Визначіть спільні риси та відмінності господарства Межиріччя, Єгипту, Стародавньої Індії та Китаю?

Загальна характеристика найдавніших на Землі цивілізацій Сходу – Месопотамії, Єгипту, Індії і Китаю – показує, що вони мали як спільні риси, так і значну своєрідність. До спільних рис можна віднести надзвичайну роль держави (насамперед в особі верховного правителя) в усіх сферах життя, відокремлення розумової праці від фізичної, накопичення чималих наукових знань – поки без виділення науки в самостійну сферу, провідне місце монументальної архітектури в мистецтві, а в ній – схильність до гігантських форм. Відмінності культури Стародавньої Месопотамії в тому, що тут основні елементи цивілізації (міста, писемність, держава) виникають раніше. У Єгипті ж внаслідок більшої захищеності країни, а звідси – більшої стабільності і тривалості існування її культури – всі ці елементи набувають повнішого і закінченого вигляду. До особливостей давньоіндійської культури можна віднести значний розвиток та складність релігійно–філософської думки, етико–політичних та естетичних вчень. У Китаї давня культурна традиція, не перериваючись, була продовжена в середні віки.

10. Економічна думка Стародавнього сходу.

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту, У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи. Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна. Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.

 

11. В чому полягають особливості еллінської господарської системи та античного рабства?

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування еллініської монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Усе це зумовило зростання товарності і збільшення торгового обігу. Античне рабство було вищим ступенем в розвитку рабовласницьких відносин. Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці, які в соціально-правовому плані могли бути прирівняні до речі з тієї причини, що цивільних законів і норм не мали до них, як чужоземці, відносини. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі.У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. На Кріті такі землеробські раби називалися мноїти і клароти, в Сіракузах - кіллірії, в Сікіоні - корінефори, у Фессалії - пенести, в Спарті - ілоти, в Гераклії - маріандіни, в Аргосі - гімнети. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.

 

12. Визначіть основні галузі та особливості розвитоку у Стародавній Греції.

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг. Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.

Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор'я.

 

13. У Греції склалися два основних типи міст-полісів. Дайте їм характеристику.

В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Усе це зафіксовано в законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало кілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік платити натуральний оброк, приблизно 1/6—1/7 урожаю.Більш розвинутими економічно були Афіни. Закони Драконта (621 р. до н. е.) оформили право приватної власності. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Проводилися реформи, зокрема відомі реформи Солона. Найбільш важлива з них (594 р. до н. е.), так звана сейсахтейя (страхування тягара), полягала в тому, що усі борги, взяті під заставу землі, було прощено, селянам відновили статус власників, заборонялося перетворювати афінян на рабів за борги, обмежували позичковий процент. Дозволяли вивіз маслинової олії з метою наживи, а вивіз зерна заборонявся. Заохочували ремісничу діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

 

14. Охарактеризуйте товарообмін та процес формування грошової системи у античній Греції.

Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю й ремісництво. Колонії потребували постійних економічних зв'язків з метрополіями континентальної Греції, водночас стаючи посередниками в міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймою матеріального життя. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. Перші монети на території античної Греції з'явилися у І тис. до н.е. Дослідники виділяють острови Лесбос, Егіни, іракузи як найбільші центри поширення монетної справи.

Причинами, що спричинили таку ранню появу монет, називають всезростаючий розвиток товарного виробництва і пожвавлення торгівлі.Стародавні монети карбувались з електру (сплав золота і срібла). На них не позначали номіналів, але відрізняли їх за зображенням, розміром, вагою. Монетних систем античності існувало досить багато: мілетська, фокейська, перська, егінська, евбейська, аттична, корінфська. Проте у VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство.

 

15. Яке значення мали реформи Сервія Тулія?

Реформи Сервія Тулія завершили процес ломки ос нов родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу "римського народу", допустивши їх до участі в центуріатних і трибунатних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їхнє панування над рабами. Реформи, приписувані Сервію Тулію, підбили підсумок найважливішому етапу процесу утворення держави, але не завершили його. Цей процес розвивався як шляхом трансформації органів влади, успадкованих від родової організації, так і шляхом створення нових. В основі його лежала подальша консолідація вільних у панівний клас, що вимагало остаточного усунення колишніх розбіжностей між патриціями і плебеями. Реформи Сервія Тулія

допустили плебеїв до участі в народних зборах, але не усунули цілком їхніх політичних і соціальних обмежень. Наступні два століття в історії Рима характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння в правах з патриціями.

