Проблеми формування національної культури.

Лекція 1. ВСТУП ДО КУРСУ

1.1. Мета курсу "Світова й українська культура"

Культура як продукт людської історії. Насамперед слід зауважити, що курс "Світова й українська культура" відноситься до сфери гумані­тарного знання (від лат. humanitas — людська природа, освіченість, витонченість). На відміну від наук, що вивчають прояви стійких законо­мірностей у природі й спрямовані на розвиток штучних технологій, гу­манітарні науки мають справу переважно з об'єктами унікальними — конкретними особистостями або художніми творами — із предметами дуже мінливої природи: змінюються закони, засади державного життя, моральні установи, релігійні погляди, естетичні критерії і т.д.

До того ж гуманітарні науки, що мають за кінцевий об'єкт дослідження ідеї (від греч. idea — поняття, уявлення), змушені обходитись без точних кількісних критеріїв.

Засвоєння гуманітарного курсу світової й вітчизняної культурі по­требує від студента дещо іншого підходу, іншої установки, ніж та, що вже стала звичною для нього в процесі вивчення природознавчих і тех­нічних дисциплін. Навіть шкільний досвід знайомства з історією й літе­ратурою підкаже студентові, що в гуманітарній сфері не багато користі від доказів, заснованих, як у математиці, на аксіомах, теоремах і фор­мулах. Наприклад, історична подія — убивство Юлія Цезаря 44 р. до н.е. — не лише факт давньоримської кримінальної хроніки; це ще й свідчення про моральні засади давньоримської культури, яке допоможе нам краще зрозуміти внутрішній зміст, скажімо, скульптурного портре­ту імператора Веспасіана. В цілому ж усе це — Антична культура в конкретному прояві.

Наведений приклад показує, що гуманітарне знання сполучає і різно­манітні факти, й розуміння зв'язків між ними, їхнього взаємного змісту; воно також потребує певної інтуїції, яка завжди необхідна там, де йдеться про пізнання людини, тобто про те, до чого в врешті-решт рухається будь-яка з гуманітарних дисциплін, спираючись на різноманітні прояви людської діяльності.

Наука історія навчає розумінню людей через ос­мислення їх суспільно значимих вчинків і рішень. Психологія націлена на пізнання духовної природи людини, що виявляється у повсякденних проявах або через експеримент. Група філологічних наук спрямовує свої зусилля на те, щоби через аналіз тексту дійти до розуміння особливос­тей способу мислення його творця або механізму взаємодії цього тек­сту з інтелектом читача. Теж саме стосується й інших галузей гумані­тарного знання — етнографії, логіки, філософії, музикознавства та ін. Можна сказати, що всі вони виконують древній завіт, сповіщений лю­дині Дельфійськім оракулом: пізнай самого себе.

Термін "культура" латинського (давньоримського) походження й має досить давню історію. У мові стародавніх римлян слово cultura означало "оброблення", "обробка", "вдосконалення" й уживалося в сло­восполученнях — cultura agri ("обробка землі"), cultura animi ("оброб­лення", тобто в нашому розумінні "виховання духовних сил людини"). Уже на самому початку слововжитку зміст поняття "культура" був тісно пов'язаний з діяльністю людини, яка організує й упорядковує елементи зовнішньої й внутрішньої природи—дикий неопрацьований ґрунт або ж стихійність "необробленої" людини — дитини, варвара, дикуна.

У XVI-XVI ст., на зорі Нового часу, у творах європейських мислителів, що писали латиною, зустрічаються висловлювання, в яких слово cultura по­значає вдосконалювання, упорядковування не лише дикої природи, але й суто людського середовища в різних його галузях: cultura literarum ("удос­коналювання писемності"), cultura linguae ("удосконалювання мови"), cultura scientiae ("упорядковування, удосконалювання знань, досвідче­ності").

У сучасному значенні слово "культура" залишається багатознач­ним. Воно й зараз використовується в словосполученнях на зразок "куль­тура поводження", "культура побуту" й навіть "культура мікроор­ганізмів", тобто бактерій, спеціально виведених у живильному середо­вищі для дослідницьких чи інших практичних потреб. В іншому своєму значенні "культура" виступає синонімом слова "цивілізація" й указує на досягнуту доцільну впорядкованість і комфортабельність людського середовища ("культурного світу") на противагу хаосу, погроза якого пов'язана, наприклад, з війною ("війна несе загибель культурі"). Слово культура може також символізувати наступність досягнень людської творчості. З цієї точки зору "безкультурною" називають людину, не­спроможну орієнтуватися в історії, класичних живописі, музиці, архітек­турі тощо.

