Поняття права власності. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Об’єкт. Розум. – сукупність правових норм. Суб’єкт розум – сукупність можливостей.

 

Суб’єкти права власності.

Суб’єкти права власності. До суб'єктів права власності в Україні належать: 1) український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві "ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб; 2)фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України; 3)юридичні особи — трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації; 4)Україна як суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава; 5)Автономна Республіка Крим; 6)територіальні громади; 7) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

 

Об’єкти права власності

Об'єкти права власності:

• Рухоме і нерухоме майно.

• Земельні ділянки є частина земної поверхні з установ­леними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами..

• Житло, квартири, дачі.

• Підприємства як майновий комплекс для заняття підприємницької діяльності.

• Інше майно.

• Валютні цінності.

• Грошові кошти.

• Інтелектуальна власність.

• Акції, цінні папери.

• Тварини.

Не можуть бути об'єктами права власності (виключення):

• Об'єкти, вилучені або обмежені у цивільному обороті.

Зміст права власності

Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: 1) права володіння річчю -— це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що грунтується на законі, і незаконним — протиправним; 2) права користування річчю -це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних; 3) права розпорядження річчю - полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ.

зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);

2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його),

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

80. Право власності на земельну ділянку. Самочинне будівництво.

Право власності на землю, як і будь-яке інше суб’єктивне право, може набуватись лише за наявності певних юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення земельних правовідносин. Ч. З ст. 373 ЦК вказує на те, що «власник земельної ділянки може використовувати його за власним розсудом у відповідності з цільовим призначенням». Підстави виникнення українськими суб’єктами права власності на землю встановлені ст. 81 Земельного Кодексу України. Права та обов’язки суб’єктів права власності на землю встановлені ст. 90-91 Земельного Кодексу. В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Згідно із ЗК підстави набуття суб’єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу громадян (громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства), а також від правового статусу юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи). Ст. 111 Земельного Кодексу встановлює обмеження щодо здійснення права власності на земельну ділянку. Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об’єкта) в ЦК зведений до забудови земельної’ділянки (ст. 375).

У процесі забудови інколи виникає ситуація самочинного будівництва. Суб’єктами права власності на об’єкт самочинного будівництва можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівництво, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочинне будівництво здійснено на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю. Ст, 376 ЦК однаково поширюється як на власників земельних ділянок, так і на осіб, які не мають юридично оформлених титулів на земельну ділянку.

Щоб здійснити будівництво, громадянин чи юридич- на особа зобов’язані набути у встановленому порядку право власності на землю чи право користування земельною ділянкою, одержати державний акт на право власності на земельну ділянку чи договір оренди землі, або державний акт на право постійного користування землею, зареєструвати обраний правовий титул використання землі в порядку, передбаченому ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

Право власності на землю може виникати в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об’єктів права власності — житла, різних будівель, споруд тощо.

Поняття «житло» визначається ст. 379 ЦК— приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Під місцем проживання розуміється житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа мешкає постійно, переважно або тимчасово (ст. 29 ЦК).

Підстави для набуття у власність житлових будинків і квартир залежать від виду житлового фонду, до якого вони належать. Поняття «житлового будинку» визначається ст. 380 ЦК. — будівля, пристосовану для постійного проживання людей або для використання її як гуртожитку. Житловий будинок може складатися власне із самого будинку або з будинку та допоміжних приміщень (наприклад, гараж, погріб, сарай, відокремлений санвузол тощо). Житловий Будинок може знаходитися у власності різних суб’єктів цивільних відносин (ст. 384 ЦК).

81. Право власності на житло

Стаття 47 Конституції України «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду»

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.

Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.

У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.

82. Обов’язки власника та обмеження його прав 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Обмеження пр ава власності, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку — воно надає суб’єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства. Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об’єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об’єктів права власності. Для суб’єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Для суб’єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об’єктів, лише на які він має право як суб’єкт права власності Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об’єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності.

83. Первісні підстави набуття права власності

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

84. Похідні підстави набуття права власності

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Похідні підстави набуття права власності- це такі, за яких набуття права власності даною особою ґрунтується на праві попереднього власника. Як правило, похідними способами набуваеться власність у процесі обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом.

При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по сул такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того. Похідне набуття права власності випливає з: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); 6) односторонніх правочинів (заповіт), в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств з державної до комунальної власності) тощо.

Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; 6) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.

85. Загальні підстави набуття права власності Набуття майна у власність будь-якою особою можливе загальними способами.

Так, ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).

86. Спеціальні підстави набуття права власності Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності на­лежать: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК); реквізиція (ст. 353

ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утриму­ються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власнос­ті є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення по­датків та інших зборів.

87. Момент виникнення права власності у набувача майна за договором Момент виникнення права власності у набувача має суто практичне значення. Саме з цього моменту власник має можливість здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Саме власник несе відповідальність за збитки, якщо річ загинула без вини конкретної особи. З моменту виникнення права власності особа може захищати свої порушені права у судовому порядку та іншими дозволеними законом способами.

Відповідно до ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, за загальним правилом право власності виникає у набувача з моменту передачі йому речі. Сторони вправі змінити це положення, але вони не вправі змінити вимоги закону з цього приводу.

Переданням майна вважається передання майна з рук в руки фізичної особи. До передання "з рук в руки" прирівнюється передання набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

88 .Здійснення права власності

При здійсненні права власності особа має дотримуватися меж здійснення права власності.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо належного йому майна. Такі правомочності власник може здійснювати самостійно або за допомогою інших осіб (представників, управителів тощо). Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права власності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника. 2. Одним з найвагоміших правил щодо здійснення права власності є положення про здійснення власником тріадних правомочностей своїм майном на власний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником, адже останній вчиняє відповідні дії за волею в ласника, виконує його вказівки.

89. Підстави припинення права власності

Підставами припинення права власності є обставини (юридичні факти), з якими закон пов’язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи.

Норми глави 25 ЦК передбачають припинення права масності з таких підстав (перелік не вичерпний):

1) відчуження власником свого майна— полягає втому, що власник за допомогою свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

2) відмова відправа власності можлива відповідно до ст. 347 ЦК, яка встановлює, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. Держава, АРК, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть відмовитися від права власності.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір, але за умови, що в іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить, зокрема, від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні: у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту здійснення дії, яка свідчить про таку відмову; у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст. 182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру;

3) припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст. 348 ЦК) відбувається тоді, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі). Таке майно власник може відчужити протягом строку, встановленого законом мовами застосування цієї норми є: а) правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття; б) недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявно-спеціального дозволу); в) відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібен); г) невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

4) знищення майна (ст. 349 ЦК), яке може бути результатом дій власника, інших осіб, а також подій (використання майна, у результаті якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості); знищення майна незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

90. Випадки примусового вилучення майна, яке належить особі на праві приватної власності Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника) або примусово.

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов’язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити не пізніше ніж за один рік до викупу (ч. З ст. 350 ЦК). Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Якщо власникові земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв’язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може ухвалити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення об’єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала в ньому як власник, та членів її сім’ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім’ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішення суду про викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд (ст. 351 ЦК). Якщо-майно, що розташоване на ділянці, не належить власникові Ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі в справі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підля-гає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, може надати йому інщу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

91. загальна характеристика та види права спільної власності

Право спільної сумісної власності — це спільна власність Двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об’єкта. У ч. 1 ст. 355 ЦК зазначено, що об’єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особливим об’єктом вважаються: а) окрема річ, б) сукупність речей, в) майнові права, г) майнові обов’язки. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності і на праві спільної сумісної власності.

Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні Ромади, якщо інше не встановлене законом (ст. 368 ЦК). Підставами виникнення права спільної сумісної власності: 1) придбання майна подружжям під час шлюбу, якщо інше непередбачене законом або шлюбним договором (ч. З ст. 368 ЦК, ч. 1 ст. 60 СК);

2) придбання майна внаслідок спільної праці членів сім’ї, якщо інше не встановлене письмовою угодою між ними (ч. 4 ст. 368 ЦК);

3) придбання майна особами, що ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ст. 16 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство»);

4) придбання квартири або будинку, переданих з державного житлового фонду за допомогою приватизації за письмовою згодою всіх членів сім’ї наймача в їхню спільну сумісну власність (ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»);

5) домовленість учасників цивільних відносин щодо встановлення між ними права спільної сумісної власності на придбане майно.

