Звичаї та обряди пов’язані з народженням дитини


.Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: дородові звичаї і обряди; власне народини; післяродові; обрядові дії, що знаменують "приєднання" дитини до сім'ї, роду, громади.

Дородові охоплюють низку ритуальних, магічних дій і звичаїв, що виконувалися вже під час весілля і спрямовувались на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодої хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах та ін.).

Період вагітності був обставлений низкою оберег, пересторог і вірувань. Старалися якнайдовше приховувати вагітність від посторонніх.

Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Постіль породіллі намагалися відгородити "завісою" (рядном чи іншою тканиною), щоб оберегти її та немовля від поганих очей. Приймала пологи бабка-повитуха, котру заздалегідь запрошували.

Вагомим ритуалом після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова і першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами. Перша купіль розглядалася не лише як очищення, а й як охорона дитини від злих духів. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба чи трохи зерна, кидали срібні або золоті монети.

Бабка-повитуха скроплювала породіллю, до трьох раз давала їй надпити води або змивала зовнішньою стороною долонь її руки і лице, проказуючи молитви чи побажання. Породілля в свою чергу зливала на руки повитухи, обдаровуючи її — підносила хліб, сіль, кусок полотна, хустку або намітку тощо. Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво устійненим в українців було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг із поздоровленнями й обов'язковим принесенням традиційних для такої оказії продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць тощо).Церковне хрещення також зазвичай супроводилося різними народними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба, що повинно було забезпечити їй достаток, тісний зв'язок з домашнім вогнищем, оберегти від зла. І тут головна обрядова роль належала бабі-повитусі: вона готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам.Загальноприйнятим звичаєм було святкування, урочисте відзначення народження дитини, на яке запрошували родину, кумів, сусідів.

Поминальні звичаї та обряди

У ньому виділяються три цикли: перший пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами; третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, що начебто віщували її: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін.



Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими

У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни), її робили майстер або, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. У звичай увійшов і релігійний елемент — читання "Псалтиря" при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали полотном або рушником, куди клали хліб. У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду. Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті.

Громадські релікти звичаєвого права у громадському побуті

Принаймні до кінця XV ст. її члени були особисто вільними 2, володіли земельними наділами, мали свої двори, необхідні знаряддя праці, і це позначилося на формуванні своєрідної соціальної психології та свідомості. Спершу уряд мало ще втручався у внутрішні порядки громад, не сковував їхніх старих правових звичаїв та традицій, і це дало підстави М. Грушевському зазначити, що у східних землях Великого князівства Литовського можна було бачити "в досить чисто захованій формі" старі вільні громади 3.

Щодо самої організації сільські громади в досліджуваний період були двох типів: окрему громаду утворювало одне велике село, або ж, особливо на східних землях, волость (волосні общини). До них входили по кілька невеликих околичних сіл, що становили окрему одиницю судово-адміністративної управи.

Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних територіях України були різними: "старець", "десятник", "соцький", "тивун", "отаман", "князь", "солтис" тощо 6. Зокрема, в Галичині в XIV — XV ст. на чолі громади в селах на руськім праві стояли "тивуни" та "отамани", на волоському — "князі" й "крайники" ("князь" очолював громаду села, "крайник" був на чолі адміністрації "країни"), на німецькім — "солтиси". Однак ці назви нерідко сплутувалися, що дає підставу твердити про збереження у свідомості й пам’яті автохтонів, попри політичні й соціальні зміни, традицій давньоукраїнських княжих часів.

