Наближені методи розрахунку собівартості виробів

 

Проектування машин, приладів, устаткування потребує техніко-економічного обґрунтування інженерних рішень в умовах недостатньої інформації для складання калькуляції собівартості виробу. Така ж проблема виникає під час розробки бізнес-планів інноваційних проектів. У цих випадках використовуються наближені (спрощені) методи розрахунку собівартості виробів. Усі методи прогнозування собівартості продукції ґрун­туються на аналізі собівартості виробів-аналогів. Аналог повинен бути подібним за конструктивним виконанням та експлуа­таційним призначенням.

Наближені методи розрахунку собівартості виробів поділя­ються на дві групи: методи цілісного оцінювання собівартості машин, приладів, устаткування та ін.; методи оцінювання со­бівартості виробів через поділ об'єкта аналізу на окремі еле­менти (вузли, блоки), визначення собівартості цих елементів з подальшим розрахунком собівартості виробу в цілому. У цих групах використовуються такі основні наближені методи роз­рахунку собівартості: параметричний метод; метод структур­них аналогій.

Параметричний метод передбачає визначення собівартості виробу залежно від його параметрів, які відображають його найбільш важливі технічні або експлуатаційні характеристики.

Найчастіше використовують два різновиди цього методу — кореляційне моделювання та метод питомих витрат.

Метод кореляційного моделювання передбачає встановлення кореляційної залежності собівартості від технічних параметрів виробу. Це дає змогу визначити собівартість виробу на початкових стадіях проектування, коли відомі його технічні характеристики. Метод ґрунтується на одному з розділів математичної статистики — теорії кореляції. При цьому вирішуються два головних завдання: визначення форми аналітичної залежності показника У від параметрів-аргументів X та оцінювання щільності кореляційного зв'язку. Є стандартні програми, які дають змогу вирішити ці завдання за допомогою комп'ютера.

Кореляційне моделювання передбачає побудову парної або багатофакторної моделі. Парна кореляція характеризує зв'язок між собівартістю виробу С_в та основним параметром, який найповніше відображає його конструкційно-експлуатаційну характеристику:

де П_т — технічний показник виробу.

Наприклад, для двигунів внутрішнього згоряння ця залежність має вигляд:

де Р — потужність двигуна;

а_уЬ — постійні величини, які визначають під час кореляційного аналізу.

Вихідними даними для побудови кореляційної моделі є статистична інформація підприємств-виробників.

Множинна кореляція передбачає визначення собівартості виробу залежно не від одного, а декількох параметрів виробу (П_т):

Наприклад, собівартість електролебідки від її технічних параметрів може бути подана у такому вигляді:

де G — маса електролебідки;

Р_т — тягове зусилля;

V — швидкість намотування канату;

а, b, c, d — постійні величини.

Множинна кореляція забезпечує більшу точність, ніж парна, проте існують певні обмеження її використання. По-перше, показники, які включаються до математичної моделі, мають бути досить незалежними один від одного, що під час конструювання машин зустрічається не дуже часто. По-друге, кількість об'єктів для дослідження повинна бути більша від кількості параметрів-аргументів (не менше ніж у 6—7 разів). Саме відсутність належної інформаційної статистичної бази стримує використання кореляційного моделювання для розрахунків собівартості продукції. Цей метод ширше використовують у важкому машинобудуванні.

Другий різновид параметричного методу — це метод питомих витрат_у який передбачає визначення собівартості на одиницю основного конструктивного параметра виробу (маса, потужність, продуктивність та ін.)

де С_а — собівартість виробу-аналога;

П_Т.н, П_т — відповідно технічний показник аналога та нового виробу.

Найчастіше у машинобудуванні як технічний показник використовується маса виробу. Головним недоліком методу питомих витрат є невелика точність, оскільки при цьому не враховується використання нових матеріалів, комплектуючих ви­робів порівняно з виробом-аналогом.

Наближену собівартість нового виробу можна визначати також методом структурної аналогії. Сутність цього методу базується на аналізі структури собівартості аналогічних машин, приладів тощо з огляду на статті калькуляції або частки окремого вузла, блока у собівартості виробу в цілому.

Собівартість нового виробу в цьому випадку визначається за формулою

де С_б — собівартість блока (вузла) нового виробу;

к_ь — частка аналогічного блока (вузла) у собівартості виробу-аналога

Для розрахунку вибирають блок (вузол), який має найбільшу частку в собівартості виробу. Собівартість блока (вузла) розраховується також одним з наближених методів.

У випадку структурної аналогії за статтями калькуляції собівартість нового виробу розраховують таким чином:

де С_іп — витрати за і-ю статтею калькуляції для нового блоку;

k_іа — частка і-ї статті витрат у повній собівартості виробу-аналога.

Найчастіше для виробів машинобудування статтею, за якою визначається собівартість, беруть витрати на матеріали, для радіоелектронних виробів — витрати на покупні вироби та напівфабрикати. Це пояснюється тим, що, по-перше, ці статті витрат мають найбільшу частку, по-друге, інформація саме для розрахунку цих статей витрат першою з'являється під час розробки нових виробів.

Точність розрахунку собівартості (С_н) підвищується, якщо врахувати структурні співвідношення матеріальних витрат та заробітної плати

де С_мн — матеріальні витрати за новим виробом;

k_за, k_ма,— відповідно частка витрат на основну заробітну плату та на матеріали у складі повної собівартості виробу-аналога;

а — норматив нарахувань на заробітну плату (додаткова заробітна плата та внески на соціальні заходи);

β — норматив загальновиробничих витрат;

у — норматив адміністративних витрат;

φ — норматив витрат на збут.

Значення усіх складових, за винятком витрат на матеріали, приймається відповідно до умов виробництва виробу-аналога.