Повалення самодержавства. Утворення Центральної Ради

Лютнева революція 1917 р. змела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Його політичним суперником була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і поточних питань в армії. На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові та міські комісари, а також виборні комітеті громадських організацій. Поряд з ними повсюдно виникали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні звістки про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух. На початку березня 1917 р. з ініціативи ТУІІ було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію - Українську Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського. Центральна Рада отримала могутню підтримку широких верств українського населення і стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалося згуртування всіх українців різних ідейних переконань. На початку квітня відбувся Український Національний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. Був створений Виконавчий Комітет Ради (згодом – Мала Рада), який став своєрідним урядом в Україні. Очолив Виконавчий Комітет М. Грушевський; його заступниками обрано С. Єфремова і В. Винниченка. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії.

Студентам слід мати на увазі, що питання про самостійність України і творення незалежної держави висувалися лише окремими діячами та групами. Більшість українських політичних партій та політичних лідерів стояла на позиціях автономії України. Процес національного відродження охопив також армію. Почалась організація окремих українських частин, які заявляли про свою підтримку Центральної Ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об’єднували близько 3 млн. солдатів-українців. Ініціатором українського військового руху був М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Студенти повинні знати, що значна частина діячів Центральної Ради (зокрема В. Винниченко) не розуміла значення власної армії, за що, зрештою, Україна згодом заплатила втратою своєї державності.

Необхідно познайомитися з основними рішеннями 1-го і 2-го українських військових з’їздів, які посилили процес створення українських військових частин і виявилися могутньою підтримкою політичній діяльності Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій 1-ий універсал, який фактично проголошував самочинне проведення в життя автономії України – «однині самі будемо творити своє життя». На чолі з В. Винниченком був створений уряд – Генеральний Секретаріат, до якого увійшли П. Христюк, С. Єфремов. Х. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння і роздратування Тимчасового уряду та більшості російських політичних партій. Після переговорів з урядовою делегацією і шаленої кампанії тиску Центральна Рада фактично відступила від свого наміру негайного запровадження автономії, про що сповістила у своєму ІІ-му Універсалі. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцію Генерального Секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. Це було початком розчарування народних мас у Центральній Раді, від якої чекали рішучіших кроків у здійсненні автономії України та розв’язання інших політичних і соціальних проблем.