Зарубіжний досвід державної підтримки оновлення основних засобів підприємства та напрями його використання у вітчизняній практиці

Питання державної підтримки оновлення основних засобів підприємства є актуальним для всіх економік. Від їх вирішення на сучасному етапі значною мірою залежить подолання кризового стану економіки, відновлення та зростання виробничого капіталу, підвищення рівня виробництва та конкурентоспроможності продукції, вирішення всього спектру соціально-економічних проблем.

Узагальнення літературних джерел і спостереження свідчать, що притоку інвестицій для оновлення основних засобів потребують як держави з високорозвинутою економікою, так і країни, що розвиваються. Не є виключенням і країни з так званою перехідною економікою (колишні країни СРСР).

Узагальнюючи досвід інвестування підприємств для оновлення основних засобів в країнах з ринковою економікою слід сказати, що інвестиційний процес в них характеризується високою часткою залучених засобів, серед яких істотну частку займають кредити і субсидії. Держава здійснює як пряме субсидування капітальних вкладень, так і непряме регулювання інвестиційних процесів за допомогою грошових виплат або надання різних пільг [18, с. 243].

Розглянемо зарубіжний досвід державної підтримки оновлення основних засобів сільськогосподарських підприємств.

Узагальнення літературних джерел дозволило виявити, що після закінчення другої світової війни при нестачі продовольства перед країнами Західної Європи постало завдання розширення сільськогосподарського виробництва будь-якими засобами – як для збільшення випуску продуктів харчування, так і для покращення платіжного балансу. З цією метою буди прийняті нові заходи, спрямовані на підтримання цін, а для заохочення інвестицій в сільськогосподарське виробництво і впровадження новітніх методів господарювання були введені кредити і субсидії. При цьому збільшення фізичного обсягу виготовлення сільськогосподарської продукції частіше за все супроводжувалося ігноруванням ефективності виробництва. Такий підхід сприяв тому, що витрати стали значно перевищувати доходи. Часто це тягло за собою виснаження бази природних ресурсів в результаті надмірного використання ресурсів з потенційно шкідливими ефектами (засолення і виснаження ґрунтових вод від іригації відходів і добрив).

На даний час в ряді країн склалася своя практика інвестування в основні засобм АПК.

Так, в США федеральні бюджетні асигнування на сільське господарство виділяються у вигляді прямих грошових виплат, пільгових кредитів, безвідсоткових позик, безповоротних платежів. Фермерам надаються податкові пільги на інвестиції, надаються відстрочки платежів за кредитами. Субсидії сільському господарству в розвинутих країнах, які здійснюються через економічний механізм підтримки, складають від 20 до 80% у вартості сільськогосподарської продукції (Рис. 3.1).

Рис. 3.1. Розмір субсидій у вартості сільськогосподарської продукції

В Німеччині стимулюється виробництво екологічної чистої продукції. Фермам, що ведуть альтернативне землеробство, належить 3,7% сільгоспугідь країни і вони отримують 200 Євро/га прямих виплат за рік, які можуть використовуватись на оновлення основних засобів.

На початку 1990-х рр. відбувся відтік вкладень з виробничих галузей в систему виробничої інфраструктури (зберігання, транспортування, первинна переробка сільськогосподарською продукції в місцях її виробництва). В даний час бюджетні асигнування в основному виділяються під програми, пов’язані з підтримкою цін на продукцію сільських товаровиробників і їх доходів. Починаючи з 1990 рр., у ряді країн спостерігається тенденція до зниження рівня державної підтримки у вигляді субсидування. Наприклад, в США в 1982-1986 рр. субсидії складали 25%, а надалі відбулося зниження до 20% [27, с. 99].

Одним з найбільших операторів ринку фінансових послуг є ФКС (Фермерська Кредитна Система), яка складається з комерційних банків, індивідуальних кредиторів і страхових компаній. На початок 2000 р. ФКС надала сільському господарству 32,3 млрд. дол. США довгострокових кредитів, використаних на придбання необоротного капіталу.

Останніми роками, при вирішенні проблем, пов’язаних з кредитуванням сільських товаровиробників, істотно підвищилася роль державного регулювання, спрямована на зниження тиску комерційних банків на економіку сільського господарства. З цією метою, при високому рівні кредиторської заборгованості фермерів (у США, Німеччині, Франції – 80-90% від валового сільськогосподарського доходу) і коливань відсоткових ставок за користування кредитом (5-12% річних), для стабілізації фінансового положення господарств в багатьох країнах були прийняті спеціальні програми для сільськогосподарського кредитування. Вони передбачали створення державної системи кредитування фермерів, в тому числі і із залученням кооперативних банків і фермерських кооперативів, власного капіталу фірм і компаній агробізнесу на пільгових умовах.

У системі інвестиційного кредитування розвинених країн домінуюче місце займають кредити на придбання нової техніки і впровадження прогресивних, ресурсосзберігаючих технологій. Так, Credit Agricoli (один з найбільших банків) до 70% кредитів видає на придбання техніки. Для прискорення процесу модернізації сільського господарства і випуску конкурентоздатної продукції уряди країн з розвиненою ринковою економікою передбачають спеціальні пільгові умови кредитування. Зокрема, відсоткова ставка пільгових кредитів залежно від умов ведення аграрного виробництва складає від 3,1 до 8,9%. Привілейовані позичальники (кооперативи по використанню техніки) користуються пільговим кредитом з відсотковою ставкою від 4,1 до 4,35% [30, с. 67].

Фермерським господарствам, що постраждали від стихійних лих в США надаються пільгові кредити на відшкодування збитків в тваринництві, рослинництві, за втрату рухомого майна. Вони видаються на термін від 1 до 7 років, а в окремих випадках – до 20 років, а на відновлення зруйнованих приміщень і іншого нерухомого майна – на термін до 30 років.

У Франції механізм дія пільгових кредитів грунтується на принципі боніфікації - компенсації кредитору з коштів державного бюджету різниці між договірною процентною ставкою і ставкою пільгового кредиту. Розмір пільгової кредитної ставки є фіксованим, законодавчо визначеним і диференційованим залежно від виду кредиту: на облаштування господарства - 2,7-4 %, модернізацію – 2,7 – 5 %, розвиток тваринництва – 5-6 %, виробництво деяких продуктів рослинництва – 6-10 %, земельні позики – 5,2 %, фінансування кооперативів із спільного використання техніки – 3,75-5 %.

Для фермерів Німеччини пільгове кредитування здійснюється у вигляді кредитів, наданих за ставкою 1 % річних, або шляхом зниження позичкового процента діючих кредитів на 4-7 %. Тобто для німецьких сільськогосподарських виробників, фіксованими є або ставка пільгового кредиту, або розмір часткової компенсації [32, с. 84].

В Австрії не встановлюється фіксована ставка пільгового кредиту для сільськогосподарських позичальників. Пільговий інвестиційний кредит австрійським фермерам диференційований залежно від виду кредиту за двома рівнями компенсаційних доплат – 50 і 36 % діючої процентної ставки банкау - кредитора.

Румунським сільськогосподарським підприємствам часткова компенсація здійснювалася після повернення пільгового кредиту в обумовлений термін у розмірі 70 % процентної ставки кредитора.

Таким чином, в економічно розвинених країнах держава активно впливає на систему кредитування і захищає економічні інтереси фермерів від впливу на них комерційних банків. Створена система кредитування фермерських господарств дозволяє гнучко управляти інвестиційними процесами в АПК, стимулюючи приплив капіталу, в першу чергу для впровадження науково-технічних досягнень, на оновлення основних засобів, що сприяє підвищенню ефективності виробництва.

Одним з напрямів активізації інвестиційної діяльності у сільському господарстві за кордоном є механізм оподаткування, який включає: податки на прибуток (чистий дохід) корпорацій; нерухомість, зокрема землю; капітал, що інвестується, або приріст основного капіталу; додану вартість; соціальне страхування найманої робочої сили; акцизи. Не дивлячись на такий широкий перелік, в сумі ці податки складають від 2,5 до 6% всіх фермерських витрат, з яких близько половини припадає на два податки: з прибутку і на нерухомість. Багато в чому це пояснюється наданням податкових пільг, завдяки яким фіскальні функції податків зведені до мінімуму (у США вони складають приблизно 3% в загальних фермерських витратах). Реформи податкової системи, що передбачають пільги в розвинених країнах, сприяють активному податковому стимулюванню НТП, що вимагає додаткових капітальних вкладень.