 

16. Визначіть характерні риси римської класичної рабовласницької системи.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства. ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним. Основною формою рабовласницького господарства була вілла - маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв.

 

17. Охарактеризуйте соціально – економічну структуру римського суспільства періоду ранньої римської імперії.

Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) - над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств – патриціїв і плебеїв. Згідно найбільш поширеній версії про походження цих двох класів, патриції – це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї – прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об’єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв.Менш важливим це стало за часів пізньої Республіки, коли деякі плебейські родини стали заможними і почали займатися політикою, а деякі патриціанські роди занепали. Будь-хто, патрицій чи плебей, чиїм предком був консул, вважався благородним (лат. nobilis), а того, хто перший зі свого роду прийняв консульство, як, наприклад, Марій чи Цицерон, називали новою людиною (лат. homo novus) і благородними ставали його нащадки. Однак патриціанське походження все ще залишалося престижним, і багато релігійних інститутів були відкриті тільки для патриціїв.

Характерним одягом для римських чоловіків була тога, яку могли носити тільки громадяни Риму.З часом соціальна структура помітно ускладнилася, більш важливим став поділ на класи згідно військової служби. Членство в цих класах періодично визначалося цензорами, згідно майновому становищу. Найзаможнішими були сенатори, які домінували у політиці та військовому управлінні. Наступними йшли вершники (лат. equites), тобто ті, що могли дозволити собі утримувати бойового коня; згодом вони сформували впливовий купецький клас. Це були особи не завжди знатного походження, але вони займалися торговими операціями (торгівля вважалася недостойним патриціїв заняттям) і концентрували в своїх руках значні багатства. Після декількох нижчих класів з тих, хто міг собі дозволити військове спорядження, йшли пролетарії - громадяни, які не мали майна. До реформ Марія вони не допускалися до військової служби і за рівнем добробуту і престижу стояли ненабагато вище вільновідпущеників.Приблизно в III ст. до н. е. патриціат об’єднується з вершниками у нобілітет. Однак нобілітет не був єдиним. Згідно римським уявленням, вельможність (лат. nobilitas) роду, до якої належить людина, визначала рівень поваги до нього. Кожен мав відповідати своєму походженню і однаково засуджувалися як негідні заняття (наприклад, торгівля) людини знатного походження, так і незнатні особи, які досягли високого положення (homo novus). Громадяни також стали розділятися на cives nati – громадян за народженням і cives facti – громадян, які отримали права за певним законом. До Риму також стали з’їжджатися люди різноманітних національностей (перш за все, греки), які не мали політичних прав, але грали важливу роль у житті суспільства.Право голосу в Республіці залежало від класу, громадяни групувалися у вибочі "триби", але в трибах багатшого класу було менше людей, ніж в бідних трибах, всі пролетарії формувалися в одну трибу. Голосування проходило у класовом порядку і закінчувалося тоді, голосували більшість триб, тому до найбіднішіх класів часто навіть не доходила черга.

 

18. Чим можна пояснити підйом у розвитку сільського господарства Стародавнього Риму у II - I ст. до н. е.?

Сільське господарство в II—І ст. до н. е. переживало підйом. Про його стан докладно повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Значно поширилося виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. е. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, в тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), воно вважалося престижним заняттям. В обробці врожаю використовували преси — з вантажем, клиновий, гвинтовий, а також давильний для вичавлювання винограду, оливок, овочів, млини з жорнами із вулканічних порід або дробленого базальту (появилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери почали будувати водяні млини.Піднесення сільського господарства II—І ст. до н. е. можна пояснити трьома причинами:

— широким запровадженням рабства;

— встановленням ринкових зв'язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна маса продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв'язування винограду;

— переходом від дрібного до великого землеробства.

 

19. У чому полягає суть Римського колонату та його вплив на формування аграрного суспільства?

Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів, або потрапляли в рабство. В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови - землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV - V ст. розглядали колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному відношеннях. Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

 

20. Які причини занепаду Риму та економічні наслідки цього процесу?

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту. Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою. Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Держава була неспроможна регулювати економіку країни. Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

21. Визначіть форми та основні види податків в первісну добу та у античному світі.

Первісна доба — найбільш тривалий період розвитку людства. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства та виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Податки з’явилися ще на початку зародження цивілізації i були пов’язані з першими суспільними потребами людини. Людство розвивалося за своїми законами. Водночас зазнавала змін i форма податків. За первісного ладу це було жертвопринесення. Коли почали утворюватися державні формування, система оподаткування набувала більш чіткого характеру. Літописні джерела свідчать про те, як сплачувалися податки в давні часи. В Первісну добу на кордонах племен з різною господарською орієнтацією, а пізніше і всередині племен, усе інтенсивніше розвивався обмін. Проте всезагального еквівалента господарська практика ще не виробила. Можна говорити лише про зародження товарного виробництва й обігу, тобто про створення окремих продуктів у кількості, що перевищувала потреби сім'ї та общини і призначалася для обміну з іншими общинами, про формування ринкових відносин, хоча у досить примітивній формі. У первісній Європі зазвичай для розрахунків використовували каміння: слова "калькулятор", "калькуляція" походять від латинського calculus — камінь.

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) знало рабство, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були вже боргова кабала, самопродаж і продаж членів сім'ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Були раби приватні й державні, їх використовували на іригаційних роботах. сектор. Цар з допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки.. Активізації банківської справи сприяв перехід у XX ст. до н. е. до грошового податку. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним.

Важливі соціально-економічні зрушення в Китаї сталися в період Східного Чжоу (VIII—III ст. до н. е.) (Східне, Західне — вживається залежно від переміщення столиці держави на схід, захід). Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Проте оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду в царську власність, а селян — у царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування відстояла свої автономні права.

Значна частина селян, не бажаючи сплачувати високі податки (часом вони сягали 2/3 урожаю), йшла у більш прибуткову торгівлю. У суспільному виробництві зросла частка рабської праці. У IV ст. до н. е. проведено реформи Шан Яна, які прискорили об'єктивний процес руйнації землеробської общини, узаконили приватну власність на землю. Вони замінили податок з урожаю земельним податком, що забезпечувало сталий прибуток держав.

Античність — особливий період в історії народів Середземномор'я. Він починається приблизно у VIII ст. до н. е. з формуванням грецьких міст-держав Спарти, Афін, Фів, з піднесенням Карфагена, заснуванням Рима, із проведенням перших олімпіад, а закінчується в V ст. н. е. падінням Західної Римської імперії.

Для античності характерне поєднання, співіснування різних політичних і економічних моделей та укладів. За ці 1300 років багаторазово в різних частинах басейну Середземномор'я було випробувано демократію і деспотію, правління кращих — аристократія і багатих — олігархія, щоб поєднати республіканські та монархічні елементи правління, принципат, військові й адміністративно-бюрократичні системи правління.

Економіка ще мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Вироблення тканин і одягу з них — основне заняття жінок і дівчат античності. Однак у цю епоху високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне. Значних масштабів набирає дорожнє будівництво, кораблебудування; зводять багатоповерхові будинки, прокладають водопроводи, каналізації.

У Греціі общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

22. Економічна думка Античного світу.

Важливим досягненням античної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства). Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 pp. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демократом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами. Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу.

23. Назвіть основні ознаки феодальної аграрної системи.

Рівень життя феодалів порівняно із селянами і підмайстрами відносно високий, однак його якість не йде ні в яке порівняння з якістю життя вільних як в епоху античності, так і в більш пізні часи.

Основними розподільчими відносинами в середні віки є рента. Відомі три форми ренти: відробіткова (панщина) — найбільш архаїчна і найменш ефективна форма, в основі якої — перерозподіл живої праці, передбачає сильний ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова (оброк), заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова — найбільш прогресивна форма, що допускає відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.

У чистому вигляді ці форми траплялися вкрай рідко. Звичайно практикувалося поєднання всіх трьох форм із переважанням однієї з них.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;