Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина..

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина..

1.1. Поняття прав людини та їх походження

1.2.Співвідношення понять «людина», «особа», «громадянин»

та їх статусу.

1.3. Основи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні.

РОЗДІЛ 2.Аналіз елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина.

2.1. Права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи

2.2. Громадянство, правосуб'єктність та юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків.

2.3. Принципи правового статусу особи.

РОЗДІЛ 3. Співвідношення міжнародно - правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасні вчені – правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини та громадянина, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше, що каталог прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно – правових актах як Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний акт про соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.

Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними та рівними для всіх людей.

По – перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості без яких людина не може нормально існувати.

По – друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По – третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по – четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь чим, не можуть бути і предметом „ дарування ” з боку держави або Будь – якої іншої організації чи особи.

Отже, актуальність дослідження полягає, насамперед, у тому, що з метою запобігання поширення у суспільстві порушень основних прав та свобод людини слід бути добре обізнаним з усіма можливими їх проявами, для чого необхідно дослідити основні законодавчі механізми, які стосуються цього питання.

Ступінь розробленості проблеми. Серед дослідників та провідних вчених які займалися дослідженням цих питань відомі такі імена як: Тодик Ю.М., Шукліна Н.Г., Мотьвилавка Е.Я., Гараджаєв О.Я., Шевцов В.С., Васильева Т.А., Бедрій Р.Б. та ін.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є всебічний юридичний аналіз виникнення, розвитку та застосування правового регулювання статусу людини та громадянина.

З метою як найповнішого досягнення поставленої мети у дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних головних завдань:

1)дослідити сучасне розуміння поняття прав людини та їх походження;

2) співвідношення понять «людина», «особа», «громадянин»;

та їх статусу;

3)зробити характеристику прав, свобод і обов’язків людини та громадянина в Україні;

4)визначити гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні;

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує конституційно – правовий статус особи.Реалізація прав,свобод і обов’язків людини та громадянина в Україні;

Предметом дослідження даної курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус особи.

Норми внутрішнього законодавства України і чинних міжнародних договорів, які визначають статус людини і громадянина.

Методи дослідження. З метою розкриття теми дослідження, а також виходячи з характеру поставлених завдань, в основу дослідження покладено, насамперед, формально-юридичний метод наукового дослідження. Але також були задіяні такі методи як історичний, порівняльний, діалектичний, логічний, системний та деякі інші методи.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є комплексним дослідженням питань пов’язаних з правовим регулюванням, реалізацією захисту та гарантування прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, в роботі, автором запропоновано наступні положення, що мають певний ступінь наукової новизни.

Так в роботі проведено аналіз міжнародно-правове регулювання прав і свобод людини, здійснено порівняння з таким в Україні та з урахуванням цього запропоновано шляхи удосконалення чинного законодавства в цій галузі.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість параграфів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 54 сторінок.

РОЗДІЛ 1

Та їх статусу.

 

Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства у цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення багатоманітних відносин людини і держави.

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак і взаємодії категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме вони характеризують належність людини як біологічного суб'єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. У філософії, соціології, психології, юриспруденції поняття людини характеризується певними особливостями, що відображають своєрідність предмета та завдань науки. У сфері правознавства важливою є характеристика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести юридичну відповідальність.

Поняття «люди» у Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначається як «суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці». Отже, це поняття включає два аспекти: природний та соціальний. Дійсно, людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина — це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

— розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;

— наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

— необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

— чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Очевидно, що людина — істота не лише природна, а й соціальна. Такі її специфічні ознаки, як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутісь лише у суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства — його становлення як соціальної системи, для якої характерна наявність біологічних суб'єктів з повною відсутністю соціальних зв'язків між ними.

Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Дана категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого ставлення суб'єкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виокремлюють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.

4. Відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку відповідно до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів:

1) індивідуальних вроджених властивостей;

2) соціального середовища, що впливає на людину.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак особа не формується пасивно, вона є активним суб'єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

У сучасній літературі стосовно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інша (що більш сприйнятлива) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

— державна публічна влада є офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин—держава мають державно-політичний характер;

— держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів — правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

— держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Наведені категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів

ВИСНОВОК

 

В результаті проведеного дослідження було з’ясовано, що поняття людина, особа і громадянин співвідносяться як загальне і конкретне, тобто поняття громадянин включається у поняття особа, яке в свою чергу охоплюється поняттям людина.

