Перехід до ринку і особливості трансформаційної економіки

У сучасному світі, на початку ІІІ тисячоліття нової ери виділяються країни з чотирма типами господарських систем:

1) країни з розвиненою ринковою економікою (близько 30 країн – Західна Європа, США, Канада, Японія, Австралія та деякі інші);

2) країни, у яких формується ринкова економіка протягом дос­татньо тривалого часу, але нетоварне виробництво усе ще займає помі­тне місце – це так звані країни, що розвиваються (понад 130 країн Азії, Африки і Латинської Америки, у тому числі такі гіганти, як Індія, Індонезія, Бразилія, Нігерія тощо); ця група країн дуже диференційо­вана за рівнем економічного розвитку і розвитку ринкових відносин;

3) країни з командно-адміністративною економікою (Куба, Пів­нічна Корея і певною мірою Китай та В’єтнам);

4) країни, у економіці яких відбуваються процеси трансформації планової системи у ринкову (29 країн Європи і Азії, у тому числі усі колишні республіки СРСР, зокрема й Україна).

Наведена класифікація показує, що для абсолютної більшості кра­їн світу властива перехідна економіка. Водночас, вона дає змогу виді­лити два типи перехідної (транзинтивної) економіки:

1) економіка, що перебуває у стані переходу від натурального (традиційного аграрного) до ринкового господарства (економіка країн, що розвиваються);

2) економіка, у якій здійснюється трансформаційний перехід від планового до регульованого (соціально орієнтованого) ринкового госпо­дарства (економіка постсоціалістичних країн).

Для перехідної економіки першого типу властиві (з певними до­пущеннями) такі ознаки:

Ø нерозвиненість ринку і товарного виробництва;

Ø відсталість продуктивних сил і більшості галузей економіки;

Ø несформованість народногосподарського комплексу (національ­ної економіки);

Ø соціально-економічна відсталість, значні залишки патріархальних (родоплемінних) відносин;

Ø низький життєвий рівень широких верств населення, їх повна соціальна незахищеність;

Ø значна або й пануюча економічна роль держави.

Для багатьох країн, що розвиваються, ці ознаки є відносними. Так, значна їх група за рівнем економічного розвитку наближається до країн з розвиненою ринковою економікою (Південна Корея, Тайвань, Малай­зія, Сингапур, Туреччина, Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, ПАР та деякі інші) – це так звані нові індустріальні країни.

Водночас, більшість країн, що розвиваються, є відсталими, еконо­мічно слаборозвиненими, з патріархальною економікою, рутинною тех­нікою, родоплемінною ворожнечею, диктаторськими режимами, надзви­чайною бідністю, голодом, епідеміями, незначною тривалістю життя населення, суцільною неграмотністю (Лесото та Гаїті, Руанда і Бурунді, Ботсвана та Буркіна-Фасо, Чад і Малаві, Бангладеш і Непал, Сомалі і Конго, Ефіопія та Мозамбік, Судан та Ерітрея і багато інших).

Однак ряд країн, насамперед експортери нафти, забезпечили досить високий рівень життя своїх громадян за рахунок експортних доходів, але їх економіка не зовсім ринкова, однобічна і повністю зале­жна від розвинених ринкових країн (Кувейт, Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Оман, Катар, Лівія, Індонезія та інші).

Інший тип перехідної економіки пов’язаний з радикальною трансформацією планової централізованої економічної системи, її перетворенням у ринкову. Тут зберігається товарна форма виробництва, система суспільного поділу праці, існують розвинені продуктивні сили індустріального типу.

Трансформаційна економіка – економіка, у якій відбуваються процеси переходу (трансформації) від планового (командно-адміні­стративного) до ринкового господарювання.

Водночас, є ряд особливостей і ознак, що вказують на необхідність та шляхи ринкових перетворень:

Ø монопольний характер або переважання державної власності на засоби виробництва;

Ø відсутність або нерозвиненість ринкового середовища – конку­ренції та вільного підприємництва;

Ø відсутність регулюючого впливу ринку;

Ø нерозвиненість ринкової структури та інфраструктури;

Ø порівняно невисокий рівень життя широких народних мас.

За специфікою шляхів переходу від централізованої планової до соціально орієнтованої ринкової економіки визначилося кілька груп постсоціалістичних країн:

1) країни, де намагаються запровадити ринкові відносини без руй­нування планової адміністративної системи – шляхом створення так званих “вільних економічних зон” чи реформування провідних галузей економіки (Китай, Монголія, В’єтнам);

2) країни з вираженим поступовим, еволюційним переходом до ринкової системи без соціальних потрясінь (Угорщина, Чехія, Словач­чина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія та інші);

3) країни, що обрали шлях так званої “шокової терапії” – швид­кого переходу до ринкової економіки з соціальном “струсом” суспіль­ства (зокрема, Польща, де були для цього умови – значна частка приватної власності, ринкова заангажованість населення тощо).

Водночас, є ряд країн, де з більшим чи меншим успіхом застосо­вують елементи усіх трьох підходів. Серед них знаходиться й Україна, яка лише з 2005 року (після перемоги на президентських виборах В. Ющенка) розпочала повномасштабні ринкові реформи з орієнтацією на Європейський Союз.

Специфікою трансформаційної економіки України стала несформованість її народногосподарського комплексу, цілісної національної економіки у зв’язку з тим, що українська економіка довгий час була частиною економічної системи СРСР; розрив налагоджених господарсь­ких зв’язків створив значні додаткові труднощі у ринковому економіч­ному реформуванні, як і енергетична залежність від північно-східного сусіди. Серед найважливіших завдань ринкового трансформування еко­номічної системи потрібно виділити такі:

Ø зміна відносин власності шляхом її роздержавлення і привати­зації, акціонування економіки;

Ø створення ринкового економічного середовища – системи кон­куренції та вільного підприємництва;

Ø структурна перебудова економіки з метою формування націона­льного народногосподарського комплексу і ринкової структури;

Ø розвиток ринкової інфраструктури – кредитно-банківської і фінан­сової систем, бірж, форм ринкової торгівлі;

Ø підвищення рівня життя і соціальної захищеності населення;

Ø виховання ринкової психології і ринкового економічного мислення населення;

Ø боротьба з бюрократизмом та корупцією;

Ø створення правової і соціальної бази ринкових реформ, ринково­го законодавства.

Особливе значення для формування економічної системи регульованого ринку має роздержавлення і приватизація власності – вихід­ний пункт і основа ринкових перетворень.

Поняття “роздержавлення” і “приватизація” відбивають дві стадії реформування монопольної державної власності.

 

Роздержавлення означає обмеження державної власності, її звуження за рахунок виникнення інших форм власності – приватної кор.­поративної та індивідуальної, колективної, сімейної, інтегрованої тощо.

 

Приватизація – переведення державної власності у різновиди приватної і створення вагомого приватного сектора в економіці.

 

Роздержавлення і приватизація здійснюються різноманітними методами:

· акціонування власності (перетворення державної власності у приватно-корпоративну, тобто акціонерну);

· прямий продаж об’єктів приватизації;

· відкритий конкурс на продаж;

· аукціон.

В Україні допускалися значні викривлення процесів роздержав­лення і приватизації у зв’язку з корумпованістю усіх ешелонів влади (прикладом може служити незаконна приватизація металургійного гіган­та “Криворіжсталь” у 2004 році та десятків інших об’єктів).

У країнах, які порівняно недавно були прилучені до планової економічної системи, одним з методів стала реприватизація – безкошто­вне повернення об’єктів власності, відібраних у процесі так званих соціалістичних перетворень, колишнім приватним власникам або їх спадко­ємцям (у країнах Балтії – Литві, Латвії і Естонії, Центральної Європи – Чехії, Польщі, Угорщині, Словенії, Хорватії, Болгарії, Македонії, Словач­чині та інших).

Основною метою роздержавлення і приватизації є створення багатоукладної економіки ринкового типу з великою кількістю власників, виникнення суб’єктів ринкової економіки, формування ринкового сере­довища та умов конкуренції, нової системи економічних відносин, зреш­тою – підвищення ефективності суспільного виробництва і зростання загального добробуту нації.

Головними цілями приватизації економіки визнано: докорінні зміни відносин власності; формування великого прошарку незалежних власників і так званого “третього класу”; створення змішаної, бага­тоукладної економіки та суттєвого приватного сектора у ній; обме­ження монополізму і розширення бази конкуренції; створення умов для притоку іноземних інвестицій.

 

У першу чергу розпочалася так звана мала приватизація – приватизація підприємств торгівлі, громадського харчування, побуто­вого обслуговування населення, житлово-комунального господарства, легкої, харчової, будівельної, місцевої промисловості, матеріально-тех­нічного постачання, збиткових підприємств усіх галузей.

Ці об’єкти мають найбільший вплив на розвиток споживчого ринку і сприяють стабілізації державного бюджету та економіки в цілому. Проте без великої приватизації – роздержавлення і приватизації усіх галузей економіки, а насамперед землі – вирішального об’єкта власності – процес переходу до ринкової економіки не може бути завершеним.

Постсоціалістичні країни за майже два десятки років ринкових перетворень пройшли шлях різної довжини. Більшість з них уже виз­нано країнами з ринковою економікою. На жаль, Україна, стартові рин­кові умови якої були далеко не найгіршими, а у пострадянському про­сторі – чи не найкращими, у черговий раз не скористалася з своїх переваг, вона значно відстала від деяких інших пострадянських країн у широті і темпах ринкових реформ. Втім, перехід усе ж відбувається, уже в 2005 році Україну визнали країною з ринковою економікою, а у лютому 2008 році прийняли до Світової організації торгівлі (СОТ), що відкриває перспективи її входження до світового економічного простору.