Для кожного з нас культура — це насамперед те духовно-матері­альне середовище, в якому ми перебуваємо в будь-яку хвилину свого життя — від народження й до смерті. Рідна культура відкривається людині зсередини, отож точку зору звичайної людини можна назвати "внутрішньою" точкою зору на культуру. Учений, що вивчає культури різних часів і народів, дивиться на них ззовні — з "зовнішньої" точки зору. Можуть бути також визначені "умовно внутрішня" точка зору, коли дослідник свідомо й буквально "вживається" в незнайому йому культу­ру (як етнограф М.М. Миклухо-Маклай, що провів кілька років серед племен Нової Гвінеї), й "умовно зовнішня"—коли власна культура сприй­мається людиною оком стороннього спостерігача. Цей прийом відомий у класичній літературі як "остраніння" (від рос. "странный" — "див­ний"). У цих випадках звичне читачу життя описується з позиції умов­ного персонажу, скажімо, тварини (згадаймо "Життєві погляди кота Мура" Э.Т.А. Гофмана, "Холстоміра" Л. Толстого або "Вірного Русла­на" Г. Владимова) чи, наприклад, "інопланетянина" — у добутках жан­ру фантастики.

Опановуючи рідну мову, прийняті форми вияву природних інстинктів, навички доцільного поводження й багато інших речей, у тому числі уяв­лення про добро й зло, про прекрасне й потворне й т.п., людина опано­вує, осягає власну культуру. У свідомості людини міститься те, що міститься в культурі, до якої він належить, у культурі його співтовари­ства. За такої тотожності індивіду іноді непросто визначити себе в куль­турі; людина може вважати, що діє за власною програмою, натомість же просто дотримується традицій і цілей, прийнятих у рідному для ньо­го культурному середовищі, поводиться "як усі".

Певна річ, невизначеність власного "Я" у навколишньому культур­ному середовищі притаманна лише ранньому або взагалі нерозвиненому, "інфантильному" (від лат. infans — дитина) інтелектові. Більш розвинута особистість ставить себе у складніші стосунки з культурою, що є її природним оточенням від самого народження. Підліток досить рано зіштовхується з тим, наприклад, що лексика, прийнята у колі його шкільних друзів, мало придатна для спілкування з батьками, а його власні симпатії, інтереси й цілі не завжди можуть збігатися з симпатіями, інте­ресами й цілями інших людей. Отже, з освоєнням культурного середо­вища як сфери власної життєдіяльності людина виявляє, що культура— це складне й суперечливе середовище, і що взаємини з нею становлять його особисту проблему.

Але культура являє собою особисту проблему людини не лише в тому сенсі, що вона немовби заважає їй задовольнити елементарні життєві потреби й вимагає у відповідь згідної з культурними нормами й продуктивної діяльності. Саме в культурі людина може визначити свої проблеми й цілі своєї особистої діяльності. Наприклад, європейська куль­тура часів XV ст. вже сформувала уявлення про кулястість Землі. Тра­диційно в ній існував також образ казково багатого "Сходу" — Індії, Японії, Китаю. Проблема європейської культури в цей момент полягала в тому, щоб, використовуючи кулястість Землі, досягти Сходу західним морським шляхом. Ця проблема і стала особистою для Христофора Колумба.

Нерідко для вирішення складної життєвої проблеми буває корисно вийти за її межі, подивитися на справу ширше.

Але, щоб "озирнутись навкруги", людина повинна зайняти стосовно себе "умовно зовнішню" точку зору. Погляд на свою ситуацію "з боку" називають "рефлексією" ситуації (від лат. reflectio — відображення), а "умовно зовнішню" точ­ку зору в цьому випадку — "рефлексивною позицією". Вивчення теорії культури — науки про загальні закономірності, що регулюють відносини між людським світом і людиною в ньому — є одним із засобів побуду­вати для себе "рефлективну позицію", побачити навколишній світ і свої відносини з ним інакше, дещо "з боку".

Порівняльне дослідження культур, що складалися протягом світо­вої історії й на теренах п'яти заселених континентів, приймаючи самі різні форми й різновиди, можливе за наявності певних "ознак порівняйності" — основних властивостей, притаманних будь-якій культурі, у тому числі сучасній ("нашій"), отже — культурі взагалі. Ці базові власти­вості культури визначаються та описуються за допомогою спеціальних понять і категорій: "хронотоп" (просторово-часова організація культу­ри), "герой культури", "мова-інтегратор" культури та ін.

Почнемо з поняття "факт культури". Ми називаємо "фактами культури" ті явища й події, що виражають уявлення людей про життєвий світ і їхнє власне положення в ньому. Будь-який життєвий факт може бути сприйнятий як факт культури, якщо побачити в ньому знак, що відбиває певні уявлення про світ і місце людини в ньому. Навіть прості предмети побуту, що колись виконували суто утилітарні функції, сьо­годні, розміщені на музейній вітрині, промовисто свідчать про життєвий світ предків і тому являють собою "факти культури". Підкреслимо, що й сама людина — кожен з нас — теж є чи не найголовнішим "фактом культури", оскільки ми несемо в собі, у своїх знаннях і уявленнях, фанта­зіях і мріях, навичках і забобонах, у всьому своєму людському змісті — образ того світу, частиною якого ми є.

"Факти культури", як бачимо, творяться на будь-якому "матеріалі" предметів і вчинків, якщо тільки крізь них "просвічує" певний сенс, що допомагає нам вималювати "образ світу й людини в ньому". Але сенси не існують порізно. Зміст світлового сигналу може бути різним, залеж­но від того, включений він у протипожежний пристрій чи у вуличний світлофор. Словосполучення "визначений артикль" не має ніякого сен­су в граматиці української мови, але дуже важливе для розуміння мови англійської. До того ж кожний культурний факт, навіть незначний, є багатомірним і містить у собі багато смислових нашарувань. Наприклад, давньогрецька амфора як чистий об'єкт споживання являє собою ма­теріальне благо, утилітарну цінність, тобто предмет, використовуваний для задовольняння господарських потреб. Однак амфори майже ніколи не бували суто утилітарними предметами й прикрашалися розписом і орнаментом, являючи собою ще й естетичну цінність. Сюжети розписів відбивали, як правило, різні міфологічні сцени, що, в свою чергу, могли трактувати чи репрезентувати якусь із універсальних цінностей — добро, красу чи справедливість, точніше, властиві давньогрецькому сусп­ільству поняття про ці цінності. Як призначений для продажу ремісни­чий витвір амфора мала також і економічну цінність. Поглинута ґрунтом або морем, вона втрачає будь-яку цінність, але, знайдена в куль­турному шарі минулих епох і поміщена у приватну колекцію, амфора, як предмет антикваріату, перетворюється водночас на естетичну й утилітарно-економічну цінність, оскільки для колекціонера однаково важлива й краса виробу, і його ринкова вартість.

Передана антикваром музеєві й перетворена на музейний експонат і/або об'єкт наукового дослідження, амфора виявляє в собі ще й науково-пізнавальну цінність: Останній ас­пект цікавий ще й тим, що культурний факт далеко не завжди може бути правильно зрозумілий чи навіть може бути незрозумілий взагалі, отже — й не пізнаний, особливо якщо потрапить у чужорідне середови­ще.

У той же час при зміні культурного середовища факт культури може набути додаткових атрибутів і сприйматися зовсім по-іншому. Інакше кажучи, зміст культурного факту залежить не стільки навіть від форми його матеріального вияву, скільки від загальнокультурного контексту, у якому він знаходиться й через який сприймається.

Сукупність життєвих обставин, завдяки яким утворюється той чи інший зміст, називають "культурним контекстом" (від лат. contextus — зчеплення, з'єднання, зв'язок). Таким чином, культура, що сама складається зі значеннєвих елементів під назвою "факти культу­ри", виявляється в той же час їх творцем, тим самим "культурним кон­текстом", усередині якого ці факти можуть виникати і взаємозалежно існувати. Померлі культури ховають разом із собою й сенси свого існу­вання, хоча нерідко від них залишаються речі — вмістища цих сенсів минулого: написи на нерозгаданих мовах, культові спорудження невідо­мого призначення чи навіть предмети колись модного одягу, що з не­зрозумілих причин подобались їхнім сучасникам і власникам.

Увесь природний і людський світ, усередині й на тлі якого людина знаходить себе й визначає своє життя як людське, є культура — кон­текст людського існування; це — світ людей очами законного мешкан­ця цього світу, а не з точки зору ентомолога, що спостерігає за поведінкою комах. Культура — це сукупність сформованих у даному суспільстві уявлень про світ і місце людини в цьому світі. Вона є культурою певної спільноти й визначає людські взаємозв'язки, властиві певному суспільству у певний час — античній Греції чи культурі сучас­них Сполучених Штатів Америки.

Світ, про який йдеться у визначенні культури, культурний світ сус­пільства (людської спільноти), не є безладним умістищем усього сущо­го й мислимого. Він поводиться як незавершена, але певним чином зор­ганізована система, більш-менш обмежена стосовно фактичної мно­жини природних і людських проявів.

Первинні й найбільш універсальні параметри, за допомогою яких люди осмислюють упорядкованість свого світу — це "простір" і "час". Зміст подій, фактів, явищ визначається насамперед їхнім просторово-часовим положенням. Повідомлення про снігопад у липні буде мати присмак сенсації для середніх широт північної півкулі, й не викликає по­диву, якщо ця подія станеться в середніх широтах південної півкулі Землі. Людина, що знає в своєму житті одну лише книгу — Біблію, виглядати­ме дивно у нашій культурі, але в "культурному світі", що називається "Середньовіччя", такі люди становили абсолютну більшість.

Координати "де" й "коли" мають культурний сенс лише в нероз­ривній єдності. Ця єдність виражається поняттям "хронотоп", що озна­чає буквально "час-простір" (від грецьких слів "хронос" — час, "топос" — простір). "Хронотоп" відноситься до категорії самих загальних і необхідних понять, що характеризують будь-яку культуру. Такі понят­тя називають "універсаліями" (від лат. universalis — загальний, все­осяжний) культури. До числа універсалій культури відноситься також поняття "герой культури".

Світ культури — це час-простір життя, у ньому немає нічого, що мислилося б нейтральним, безвідносним до людського існування. Тому глибоко людські питання "Де й коли живемо?" легко перетворюється в питання: "Який він світ, наш світ?" Цілісність культури залежить від того, наскільки схожі відповіді на це питання дають усі її носії. Ані географічні карти, ані плани місцевості, ані будь-які інші "об'єктивні" описи неспроможні забезпечити бачення спільного культурного простору в однаково доступній усім формі. Властивості культурного простору мо­жуть виявити себе тільки в особистому переживанні людини, як її влас­ний життєвий досвід. Образ культурного простору складається як "до­рожні нотатки" під час подорожування цим простором ("мандрівки" по ньому), що за змістом відповідає нашому розумінню "життєвого шля­ху" (біографії). Таким чином, "подорожування" культурним світом вис­тупає як найдавніший спосіб його репрезентації. Персонаж же, що торує свій життєвий шлях крізь певний культурний простір, символізуючи со­бою кожного зі спільноти "ми" даної культури, називається "героєм куль­тури".

Між двома названими категоріями — "хронотопом" і "героєм куль­тури" — існує функціональний взаємозв'язок. "Час-простір" відкриваєть­ся виключно через рух у ньому "героя культури". Але й "герой культу­ри" мандрує світом культури не за власним бажанням, а шляхами, "зап­ропонованими" йому властивостями даного культурного простору.

Культура, визначена нами як упорядкована сукупність сформо­ваних}' даному суспільстві уявлень про світ і місце людини в ньо­му, може бути осмислена як величезна внутрішньо організована сума різноманітних тверджень (повідомлень) про все, що за світорозумінням даного суспільства співвіднесено з людським існуванням. Іншими сло­вами, культура сама з'являється перед нами як гігантське повідомлен­ня, що виражає певне розуміння світу у співвіднесеності його з люди­ною; кожна етнічна культура або культурна епоха складає такі повідом­лення у спробі організувати власну життєдіяльність, і врешті-решт вони сприймаються як адресовані нам, їхнім далеким нащадкам — усім у цілому й кожній людині окремо.