Термін людина характеризує представника людського роду (індивіда) як особливу колективістську біологічну істоту. Особа - це людина як суб’єкт, що вже має індивідуальні, саме цій конкретній людині притаманні інтелект, моральні та інші якості, сформовані у процесі суспільного життя. Громадянин - це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених зв’язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження в наявності відповідного громадянства.

Правовий статус особи і громадянина істотно різниться. Статус особи існує і до виникнення держави, він закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, заснований на загальнолюдських цінностях та принципах і реалізується в силу авторитетності для кожного із суб'єктів, тобто добровільно. Основними елементами змісту такого поняття є права та обов'язки, що мають єдиний зміст і невідокремлений характер.

Правовий статус громадянина виникає з появою держави та безпосередньо залежить від неї. Він закріплюється правовими нормами та має чітко визначений характер. Такий статус заснований на нормах національного та міжнародного права, поширюється на громадян певної держави. Окрім прав та обов'язків, структурними елементами такого статусу є свободи та інтереси.

Конституційний статус громадянина закріплює правовий зв'язок громадянина із державою громадянства, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Такий зв'язок не переривається навіть тоді, коли громадян виїжджає в іншу країну на постійне проживання.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі існувала інша думка з приводу суті громадянства. Громадянство визначалось як належність особи до держави (концепція примату держави над особою), а інколи - при визначенні поняття громадянства - держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство - із членством у такій організації.

Як було виявлено, громадянство - це стійкий, двосторонній, правовий зв'язок держави і громадянина. Громадянство можна розглядати і як правовий інститут і як суб’єктивне право особи. Є точка зору, згідно з якою адміністративно-правовий статус громадянина може бути загальним та спеціальним (наприклад, статуси членів адміністративних колективів).

Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які за кріплені в Конституції та Законах України не тільки на території держави, а й за її межами.

До спеціальних принципів громадянства у конституційному праві відносять: єдність громадянства України; рівне громадянство як основа правового статусу особи; загальний порядок прийому до громадянства України; поєднання принципу ґрунту і принципу крові; невизнання автоматичної втрати громадянства; недопустимість позбавлення громадянства; єдність громадянства членів сім’ї; невизнання подвійного громадянства; дозвільний порядок виходу з громадянства; принцип невидачі громадян України іноземній державі; свобода і добровільність вибору громадянства.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і станов-лять ядро правового статусу особи в Україні.

Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соці-ально значимі як для окремої людини, так і для суспіль-ства в цілому і для держави.

2) вони не набуваються і не відчужуються за воле-виявленням людини і громадянина, тобто належать кож-ному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації.

Основні права, свободи і обов'язки людини і грома-дянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами: у залежності від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина; за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого та третього покоління; за генезою на природні (природжені) та похідні від них; за видом суб'єкта на індивідуальні та колективні; за ступенем їх абсолютизації на такі, що підляга-ють обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню; за характером утворення на основні та додаткові.

Порушені права і свободи можуть захищатися різними способами.

Основний механізм захисту; судовий, що реалізується через подання позову. Додатковий механізм; адміністративний порядок вирішення спору, що здійснюється через подання звернення або скарги до компетентного, зокрема, правоохоронного органу. Існує також міжнародний мезанізм захисту.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Підсумовуючи, слід зазначити про таке. Наша держава встановлює статус як систему прав і обов’язків для різних категорій фізичних осіб; громадян, іноземців, апатридів.

Коло законодавчо закріплених прав і свобод є надзвичайно широким і відповідає міжнародним стандартам.

Список використаних джерел

 

1.Конституція України [Електронний ресурс ]: офіц. текст: [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.: станом на 8 жовтня 2013 р.]. – Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - №30. - ст. 141. – Режим доступу. - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96 -%D0%B2%D1%80. - Назва з екрану

2. Про громадянство України [Електронний ресурс]: [Закон України: офіц. текст: за станом на 6 грудня 2012 року ]. - Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - № 13. - ст.65. – Режим доступу.- http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14. – Назва з екрану

3.Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник [Текст]/В.В. Кравченко; Вид. 3-тє, виправл. та доповн. - К.: Атіка, 2004. – 512 с.

4. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник [Текст]/ О.Ф.Фрицький; К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.

5. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

6. Наукові записки [Електронний ресурс]: Принципи Конституції/Савенко M. Д. - Режим доступу до статті: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/law/2006_53/03_savenko_md.pdf. — Назва з екрана.

7. Альманах права [Електронний ресурс]: «Суверенітет» як базова категорія інститутів і принципів конституційного права України/Куян І.А. - Режим доступу до статті: http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Almpr/2012_3/01_082.pdf. — Назва з екрана.

8. Конституція України: Науково-практичний коментар[Текст] / К. К. Гулий, А. В. Єфименко, Н. Й. Михайличенко, О. М. Уліщенкота ін.. – Х.: Право, 2003. – 805 с.

