Політичні партії в Україні в роки реакції та нового революційного піднесення (1907–1914)

Після поразки революції 1905–1907 рр. в країні наступив період реакції. Царизм переміг. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його основних натхненників і провідників – голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського. Діяльність усіх революційних та опозиційних партій була заборонена. Деякі з них зійшли з політичної арени, інші змушені були перейти на нелегальне становище.

Переломним моментом політичного життя країни став третьочервневий державний переворот. Оскільки в ІІ Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив Маніфест від 17 жовтня 1905 р. і "основні закони Російської імперії", видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи.

За новим виборчим законом ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово–промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1% населення Європейської Росії, обирали 64,4 % всіх виборщиків, а робітники й селяни разом – тільки 24,8 %. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавленні виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15 % населення країни.

Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 р., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, в т. ч. 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.

Склад ІІІ Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в Думі були дві більшості: 1) право-октябристська і 2) октябристсько-кадетська.

Уряд П. Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами дістала назву бонапартизму.

Третьочервнева монархія, заснована на союзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними, за своєю суттю була антинародною. Вся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас.

Роки наступу реакції (1907–1909) стали суворим випробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції, революційних партій. У більшості регіонів країни, в т. ч. й на Україні, тривалий час діяв воєнний стан або ж стан надзвичайної чи посиленої охорони. В містах і селах лютували каральні військові команди, козацькі сотні та чорносотенні банди, які жорстоко розправлялися з трудящими. Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907–1909 рр. військово–польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства. Десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Царські власті громили робітничі організації – профспілки, кооперативи, закривали робітничі газети й журнали. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет професійних спілок, а в 1910 р. – понад 440 професійних організацій. Особливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Була заарештована значна частина членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. У результаті цього в 1908 р. кількісний склад соціал-демократичних організацій в Україні зменшився у 10 разів з 20 тис. членів партії напередодні V з’їзду РСДРП до 2 тис. членів.

Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову й культуру – забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.

У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами. Царські власті закривали "Просвіти", українські клуби й музично-драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам’ять Т.Г.Шевченко і т. д. Українців разом з іншими пригнобленими народами Столипін у своєму циркулярі губернаторам 1910 року оголосив "інородцями" й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Посиленням національного гноблення, політикою розпалювання національної ворожнечі царський уряд намагався підірвати єдність революційних дій трудящих різних націй, відвернути робітників і селян від класової боротьби проти поміщиків і буржуазії.

Видання царем маніфесту 17 жовтня 1905 р., потім поразка революції, столипінський режим, спад у 1912–1913 рр. революційного руху серйозно вплинули на поведінку різних класів та соціальних груп, на стан і діяльність політичних партій в усій Росії, в т. ч. і в Україні.

Чорносотенні поміщики і їх партії та організації, які діяли і в Україні, після видання третьочервневого виборчого закону з захопленням схвалювали політику царського уряду й сподівалися на повне відновлення необмеженого самодержавства.

Головною партією поміщиків був Союз руського народу (СРН), створений ще в листопаді 1905 р. Він нараховував біля 400 тис. членів. Місцеві організації-відділи діяли в багатьох губерніях України.

Так, в Катеринославський губернії діяло 13 відділів СРН, загальною кількістю 17368 членів. В Київській губернії нараховувалося 50 відділів СРН, до складу яких входило 8433 членів. Усього відділи в Україні об’єднували понад 190 тис. членів – майже 50% загальної кількості СРН ²¹.

Відділи СРН очолювали дворяни, урядовці, купці, представники духовенства, буржуазії, інтелігенції. Так, київський відділ очолювали професор М.Міщенко та домовласник Ф.Постний, Одеський – граф О.Коновніцин.

Своєрідними центрами чорносотенців стали Київ і Одеса. Одеські чорносотенці залучали в свою організацію реакційну дрібну буржуазію, торгівців, відсталі прошарки робітників. Завдяки фінансовим надходженням від Міністерства внутрішніх справ та товариства пароплавства і торгівлі, одеські чорносотенці мали можливість проводити масові маніфестації і створювати робітничі артілі. Але найбільш широку відомість одеським монархістам принесли єврейські погроми.

