Вікові особливості профілактики та корекції девіантної поведінки

 

Очевидно, що профілактика і корекція девіантної поведінки особистості є особливо дієвою на ранніх етапах, зокрема, під час навчанняв школі. Тут слід приділити увагу тим особливостям поведінки, щоможуть передувати правопорушенням. Йдеться, насамперед, пропрогули (можуть бути як формою девіантної поведінки, так і наслідком невротизації дитини — “шкільного неврозу”), погану успішністьу навчанні (може бути зумовлена як педагогічною занедбаністю, так ідефектами інтелектуального розвитку, затримкою психічного розвитку загалом), низький статус дитини у шкільному колективі, ізольованість у ньому; наявність компенсаторної поведінки інфантильного характеру (через прагнення забезпечити успіх будь-яким чином,зокрема, через роль “класного блазня” або поведінку “луддита”,який псує зошити відмінників та меблі, б’ється) тощо. Зрозуміло, щопрофілактична робота має здійснюватися в тісному контакті з батьками і педагогами. При цьому слід урахувати, що педагоги, часто непомічаючи цього, роблять більше зауважень “важким” дітям, ніж“нормальним”, оцінка дається не окремому вчинку, а особистостізагалом, до оцінювання нерідко підключається увесь клас. Тому передумовою успішної профілактичної роботи є психологічне консультування педагогів і батьків щодо змісту, особливостей прояву і чинників девіантної поведінки, а також специфіки взаємодії з девіантами.

Програма роботи з дітьми молодшого шкільного віку у разі порушень розвитку особистості, що розроблена Р. Овчаровою, складається з таких блоків:

• зняття стану емоційного дискомфорту;

• створення ситуації успіху;

• гармонізація внутрішньої суперечливості особистості;

• корекція залежності від оточуючих;

• зняття ворожості, формування адекватних форм соціальної поведінки;

• корекція тривожності, виховання впевненості у собі.

Профілактика відхилень у поведінці молодшого школяра як суб’єкта спілкування, на думку дослідниці, можлива у груповій роботі здітьми, яка здійснюється в 3 етапи: орієнтувальний (дає можливість,з одного боку, виявити стереотипні поведінкові реакції учасників, аз іншого — згуртувати групу, створити почуття безпеки і захищеності); реконструктивний (створення нових форм поведінки і накопичення нового досвіду спілкування на основі задоволення потреб убезпеці і прийнятті-визнанні, що відбулося на першому етапі); закріпляючий (сприяння розвитку навичок довільного управління діяльністю і поведінкою, а також — закріпленню набутих конструктивнихнавичок взаємодії з іншими).

Особлива увага при цьому має бути приділена психологічній просвіті та психологічному консультуванню батьків і педагогів для попередження шкільної дезадаптації учнів, виникнення “шкільних” неврозів тощо.

Корекційна програма, що створена німецьким дослідником Клюге, орієнтована на найскладніших учнів масової школи, які за характеристиками соціальної поведінки перебувають у “групі ризику”.

Переваги цієї програми полягають у тому, що в ній пропонуєтьсяпроведення тренінгу, розрахованого на досить тривалий проміжокчасу, і такого, що передбачає і психологічну, і педагогічну корекцію.

При цьому педагог задає систему суспільних цінностей, моральних ідеалів, визначає напрям, змістовні “перспективні лінії” розвитку, як їх називав А. Макаренко. Разом з тим, педагог, на нашу думку, за потреби може використати такі методи корекції негативнихрис характеру, як метод “вибуху” і метод “реконструкції” характеру”.

Психолог забезпечує формування і оптимальне функціонуваннявідповідних психологічних механізмів.

 

Н. Максимова зазначає, що однією з найефективніших форм роботи з підлітками, схильними до девіацій у поведінці, є групові психокорекційні заняття, на яких членами групи і ведучим розігруютьсяскладні для присутніх дітей ситуації.

Внаслідок цього, як зазначаєавтор, “виникає можливість обговорювання шляхів розв’язання проблеми найвідповіднішою мовою — мовою реальної поведінки”. Адже підліток неодноразово спостерігає відтворення в різноманітних варіантах важкої для нього ситуації, внаслідок чого зростає його здатність об’єктивного її сприймання і розпізнавання в реальному житті, засвоєння адекватних способів поведінки.

Важливо тільки, щоби такі підлітки не сприймали інших членів групи як засібдля досягнення своїх цілей, а вчилися їх слухати і розуміти та співпрацювати з ними.

При індивідуальній роботі з підлітками дітей слідорієнтувати на усвідомлення і уточнення цілей їх діяльності, навчитиставити ті реальні цілі, що повною мірою дозволять їм реалізувати

себе як особистість у позитивно спрямованій діяльності, навчити різноманітним засобам самоконтролю, розпізнавання ситуацій, що адресовані “слабким місцям” підлітків для досягнення накреслених цілей, навчити сприймати іншу людину як партнера тощо.

Ю. Клейберг при цьому наводить такі прийоми корекційно-виховного впливу на підлітків-девіантів:

• зниження вимог до підлітка до досягнення ним соціальної та психологічної адаптації;

• залучення до колективних видів діяльності, стимулювання розвитку творчого потенціалу, самовираження;

• організація ситуацій успіху, розробка відповідних заходів для заохочення;

• демонстрація і роз’яснення позитивних зразків поведінки (черезособистий приклад, образи з художньої літератури, періодики, біографій видатних людей) тощо.

Такий підхід сприятиме поступовій орієнтації підлітка на самовиховання як важливий чинник попередження девіантної поведінки вмайбутньому.