Реформы Петра І и их влияние на экономическое развитие Левобережной Украины

Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І. Його політика, спрямована на посилення економічної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися.

Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торговельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику «насадження мануфактур», Петро І одночасно накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців.

Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. 3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю «приписних» робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.

Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів — прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.

З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським урядом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово.

Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обов’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. У той же час протекціоністська політика Петра І стосовно російського купецтва давала останнім значні переваги.

Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували обкладатися митом ще й на користь гетьманського скарбу.

Усі ці обмеження вкрай негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії». Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумовського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і тим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.

 

50. Криза феодально-кріпосницької економіки в першій половині XIX ст. Сільське господарство. Промисловість. Торгівля. Фінанси.

У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.

Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.

Поміщики намагалися використати всі можливості підвищення прибутковості своїх господарств. Поряд з гуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: броварництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.

Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% — селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.

Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині ХІХ ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури занепали. Винятком було тільки гуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводів.

Успішно розвивалася сірчана промисловість.

В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.

Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.

Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва.

 

51. Початок промислового перевороту в Україні (30-50 рр. XIX ст.).

Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.

Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва.

Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років ХІХ ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому, що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку. У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових котлів, ткацьких верстатів тощо. У 40-х роках заможні купці побудували машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.

Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.

 

52. Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки.

Найважливішою подією другої половини ХІХ ст. стало скасування кріпосного права в Росії. Цьому передувала гостра боротьба в уряді і серед поміщиків. Ще в 1857р. цар Олександр ІІ створив секретну комісію для вирішення питання про скасування кріпосного права. До комісії увійшли відомі чиновники, державні діячі, поміщики. Пізніше у всіх губерніях створили дворянські комісії з тією же метою. Жалюгідне становище економіки Росії, селянські повстання; поразка в російсько-турецькій війні 1853-1856рр. – усе це штовхало уряд на вживання рішучих заходів.

Тому, після довгих суперечок, погоджень – 19 лютого 1861 р. цар підписав історичний документ – «Маніфест про скасування кріпосного права» і «Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності». Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи селянина, 2) наділення селян землею і 3) викупної операції.

У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850-1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.

Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчилася, але його пережитки ще довгі роки були реаліями господарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і викупних платежів поміщикам і уряду.

 

53. Розвиток господарства України в 60-90 рр. XX ст. Сільське господарство. Промисловість. Транспорт. Торгівля. Фінанси. Соціальні процеси.

Південна Україна стала районом вирощування льону-кучерявцю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин.

У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні розширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокуріння й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. посівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9,1 до 70,8 відсотка.

Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.

Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, головним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селянські господарства.

На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику рогату худобу.

Проте скорочувалися посіви жита. У зв’язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.

Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і коров’ячого масла.

Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщицьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885 р.).

Збереження поміщицького землеволодіння, селянське безземелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робочої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губерній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.

Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заробітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.

Наприкінці ХІХ ст. великих розмірів набуває переселення селян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселення заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманітних повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, зниження плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.

Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно революціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. селянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках ХІХ ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн осіб.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприємець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70—80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії.

60-ті роки — початок 70-х позначилися піднесенням у розвитку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років ХІХ ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заявилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудовано 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

 

54. Розвиток економіки України в кінці XIX ст. на початку XX ст. Сільське господарство. Промисловість. Транспорт. Торгівля. Соціальні процеси. Монополия.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції чавуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато іноземного капіталу, тому що власники підприємств одержували колосальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона задовольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургійній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідсталішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільськогосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування стали: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сільськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобудуванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисловість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної землі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині — 87,03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзвичайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і більше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад.

На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість капіталу.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним.

Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттєва, килимарська промисловості.

З кінця ХІХ ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синдикати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначилась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщини. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат (монополія) цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві.

 

55. Вплив монополій на розвиток господарств України (1900-1913).

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.

У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заводів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок 1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Синдикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бандажі, осі в імперії Романових.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано.

 

56. Столипінська аграрна реформа. її суть та соціально-економічні наслідки.

