Загальна характеристика речового права.

Речовими визнаються права, які забезпечують можливість задоволення потреб та інтересів уповноваженої особи за допомогою її безпосереднього впливу на річ без звернення за сприянням у цьому до інших осіб. Характерними ознаками речових прав є: специфічний об’єкт: речі (майно); абсолютний характер прав: праву однієї особи протистоїть обов’язок усіх інших осіб не порушувати це право; специфічний спосіб реалізації: передусім, своїми власними силами; особливий характер захисту: захист від порушень «з боку всіх і кожного». Речове право Як інститут цивільного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають стосунки приватних осіб щодо майна, узяті в їх статиці. Речове право Як вид цивільних прав— це право, що дає уповноваженій особі можливість забезпечити задоволення її потреб та інтересів за допомогою безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері її господарського панування. Еластичність — право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв’язку з різними обставинами — з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником і суб’єктом зобов’язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі. Речові права належать до числа абсолютних — коли певна річ належить даній особі, усі інші суб’єкти права зобов’язані визнавати належність цієї речі й не порушувати права на неї уповноваженої особи. Суть протиставлення речових і зобов’язальних прав полягає в тому, що в першому разі вирішальне значення для задоволення потреб уповноваженої особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов’язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов’язаної особи.

 

Система речових прав

Головне місце у системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності - це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Сутність права на ч у ж і речі полягає у тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК України до речових прав, окрім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395-417).

 

Речові права на чуже майно

Право на чужу річ має такі особливості: є похідним від права власності; має обмежений характер і його обсяг вужчий ніж право власності; зберігається при зміні власника; захищається такими самими способами як і право власності; - може захищатися і від власника. У ст. 395 ЦК України наводиться перелік видів прав на чуже майно, який не є вичерпним: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Право на чужу річ є важливим речовим правом. У цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час, як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримає його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

Емфітевзис

Емфітевзис - це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки й особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором. Важливою особливістю емфітевзису е те, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Землекористувач не лише має право користуватися земельною ділянкою відповідно до договору, а й зобов'язаний своєчасно вносити плату, підвищувати родючість землі, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть привести до погіршення екологічної ситуації. Землекористувачу надано право продати своє право на користування земельною ділянкою. При продажі власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; б) спливу строку, на який було надане право користування; в) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

 

Суперфіцій.

Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Право передачі земельної ділянки у користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціальнокультурних, житлових та інших споруд і будівель називають суперфіцієм. Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту, як на визначений, так і на невизначений строк. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, вносити плату за користування земельною ділянкою та інші платежі, встановлені законом. Він має право власності на будівлі (споруди), зведені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; б) спливу строку права користування; в) відмови землекористувача від права користування; г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

 

Сервітут

Сервітут - це право користування чужим майном. Таке право може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів. Сервітут може встановлюватися також щодо нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду. Серед видів земельного сервітуту законодавець наводить: право проходу чи проїзду на велосипеді через чужу ділянку; право проводити водопровід з чужого природного водоймища чи через чужу земельну ділянку; право проводити та експлуатувати лінію електропередач, зв'язку, трубопровід, інші лінійні комунікації; право відводу води зі своєї ділянки на сусідню чи через сусідню; право забору води із сусіднього природного водоймища чи право проходу до нього; право напувати худобу із сусіднього природного водоймища чи право прогону худоби до нього; право встановлення будівельних лісів та складування будівельних матеріалів з метою ремонту споруд та будівель тощо. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлене договором, законом, заповітом або рішенням суду. Серед підстав припинення сервітуту законодавець називає: а) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; б) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; в) сплив строку, на який було встановлено сервітут; г) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; д) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; е) смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.