються труднощі, здавалося б, не­переборні. Якщо ми звернемося до спеціальних книг і статей за визна­ченнями поняття «культура», то знайдемо більше сотні дефініцій, На якій із них зупинитися?

Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конфе­ренція з культурної політики, прове­дена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не ли­ше різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, сис­теми цінностей, традицій і вірувань.

Прийняти таке розуміння культу­ри спонукає не тільки авторитет ЮНЕСКО. Книги та лекційні курси з історії культури являють собою по суті історію окремих мистецтв, літе­ратури, освіти тощо. Але у загально­му слововжитку термін «культура» означає щось значно більше, ніж су­купність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми роз­різняємо живопис і культуру живо­пису, тобто культуру творення пред­меті» живопису та культуру їх сприй­няття, розуміння, вживання у повсякденному житті, Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.

Але для того, щоб засвоїти і навчи­тися створювати певний комплекс явищ культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми не тільки по­гано знаємо все те, що було створе­но нашим народом впродовж його історії. Ми часто не розуміємо, що саме ці культурні набутки означали для людей в ті минулі часи і, отже, як їх нам читати і сприймати сьогодні.

Запропонований посібник з істо­рії української культури являє со­бою спробу саме такого викладу. Тут містяться і загальнонеобхідні факти з історії культури України. Але суть викладу — в спробі подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи. Тоді і наступність епох може виглядати як поступовий розвиток зі своїми втратами і набутками.

Проте такий підхід має свої труд­нощі.

Поставимо, наприклад, таке запи­тання: чи належить творчість Бетховена до сучасної української націо­нальної культури? Відповідь зале­жить від того, як ми розуміємо вираз «національна культура». З одного бо­ку, неможливо уявити не лише українського професійного музиканта, а й просто культурну людину, в пам'яті якої час під часу не звучали б музичні фрази з творів великого німецького композитора, Проте чи дає це підстави імітувати в кожній культурі своє і запозичене? Можна сформулювати характеристики влас­не української музичної культури і віднести до національної традиції тільки ті твори, яким ці характеристи­ки властиві.

Але в такому разі можна навести каверзніший приклад: чи належить до української культури Біблія?

Заперечуючи належність Біблії до нашої національної культури, ми ри­зикуємо вилучити з неї всі ікони і храми, всю систему свят і обрядів, без яких немислима культура побу­ту нашого народу впродовж віків. Звичайно, народна свідомість прий­няла християнство з його віровчен­ням і обрядовістю далеко не у повній відповідності до канонічної книжно-церковної норми. Та неможливо відокремити в культурному фонді нації «власне українське» від «набу­того християнського».

У подальшому викладі ми намага­тимемося не нав'язувати читачеві відповіді на питання, що для націо­нальної української культури ор­ганічне, а що не органічне. Право та­кого суду належить історії. Будемо розглядати в цілості все те, що вхо­дить до культурного фонду ук­раїнського народу, по можливості як систему, і будемо пам'ятати, що різні люди, соціально-культурні верстви, політичні течії завжди вибирали собі з цього фонду це же набуте, а лише ТО, ЩО ХОТІЛИ і на що були здатні.

І, нарешті, ще одна складність, мабуть, найбільш серйозна: що вважати нацією? З якого часу можна говорити про українців як націю, а, от­же, який період і який культурний комплекс належать до української національної культурної традиції?

Одразу слід відкинути відповідь, що здасться найпростішою: спира­тися на українську мову як не­обхідну ознаку української культу­ри. По-перше, не вся культура втілюється в мові. По-друге, навіть такі сфери культури, як література, далеко не завжди спираються на національну мову. Нарешті, мова змінюється, і було б помилкою вилучати з історії української куль­тури якийсь період тільки тому, що мова тих наших предків відрізняла­ся від сучасної.

Якби перш, ніж писати про істо­рію української національної куль­тури, необхідно було знайти загаль­новизнану дефініцію нації, мета на­писання цієї книги була б без­надійною. Мабуть, і тут слід пошу­кати компроміси.

Аналогія, яка здається в цьому ви­падку корисною і доцільною, — це аналогія між етносом (народом, нацією) та популяцією.

Все живе в природі поділяється на види, останні підрозділяються на популяції — групи особин певного виду, що живе на певній території. «Популяція», якою є етнос (нація, народність), має із тваринною попу­ляцією спільне тільки те, що групи людей розподілені на різні в куль­турному відношенні спільноти, які проживають на певних територіях. Ця різність, відносна відокремле­ність і територіальна прив'язаність соціально-культурних груп забезпе­чує інформаційну багатоманітність у суспільстві. Етнічна єдність нерідко усвідомлюється як «кровна», біологічна спорідненість, але насправді є спорідненістю по культурі, а не по крові. Людство культурно дискретне, як біологічно дискрет­ний вид у світі живого. І кожен ет­нос є «кузнею культурної еволюції» завдяки цій дискретності людського світу. Новації в культурі відбувають­ся в рамках певного етносу, перебігають по етнічному культурно­му полю, взаємодіючи з іншими га­лузями цієї культури. Так відбу­вається і загальнолюдський куль­турний прогрес, бо етноси культур­но не закриті один для одного, куль­турне «схрещування» відбувається безперервно, якщо відносини між етносами не складаються особливо нещасливо.

Національна чи етнічна організа­ція є однією з структур, що нагро­маджують досвід і передають його новим поколінням. Як класифікува­ти етнічні спільноти, як відділити нації європейського типу від інших видів етнічної спільності це проб­лема соціології та філософії Історії, Для курсу історії культури достатньо констатувати, що певна спільність — може, не така згуртована, може, над­то крихка, але спільність — існувала, в її рамках жила культура.

Духовна культура українського суспільства розглядається в цьому посібникові у взаємозв'язку з полі­тичною та господарською. Увесь комплекс проблем розвитку ук­раїнської культури висвітлюється у зв'язку з світовим культурним процесом.

Посібник розрахований не тільки на викладачів і слухачів курсу історії української культури. Врахо­вувати широкий культурний фон доводиться при вивченні і літерату­ри чи окремих мистецтв, і загальної історії. Звичайно, запропонована в книзі концепція розвитку ук­раїнської культури не є абсолютною і безсумнівною і допускає альтерна­тивні точки зору.

Шейко

Вступ