Певна річ, для передачі новому поколінню весь цей комплекс уяв­лень має бути сформульований якоюсь більш-менш зрозумілою мо­вою. Мова є ще одним з найважливіших конструктивних елементів культури. Мова — це вироблена людьми система знаків, за допомогою яких зміст культури (накопичений досвід умінь, знань і відно­син) може бути зафіксований і переданий у майбутнє.

Цей процес називається трансляцією (від лат. translatio — передача) культури.

Жодна з існуючих мов не може служити єдиним носієм усього над­звичайно різноякісного й різноманітного змісту культури.

Для виражен­ня системності геометрії була розроблена мова, що складається з основ­них геометричних понять, аксіом, визначень, теорем, символів. Специ­фіка цієї мови, пристосованої спеціально для потреб геометрії, робить її непридатною до виконання функцій носія інших видів знання, наприклад, хімії. Природна мова нерідко виявляється недостатньо пристосованою й для вираження духовного стану людини, наслідком чого є звернення людей до світу літератури, музики або образотворчого мистецтва.

Культурна єдність великої людської спільноти може бути досягну­та за умов єдності поглядів на світ і людину в ньому.

Забезпечити ці умови непросто: культура в цілому "не вміщається" в жодну з мов і є неосяжною для свідомості однієї людини. Тому виникає необхідність, по-перше, у стиснутому формулюванні базових уявлень (своєрідних аксіом) даної культури й,

по-друге, у розробці особливих мовних засобів, що дозволили б донести у загальнодоступній і стандартизованій формі базові положення його культури, виражені хронотопом і героєм культу­ри, до кожної людини, незалежно від її суспільного стану чи індивідуаль­них здібностей щодо сприйняття цієї мови. Цей комплекс мовних за­собів ми називаємо "мовою-інтегратором" культури (від лат. integre — цілий), оскільки від нього врешті-решт залежить реальна цілісність куль­тури.

Мова-інтегратор складається в процесі формування культури за колективної участі усіх її носіїв. Кожна культура створює свою особли­ву мову. Давньоєгипетський міф про Озіріса створювався поколіннями єгиптян як мова-інтегратор, здатна зберегти й донести до кожного особ­ливе переживання простору-часу й людини у ньому, властиве й укоріне­не лише в давньоєгипетській культурі. Так само складна й таємнича система середньовічного світорозуміння знайшла згодом своє доско­нале втілення в універсальній мові християнського храму й храмового дійства. Культура європейського Просвітництва формувала свою мову-інтегратор на основі уявлень про Розум як царство чистої доказовості. Мова-інтегратор своїми властивостями втілює властивості культури, що виражає себе за її допомогою, так само як їх утілюють дві інші універсалії — хронотоп і герой культури.

Усі три універсалії утворюють фундамент будь-якої культури й зна­ходяться в нерозривному зв'язку між собою.

Питання для самоперевірки.

1. Наведіть визначення поняття "культура", прийняте в посібнику як основне, і поясніть його зміст.

Порівняйте з іншими відомими Вам визначеннями цього поняття.

2. Що таке "хронотоп", "герой", "ідеал" культури? Розкрийте зміст цих понять на прикладах і взаємозв'язок між ними.

3. Які "механізми" культури Вам відомі? Які їхні функції??

4. Що таке "цінності", "традиція", "норма" в культурі? Розкрийте зміст цих понять на прикладах і взаємозв'язок між ними.

5. Як розрізняються і як пов'язані між собою природна й культурна сфери людського існування?

Покажіть на прикладі, як природний факт може стати фактом культури.

 

Лекція 1. ПРЕДМЕТ КУРСУ

Однією з найважливіших характеристик су­часної світової ситуації постає дальше загострення глоба­льних проблем, себто суперечностей, що стосуються долі усієї світової спільноти. Відсутність позитивного вирішен­ня цих суперечностей може призвести до загибелі людства внаслідок термоядерної чи екологічної катастрофи. Проте не менш реальною небезпекою є катастрофа культурна. Ні­які економічні успіхи та політичні свободи не можна вва­жати тривкими, якщо існує небезпека зниження культур­ного рівня людей, занепаду духовних та моральних ціннос­тей. Нині це добре усвідомлюють і політичні діячі, і твор­ча інтелігенція, і широкий загал.

Як відомо, тривала практика «реального соціалізму» до­сить сильно позначилася і на стані властивої цьому суспі­льству культури, деформацію якої спричинили, насамперед, багатолітнє панування принципів «мета виправдовує засо­би» або «план будь-якою ціною», свідомий розрив «зв'язку часів», знищення коріння світової та вітчизняної культури, відстоювання пріоритету класових цінностей над загально­людськими. Панування у суспільстві «залишкового прин­ципу» щодо культури призвело до того, що їй приділявся той мінімум уваги та коштів, котрий залишався після роз­в'язання чисто економічних завдань.

При цьому не враховувалось, що економіка, не кажучи вже про людське жит­тя загалом, не може успішно розвиватися на обезкультуреному ґрунті. Ось чому не можна погодитися з погляда­ми, згідно з якими спочатку треба вирішувати питання по­літичні та економічні, а вже потім культурні.

Економіка, політика та культура — це три основні га­лузі, без одночасного просування в яких суспільство не має змоги успішно розвиватися. Економіку та політику можна порівняти з важелями, приводними пасами, а культуру — з тим «керуючим пристроєм», котрий задає діям цих ва­желів первісний життєвий сенс. Одні й ті ж технічні мож­ливості за різних вартісних орієнтацій, різне розуміння сен­су життя, суті людських відносин можуть призвести або до загибелі цивілізації, або до її розквіту.

Чорнобиль — це не просто наслідок технічних помилок, але й результат ку­льтурного занепаду.

Розв'язання глобальних проблем людства, поступ до гу­манного демократичного суспільства вимагають вироблен­ня відповідної світоглядної стратегії, яка, у свою чергу, по­требує вирішення проблеми співвідношення культури з еко­номікою та політикою, чіткого осмислення місця й ролі культури в житті суспільства і особи. Економічні засади такого суспільства можна вважати більш-менш визначени­ми. Але що розуміти під поняттями «культурне суспільст­во», «культурна людина»?

Відповісти на ці питання має теорія культури, котра му­сить знаходити необхідний для цього матеріал, насамперед, в історії культурного процесу, особливості якого знаходять свій вияв у різні епохи, в різних регіонах, у різних народів.

Існує загальна скарбниця світової культури, проте кожна нація і кожна особа — не «гвинтики» тоталітарної машини, а самоцінний феномен у всій своїй неповторності. Немож­ливо любити людство в цілому, зневажаючи культуру та іс­торію власного народу, адже культура окремої людини формується у живій взаємодії світової та вітчизняної куль­тури. Отже, не дивно, що пропонований курс включає тео­рію та історію як однієї, так і іншої.

Термін «культура» (від лат. cultura — обробка, вихован­ня, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень.

Загальним для них є те, що під культурою на противагу «натурі» (при­роді, природному) розуміють те, що створено людиною, штучне.

Відповідно до первісного розуміння цього слова культуру уявляли або як вплив людини на природу (ріль­ництво), або як виховання, освіту самої людини. У різних суспільствах розуміння культури як «виховання» набувало різних відтінків.

Так, елліни у «вихованні», «пайдеї» як сукупності норм поведінки, певному способі життя вба­чали свою головну відмінність від варварів. Європейське середньовіччя наближає термін «культурність» до цивілі­зованості (від лат. civilis — громадянський, державний), себто до устрою міського життя. В добу Відродження куль­турність починають розглядати як відповідність гуманістичним ідеалам людства.

З другої половини XVIII ст. поняття культури входить в ужиток соціальної філософії.

У домарксистській філософії культура визначає передусім духовне життя людей, доціль­ність суспільного устрою, досягнення науки та мистецтва.

Виробництво та всі економічні відносини згадувались ли­ше принагідно, як другорядні елементи «історії культури».

Марксизм, розглядаючи розвиток суспільства як зміну су­спільно-економічних формацій, зміст яких складає спосіб виробництва, дозволяв, по-перше, включити в розуміння культури її соціально-економічну детермінацію, по-друге, поглянути на культуру як на характеристику суспільства в цілому, себто духовної та матеріальної сфер життя, як на досягнений суспільством рівень історичного розвитку.

Водночас така характеристика культури є ще занадто загальною, оскільки не виявляє її специфічних відміннос­тей від інших аспектів суспільного та особистого життя. По­шуки цих відмінностей філософія вела у різних напрямах.

Немарксистська філософія загалом зосереджувалася на пошуках тих духовних засад, котрі реалізуються в культурі як особливому способі духовно-практичного оволодіння сві­том. Як такі засади пропонувалися цінності (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд, М. Вебер, представники сучасного струк­турно-функціонального аналізу), сталі структури мови та мислення (структуралізм), символічні форми (Е. Кассірер, К. Юнг), первісні ідеї різного типу (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін) та ін. Слід зазначити, що, незважаючи на відсутність загальноприйнятого однозначного рішення, кожний із згаданих напрямів має власний позитивний до­робок.

Не дійшли згоди з цього питання і різні напрями ра­дянської філософії. Підходи, що існували в її межах, мож­на подати як своєрідні щаблі сходження від абстрактного до конкретного, під час якого в розумінні культури зага­лом все більше виявляється її сутнісна специфіка. У самому широкому плані культуру розуміють як протилежність при­роді, сукупність результатів людської діяльності. На більш конкретному рівні культуру пов'язують зі способом людсь­кої діяльності, розуміючи під культурою організацію діяльності, її «технологію» в широкому значенні цього слова. На­ступний етап конкретизації полягає у виявленні того ґрунту, котрий дає можливість організувати діяльність суспіль­ства та особи в цілому. Так, Л. Коган пропонує визначити культурну діяльність «...як реалізацію в будь-якому різно­виді соціальної діяльності людини її сутнісних сил...»

1. Культурная деятельность. М., 1981. С. 15.

 

Спробуємо рухатися далі шляхом конкретизації. Сутнісні сили — це ті якості, котрі відрізняють людину від усіх інших явищ, виступають у ролі її творця як людини. До цих сил відносять здатність до праці, наявність свідомості, моралі, здатність людини продукувати також і за «закона­ми краси» та ін. Сутнісні сили формуються та розвивають­ся шляхом об'єктивної детермінації з боку суспільного ви­робництва. Проте людина — це не лише об'єкт впливу при­роди та суспільства, вона — суб'єкт, який не лише формує, а й реалізує власні сутнісні сили, детермінує хід об'єктивних соціальних та природних процесів.

У першому випадку людина є елементом природно-істо­ричного процесу розвитку суспільства, в другому — суб'єк­том діяльності. Якщо природно-історичний процес зумовлю­ється об'єктивними законами суспільного розвитку, то ді­яльність суб'єкта, реалізація ним своїх сутнісних сил де­термінується життєвими сенсами (ключовими цінностями), котрі орієнтують людську діяльність, обґрунтовують певне відношення людини до світу. Наприклад, характер науко­вого пізнання або мистецького оволодіння дійсністю ви­значається передусім об'єктивними соціальними закономір­ностями життя даного суспільства, даної епохи.

Проте в них же (пізнанні тощо) знаходять реалізацію їхні вищі життєві смисли: відповідно істина та краса.

Отже, харак­тер зазначених різновидів діяльності залежить як від об'єк­тивних умов їхнього перебігу, так і від ціннісних орієнтацій суб'єкта, його уявлення про істину та красу.

Відповідаючи на питання, задля чого необхідна та чи інша діяльність, термін «життєвий сенс» є первинною заса­дою вибору відповідних цілей (що робити) та засобів (як зробити). Якщо система життєвих сенсів складає аксіоло­гію діяльності (її ціннісноорієнтуючий ґрунт), то система цілей та засобів — технологію діяльності (спосіб організа­ції процесу реалізації життєвих сенсів). Це розрізнення можна проілюструвати на прикладі відомої притчі. Пере­хожий питає трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Перший відповідає: «Вожу цеглу», дру­гий: «На хліб заробляю», третій: «Собор мурую», хоча всі вони виконують одне й те ж виробниче завдання (достав­ляють цеглу) за допомогою того ж самого знаряддя (тач­ки).

Припустимо, що у них однаковий рівень майстерності (технології), проте аксіологія діяльності, її сенс у них різ­ний.

Лише у останнього його особистий сенс та сенс спра­ви, в якій він бере участь (собор — символ великої спра­ви), співпадають.

Але яке відношення цей приклад і усі вищенаведені роздуми мають до розуміння специфіки культури? Звернімося до інтуїції: чи може знавець, надзвичайно технічно освіче­на людина виявитися некультурною? В основі «культурного виміру» знаходиться життєсенсовий підхід. Системобудівне ядро культури складають не засоби, які вона використовує, а життєвий зміст, котрий реалізується за допомогою тих або інших засобів. Наприклад, втеча від страждань у дав­ньоіндійській культурі; недіяння, вірність традиціям — у давньокитайській; міра — в античній; влада над світом та багатство — у західноєвропейській та ін.

Якщо дві людини однаково опанували хатха-йогу, то це ще не визначає той тип культури, до якого вони належать: в індійській куль­турі — це засіб для володіння власним тілом, щоб підко­рити його для заглиблення в небуття, нірвану; в західно­європейській — засіб до більш активного оволодіння зов­нішнім світом.

 

Культура — це система життєвих сенсів суб'єкта (осо­би, групи, спільноти), що реалізується у засобах та резуль­татах його діяльності. У кожному акті та результаті люд­ської діяльності поряд з іншими обов'язково присутній і культурний аспект, особлива сфера нашої життєдіяльності.

 

Будь-який продукт рільництва є, наприклад, і фізичним ті­лом, і біологічною системою, і результатом природних про­цесій, і компонентом «другої природи», що штучно створена людиною. Вивчаючи цей продукт у зазначених аспектах, можна буде з'ясувати, яким чином у ньому знайшли свою реалізацію фізичні, біологічні, екологічні закономірності, суспільні відносини, технологія рільництва.

До сфери культури цей продукт може відноситися на­стільки, наскільки в ньому втілені деякі життєві сенси су­б'єкта: втрачений нами селянський космоцентризм, коли людина відчуває себе частиною буття, а продукт її має, кажучи словами А. Швейцера, «благоговіння перед жит­тям»; або відповідальне ставлення хазяїв, коли прибуток і добра якість зумовлені одне одним; або особиста вигода будь-якою ціною в умовах відчуженої праці; або взагалі відсутність ціннісної орієнтації на цю діяльність, її безсенсовність. Отже, за результатами діяльності можна ре­конструювати вибір цінностей, що стояли за ними, визна­чали життєвий сенс та тип культури.

У деяких випадках необхідно розрізняти поняття куль­тури та цивілізації, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми.

Термін «цивілізація» вживається як для позна­чення етапу розвитку людського суспільства, так і для ха­рактеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення на­явних потреб людей, стає його метою.

У цьому розумінні Ф. Енгельс слідом за Л. Морганом виділяв три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізацію. В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як «тех­нологію» цивілізації її сенсовим, ціннісним засадам. Циві­лізація може служити культурі, а може і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими ціннос­тями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко.

Людина може бути цивілізованою (освіченою, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна, тобто сенс її діяльності не зумовлений світовою та вітчизняною культу­рами. Можна стверджувати, що характеристика людини як суб'єкта культури (носія та творця життєвих сенсів) — найглибинніша її характеристика.

У чистому вигляді «культури взагалі» в житті не існує. Вона завжди належить певному суб'єктові: саме цьому су­спільству, спільноті, особі, цій неповторній індивідуальнос­ті. Водночас існують і загальні, інваріантні риси культури людства в цілому, в основі якої — загальнолюдські ціннос­ті. У певному розумінні історія людства — це історія ста­новлення саме цих цінностей.

Як уже зазначалось, існують різні історичні типи культур: національні, класові, профе­сійні тощо.

Сукупність культур можна уявити у вигляді іє­рархії, перше місце в якій посідає світова культура, що ви­значається власною системою загальнолюдських цінностей.

У залежності від умов розвитку відбувається її конкрети­зація, відгалужуються певні рівні культур: культурні епо­хи (середньовіччя, Відродження та ін.), національні (укра­їнська, німецька, французька тощо), регіональні (антична, американська, слов'янська та ін.), класові (селянська, бур­жуазна і т. п.) і так до особливостей культури різних пси­хологічних типів окремих людей.

Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об'єднує їх у єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння та співпраці у цьому сповненому суперечностей, проте цілісному світі. Во­дночас інші рівні культур не зводяться до засобів реаліза­ції загальнолюдських цінностей. Кожен з них є самоцінним у власній унікальності.

Ось чому світова та вітчизняна ку­льтура перебувають у відношенні не жорсткого підпоряд­кування, а рівноправного взаємозбагачуваного діалогу. Ко­жна національна культура володіє власним образом світу, і лише їх взаємодія породжує повноцінну культуру як люд­ства, так і окремої особи.