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Наслідки:

1. Столипінська реформа була складним, часто суперечливим процесом у розвитку тодішнього суспільства, і наслідки її не були однозначними для різних прошарків населення. В умовах капіталізму не могло бути однакового розвитку всіх селянських господарств; кожне представляло собою окрему господарську одиницю з певним складом мислення господаря, стереотипами, своєю багатовіковою економічною спадщиною, кількістю членів сім’ї тощо.

2. Крім того, реформа виявила необхідність надання селянам агрономічної допомоги, посилила увагу до цього з боку держави та місцевих органів влади. Значну роль у збільшенні селянських наділів відіграв Селянський Поземельний банк, який був одним з важливих механізмів реалізації нової аграрної політики. Він сприяв перерозподілу землі у напрямі її більш ефективного використання новими землевласниками-селянами, які мали певний господарський досвід, бажання та можливості поступового поліпшення свого добробуту.

3. Аграрна реформа 1906 р. привела до позитивних зрушень у розвитку торгівлі і транспорту Правобережжя та України в цілому. Підвищення активності селян у справі покращання свого економічного становища змушувало їх шукати різні форми найвигіднішого збуту своєї сільгосппродукції. В першу чергу, це відбилося на розвитку хлібної торгівлі, яка набула нових форм через збутову діяльність селянських кредитних, сільськогосподарських кооперативів. Ці кооперативи поступово набували торговельного досвіду, включаючись до названих процесів. Долаючи труднощі через відсутність досвіду, кооперація поступово вирішувала проблеми у своєму розвитку, отримувала нові форми, об’єднуючись в союзи. Подібні процеси відбувались у земській торговельній діяльності. Життя ставило питання про перехід до екoномічних основ організації цієї діяльності. У розвитку зовнішньої торгівлі діяли свої механізми, пов’язані з дією, станом на світовому ринку, і тому коливання в експорті зернових по роках у досліджуваний період мало свої закономірності. Велику роль відігравав транспорт (залізничний, річковий, гужовий), значно збільшивши у 1906 - 1914 рр. об’єми своїх перевезень сільгосппродукції, продукції промисловості, яка знаходила все більше розповсюдження в селянських господарствах. Комісійно-позичкові операції під зернові вантажі на залізницях давали значні прибутки останнім. Збільшення вантажообігу різних видів транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленні, припливу капіталів у цю сферу.

 

57. Вплив першої світової війни на господарство України.

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес й господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.

Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, організаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловості. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, викликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917 рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічно бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.

Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, через мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Водночас припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основної тяглової сили на селі — робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необґрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати.

 

58. Господарство України в роки революції та громадянської війни. Політика "військового комунізму". (рассказать про четыре универсала)

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес й господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.

Господарство України в роки революції та громадянської війни відображється в універсалах.

4 березня 1917р. у Києві було засновано УЦР – громадське об’єднання для здійснення автономії України у складі Російської Федеративної республіки (голова М.Грушевський).

В Україні було прийнято всього чотири універсали, з яких найбільш значущими вважаються перший та четвертий.

УЦР 10 червня 1917р. проголосила І Універсал «До українського народу».

Основні положення:

- автономія України в складі Росії;

- право законодавчої ініціативи;

- необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування до законодавчого органу;

- відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;

- заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національностей, що мешкали в Україні.

Прийняття цього універсалу сприяло консолідації українського суспільства.

В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917 р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став виразником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали протистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Ідеї про землю та про власність знайшли втілення в ряді документів Центральної ради та її виконавчого органу — Генерального Секретаріату.

3 липня 1917р. ЦР видала ІІ Універсал, в якому йшла мова про Генер-ний Секретаріат.

А 7 листопада 1917р. було прийнято ІІІ Універсал, який проголосив:

- скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом";

- забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;

- встановлення 8-годинного робочого дня;

- скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи.

Перед урядом Української Народної Республіки (УНР) було поставлено завдання — піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри). Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народу без викупу. Однак ці соціально-економічні перетворення не були реалізовані.

9 січня 1918р. УЦР прийняла ІV Універсал, в якому:

- УНР проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу (найбільше досягнення);

- УНР установлювала мирні взаємини із сусідніми державами – Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими;

- УЦР виступала від імені народу України до скликання Українських Установчих Зборів.

Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня.