Політичні партії в Україні на початку хх ст.

Вступ

Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу. Це робило нестерпним становище народних мас, поглиблювало соціально-класові суперечності й створювало передумови для всенародної боротьби за повалення царизму.

В умовах царської Росії нестерпний соціальний гніт доповнювався національними утисками. Царизм переслідував національну культуру, забороняв уживання рідної мови, проводив політику насильної русифікації.

В зазначений період в Росії склалися об’єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв’язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був пролетаріат. На початку ХХ ст. посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до політичних.

Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється селянський рух. Селянський рух на початку ХХ ст. охопив майже всі повіти й губернії України, однак найбільшого розмаху він набув на Правобережжі.

Поряд із наростанням революційної боротьби робітничого класу й селянства йшло піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух в Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру.

В умовах загального революційного піднесення на Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної-великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток рідної мови, культури й літератури. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню національних політичних партій

Якщо на перших етапах українського національного руху (дворянський та різночинський) він виявив себе здебільшого в спробах загальноосвітнього виховання мас та утвердження їх національної самосвідомості, то роки першої буржуазної революції 1905–1907 рр. характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських соціалістичних і буржуазних партій, що намагалися мирними та немирними шляхами втілити в життя свої політичні, економічні та культурно-освітні програми.

У радянській історіографії існувала упереджена характеристика їх у різко негативному плані як “націоналістичних” та контрреволюційних. Між тим ця породжена в часи сталінщини і продовжена в часи застою концепція далеко не відповідає історичній правді. Хоча національне питання займало різне місце в програмах цих партій, воно завжди стояло поруч і нерозривно з найважливішими політичними і соціально-економічними вимогами того часу. Було б спрощенням характеризувати українські партії суто з негативного боку. Адже, наприклад, в 1905–1907 рр. український визвольний рух не пішов шляхами націоналізму (про що й свідчить, зокрема, багатонаціональний склад членів і керівництва партій), а торував шлях українського демократичного руху. Їх діяльність багато в чому заклала підвалини нових дружніх відносин між народами.

Питання формування та діяльності в Україні різних партій та організацій в 1900–1917 рр. до теперішнього часу розроблені в науковій літературі недостатньо. Існує два підходи до проблеми визвольного руху в Україні: перший – класовий, ленінський, за яким національне визволення та національна рівність можливі тільки на основі революційних соціально-економічних перетворень, знищення панування поміщиків та буржуазії, та другий – національний, за яким на першому місті стоїть досягнення національної свободи, на базі якої планується подальше вирішення соціально-економічних проблем.

В деяких виданнях за останні роки зроблена спроба відійти від таких полярних підходів і надати об’єктивний аналіз позиціям і ролі в українському визвольному руху політичних партій різної орієнтації.

 

 

Рр.

 

Революція 1905–1907 рр. в Росії була зумовлена всім ходом соціально-економічного і політичного розвитку країни. З одного боку, в країні виростали великі капіталістичні фабрики, заводи, шахти та інші підприємства, формувався капіталістичний уклад, а з іншого боку, зберігалися царське самодержавство, велике поміщицьке землеволодіння та інші феодальні пережитки, які стримували розвиток продуктивних сил, гальмували весь суспільний прогрес.

Поміщицький, капіталістичний та національний гніт поєднувався з політичним безправ’ям трудящих, необмеженою сваволею та поліцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас і надавало соціальним суперечностям особливої гостроти та глибини.

Революція, яка спалахнула 9 січня 1905 року в Росії, за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання – повалити царське самодержавство та встановити демократичну республіку, знищити становий лад, ліквідувати поміщицьке землеволодіння та розподілити його серед селян, ввести восьмигодинний робочий день. Здійснення цих завдань не підривало основ буржуазного ладу, але відкривало шлях до більш прогресивного, цивілізованого капіталізму. У проведенні цих перетворень були кровно зацікавлені робітники, селяни, інтелігенція та ліберальна буржуазія.

В умовах небаченої активізації напередодні і в час революції всіх суспільних класів і верств розгорталася надзвичайно динамічна їх консолідація й розмежування, а на цьому ґрунті – становлення, формування та діяльність політичних партій.

Революційні події вимагали від політичних партій вироблення власної лінії поведінки або стратегії і тактики. Своє бачення вирішення основних завдань революції політичні партії виробляли на з’їздах та конференціях.

На крайньому лівому фланзі в революції 1905–1907 рр. перебувала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), осередки якої працювали і в Україні. Політичну лінію більшовиків в революції розробив ІІІ з’їзд РСДРП, який відбувся 12-27 квітня 1905 року. Меншовики зібралися на свою конференцію в цей же час у Женеві. З’їзд і конференція розглядали однакові запитання – про характер революції та її рушійні сили, збройне повстання, тимчасовий революційний уряд та участь в ньому соціал-демократів, про ставлення до селянського руху, інших політичних партій та рухів. Але рішення з цих питань були різні.

Більшовики на чолі з В.Леніним (Ульяновим) оцінювали революцію як буржуазну, але підкреслювали, що її керівником повинен бути пролетаріат, його союзником – селянство; ліберальну буржуазію, яка хоче домовитися з царем, необхідно ізолювати. Головним завданням партії і робітників визнавався перехід від масових політичних страйків до збройного повстання. Більшовики вважали, що повалення самодержавства шляхом збройного повстання приведе до встановлення революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. Так як в роботі ІІІ з’їзду РСДРП приймали участь делегати від Одеського, Миколаївського, Харківського та Катеринославського комітетів від України, то ці рішення з’їзду широко пропагувалися в промислових центрах.

Женевська конференція меншовиків, в роботі якої брали участь представники Донецького, Катеринославського, Київського, Харківського та Кримського комітетів, революцію 1905 р. вважала буржуазною. Через це керувати нею повинна буржуазія; кінцевим результатом революції мала стати буржуазна парламентська республіка західноєвропейського типу.

У ході революції в організації масових зборів, мітингів, страйків, збройних повстань брали участь соціал-демократи обох течій. Тому у квітні 1906 р. на IV з‘їзді РСДРП меншовики і більшовики знову об’єдналися в єдину організацію. За підрахунками істориків, весною 1906 року загальна чисельність РСДРП досягала 26, 5 тис. чоловік (14 тис. більшовиків та 12,5 тис. меншовиків), а весною 1907 р. – понад 167 тис. членів. В Україні тоді було близько 20 тис. членів РСДРП.

Іншу точку зору на розвиток революції в Росії мала партія соціалістів-революціонерів (есерів). В роботі І з’їзду РПСР, який відбувся наприкінці грудня 1905 р. – на початку 1906 р. у Фінляндії, брали участь делегати від Київського, Катеринославського, Харківського, Одеського, Таврійського комітетів. З’їзд прийняв програму і статут партії. Лідер есерів В. Чернов вважав, що революція настала передчасно. Робітничий клас та селянство готові були тільки до того, щоб зруйнувати старий лад, а побудувати новий вони не готові. Програма есерів вимагала експропріації капіталістичної власності і реорганізації всього суспільного ладу на соціалістичних засадах. Мета революції – трудова республіка, в якій влада буде належати трудовому народу, тобто робітникам, селянам і революційно-соціалістичній інтелігенції.

Партія есерів в роки революції 1905–1907 рр. не була цілісною, з неї вийшли “ліві”, які у жовтні 1906 року утворили “Союз соціалістів-революціонерів максималістів”. Ідеологами цієї течії були А.Троїцький, С.Свєтлов, Г.Нестроєв та інші. Вони вважали, що революція в Росії або зазнає поразки, або зразу переросте в соціалістичний переворот.

Інша частина есерівської партії (А.Пєшехонов, В.М’якотін, Н.Анненський та інші) заснували партію народних соціалістів (енесів). Енеси негативно ставилися до розгромів поміщицьких маєтків. Вони вважали, що пролетаріат без активної допомоги буржуазії, лібералів та інтелігенції буде роздавлений урядом, тобто зазнає поразки.

Незважаючи на різні погляди, есери в часи революції публікували та розповсюджували багато листівок, прокламацій з закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у виступах робітників, селян, солдатів та матросів. Есери користувалися значним впливом серед селян, у тому числі й на Україні. Наприкінці 1906 – на початку 1907 років в партії налічувалося понад 65 тис. чол., з них 10 тис. членів в Україні.

Отже, революція, яку готували декілька поколінь революціонерів, на яку сподівалися, показала, що діяльність політичних партій Росії досить сильно відстає від революційних дій народу, і це стало однією з причин її поразки.

Основними загальноросійськими ліберально-опозиційними партіями, які сформувалися уже в ході революції, стали кадети та октябристи. Їх утворення співпало з періодом найвищого підйому революції 1905 р. Конституційно-демократична партія організаційно сформувалася на своєму установчому з’їзді 12-18 жовтня 1905 року. У січні 1906 р. до основної назви додали: партія “народної свободи”. Партія октябристів (повна назва “Союз 17 октября”) почала формуватися у листопаді 1905р. В жовтні-грудні 1905 року конституювалося 72 кадетських комітетів та 49 відділів октябристів. Більшість місцевих організацій кадетів та октябристів утворилися під час виборчої компанії у І Думу. В січні-квітні 1906 р. нараховувалося 274 кадетських комітетів та 211 відділів “Союз 17 октября”. Загальна кількість кожної з цих двох партій у роки революції становила 50-60 тис. чол. В українських губерніях в 1906 р. було близько 50 відділів кадетської партії з 9 тис. членів. За підрахунками істориків в Україні нараховувалося близько 10 тис. членів партії октябристів.

До партії кадетів входили представники російської інтелігенції, ліберально-помірковані поміщики, середня міська буржуазія, службовці, вчителі, а інколи робітники та селяни. Лідером та головним теоретиком партії став історик Павло Миколайович Мілюков. Теоретичні уявлення лібералів були викладені у програмних документах. Політичним ідеалом кадетів була парламентська конституційна монархія англійського типу. Вони послідовно проводили ідею про розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Кадети виступали за введення в Росії загального виборчого права, здійснення всього комплексу демократичних свобод. Але вони вимагали збереження унітарної держави, не визнавали права нації на самовизначення.

Кадети мали власну програму вирішення аграрного питання – відчуження поміщицької землі за викуп місцевими земельними комітетами, які складалися з поміщиків, службовців та селян. Ліберали виступали за 8-годинний робочий день та надання робітникам права на свободу зборів, страйків та спілок.

В цілому програма конституційних демократів була спрямована на еволюційний капіталістичний розвиток Росії. Українські кадети, зокрема, наполегливо домагалися скасування заборони української мови, права вільно користуватися нею.

Іншу програму реформування Росії мали октябристи. Вони стояли за розвиток та зміцнення конституційної монархії, за збереження унітарної, єдиної і неподільної держави, за скликання Державної Думи. В аграрному питанні октябристи робили акцент на зрівняння в громадських правах селян, ліквідації общинних порядків, підйомі продуктивності праці. По суті їх програма співпадала із столипінською аграрною політикою. Октябристи виступали проти обмеження робочого дня дорослих робітників. Отже, представники великої буржуазії та поміщиків захищали власні інтереси. Як тільки влітку 1905 року революційна боротьба дійшла до збройного повстання, ліберали одразу заявили про свою підтримку уряду. Таким чином, буржуазія довела, що нездатна очолити революцію.

Невід’ємною частиною політичних процесів, що відбувалися в Російській імперії у 1905–1907 рр., був монархічний консервативний, або чорносотенний рух. Він виник як протидія революційному рухові. Революційному рухові були притаманні крайні способи дій, які виявлялися в тероризмі есерів та анархістів, бланкізмі більшовиків тощо. Так само і монархічний рух вироджувався в політичну реакцію.

Самі ж монархісти вважали свій рух єдиним справжнім народним, який має історичні корені. Навіть назва “чорна сотня” була запозичена з історії ХVII ст., коли нижегородська “чорна сотня”, згуртувавшись навколо К.Мініна, врятувала престол і Росію.

Поштовхом для утворення масових монархічних та чорносотенних організацій став маніфест 17 жовтня 1905 р. Цьому сприяли декілька обставин. По-перше, розвиток революційного руху породив серед певних верств суспільства потребу у збереженні старого ладу, перш за все монархії. По-друге, урядові кола відчували потребу в організації правих сил для боротьби з революцією. По-третє, революція започаткувала національні рухи в імперії, що ставило під загрозу саме існування держави. Таким чином, великодержавний шовінізм став однією з об’єднуючих ідей деяких верств російського суспільства.

Основною монархічною організацією став “Союз русского народа” (СРН), який виник 8 листопада 1905 р. На чолі організації стояла Головна рада під керівництвом доктора Дубровіна та його заступників В. Пуришкевича (бессарабський поміщик) та інженера О.Тришатного. Місцеві організації-відділи, яких було створено близько 600, копіювали структуру Головної ради.

На Україні відділи СРН були утворені у Волинській, Катеринославській, Подільській, Таврійській, Херсонській, Чернігівській губерніях. Всього відділи на Україні об’єднували понад 190 тис. членів – майже половину загальної кількості “Союза русского народа”.

В зареєстрованому 7 серпня 1906 р. статуті СРН проголошувалось, що його членами можуть бути “лише природні руські люди”, при цьому зазначалося, що “Союз” не робить різниці між великоросами, білорусами й малоросами. Соціальний склад рядових членів був досить строкатий: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, рідше – робітники. Відділи СРН очолювали, як правило, дворяни, поміщики, монархічно настроєні представники буржуазії, інтелігенції.

Програма “Союзу”, прийнята І Всеросійським з’їздом 2 вересня 1906р., передбачала збереження монархії, єднання царя з народом, неподільність Російської імперії, заперечувала демократичні свободи, створення національних автономій, проповідувала відвертий антисемітизм. Аграрна програма “Союза русского народа” передбачала продаж землі селянам у приватну власність, спрощення виходу з общин. Робітниче питання у програмі майже не розроблялося. Програми інших монархічних партій – “Русской монархической партии” (квітень 1905 р.) та “Русского народного союза им. Мих. Архангела” (листопад 1907 р.) в основному повторювали положення програми СРН.

Головними засобами боротьби з революційним рухом монархісти вважали погроми, вбивства та ін. Так, в єврейському погромі, який вчинили чорносотенці в Одесі після видання маніфесту 17 жовтня 1905 р., було вбито близько 1 тис. мешканців міста єврейської національності. В період революційних подій 1905-1907 рр. влада охоче використовувала і спрямовувала погромну діяльність чорносотенців ¹⁰.

В класову боротьбу робітників України органічно вписались вимоги, пов’язані з необхідністю демократичного вирішення національного питання: протест проти великодержавної шовіністичної політики царату і буржуазії, чорносотенних погромів, вимоги вільного розвитку всіх національностей, визнання права народів на самовизначення, скликання Установчих зборів із представників усіх національностей Росії, а також відміни всіх обмежень стосовно мови і культури українського та інших народів.

Активно відстоювали національні права українського народу трудяще селянство та демократична інтелігенція. Роки революції характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських буржуазних та соціал-демократичних партій, що намагалися втілити в життя свої програми.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) за своїми програмними і політичними положеннями йшла у фарватері міжнародного й російського реформізму. Її програмі були притаманні ідеї національного звільнення та муніципалізації землі. Питання про конфіскацію поміщицьких земель УСДРП спочатку не ставила. Більш того, українські соціал-демократи охарактеризували початок селянського руху як намагання повернути колесо історії назад до панування дрібної власності. Тому вони закликали не підтримувати селянський рух, а всі сили докласти до того, щоб відвернути селян від стихійних виступів.

У вирішенні національного питання українські соціал-демократи висували тезу культурно-національної автономії, вимагали автономії України з окремим сеймом. Що стосується форм організації пролетаріату, то вони відстоювали федеративний принцип, допускали об’єднання з РСДРП тільки за умови визнання УСДРП єдиним представником українського пролетаріату.

У визначенні тактичної лінії в революції УСДРП, як і її попередниця РУП, визнавала страйк головним засобом боротьби, виступала проти збройного повстання. В цілому партія вважала, що “революція в Росії при даних соціальних умовах можлива тільки як руська революція”. Вона видавала газети “Гасло”, “Селянин”, “Праця”, листівки і відозви.

Характеризуючи роботу серед робітників, ЦК УСДРП вважав, що свої зусилля партія спрямовує тільки на міський пролетаріат, а село було на другому плані. Під час революції було проведено два з'їзди і дві конференції, на яких розглядались питання про сучасний момент у розвитку російської революції, про ставлення до Державної думи, до української парламентської трудової фракції, про зв'язки з Російською соціал-демократичною партією, про блоки з іншими дрібнобуржуазними партіями “не правіше кадетів і українських радикалів-демократів”.

Український соціал-демократичний союз (“Спілка”) у роки першої російської революції з усіх основних питань стратегії і тактики поділяв погляди меншовиків, про що свідчить діяльність його делегатів на меншовицькій конференції в Женеві (1905 р.), IV та V з'їздах РСДРП. У листівці “Революція”, що датована січнем 1905 року, “Спілка” закликала селян “не розбивати і не палити” поміщицькі економії, а чекати скликання Всенародної конституційної ради, яка повинна розглянути земельне питання. “Спілчани” виступали проти більшовицької пропаганди збройного повстання.

Спочатку “Спілка” пропонувала проводити роботу тільки серед тієї частини сільського пролетаріату, яка володіла українською мовою. Однак невдовзі “Спілка” фактично перетворилася на звичайну територіальну організацію меншовиків, поступово злилась з їхніми місцевими організаціями. На V з'їзді РСДРП (1907) “Спілка” була представлена 12 делегатами-меншовиками.

На чолі “Спілки” стояв Головний комітет, обраний на конференції в листопаді 1905 р., в складі М.Меленевського, О.Скоропис-Йолтуховського, Г.Довженка та ін. У роки революції Головним комітетом видавалась газета “Правда” українською і російською мовами, а також сотні тисяч листівок та брошур. Отже, як і російський, соціал-демократичний рух в Україні був представлений різними політичними партіями, що не сприяло вирішенню ні соціальних, ні національних проблем українського народу в революції.

Головним виразником інтересів селянства в революції стала Українська партія есерів, яка була проголошена у 1906 р. колишніми рупівцями М.Шаповалом, П.Христюком, М.Залізняком, В.Чеховським та ін. У 1907 р. відбувся організаційний з'їзд членів української соціалістично-революційної партії. Програма не була прийнята, а були лише розроблені її окремі пункти:

1 Здійснення революційного перевороту, встановлення демократичної республіки, створення справедливого соціалістичного суспільства.

2 Ліквідація національного гніту, надання всім націям права на самовизначення.

3 Проголошення демократичних свобод.

4 Усуспільнити знаряддя і засоби виробництва, власність і все господарство.

5 “Соціалізація” землі, тобто вилучення землі з товарного обігу і передача її в загальнодержавну власність без викупу, за умови, що “всі землі поступають під нагляд центральних та місцевих органів самоврядування”. Користування землею передбачалося зрівняльно-трудовим. Частина продукту (рента) шляхом оподаткування йшла на суспільні потреби.

Національна програма передбачала декілька шляхів вирішення національного питання:

- повне оновлення Росії;

- мінімальний варіант вимагав проголошення автономії України в оновленій демократичній Росії;

- оптимальний варіант передбачав створення федеративного або конфедеративного союзу національно-державних утворень.

З'їзд обрав єдиний центральний орган – “Головну раду”. Головним засобом боротьби був визнаний індивідуальний терор.

Революція 1905–1907 рр. показала, що українські політичні партії соціалістичної орієнтації залишились ідейно і політично роз’єднані, їх вплив на маси був незначним. Але їх пропагандистська та агітаційна діяльність сприяла формуванню національної самосвідомості українського населення.

Впливовою політичною силою, що захищала інтереси української буржуазії в революції, були націонал-ліберали. Початок їх організаційного оформлення було покладено утворенням Української демократичної та Української радикальної партій. Їх політичні платформи базувалися на головних принципах лібералізму, тому не випадково, що вони шукали шляхи до об’єднання. Наприкінці грудня 1905 р. у Києві комісії від УДП – Є.Чикаленко, Є.Тимченко, І.Шраг і від УРП – Б.Грінченко, М.Левицький на об'єднаному засіданні виробили спільну програму і назву партії – Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Партія мала складатися з місцевих громад, а очолювала її Рада з функціями ЦК. Членами Ради стали Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський, М.Левицький, Є.Чикаленко.

У 1906 р. відбувся з'їзд УДРП, який затвердив програму партії. В програмі говорилося: “Українська Демократично-Радикальна партія, обстоючи в справах політичних за глибоко демократичну державну конституцію, в той же час розуміє це так, що реформована держава мусить бути федерацією автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає партія і для свого Українського народу на всій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою” ¹¹. Керівництво загальнодержавними справами належатиме виборному державному парламентові. Усіма справами в автономній Україні мала порядкувати Українська Виборна Народна Рада (Сейм). “Українська Народна Рада, – говорилося в програмі, – сама виробляє крайову конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент…Українська Народна Рада має право рішати всі справи, які не належать до державного парламенту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіма землями і водами української території” ¹². Крайова конституція надавала широкі права органам місцевого самоврядування – громадам і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Отже, в питаннях державного устрою УДРП розходилася з російськими кадетами, які не визнавали право України на автономію.

В економічному розділі програми УДРП передбачалося, що соціалістичний лад, до якого прямує людність, найкраще забезпечить інтереси людей; через те “земля зо всіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати селянською народною власністю” ¹³.

В аграрних справах УДРП домагалася, щоб усі землі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні стали крайовим земельним фондом під підпорядкуванням самоврядних громад чи округ, і той фонд використовувався б для потреб хліборобів, причому першими з крайового земельного фонду мали користуватися безземельні або малоземельні ¹⁴.

У робітничому питанні програма УДРП ставила вимоги до 8-годинного робочого дня та прийняття законів, які б забороняли використовувати працю жінок та дітей на шкідливому виробництві та в нічну зміну, а також передбачали соціальний захист робітників ¹⁵.

Для всіх громадян програма вимагала загальновизнаних та громадянських прав – права вільного поселення й проживання, недоторканість особи, оселі, листування, вживання рідної мови, свободи зборів, об'єднання в спілки і товариства, страйків і т.д. Громадянські права мали бути рівними для всіх громадян.

До складу УДРП входили представники верхівки українського суспільства – професори, приват-доценти, письменники, адвокати, публіцисти, лікарі, деякі поміщики, службовці. Партія видавала щотижневик “Рідний край” та газету “Громадська думка”, яку незабаром змінила “Рада”. Ліберально-демократичний характер мали українські журнали “Нова громада”, “Рідна справа”, “Український вісник”, “Україна”. УДРП видавала також відозви, які розповсюджувалися серед інтелігенції, селян, робітників цукрових заводів та залізниць.

Для досягнення своїх завдань УДРП розраховувала на мирні засоби боротьби – реформи. Лідери партії вітали царський Маніфест 17 жовтня, вважаючи, що він відкриє шлях до розв'язання всіх питань.

Протягом 1906–1907 рр. радикал-демократи приймали участь в українському національному русі. Організовували діяльність “Просвіт”, різних українських товариств, клубів, музично-драматичних гуртків. Вони обґрунтовували необхідність надання Україні автономії, добивались права на вільне вживання української мови і розвитку національної самосвідомості українського населення.

Найбільш радикальною у розв'язанні національного питання в Україні у 1905–1907 рр. залишалася Українська Народна Партія (УНП). У 1906 р. було розроблено остаточний варіант програми УНП, яка починалася словами:” Українська Народна Партія єсть партія робітничої маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату” ¹⁶.

Програма визначала мету діяльності партії – соціалістичний ідеал якої єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям – робітникам, а земля (рілля) – українцям – хліборобам” ¹⁷.

Головні завдання УНП формулювалися так: просвітити, освідомити українців – робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних та класових інтересів, зорганізувати освічений український пролетаріат, який усвідомлює свої інтереси, у Всеукраїнський союз українців-робітників, а українців-хліборобів – у Всеукраїнський союз хліборобів-українців, при цьому в ці організації мали входити саме лише українці.

“Необорна сила з'єднаних українців-робітників і селян, – говорилося далі в програмі УНП, – учинить захват політичної власті на Україні, знищить визиск, насилля, нерівність, і утворить непідлеглу Україну – Республіку вільних працюючих людей” ¹⁸.

Стоячи на позиції повної незалежності України, УНП, разом з тим на шляху до її здійснення підтримувала і автономні вимоги українських партій, але за умови, щоб автономія була не фіктивною, а дійсною, справжньою.

Обстоюючи інтереси міського і сільського пролетаріату, УНП висувала вимоги 8-годинного робочого дня, недопущення надурочних робіт, встановлення мінімуму заробітної платні, безплатної медичної допомоги, право створювати товариства взаємодопомоги і страйкових кас та ін.

В аграрній частині програми УНП проголошувала своїм ідеалом націоналізацію землі. “Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного строю і соціалістичного оброблення землі, – говорилося у програмі, – це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тілко єдине таким шляхом на завше розв'яжеться аграрне питання на Україні” ¹⁹. Програма передбачала конфіскацію земель казенних, удільних, монастирських, поміщицьких, передачу їх у крайовий земельний фонд, з якого "ождий член української нації, що жиє з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита" ²⁰.

Програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод: недоторканість особи і житла, прогресивний безпосередній податок пропорціонально доходу, рівноправність жінок, ліквідація класів (станів) і класових привілеїв, відповідальність урядовців перед громадянами, загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні, ліквідації постійного війська та заміни його загальнонародною міліцією та ін.

УНП схвально зустріла маніфест 17 жовтня. Частина членів сподівалася, що з волі царя Україні буде надано автономію як етап до її самостійності. Члени УНП розгортали видавничу діяльність, брали участь у виборах до Державної думи і т. п.

Отже, в роки першої російської революції діяльність українських політичних партій була спрямована на виховання національної самосвідомості та політичної культури народу. Вона мала значний вплив на розвиток українського національного руху. Крім національних партій в Україні діяли і загальноросійські партії, які відображали інтереси всіх верств населення. І хоча революція зазнала поразки, робота, проведена політичними партіями у 1905–1907 рр. дала позитивний результат в майбутньому.

 

3 Політичні партії в Україні між двома буржуазно –

В умовах І світової війни

Війна, яка почалася 19 липня 1914 р. і незабаром переросла у світову, була викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними країнами. На 1914 р. склалися два великі угруповання держав: Троїстий Союз, до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія, і Антанта – Англія, Франція й Росія. Саме імперіалісти цих угруповань і, передусім, Троїстого Союзу й розв’язали І світову війну. Уже в ході війни від Троїстого Союзу відійшла Італія і примкнули до нього Туреччина й Болгарія. Так створився Четвертий Союз. На боці Антанти проти Німеччини та ї союзників у війну вступили: Японія, Італія, Румунія, США.

Війна, яку розпочали імперіалісти, велася ними за переділ уже поділеного світу, за захоплення колоній, ринків збуту й джерел сировини, за пригноблення інших народів.

Отже війна, що почалася в 1914 р., була війною несправедливою, загарбницькою, імперіалістичною.

Панівні класи Росії – поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. Через це з перших днів вони активно підтримували царський уряд і разом з ним розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як "оборону", що начебто ведеться заради захисту своєї "вітчизни" від "прусських варварів", а також на захист "братів-слов’ян". На початку війни шовіністичні настрої охопили широкі верстви міської буржуазії, частину селянства.

Загальноросійські буржуазні і буржуазно–поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла: захист вітчизни, війна до переможного кінця.

Соціалістичні партії Росії вважали світову війну імперіалістичною. Але щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина соціал-демократів – більшовики зайняли інтернаціоналістську позицію. Вони були проти підтримки царизму у війні і висунули гасло поразки "свого" уряду у війні і перетворення війни імперіалістичної у війну громадську. Серед меншовиків та есерів склалися три напрямки: патріотичний або оборонський, центристський або пацифістський і революційно-інтернаціоналістський.

З початком І світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів – у Росії і Австро-Угорщині. За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй книзі "Відродження нації" В. Винниченко писав, що склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувалися на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація – не російська, й не німецька, а українська. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченко, які видавали в Москві журнал "Украинская жизнь", стали на оборонні позиції. 30 липня 1914 р. С. Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю "Війна в Україні", яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці "виконають свій обов¢язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця". Разом з тим висловлювались і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов¢язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм "і відповідних прав". Київська газета "Рада" у передовій статті закликала українців боронити російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога.

Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді ТУП у Києві. Нарешті Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.