Крім виборних осіб, важливу роль у громаді відігравали окремі її члени, названі в документах "мужами", "людьми". Ще літописи згадують про них, називаючи "лучші мужі", "градські старці". На той час їхня роль, очевидно, була важливою, тому що навіть князі в окремих політичних справах спиралися на їхній авторитет. Основним чинником, що визначав соціальну структуру і господарський побут громади, була земельна власність. У давній Україні-Русі підставою землеволодіння було займання вільної території спільною працею роду. Згодом від роду відокремлювалися і переходили на власні дворища більші родини. Поза угіддями дворищ громада диспонувала вільними землями на своїй території для загальних потреб села. Територія кожної громади визначалася межами усіх її земель. Частина з них становила відокремлену власність дворищ чи дворів, решта залишалася в загальному користуванні, крім того, могли бути водойми, криниці, перевіз і непридатні до користування урочища, пустки — так звані нічиї землі. Громади на правах спільного власника користувалися, зокрема, бортними землями, бобровими місцями, ділянками лісу, вигонами. Урожаєм з цих угідь розпоряджалися спільно, і якщо хтось порушував правило цього володіння, то громада захищала свою землю.

Самоврядування

Не менш важливими були моральні засади, задля яких відбувалося гуртування в одну спільноту: кругова порука, колективна відповідальність за кожного члена, за порядок і правопорушення, що могли статися на території громади.

Очолював громаду староста ("старець"). Як твердять джерела, на цю посаду намагалися вибрати "человека доброго, а годного, кого волость похочет й который бы за людьми стоял" 5. Це свідчить про певну демократичність, дає уявлення про критерії, якими користувалися у виборі кандидатури. Звичайно, в ході історії в цьому, як і в інших аспектах діяльності громади, ситуація змінювалася. В актах XVI ст. наявні факти, коли старшину громади призначав або затверджував власник села.

Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних територіях України були різними: "старець", "десятник", "соцький", "тивун", "отаман", "князь", "солтис" тощо 6. Зокрема, в Галичині в XIV — XV ст. на чолі громади в селах на руськім праві стояли "тивуни" та "отамани", на волоському — "князі" й "крайники" ("князь" очолював громаду села, "крайник" був на чолі адміністрації "країни"), на німецькім — "солтиси". Однак ці назви нерідко сплутувалися, що дає підставу твердити про збереження у свідомості й пам’яті автохтонів, попри політичні й соціальні зміни, традицій давньоукраїнських княжих часів.

Функції сільських старшин були досить багатогранними, до головних належали: збір данини та розподіл податків між дворами, розслідування злочину — "ведення сліду". "Старець" репрезентував волость перед адміністрацією. Наділений певними постійними адміністративними, судово-поліційними функціями, він розділяв владу й управління з громадою. З-поміж інших виборних осіб у громаді певний обсяг справ виконували збирачі податків (так звані бирчії) 7, присяжні чи лавники вирішували спірні питання при заподіянні шкоди селянам. Повніші відомості про лавників дістаємо із джерел, що належать до XVI ст. На той час до громадського уряду їх вибирали залежно від кількості мешканців, з-поміж людей, нічим не скомпрометованих, "віри гідних". Свій присуд лавники вершили під присягою, за службу інколи отримували винагороду. Поза тим, у правах вони не відрізнялися від інших членів громади. Певний обсяг справ і функцій належав до компетенцій громадського писаря.

Крім виборних осіб, важливу роль у громаді відігравали окремі її члени, названі в документах "мужами", "людьми". Ще літописи згадують про них, називаючи "лучші мужі", "градські старці". На той час їхня роль, очевидно, була важливою, тому що навіть князі в окремих політичних справах спиралися на їхній авторитет

Важливим органом громадського правління були народні сходини, відомі під назвою "копа" ("купа"), "громада", "велика громада". Їм відводилася роль вирішення спірних питань або розгляду різних судових справ, колективного ведення слідства і винесення вироку. Право участі в "копі" мали тільки голови родинних господарств, "околичні сусіди". Інші особи, в тому числі жінки, неодружені чоловіки, з’являлися лише на вимогу копи без права голосу, переважно як свідки. На копу запрошували залежно від важливості справи ще й одного-двох представників від сусідніх громад ("людей сторонніх"), надаючи їм право нагляду за веденням справи. Звідси йдуть початки такого важливого громадського інституту, як "копний суд" (в Галичині — "зборовий").









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь