Політична боротьба в Україні.

Студентам треба знати основні українські політичні партії, які діяли в Україні між лютим і жовтнем 1917 р. Це Українська соціал-демократична робітнича партія – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; Українська партія соціалістів-революціонерів – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; Українська радикально-демократична партія, з червня – Українська партія соціалістів-федералістів – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; Українська партія соціалістів-самостійників, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республіки, – П. Макаренко М. Андрієвський, І. Луценко; Українська демократично-хліборобська партія (лідери С. Шемет і В. Липинський), яка стояла на позиціях суверенності українського народу і збереження приватної власності як основи економіки.

Слід наголосити, що в Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили: а) Тимчасовий уряд, що спирався в основному на поміркованих соціалістичних лідерів рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; б) Центральна Рада, яка очолювала український національно-визвольний рух; в) радикальні елементи рад на чолі з більшовиками, які закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрібно з’ясувати ставлення цих сил до розв’язання найважливіших проблем - про владу, про війну і мир, про землю, про національне питання, 8-годинний робочий день і робітничий контроль та ін. Навколо цих питань точилася політична боротьба за маси, в яку включалися всі політичні партії та громадські організації.

Переважна більшість російських політичних лідерів фактично виступила проти українського національного руху, вбачаючи в ньому загрозу територіальній цілісності Росії. Більшовики на словах підтримували демократичні вимоги Центральної Ради, але на практиці розглядали український рух лише як один із чинників, який слід використати у боротьбі проти уряду. В міру зростання анархії із послаблення влади Тимчасового уряду більшовики завойовували собі все більше число прихильників, демагогічно обіцяючи масам припинення війни і негайний мир, передачу землі селянам, заводів і фабрик – робітникам, політичної влади – радам.

Важливою підтримкою в національно-визвольній боротьбі було утворення в Україні Вільного козацтва. Зародившись весною на Звенигородщині як територіальне військо, воно вже влітку нараховувало кілька тисяч козаків. 16-17 жовтня 1917р. на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині 2000 делегатів представляли 60 тис. вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Китеринославщини й Кубані. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, однак лідери Центральної Ради з підозрою ставились до вільного козацтва, вважаючи його можливою підпорою консервативних течій українства. В умовах загальнонаціональної кризи в Росії восени 1917 р. знову різко загострилися стосунки між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Напередодні Жовтневого перевороту заступник міністра юстиції Малянтович зажадав порушення кримінальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавній діяльності.

Вивчення теми слід починати із Жовтневого збройного перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У цей день більшовики, керовані В. Лененим, повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу рад на всій території колишньої Російської імперії. Однак в Україні утвердження влади більшовиків викликало опір як прихильників Тимчасового уряду, так і Центральної Ради. На першому етапі боротьби за владу в Україні порівняно маловпливові більшовицькі організації зосередили всі свої зусилля на боротьбі проти Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймні нейтральну. І позицію Центральної Ради. В ході триденних боїв у Києві (27–29 жовтня 1917 р.) урядові війська під тиском більшовицьких сил і окремих українізованих частин були змушені залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук більшовиків і через якийсь час оголосила себе верховною владою в Україні. У своєму ІІІ-му універсалі (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Української Народної Республіки, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок. Встановлювалися межі Української Республіки, які, крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювалися також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери Ради не наважилися на проголошення самостійності України. III-й універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією, хоч було незрозуміло з якою – більшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів федералістсько-автономістської концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя в Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну та економічно розвинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі ради робітничім солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалася. Однак на місцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як ради, так і органи місцевого самоврядування, обрані влітку 1917 р. на основі прямого, таємного і загального виборчого права. За цих умов більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченнями у буржуазності та зрештою захопити владу у свої руки.

Студентам слід ознайомитися з основними результатами виборів до Установчих Зборів, що відбулися у листопаді 1917 р. і переконливо засвідчили перевагу українських політичних партій, які отримали понад 70% поданих голосів, тоді як більшовики – лише 10%. Однак більшовицькі організації в Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції. Цьому сприяла і нерішучість Центральної Ради у справі аграрної політики, укладення миру та у воєнному питанні. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, які не мали підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликала незадоволення значної частини селянства України. В той же час більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без усяких обмежень, що сприяло зростанню їхнього впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів в Україні, всупереч закликам Генерального Секретаріату берегти національне багатство, почалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, підпали лісів, садів тощо. Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і верталися додому ділити землю. Швидко розкладались українізовані частини, чому сприяла недолуга воєнна політика Центральної Ради. Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального Секретаріату, який боявся постійної армії як «буржуазного» інституту. Слід звернути увагу студентів на драматичну долю 1-го Українського корпусу П. Скоропацького, який у листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П. Скоропадському Київ був врятований від більшовиків. Однак Генеральний Секретаріат змусив Скоропадського подати у відставку і довів до розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві (4 грудня 1917р.), який був скликаний з метою ліквідації Центральної Ради, його більшовицькі учасники переїхали до Харкова і разом з делегатами 1-го з’їзду рад Донецько-Криворізького регіону провели 1-й Всеукраїнський з’їзд рад. З’їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював усі акти і розпорядження Центральної Ради, яка звинувачувалася в антинародній буржуазній політиці та націоналізмі. Було утворено уряд – Народний Секретаріат, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації Центральної Ради.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів Центральної Ради, призвела до її воєнної і політичної катастрофи. Протягом січня 1918 р. більшовицькі частини на чолі з В. Антоновим-Овсієнком зайняли Лівобережжя. У Києві вибухнуло повстання збільшовизованих робітників, яке було ліквідовано 4 лютого 1918р.. Однак переважаючі сили загонів червоногвардійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

За умов, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму в Україні було укладення миру з центральними державами й отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законів, в т. ч. радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV-м універсалом самостійність і незалежність України. 9 лютого 1918 р. у Бересті українська делегація підписала мир між УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язалися здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками, надання їй мільярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-німецькі війська, а також українські відділи розпочали наступ проти більшовицьких частин, які на квітень 1918 р. повністю залишили територію України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Він не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям, які все більше поводили себе як окупанти, втручалися в управління, самовільно заарештовували, судили й розстрілювали громадян України. Посилилися суперечності між різними політичними групами у Центральній Раді, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині, Поділля зверталися 6езплсередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало приватної власності на землю. Однак Центральна Рада й надалі прагнула проводити «соціалістичний» курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З іншого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті на себе економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. Центральна Рада повисала в повітрі, втрачаючи соціальну опору в усіх версті населення України.