9. Шаптала Н.К. Конституційне право України: Навч. посіб. [Текст] / Н.К.Шаптала, Г.В.Задорожня – Запоріжжя: Дике Поле, 2012. – 479 с.

10. Копєйчиков В.В. Правознавство: Підручник [Текст]/ за редакцією В. В. Копєйчикова,А. М. Колодія. - К.: "Юрінком Інтер",2006. – 748 с.

11. Орленко В. І. Конституційне право України: Навчальний посібник [Текст]/ В.І Орленко. - К.: Паливода А. В., 2011.- 156 c.

12. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: Підручник [Текст]/ В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. - К.: Правова єдність, 2010. - 432 с.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина..

1.1. Поняття прав людини та їх походження

1.2.Співвідношення понять «людина», «особа», «громадянин»

та їх статусу.

1.3. Основи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні.

РОЗДІЛ 2.Аналіз елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина.

2.1. Права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи

2.2. Громадянство, правосуб'єктність та юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків.

2.3. Принципи правового статусу особи.

РОЗДІЛ 3. Співвідношення міжнародно - правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасні вчені – правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини та громадянина, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше, що каталог прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно – правових актах як Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний акт про соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.

Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними та рівними для всіх людей.

По – перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості без яких людина не може нормально існувати.

По – друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По – третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по – четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь чим, не можуть бути і предметом „ дарування ” з боку держави або Будь – якої іншої організації чи особи.

Отже, актуальність дослідження полягає, насамперед, у тому, що з метою запобігання поширення у суспільстві порушень основних прав та свобод людини слід бути добре обізнаним з усіма можливими їх проявами, для чого необхідно дослідити основні законодавчі механізми, які стосуються цього питання.

Ступінь розробленості проблеми. Серед дослідників та провідних вчених які займалися дослідженням цих питань відомі такі імена як: Тодик Ю.М., Шукліна Н.Г., Мотьвилавка Е.Я., Гараджаєв О.Я., Шевцов В.С., Васильева Т.А., Бедрій Р.Б. та ін.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є всебічний юридичний аналіз виникнення, розвитку та застосування правового регулювання статусу людини та громадянина.

З метою як найповнішого досягнення поставленої мети у дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних головних завдань:

1)дослідити сучасне розуміння поняття прав людини та їх походження;

2) співвідношення понять «людина», «особа», «громадянин»;

та їх статусу;

3)зробити характеристику прав, свобод і обов’язків людини та громадянина в Україні;

4)визначити гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні;

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує конституційно – правовий статус особи.Реалізація прав,свобод і обов’язків людини та громадянина в Україні;

Предметом дослідження даної курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус особи.

Норми внутрішнього законодавства України і чинних міжнародних договорів, які визначають статус людини і громадянина.

Методи дослідження. З метою розкриття теми дослідження, а також виходячи з характеру поставлених завдань, в основу дослідження покладено, насамперед, формально-юридичний метод наукового дослідження. Але також були задіяні такі методи як історичний, порівняльний, діалектичний, логічний, системний та деякі інші методи.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є комплексним дослідженням питань пов’язаних з правовим регулюванням, реалізацією захисту та гарантування прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, в роботі, автором запропоновано наступні положення, що мають певний ступінь наукової новизни.

Так в роботі проведено аналіз міжнародно-правове регулювання прав і свобод людини, здійснено порівняння з таким в Україні та з урахуванням цього запропоновано шляхи удосконалення чинного законодавства в цій галузі.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість параграфів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 54 сторінок.

РОЗДІЛ 1

Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина..

 

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.

Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити: такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами.

Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав: людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було її).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливих підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки - природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивіські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.[2; ст.237 – 240]

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини, або „ білля про права ”. Таким чином, права людини, залишаючись морально – політичним імперативом, набувають юридичної форми, та стають одним із найважливіших інститутів конституційного права.

Однак, найбільш оптимальним, з мої точки зору, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина включає:

1) права, свободи і обов'язки як підвалину конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації.[1; ст.166]

При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що громадянство не має включатися безпосередньо до правового статусу особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Як передумову правового статусу, на думку згаданого дослідника, слід розглядати і загальну правосуб'єктність. О. А. Лукашева вважає, що такий елемент, як юридична відповідальність, що його іноді включають до структури правового статусу, є вторинним щодо основного елементу - обов'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто віднести до категорій, що виходять за межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід обмежити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елементи варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.

Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г. Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус».

Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що конституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші норми поточного законодавства.

В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.