Так, прибутковий податок фермерів США, на відміну від інших товаровиробників, нараховується тільки після реального надходження доходу, а не після фіксації операції, як в інших сферах бізнесу. Фермери мають право віднімати з отриманого доходу всі поточні витрати незалежно від того, відносяться вони до реалізованої продукції чи ні, і таким чином управляти розмірами чистого доходу. З метою мінімізації оподатковуваного доходу і активізації інвестиційної діяльності фермерам дозволяється включати в поточні витрати і повністю списувати їх протягом року деякі види вкладень в засоби виробництва (на вирощування телиць для поповнення основного стада, вапнування ґрунтів і заходи щодо охорони навколишнього середовища). Вкладення в меліорацію, охорону земельних і водних ресурсів і вирощування худоби не оподатковуються і сприяють зниженню загального розміру доходу.

Вивчення досвіду високорозвинутих країн по стимулюванню інвестицій та оновлення основних засобів показує, що адаптована до умов сільського господарства інвестиційна політика дозволяє економічно підтримувати сільських товаровиробників, заохочувати виробництво конкурентоспроможної продукції, зберігати і підвищувати родючість ґрунту, впроваджувати нові інноваційні технології, що в результаті дозволяє забезпечити продовольчу і економічну безпеку цих країн [33, с. 13].

Досить цікавий досвід Японії у формуванні інвестиційної політики в аграрному секторі. Однією з особливостей сільського господарства цієї країни є його дрібнотоварність, зумовлена браком земель.

Особливе місце в системі заходів державної підтримки в Японії займають механізація і електрифікація сільськогосподарського виробництва, витрати на які в останніх 35 років збільшилися в 17 і 22 рази відповідно. Розмір субсидій, що надаються сільським товаровиробникам Японії, останніми роками виріс до 10 млрд. дол. США, що дозволило створити високомеханізоване сільськогосподарське виробництво. Наприклад, в 1997 р. кількість тракторів з розрахунку на 1000 га сільськогосподарських угідь склала в США – 27, Німеччині – 103, Україні – 8,4 шт.; зернозбиральних комбайнів в США – 20, Німеччині – 19, Україні – 5 шт.. Останнім часом в країні спостерігається ріст обсягу продажів вживаної сільськогосподарської техніки (тракторів – 40%, зернозбиральних комбайнів – 35%). Це пов’язано з моральним старінням використаної і випуском нової техніки, що відрізняється вищою продуктивністю, автоматизацією і уніфікацією, направленою на скорочення всіх витрат, особливо ручної праці.

Для оновлення парку машин і устаткування кооперативні банки Японії надають фермерам позики під 4,8% на термін виплати від 5 до 20 років з пільговим періодом від 2 до 7 років, причому 50% ставок субсидує держава [41, с. 101].

Одними з найважливіших сприятливих для інвестування чинників є програми міжнародної технічної допомоги і створення економічного середовища для інвестиційної діяльності.

У Польщі застосовується практика надання підприємствам з іноземними інвестиціями податкових пільг, метою яких є подолання регіональних диспропорцій і структурного безробіття, впровадження новітніх технологій, оновлення основних засобів, переорієнтація підприємств на експорт тощо. В основу регулювання іноземних інвестицій, що надходять у Польщу, покладено національний принцип з врахуванням регіональних особливостей, що виключає будь-яку дискримінацію щодо іноземних вкладників.

Стратегічним напрямом розвитку України є проведення аграрної реформи з метою комплексного перевлаштування АПК країни, одним з пріоритетних напрямів якого є оновлення виробничого потенціалу сільськогосподарських підприємств. Передусім, слід відмітити, що він є процесом їх безперервного поновлення (відновлення), відтворення основних засобів.

Питання купівлі техніки сільськогосподарського прирзначення фінансово міцними підприємствами певним чином є вирішеним – функціонують дієві механізми її придбання як на умовах лізингових угод, так і наприйнятних кредитних умовах. Якщо підприємство має високий рівень фінансового забезпечення, то дозволяє спростити процес відновлення основних засобів і надає їм можливість визначати власні умови на ринку технікисільськогосподарського призначення. Проте не кожне аграрне підприємство здатне купувати нові технічні засоби, навіть за умовами пільгових лізингових умов та кредитного забезпечення [43, с. 40].

Тому, поряд з різними схемами продажу нової сільсгоптехніки, в аграрній сфері доцільним є розвивиток ефективної системи реалізації вживаної техніки. Це, дозволяє значно прискорити відновлення та поліпшитикількісно і якісно наявний парк техніки, а також забезпечити заощадження значних обсягів коштів, оскільки вживана техніка з відновленням до рівня 80- 90% ресурсу становить 40-60% від вартості нових технічних засобів.

Перспективи даного спрямування підтверджує досвід розвинених країн, на ринку яких пропозиція вживаної техніки у 2 – 3 рази перевищує обсяг продажу нової, що дозволяє господарствам з порівняно невисокимрівнем ефективності досягти економії фінансовихі коштів на придбанні вживаної, машини відносно дешевого рівня, спрямовувати фінансові кошти на формування виробничої бази, запровадження нових технологій,поліпшення земель, купівлю сортового насіння, продуктивної худоби та інші цілі. При цьому термін служби основної кількості реалізованих вживаних тракторів - 4 – 5 років, комбайнів 3 – 4 роки. Техніку реалізловують черезсистепму дилерів після якісного технічного обслуговування на рівні 30-40% від вартості нових технічних засобів.

Розвиненим країнам притаманна зразковість обороту старої і нової техніки сільскогосподарськогопризначення. Практичний досвід свідчить про відносно високий рівень економічної доцільності періодичної зміни власників технічних засобів протягом життєвих операційних циклів. Великі суб'єкти господарювання,агрохолдинги спроможні купувати нові технічні засоби вітчизняного та зарубіжного виробництва. Наслідком цього поява зайвої вживаної техніки яка постачається на ринок вживаних технічних засобів. Інше джерело технікискладають аграрні підприємства, що збанкрутіли. Третім джерелом є техніка, яка надходить в наслідок припинення договорів лізингу. Ринку старої техніки властивий власний механізм функціонування та інструментирегулювання економічної взаємодії між товаровиробниками. Державу не цікавить яку техніку використовують підприємства, головним є узгодження інтересів між підприємцями та державою [44, с. 76].

Для вітчизняної аграрної сфери ринок уживаної техніки є одним з важливих шляхів забезпечення збереженості технічного потенціалу аграрної сфери за умов кризових явищ в економіці, оскільки існує достаній досвідорганізації відновлення вузлів, агрегатів та деталей, який накопичено системою «Союзсільгосптехніка». Вартість відновлених машин, вузлів та агрегатів як правило встановлюються з урахуванням рівня відновлення ресурсу ібазового рівня вартості нової техніки. Цей напрямок має особливу актуальність для фермерів, так як купівля нової техніки для них – дуже ускладнена.

Відновлення старої техніки повинні здійснювати спеціалізовані центри і технічні пункти обміну, які отримують необхідний обсяг обмінного фонд вузлів і агрегатів. Надання гарантій і додаткового обсягу послуг позитивно впливає на активізацію процесів лізингової взаємодії. Заводи-виробники техніки досягли значних успіхів щодо формування власних сервісцентрів їх технічного оснащення та забезпечення кваліфікованими фахівцями.Сервіс та вторинний ринок техніки сприятимуть можливості впровадження нанотехнологій. Враховуючи стан машинно-тракторного парку в аграрній сфері та деіндустріалізацію аграрного виробництва, необхідною є дієвасхема державної підтримки. Проте, за умов потреби формування ринку уживаної техніки сільськогосподарського призначення та системи агротехнічного сервісу, концепція даної схеми має бути розширена: здавані тракторивикористовуються для формування фонду запасних частин та вторинний ринок.

З позиції інвестиційних перспектив роль джерел відтворення технічної бази сільського господарства та їх значимість істотно відрізняються один від одного, багато напрямків відтворення, незважаючи на зростання обсягів держпідтримки і субсидування, не виправдовують покладених очікувань. При цьому в сучасних умовах, коли більшість заходів стимулювання відтворення основних виробничих фондів – від субсидованого лізингу до пільгового кредитування сільгосптоваровиробників – доступні фінансово-благополучним підприємствам, необхідна розробка напрямків відтворення основних засобів сільгосппідприємств з урахуванням вже наявних фактів і диференціації самих сільськогосподарських підприємств за рівнем рентабельності, конкуренто – і кредитоспроможності [49,с. 77].

Диференціація сільськогосподарських підприємств на прибуткові, підприємства з середнім рівнем прибутковості і збиткові призвела до нерівномірності процесу відтворення. І якщо перші здатні придбати імпортну дорогу техніку, другі (найчастіше) – менш дорогу вітчизняну, то треті не можуть собі дозволити оновлювати парк сільськогосподарських машин. Таким чином, простий або навіть розширений процес відтворення за рахунок придбання нової техніки можуть дозволити собі 20 – 25% сільгосп-товаровиробників. Одним з виходів у ситуації, що склалася, є розвиток купівлі-продажу уживаної сільськогосподарської техніки: подібний досвід є в економічно розвинених країнах (США, Канада, Японія, Німеччина та ін.), на ринку яких продаються старі трактори та зернозбиральні комбайни, термін служби більшої частині яких складає більше 3 – 5 років.

Варто зазначити, що амортизаційна політика в Україні потребує докорінної перебудови та має бути спрямована на поліпшення умов функціонування сільськогосподарських підприємств шляхом створення більш сприятливих умов формування їх матеріально-технічної бази та відтворення основних засобів. Скоріше за все, амортизаційна політика є елементом облікової політики, яка допомагає підтримувати динамічний інноваційний розвиток держави, що, в свою чергу, підвищує її міжнародний престиж, конкурентоспроможність вітчизняних товарів на внутрішньому і зарубіжних ринках, і, як наслідок, призводить до зростання реального сектору економіки, рівня життя населення і збільшення податкових надходжень.

Зарубіжний досвід державного регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва дозволили встановити, що амортизаційна політика є самостійним елементом економічної системи кожної держави, на відміну від України, де вона переважним чином є частиною фіскальної політики. Підтвердженням цьому є основний нормативний документ, що регулює нарахування амортизації – Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до якого амортизація є одним із прийомів, спрямованих на ухилення суб’єктів господарювання від сплати податку на прибуток. Застаріла інформація – оновити, виходячи з положень Податкового кодексу України.

Тому, на законодавчому рівні доцільно забезпечити норми податкового та бухгалтерського обліку, привести у відповідність облік основних засобів невиробничого призначення та врегулювативизначення термінів корисного використання багаторічних насаджень. В обліку біологічних активів, а саме тварин основного стада, пропонуємо формувати джерела відтворення тварин основного стада за рахунок виручки відреалізації тварин після вибракування, і виручки від реалізації основної продукції як різниці між первісною вартістю та виручкою від реалізації вибракуваних тварин основного стада. Для спрощення та уніфікації процесів,пов’язаних з визначенням термінів використання основних засобів сільськогосподарськими підприємствами, пропонуємо застосувати «бенчмаркінг» на загальнодержавному рівні. При цьому нормативно затверджені термінивикористання основних засобів мають бути лише орієнтирами для застосування керівниками та бухгалтерами підприємств і ні в якому разі не повинні обмежувати право власника визначати тривалість експлуатації основнихзасобів. Проте, для контролю з боку держави має проводитись моніторинг для запобігання зловживань на підприємствах державної форми власності.

Велика роль у якісному техніко-технологічному переоснащенні сільськогосподарських підприємств належить іноземному інвестуванню. Незважаючи на незначний обсяг коштів іноземних інвесторів (3,3% у 2015 р.) в основний капітал, саме вони дають можливість імпортувати не тільки сучасну техніку та технології виробництва продукції, але і технології управління, корпоративну культуру та технології просування товарів. За результатами досліджень встановлено, що найбільш ефективним засобом стимулювання іноземного інвестування у вітчизняну економіку є прискорене списання інвестиційних ресурсів шляхом прискореної амортизації, зменшення податку на прибуток на відсоток інвестиційних витрат та податкового інвестиційного кредиту [51, с. 87]

Визначаючи критерії оптимізації структури іноземних інвестицій в українську економіку в ході формування інвестиційної стратегії, в тому числі й регіональної, слід встановити «бажані» і «небажані» для України напрями їх надходження. До пріоритетних («бажаних») треба віднести інвестиції, які б максимально сприяли налагодженню техніко-технологічного обміну, впровадженню ноу-хау й управлінського досвіду, розвитку виробничого співробітництва й кооперування, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому й зарубіжних ринках. «Бажаними» є інвестиції у науково-дослідну діяльність, у розвиток фінансової-банківської, страхової, транспортної, прикордонної та інших інфраструктур. До «небажаних» можна віднести інвестиції, які спричиняють негативні екстерналії, призводять до створення небезпеки виникнення монополістичного ринку, або здійснюються у безперспективні галузі чи малоефективні підприємства.

Регіональна транскордонна економічна політика України та сусідніх держав, націлена на створення умов для розвитку інтелектуального потенціалу, інтелектуальної продукції шляхом об’єднання зусиль у цих напрямках, є однією з форм реалізації історичного шансу вписатися у процеси глобалізації у якості повноправних учасників. З економічних позицій такий шлях уявляється більш доступним і реальним, аніж пошук і очікування кредитів від міжнародних фінансових інститутів, більш вигідним з точки зору перспективи отримання прибутків, технологій, забезпечення динаміки багатьох галузей.

За умови обмеження інвестиційних ресурсів одним з основних завдань держави є визначення пріоритетних сфер інвестування. В Україні, як і в багатьох інших державах, пріоритетність інвестування визначається територіями, на яких формуються спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ), та об’єктами, розміщеними на цих територіях.

Цікавим для України може бути досвід створення спеціальних економічних зон у Китаї. Спочатку їх було 13, а нині – більш як 20. У цих зонах встановлено пільгові податки на прибуток, а також пільгові митні тарифи на імпорт устаткування та експорт готової продукції, розроблено чітке законодавство, що регулює діяльність іноземних інвесторів (їх права та обов’язки) і захищає інвесторів від свавілля чиновників. Інозе- мні інвестори не відчувають глибокої симпатії до комуністичного уряду Китаю, проте вони впевнені, що він повністю контролює ситуацію, а тому з ним можна мати справу.

Таким чином, створення зон особливого режиму – вільного підприємництва, при якому діє особливий митний, податковий і адміністративний режим господарювання, – є ефективним способом залучення іноземних інвестицій. Одним з небагатьох «безплатних» благ, що надаються зонами вільного підприємництва національній економіці, є засвоєння навичок сучасного підприємництва та управлінського досвіду – елементів конкурентоспроможності. Формується нове мислення, навички, психологія підприємця [53, с. 100].

Отже, проведені дослідження дають підстави зробити висновок про те, що динаміка основних засобів в сільському господарстві, рівень їх використання та відтворення незадовільні. Для покращення фінансового забезпечення відтворення основних засобів дуже важливо поліпшити фінансовий стан сільськогосподарських підприємств, тому що основна частина інвестицій в основний капітал – це власні кошти підприємств таорганізацій. З метою оптимізації фінансового стану аграрних підприємствам варто вживати запобіжні заходи щодо іммобілізації активів. Якщо активи вилучені з обороту, це зумовлює або зменшення масштабів діяльності, або збільшення зобов’язань підприємства. В обох випадках це негативно впливає на фінансовий стан підприємства, результати його діяльності і, як наслідок, на можливості фінансового забезпечення відтворення основних засобів зарахунок власних засобів. Для досягнення реального покращення стану відтворення основних засобів сільського господарства України необхідні заходи як на рівні держави, так і на рівні самих підприємств.

Видалений фрагмент можна видалити, зайве.