Співвласники здійснюють право спільної сумісної власності разом, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Так, ЦК розрізняє два ви­ди права спільної власності: право спільної власності з визна­ченням частки кожного зі співвласників у праві власності на спільну річ — право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності — право власності двох чи більше співвласників без визначення їх часток у праві власності на спільну річ.

92. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність — це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за собою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен зі співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, отримала назву ідеальної частки. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Остання розглядається як частка не у праві, а безпосередньо в майні (речі). Таким чином ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними — частки майна в натурі.

Ч. 1 ст. 358 ЦК містить загальне правило відповідно до якого право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвласники володіють та користуються майном спільно, не порушуючи вза- ємні права. Вони можуть володіти майном з урахуванням часток, які належать їм у праві власності на майно або незалежно від цього. Втім, кожен зі співвласників може вимагати надання йому у користування тієї части- ни спільного майна у натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При неможливості цього він має право отримати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Кожен зі співвласників має право розпорядження своєю часткою у праві спільної власності. Як вже зазначалося, основною рисою, притаманною спільній частковій власності, є визначення часток співвласників у праві на майно. Це дає змогу кожному зі співвласників самостійно розпоряджатися своєю часткою за власним бажанням -продати, подарувати, обміняти, передати у спадок тощо. Але при цьому відчуження частки у праві спільної часткової власності шляхом її продажу має здійснюватися за спеціальними правилами.

Перед тим, як продавати частку третім особам продавець-спів- власник зобов’язаний запропонувати її іншим співвласникам, які мають переважне право купівлі відчужуваної частки. Для цього продавець має письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі частки чи не здійснили свого права у визначений законом час (щодо нерухомого майна — протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення), продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Це правило не діє при продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів.

93. Поділ майна, що є спільною часткою власністю та виділ з нього частки Основною рисою права спільної сумісної власності, є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере, творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного зі співвласників у спільному майні, на другому — здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, відповідно до якого у разі виділу частки з майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників є рівними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насамперед нерівність часток може бути встановлена самими співвласниками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній праці, кваліфікаційного рівня працівника тощо.

У разі поділу майна право спільної сумісної власності співвласників на нього припиняється (ч. З ст. 372 ЦК). Майно може бути поділений між співвласниками за домовленістю між ними.

Договір про поділ й нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

у деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення, за рішенням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна між подружжям суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї тощо.

94. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизначеність часток співвласників у праві на майно. Частка кожного зі співвласників визначається тільки при припиненні спільної власності (наприклад, при поділі майна). У зв’язку з невизначеністю часток співвласник не має права на розпорядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо. Важливим є також те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного зі співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення.

Відповідно до ЦК суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК).

Режим спільної сумісної власності на майно може бути встановле. но як законом, так і договором.

Режим спільної сумісної власності щодо юридичних осіб, держави і територіальних громад не може мати такого поширення.

Ст. 369 ЦК закріплює правила щодо здійснення права спільної сумісної власності. Співвласники володіють і користуються належним їм майном спільно. Інший порядок може бути встановлений за домовленістю між ними. Співвласники самі визначають, яким чином будуть використовувати майно. Зокрема, вони можуть встановити черговість використання речі кожним із них, мають право спільно користуватися річчю, надати її у користування одному зі співвласників, іншим особам, взагалі не використовувати річ тощо.

Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. З ст. 369 ЦК). Так, члени сім’ї можуть доручити одному з них продати частину сільськогосподарської продукції, яка була набута в результаті їхньої спільної праці у селянському підсобному господарстві.

95. Поділ майна, що є спільною сумісною власністю та виділ з нього частки Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже зазначалося, є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере, творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного зі співвласників у спільному майні, на другому — здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, відповідно до якого у разі виділу частки з майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників є рівними.

Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насамперед нерівність часток може бути встановлена самими співвласниками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній праці, кваліфікаційного рівня працівника тощо. Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначено розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів селянського господарства, членів сім’ї, які набули майно спільною працею, тощо.

Майно може бути поділений між співвласниками за домовленістю між ними.

Договір про поділ й нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

у деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення, за рішенням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна між подружжям суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї тощо.

96. Цивільно-правові засоби захисту права власності Захист права власності охоплює комплекс правових засобів, які застосовує суд, уповноважений на те органами держави, або cам власник для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб’єктивного права власності. Захист права власності іабезпечується нормами саме Цивільного права і саме тими, які спеціально призначенні для його захисту.