Чорносотенці створювали свої філії і серед студентів, вони намагалися розповсюдити свій вплив на різні соціальні прошарки населення. Так, в серпні 1908 р. в Києві була створена студентська монархічна організація "Двоголовий орел" на чолі зі студентом університету В.Голубєвим і священиком Ф.Сенкевичем. Організація мала свій орган – газету "Двоголовий орел", видання якої фінансувалося міністерством внутрішніх справ через Головну раду СРН.

Але організація "Двоголовий орел" не змогла завоювати авторитет серед учнівської молоді. В подальшому чорносотенці змінили методи агітації серед студентів і перейшли до створення зовнішньо безпартійних "академічних" організацій ²².

Великі надії чорносотенці покладали на селян. Їм дійсно вдалося створити велику кількість відділів в селах Київської, Подільської, Полтавської та інших губерній. Але тут треба мати на увазі, що сільські організації були найбільш нестійкими, частіше усього розпадалися, а деякі існували тільки на папері.

Більшість селян з прохолодою відносилось до Союзу руського народу і не довіряло усій партії. Існувало багато випадків, коли селяни не тільки заперечували проти створення СРН, але й активно боролися проти нього.

Помітною політичною силою у монархічному русі, яка діяла в Україні, стала "Партія націоналістів" (з січня 1910 р. – "Всеросійський національний союз"), яка виникла в Києві у 1908 р. на чолі з поміщиком П.М.Балашовим, журналістом В.В.Шульгіним та графом В.О.Бобринським.

"Націоналісти" висунули гасло: "Росія вся для росіян." Вони розуміли, що організація не в змозі добитися підтримки демократичних прошарків населення, тому лідери цієї партії робили ставку на поміщиків, духовенство, реакційну частину буржуазії, намагалися досягнути мети за рахунок впливу у вищих політичних сферах.

Активну діяльність "націоналісти" розгорнули восени 1912 р. під час виборів у IV Думу, куди вони провели 33 депутата. Органом "Партії націоналістів" стала газета "Київлянин" (1908–1917).

Партії поміщиків та монархістів вирішували національне питання з позицій великодержавного шовінізму, виступали за єдину та неподільну Росію. Програма Союзу руського народу містила націоналістичні та шовіністичні гасла. Чорносотенці будь-якими засобами намагалися розпалити національну ворожнечу та недовіру до інородців, особливо до євреїв.

Одним из складних питань для монархістів був бурхливий розвиток українського национально-визвольного руху. И якщо поява перших українських політичних партій в Росії спочатку не викликала у чорносотенців особливого занепокоєння, то поступово вони розуміли, що український національно-визвольний рух погрожує як існуванню єдиної держави, так і суспільному устрою.

"Націоналісти" вважали, що існує тільки єдиний російський народ, що немає ніякого українського народу, а є тільки гілка російського народу. Тому і український національно-визвольний рух вони вважали явищем шкідливим та беззмістовним.

Поразка першої російської революції і наступ реакції визначили напрямок подальшої ідейно–політичної еволюції української ліберальної буржуазії. Головною її тенденцією стало пристосування стратегії і тактики своїх партій до третьочервневого режиму шляхом відмовлення від багатьох програмних вимог. Разом з тим ці партії, як російські, так і національні, зокрема українські, переживали глибоку організаційну кризу.

В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично–радикальна партія фактично припинила своє існування як єдина організація і розпалася. Деякі з її членів (В.Леонтович, П.Стебницький, І.Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УДРП в 1908 р. утворилася нова організація – Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли різнорідні елементи – ліберально настроєні радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНР) та ін. Це була суто інтелігентська організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці, кооператори та ін.

Один із засновників цієї партії – відомий історик і політичний діяч М.С.Грушевський – у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права українського населення, національно-територіальна автономія України в складі федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.

ТУП складався з місцевих автономних громад. З’їзд громад обирав керівний орган – Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні І світової війни членами Ради ТУП були: Є.Чикаленко, С.Єфремов, Ф.Матушевський, Д.Дорошенко та ін.

В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання літератури українською мовою, налагодження діяльності "Просвіт" і клубів, організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету "Рада" в Києві та журнал "Украинская жизнь" в Москві.

В роки нового революційного піднесення українські буржуазні партії прийняли активну участь у виборчий кампанії до IV Державної думи. ТУП в своїй платформі, яка чітко відображала інтереси української національної буржуазії, закликало усіх українців припинити усяку боротьбу поміж собою і віддати свої голоси за кандидатів, бажаних українському суспільству, і не голосувати за кандидатів не української національності.

Цим партія показала, що вона відстоює ідею безкласовості українського суспільства, намагається відірвати українських робітників від російських, намагається не дати можливості їм об’єднати свої зусилля у революційній боротьбі, що знову поширювалася у суспільстві.

У ході виборчої кампанії українські поступовці блокувалися з кадетами. Їх платформа, як і платформа кадетів, висувала вимоги свободи профсоюзів, кооперації, просвітніх організацій та ін.

Буржуазно–ліберальна інтелігенція знову почала висувати вимоги українізації шкільного навчання і автономії України в межах російської держави. З цими прогресивними вимогами вона активно виступила на земському з’їзді, що проходив у Москві в 1911 р, та на I Всеросійському з’їзді з питань народної освіти, що проходив у Петербурзі на початку 1914 р.

Ще повніше вимоги української буржуазії були сформульовані на з’їзді ТУП у Києві у квітні 1912 р. Рішення з’їзду називалося "Українська платформа" і містило вимоги введення загальної освіти на українській мові, викладання української мови, української літератури і історії, як окремих предметів у середніх та вищих учбових закладах, введення української мови в церкві, судах та суспільних закладах.

В ці роки українська буржуазія виступала проти революційного руху в Україні і неодноразово укладала угоди з російською буржуазією. В 1913 та в 1914 рр. в Києві відбулися переговори київських поступовців на чолі з М. Грушевським з представниками партії кадетів – П.Мімоковим та М.Родічевим про спільні дії. На переговорах обговорювалися питання "захисту" кадетами національних інтересів української буржуазії в ІV Державній Думі.

Ліберально-монархічні партії – октябристи й кадети, особливо кадети, підштовхували царський уряд до проведення реформ. Але провал столипінської політики "заспокоєння і реформ", нездатність царизму попередити і справитися з наростанням революційного руху викликали незадоволення буржуазії, партій октябристів та кадетів і посилення ліберальної опозиційності, особливо напередодні першої світової війни.

Певний розлад і кризові явища були притаманні і партіям соціал-демократів та есерів.

У партії есерів третьочервневий переворот викликав приплив революційних настроїв, прагнення годувати загальне збройне повстання і посилювати терористичну діяльність. Але незабаром стало ясно, що маси, в тому числі й есерівські, цієї ідеї не сприймають і не підтримують. Пасивність мас, царський терор, викриття в 1909 р. керівника бойової есерівської організації і члена ЦК партії Азефа, як провокатора, агента царської охранки, внесли серйозний розлад серед есерів і через деякий час партія есерів фактично припинила свою діяльність. Вона відродилась і стала масовою після Лютневої революції 1917 р.

Жорстоких репресій в час столипінщини зазнавали члени РСДРП. У багатьох містах України – Юзівці, Херсоні, Єлисаветграді, Полтаві та інших партійні організації були розгромлені. Як і в усій РСДРП, і в Україні в більшовиків і меншовиків існували розбіжності в поглядах на стан і перспективи революційного руху.

Меншовики вважали, що завдання буржуазно-демократичної революції в Росії в основному уже розв’язані, вона стала на буржуазно–конституційний шлях розвитку і повинна йти по ньому тривалий час. Через це, на їх думку, партійні організації повинні працювати в основному легально, особливо активно діяти в Державній думі. Йшлося, отже, про перетворення РСДРП у реформаторську партію західноєвропейського типу. Більшовики розглядали ці погляди як намагання ліквідувати нелегальну революційну партію, чому меншовиків і стали називати ліквідаторами.

Більшовики були впевнені, що Столипінський режим – явище тимчасове. Завдання буржуазно-демократичної революції – повалення царизму і встановлення демократичної республіки, введення 8-годинного робочого дня, конфіскація, поміщицьких земель залишилися не розв’язаними. Через це наростання нової революційної хвилі було неминучим, і, отже, перед партією стояла та сама політична мета, яка і в революції 1905–1907 рр., – доведення буржуазно-демократичної революції до кінця і забезпечення її переростання в революцію соціалістичну, але в умовах реакції і спаду революційної хвилі необхідно було виробити нову тактику, нові методи – поєднувати нелегальну й легальну роботу і цим шляхом готувати маси до нової революції.

Більшовики вели боротьбу також проти одзовістів, яких очолював О.Богданов. Будучи членами більшовицької партії, одзовісти вимагали відкликання робітничих депутатів з ІІІ Думи і припинення діяльності в легальних організаціях. Це привело б к відриву партії від мас.

Нелегальну партійну діяльність більшовики поєднували з роботою в легальних організаціях-профспілках, робітничих кооперативах, клубах, народних будинках, використовували як трибуну для викриття контрреволюційності столипінського режиму Державну Думу, різні легальні з'їзди – фабрично-заводських лідерів, жіночий, антиалкогольний та ін.

У розгортанні революційної боротьби трудящих велику роль відіграли легальні більшовицькі газети: щотижнева "Звезда", яка почала виходити в Петербурзі з грудня 1910 р., і особливо щоденна газета "Правда", перший номер якої вийшов 22 квітня (5 травня) 1912 р.

"Правда" була тісно пов'язана з робітниками, широко висвітлювала життя трудящих і їх революційну боротьбу. Значне місце на сторінках Правди" займали й матеріали про становище та революційний рух робітників і селян України. За 1912–1914 рр. в "Правді" таких матеріалів було опубліковано понад 1550.

Велику увагу приділили соціал-демократи виборчій кампанії в IV Державну Думу, яка відбувалася восени 1912 р. Внаслідок цього до Думи було обрано 7 меншовиків і 6 більшовиків. Від Харківської губернії депутатом став М.Муранов і від Катеринославської – Г.Петровський. Робітничі депутати використовували думську трибуну для викриття антинародної політики самодержавства, для посилення зв’язків з широкими масами. Вони подавали запити і неодноразово виступали в Думі, закликаючи трудящих продовжувати революційну боротьбу.

Царські власті жорстоко переслідували українських соціал-демократів. У 1907 р. була заарештована більшість членів Головного комітету української соціал-демократичної "Спілки", інші її активні діячі теж були ув’язнені або емігрували. До того ж її лідери дедалі більше орієнтувалися на роботу серед міських російськомовних робітників, і "Спілка" фактично відійшла від українського національного руху. Після 1909 р. її організації стали зовсім малочисленими, розрізненими, і "Спілка" практично припинила свою діяльність.

У важкому стані перебувала й УСДРП. Частина її лідерів була заарештована, інші виїхали за кордон. Разом з тим в УСДРП існували розходження між її окремими групами, що гальмувало їх діяльність. У цілому УСДРП велику увагу приділяла вихованню національної самосвідомості українських робітників. У цій справі значну роботу проводив журнал "Дзвін", який легально виходив у Києві з січня 1913 р. до середини 1914 р. У ньому українські соціал-демократи, зокрема Л.Юркевич (Л.Рибалко), відстоювали федеративну побудову соціал–демократичної партії в Росії. Ленін різко виступав проти цих ідей.

Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків-чорносотенців. Вони всіма силами ї, перед усім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених людей від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.

Одним із заходів царського уряду, спрямованих на розпалювання ворожнечі між російським, українським та польським народом, було прийняття в 1911р. закону про введення земств в шести західних губерніях: Вітебській, Мінській, Могилівській, Волинській, Подільській і Київській. Тут селяни були переважно білорусами й українцями, а поміщики – здебільшого поляками. Цілком зрозуміло, що селяни ненавиділи польських поміщиків. Щоб підігріти ненависть і спрямувати її проти поляків в цілому та забезпечити в тамтешніх земствах переваги російським поміщикам, царський уряд для виборів гласних замість станових курій – поміщицької та селянської – ввів курії національні – польську та російську, причому до останньої були віднесені всі неполяки. За таких умов російські землевласники й духовенство діставали більшість у земствах і займали там керівне становище.

Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій "справі Бейліса". 12 березня 1911р. у Києві був убитий 12-літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В.Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство "ритуальним", здійсненним начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика прегельного заводу М.Бейліса. Його заарештували, дані судово-медичної експертизи були сфальсифіковані. За слідством стежили міністр внутрішніх справ Маклаков і міністр юстиції Щегловитов, які не раз доповідали про хід справи цареві.

На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом. У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став "поліцейською Цусімою" царизму.

Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ. Царські посіпаки весь національний рух в Україні змальовували як сепараторський, "мазепинський", начебто спрямований на відрив України від Росії. Зокрема такими ідеями була сповнена наскрізь фальшива книжка київського цензора С. Щоголєва "Український рух як сучасний етап південно-російського сепаратизму" (1912). За нещадну боротьбу проти "українства" виступав у своїй статті "Загальноруська культура та український партикуляризм" (журнал "Русская мысль", 1912, № 1) й один з лідерів буржуазії П.Струве.

Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як "Новое время" та "Киевлянин".

Ідеологи великодержавного шовінізму, такі, як полтавський губернатор Балговут та інші, продовжували твердити, що "ніколи ніякого особливого українського народу не було" і що вчителями, архієреями в установи на Україні українців не призначали, а тільки великоросів. Царські власті закривали українські газети й журнали, "Просвіти", не дозволяли викладати й розмовляти українською мовою в школах, припиняли діяльність українських клубів, художньо-драматичних, музичних товариств та гуртків і т.д. Вони навіть заборонили відзначити столітній ювілей Т.Г.Шевченка.

У ІІІ Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед 111 депутатів від українських губерній було 77 поміщиків і священиків. Членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.

Але в ІІІ Думі 37 депутатів, до яких належали деякі священики, селяни, представники інтелігенції, у березні 1908 р. внесли законопроект про дозвіл викладання" в початкових школах місцевостей з малоруським населенням" рідного для цього населення мовою. Але Дума не схвалила цього законопроекту.

У зв’язку з загостренням в останні роки перед початком І світової війни суперечностей між імперіалістичними державами і посиленням національних рухів інтерес до національного питання зростав. Неодноразово гострі дебати викликала національна проблема, зокрема українське питання, і в ІV Державній думі.

Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ у травні – червні 1913 р. За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал-демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П.Мімоков, А.Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О.Керенський.

Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали депутати–чорносотенці редактор газети "Києвлянин" Д.Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А.Савенко. Але особливо блюзнірськими були нападки на українську мову й український рух великого українського поміщика П. Скоропадського і катеринославського землевласника, голови IV Думи М.Родзянка. У відповідь на заяву Родзянка про те, що в українських школах викладання українською мовою неможливе, бо такої мови, начебто, взагалі не існує, близько 2000 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії звернулися до депутата Г.Петровського з листом. У ньому вони протестували проти виступу Родзянка і просили Петровського відстоювати їх вимоги автономії України нарівні з автономією інших національностей, викладання в школах України українською мовою, введення української мови в усіх громадських установах, вільного розвитку української літератури.

Російські соціал-демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час І світової війни написав лідер більшовиків В.І.Ленін. Але постановка права націй на самовизначення у соціал–демократів, в т.ч. й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал-демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню