Історія інституту давності в цивільних правовідносинах

 

 

Інститут давності в цивільних правовідносинах сягає далеко в історію. Він був відомий ще в римському приватному праві.

В доктрині римського права не було загальної теорії давності. Вона поширювалася не на всі цивільні права[1, с.261]. Існували лише окремі правила її застосування. Відомі були такі види давності:

· набувальна давність, на підставі якої виникало право власності;

· позовна давність, яка погашувала позови;

· давність, яка погашувала сервітути;

· давність, яка погашувала право застави.

Застосування давності лише щодо деяких правовідносин пояснювалося тим, „що ця сила не властива самому часові як такому, а лише присвоюється йому законодавцем прийняттям позитивної норми з особливих міркувань користі[2, с.164-165]”.

Набувальна давність в римському праві історично склалась першою серед інших видів давності. Вона розглядалася як правовий засіб, покликаний усувати недоліки підстав виникнення права власності. „Якщо річ, що належить до res mancipi, я передаю тобі не манципацією або не перед претором, то ти будеш нею просто володіти, а я буду залишатись її власником до тих пір, поки ти не набудеш право власності на підставі давності, оскільки внаслідок спливу строку давності річ стає повністю твоєю власністю, так ніби вона була передана манципацією або цесією[3, с.49]”.

Набувальна давність існувала у трьох формах.

Usucapio – була передбачена Законами XII таблиць. „Давність володіння щодо земельної ділянки встановлювалась тривалістю два роки, а щодо всіх інших речей – один рік[3, с.8]”.

Longi temporis possessio або, як її називав Юстиніан, „звичайна давність володіння[4, с.64]”, була встановлена для рухомих речей строком у 3 роки, для нерухомих – 10 років (якщо володілець і власник проживали в одній провінції) і 20 років (якщо вони проживали в різних провінціях).

Possessio triginta annorum, яка була запроваджена Юстиніаном у 528 році. Строк цієї давності становив 30 років і більше. На підставі давності Юстиніана допускалося набуття права власності на речі, отримані в найм чи на зберігання. „Якщо спадкоємець продасть річ добросовісному контрагентові або віддасть її як придане, вважаючи, що річ, отримана спадкодавцем у найм чи на зберігання, насправді входить до складу спадщини, то немає сумнівів, що той, хто її отримав, може набути її у власність за допомогою давнісного володіння, бо ця річ не є викраденою: спадкоємець, який добросовісно здійснив її відчуження, не викрадає її[5, с.107]”. Оскільки речі, на які не поширювалася „звичайна давність”, за загальним правилом, могли перейти у власність володільця на підставі цієї давності, вона отримала назву „надзвичайної”.

Набувальна давність за римським правом могла спричинити правові наслідки лише за наявності певних умов. „Ці умови в період Середньовіччя були об’єднані в один вислів: res habilis, titulus, fides, possessio, tempus [4, с.66]”.

Під res habilis розумілися речі, які були придатні до набуття на них права власності за давністю володіння. Терміном titulus позначався будь-який правочин, що сам по собі здатен призвести до виникнення права власності, однак внаслідок певних недоліків не спричинив такого наслідку для володільця. Добросовісність (fides) визначалася як засноване на виправданій оманливості незнання фактичних обставин, які перешкоджали набуттю права власності. Лише той міг стати власником на підставі набувальної давності, хто протягом встановленого строку юридично володів (possessio) річчю, що набувалася, у поєднанні з волею мати її цілком для себе. Тривалість строків давності володіння (tempus) залежала від виду речі: рухома чи нерухома, на яку набувалося право власності, та місцевості проживання власника і давнісного володільця.

Давність, яка погашувала позови (позовна давність), тобто „…строк, протягом якого особа, чиї права порушено, може звернутися до суду за захистом свого порушеного права[6, с.110]”, не була первинним римським інститутом. Спершу позови не підлягали давності.

Обмеження позовів часом було вперше запроваджено преторами. „Допустити таке обмеження прав позивача вважалось справедливим щодо позовів, які надавали йому певну вигоду, позовів, результатом яких було зменшення майна відповідача, а також позовів про безумовну винагороду за шкоду та збитки[7, с.245]”. Тривалість цієї давності становила один рік. Згодом давність почала застосовуватись і до інших речових позовів, які повинні були погашуватись на користь добросовісного володільця зі спливом 10 років, якщо позивач і володілець проживали в одній провінції, та 20 років, якщо вони проживали в різних провінціях. В 424 році імператор Феодосій ІІ поширив запроваджену ним 30-ти річну давність на всі позови, які до того не мали часової межі.

До Юстиніана в римському приватному праві існувала давність, яка погашувала позов про витребування предмету застави від добросовісного володільця. Інституції Юстиніана запровадили самостійний вид давності – давність, що погашувала саме право застави[8, с.45].

Для позначання давності в римському праві не існувало відповідної назви. Однак уже починаючи із середніх віків, у науці для давності було прийнято загальну назву – p r a e s c r i p t i o. Римською юридичною мовою цей термін означав особливий вид заперечення проти позову (e x c e p t i o). Відповідач міг заявити про неможливість задоволення вимоги позивача з тієї підстави, що позов пред’явлено вже після спливу тривалого періоду часу. І хоча термін p r a e s c r i p t i o вживався виключно щодо позовної давності, „…він отримав у науці стійке положення, чому і слід вважати його доцільним в юридичній термінології для позначення давності[9, с.257]”. „Савіньї довів, – писав П.В. Попович, – що глосатори вперше почали вживати слово „praescriptio” в більш загальному значенні, для позначення того впливу, який сплив часу має на зміну будь-якого права[10, с.6-7]”.

Юристи середніх віків намагалися поняттям p r a e s c r i p t i o охопити всі види давності в цивільних правовідносинах. Ними була розроблена теорія „єдиної”, всеохоплюючої давності, яка визначалася як зміна в правах через їх здійснення або нездійснення протягом певного періоду часу. Сплив відповідного проміжку часу вважався вирішальним у давності і однаково характерним для всіх її видів. Згідно з цією теорією, залежно від характеру дії давності „… розрізняли «набувальну» і «погашувальну» давність, розуміючи ці назви як дві сторони одного і того ж явища, що відповідають одна одній[10, с.5]”. На думку авторів цієї теорії набуттю права завжди відповідає його втрата, а втраті – набуття, тому погашувальна (позовна) і набувальна давності розглядалися як два прояви одного і того ж явища, „дві сторони однієї монети”. Для однієї особи, яка втрачала право, давність вважалася погашувальною, а для другої, яка набувала право, – набувальною. Якщо однією особою набувалось те ж право, яке втрачалось другою, така давність називалася «перетворювальною». У тих випадках, коли за давністю було набуто право, якого до моменту набуття не існувало, наприклад, сервітутне право, то давність іменувалась «установчою».

Прихильники теорії „єдиної давності” вважали, що давність як всеохоплюючий інститут повинна поширюватися на всі без винятку – майнові та особисті немайнові права.

Довгий час теорія „єдиної давності” залишалася пануючою в науці і не піддавалася сумніву. Вона навіть частково була втілена в Загальному австрійському цивільному уложенні 1811 року, в § 1455 якого встановлювалося правило: „що можна набувати – можна й засиджувати (набувати за давністю – розрядка моя – В.І.)[11, с.417]”.

Ця теорія стала об’єктом критики лише в ХІХ столітті. Було звернуто, зокрема, увагу на різний правовий характер позовної та набувальної давності.

Так, професор О. Огоновський підкреслював відмінність у фактичному стані, який міг призвести до настання наслідків набувальної чи позовної давності: „хоч при засидженні та задавненні і знаходимо вплив часової тривалості певного фактичного стану, але той фактичний стан в обох випадках є зовсім різний: там здійснення, тут нездійснення права[12, с.142]”. За висловом П. Цитовича, у набувальній давності „…головне – володіння з відомими властивостями як „володіння давнісне”; вона передбачає діяльність (володіння) одного (набувача), і вже внаслідок цієї діяльності, отримує також значення бездіяльність іншого (колишнього власника)[13, с.76]”. При давності позовній важливо, щоб управнена особа, навпаки, тривалий час не реалізовувала свого права, утримувалася від звернення за захистом.

Не завжди можна було виявити взаємовплив та взаємодію між позовною і набувальною давностями, про які говорили середньовічні вчені. Припинення права за давністю в однієї особи не у всіх випадках призводило до його набуття іншою особою. Зокрема, це стосується зобов’язальних правовідносин. На думку російського вченого Д.І. Мейєра, при погашенні права на позов позивач втрачав те суб’єктивне матеріальне право, яке не було захищене. Відповідач же в такому випадку нічого не набував, він звільнявся від обов’язку виконати певні дії на користь колишнього кредитора. Не можна стверджувати, що ця особа набула право не виконувати зобов’язання. „Про право не виконувати зобов’язання можна говорити лише тоді, коли існує зобов’язання і воно не підлягає виконанню; з погашенням позову припиняється не лише право потерпілої особи на відшкодування збитків, а й обов’язок, що відповідає цьому праву[14, с.318]”.

Сфери застосування позовної і набувальної давності теж не співпадали. Набувальна давність мала обмежене застосування лише в речовому праві, переважно як спосіб набуття права власності. „Навпаки, позовна давність широко застосовувалась, і особливо в зобов’язальному праві[15, с.195]”.

Теорія „єдиної давності” не визнається і в сучасній науці цивільного права. Давність не застосовується однаково до всіх правовідносин. На думку німецьких вчених Л. Еннекцеруса, Т. Кіппа, М. Вольфа „…слід відмовитись від загального вчення про давність, хоча окремі явища і повторюються при різних видах давності[16, с.405]”.

Продовженням цієї теорії стала конструкція „незапам’ятної давності”, про яку говорили в тих випадках, коли відоме становище існувало так давно, що про його початок втрачено згадки[1, с.283]. Відповідно до цієї конструкції певне фактичне відношення безперервно тривало настільки довго, наскільки воно могло зберегтись у пам’яті існуючого покоління. При чому такі згадки не могли бути результатом лише власного досвіду, але й розповідей осіб, які уже померли. Для настання правових наслідків незапам’ятної давності достатньо було довести існування певного фактичного становища протягом періоду життя теперішнього покоління (на практиці таким періодом визнавалося не менше 40 років) та відповідного періоду попереднього, тобто уже померлого, покоління.

„Незапам’ятну” давність не можна вважати видом давності в цивільних правовідносинах, оскільки незапам’ятності фактичного становища завжди можна було протиставити доказ про неправомірність його виникнення. За словами Ф. Регельсбергера „незапам’ятна” давність не була підставою набуття чи погашення права, а лише замінювала доказ підстави його набуття[17, с.224]”.

Цивілістичною наукою було також поставлено питання про давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Як писав ще у ХІХ столітті О. Любавський „…давність повинна поширюватися і на судові рішення, які не були виконані внаслідок того, що з відповідним клопотанням не звернулися приватні особи[18, с.47]”.

Сучасній світовій цивілістиці відомі кілька видів давності в цивільних правовідносинах.

За характером правових наслідків в іноземному законодавстві закріплено два види давності:

– давність, яка припиняє цивільні права та обов’язки (позовна давність і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку);

– давність, яка встановлює цивільні права та обов’язки (набувальна давність).

Наприклад, Цивільний кодекс Республіки Польща містить два види давності. Це „давність домагань (Книга І; Титул VI), в якій об’єднано позовну давність і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. І набувальна давність (Книга ІІ; Титул І), що має назву „засидження”[19]”. У Цивільному кодексі Португалії передбачено погашувальну давність[20, с.240]. Така ж давність встановлена у § 194 Німецького цивільного уложення: „право вимагати від іншої особи вчинення дії або утримання від неї погашується давністю[21, с.48]”. Параграфом 937 цього законодавчого акту передбачено також набувальну давність.

Співвідношення між погашувальною та позовною давністю, а також давністю примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку в різних країнах є неоднаковим. Так, у Цивільних кодексах Франції та Німеччини поняття „погашувальна давність” має загальний характер і охоплює як позовну давність, так і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Згідно з Цивільним кодексом Японії погашувальна давність є одним із наслідків спливу позовної давності, якщо разом з правом на захист припиняється і матеріальне цивільне право.

Позовна та набувальна давність передбачені і в канонічному праві[22, с.376].

Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали давності. „Руська Правда” в усіх її редакціях прямо заперечувала давність. Так, ст. 28 „Про тяжу” встановлювала: „якщо необережний набувач, у якого власник витребував свою річ через суд, в майбутньому зустріне людину, що продала йому викрадену річ, він має право стягнути з продавця свої гроші, незалежно від того, скільки часу минуло[23, с.142]”.

У цивільному законодавстві, яке діяло на території України, інститут давності бере свій початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року. В ньому виявлено 8 статтей, присвячених „праву давності”. Віслицький статут ще не містив загальних правил про початок перебігу, зупинення, переривання строку давності, а також визнання причин його пропущення поважними. Статут короля Казимира лише перелічував вимоги, на які давність поширювалася. Так, ним була встановлена 6-річна давність – для витребування майна вдови; давність тривалістю 2 роки – для звернення із скаргою на самовільне зведення плотів у чужому маєтку; 4-річна давність – для витребування позикодавцем своїх грошей у боржника та інші.

Віслицький статут містив окремі елементи набувальної давності, хоча такою її ще не називав. Так, відповідно до статті 6 цього документу особа, яка придбала маєток, не сплативши повної вартості, та проволоділа ним спокійно 3 роки і 3 місяці, не могла звернутися з позовом про його повернення попередньому власнику[24, с.281].

На відміну від Віслицького статуту, Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років) мали загальний виклад норм про давність. Поняття „позовна” і „набувальна” давність ще не розрізнялися в Литовських статутах, вони охоплювалися єдиним терміном – „земська давнісь”. „Кожен, хто комусь на що-небудь дав лист або зробив запис при належному засвідченні або перед відповідною посадовою особою, а той, кому записано, мовчав протягом 10 років і не користувався записом, то ці записи після спливу 10-річної давності не повинні мати жодної сили. Однак, якщо б хтось протягом земської давності звернувся з позовом, тоді він не втрачав свого права за давністю[25, с.138]”.

Володіння будь-яким майном протягом 10 років, яке не переривалося претензіями інших осіб, перетворювалося у право власності володільця. В цій нормі була закріплена набувальна давність. Той, хто набував право власності на підставі набувальної давності, не повинен був особисто володіти майном протягом усього визначеного законом періоду часу. „Наступник міг приєднати до свого часу володіння час, протягом якого володів його попередник[26, с.101]”.

Третім Литовським статутом 1588 року була встановлена 10-річна земська давність для витребування нерухомого майна та грошей, які присуджували особі за рішенням суду. Тобто мова йшла про давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

„Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року запровадили різні тривалості давності залежно від виду майна, що було предметом спору. „Коли б хтось хотів витребувати через суд належні йому за яким-небудь природним або набутим правом маєтності, людей або будь-які нерухомі речі, той повинен це зробити протягом 10 років. Якщо ж без будь-яких поважних причин і перешкод, за таким майном нікуди не звертаючись, претензій спірній стороні не направляючи, цю десятирічну земську давність промовчав, то вже вічно мовчати буде, і майна того витребувати за жодним правом та через жоден суд не може. А відносно рухомих речей, зокрема: грошей, золотого та срібного посуду, худоби та будь-якого іншого рухомого майна, що належить особі за правом спадкування чи іншим правом, давність минає після трьох років[27, с.170]”.

Питання давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку теж вирішувалося не однаково, а залежно від виду майна, яке було предметом спору в суді. Зокрема, якщо особа, якій рішенням суду присуджувалось нерухоме майно, протягом 10 років не вимагала у боржника цього майна, вона втрачала на нього право „…через це вічно мовчати мусить[27, с.170]”. Якщо ж стягувачеві було присуджено рухоме майно, то він після спливу 10 років не втрачав права на нього, однак звернутися до суду за примусовим виконанням уже не міг.

Маніфест Катерини ІІ 1787 року „Про різні даровані народу милості”, що поширювався на Лівобережну Україну, яка входила в той час до складу Російської імперії, знову встановив єдину десятирічну давність. „Маніфестом нашим від 17 березня 1775 року узаконивши, що будь-яка справа чи злочин кримінальний, які протягом десяти років не стали відомими, повинні бути піддані вічному забуттю. Право цього десятирічного строку поширюємо на всі справи цивільні як між приватними особами, так і між ними та скарбницею; а тому щодо нерухомого чи рухомого майна хто не вчинив або не вчинить позову 10 років або 10 років не буде руху по пред’явленому позову з боку того, хто його вчинив, нехай такий позов погаситься, і справа буде піддана вічному забуттю[28, с.862]”.

Дві найбільші кодифікації, що мали застосування на території України – Загальне австрійське цивільне уложення 1811 року та Звід законів Російської імперії 1832 року, більш повно врегульовували інститут давності в цивільно-правових відносинах. Вони передбачали всі види давності і містили вичерпний перелік підстав зупинення та переривання давності, а також правовідносин, які не піддавалися дії давності. Як Загальне уложення, так і Звід законів окремо встановили правові наслідки спливу строку давності та умови її застосування судом. Одночасне вирішення у названих кодифікаційних актах такого широкого кола питань щодо давності не дає, однак, підстав робити висновок про їхню подібність, навпаки, – вони суттєво відрізнялися за змістом.

Така відмінність простежується вже у назвах. Якщо в Австрійському цивільному уложенні для позначення різних видів давності вживалися терміни „задавнення” і „засидження”, то у Зводі законів Російської імперії їм відповідали поняття „земська (погашувальна) давність” і „давність володіння”.

Австрійському кодексові була властива диспозитивність у застосуванні давності. Вплив задавнення не наставав сам по собі, а лише за заявою сторони, до якої задавнений позов міг би бути звернений. Згідно ж із ст. 709 тому Х Зводу законів Російської імперії, який стояв на позиціях імперативності у застосуванні позовної давності, судові органи, розглядаючи цивільні спори між скарбницею і приватними особами, повинні були звертати особливу увагу на те, чи не минула щодо них давність.

Відрізнялися згадані кодифікаційні акти і за тривалістю давності. Австрійське цивільне уложення встановлювало два строки для „засидження”: 3 роки щодо рухомого і 30 – для нерухомого майна та єдиний 30-річний строк для „задавнення”. Російське ж законодавство передбачало 10-річній строк як для земської давності, так і для давності володіння[29, с.182, с.246].

Для настання правових наслідків набувальної давності за Австрійським цивільним уложенням вимагалось, щоб „набувач справді володів річчю, і його володіння було правне, праведне і праве та щоб воно тривало постійно через весь законом означений час[11, с.418]”. У статті 533 Зводу законів Російської імперії встановлювалося правило, згідно з яким, „спокійне, безспірне і безперервне володіння у вигляді власності перетворювалося у право власності, якщо воно тривало протягом визначеної законом давності[30, с.202]”. Таким чином, відрізнялися умови набувальної давності.

„Правним” вважалося володіння, яке набуте на підставі юридичного факту, достатнього для виникнення права власності. Особа, яка отримала річ на зберігання, у найм чи в заставу не вважалася правним володільцем і не могла набути право власності за давністю. „Ретельним” визнавався давнісний володілець, „…котрий ані не знав, ані за даних обставин не міг здогадуватися, що річ, якою він володіє є чужою[12, с.231]”. Ця умова вимагалася протягом усього часу давнісного володіння. На думку академіка Станіслава Дністрянського, володіння повинно було мати ще одну ознаку – бути „правим”. „Коли хтось візьме річ під свою владу силою чи підступом, або заволодіє нею таємно чи лише з ласки власника, то не може він цю річ засидіти[11, с.419]”.

„Спокійним” російський вчений І. Енгельман розумів таке володіння, коли володільцю на підставі свого права чи своєї влади можна було не боятися порушення. „Неспокійним” володіння могло ставати або з внутрішніх, або із зовнішніх причин. Внутрішніми причинами неспокійного володіння вчений називав ті випадки, коли давнісний володілець знав про незаконність свого володіння, однак, приховував це. Причини зовнішнього характеру мали місце якщо „…володіння піддавалося фактичним нападам, на які не реагував володілець або ж відповідав на них насильством, не звертаючись за допомогою закону[31, с.337]”.

Особливого значення надавалося з’ясуванню змісту такої умови набувальної давності як володіння у виді власності. На думку Д. Мейєра тлумачення володіння у виді власності повинно створювати якомога менше перешкод при вирішенні спору на користь давнісного володільця. „Якщо давнісний володілець поводиться як власник, то хоча б він і не вважав себе власником, і хоча б інші не приймали його за власника, однак, його володіння може бути визнано давнісним, якщо воно відповідає іншим умовам давнісного володіння[14, с.400]”.

Згідно з Австрійським цивільним уложенням під час перебігу строку набувальної давності могли виникати перешкоди двох видів. Такі, які засидження вже розпочате зовсім переривали і ударемнювали, а також такі, які перебіг засидження та його початок на певний час лише зупиняли. Перебіг строку набувальної давності міг зупинятися та перериватися і за Зводом законів Російської імперії, однак не з тих же підстав, що в Австрійському цивільному уложенні.

Згідно з § 1498 Австрійського Цивільного уложення хто набув за давністю якусь річ або якесь право, той може проти попереднього власника вимагати в суді визнання власності, та оскільки визнане право ставало предметом публічних книг, вимагати, щоб було вписано туди[11, с.430].

На відміну від австрійського Цивільного уложення, відповідно до Зводу законів 1832 року для набуття права власності за давністю достатньо було спливу десятирічного строку за наявності та відсутності певних умов. Разом з тим, особа, яка набула на підставі набувальної давності нерухоме майно могла звернутися в окружний суд за місцем знаходження цього майна і просити визнання за нею права власності та видачі акту про набуття майна.

Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

Цивільні кодекси УРСР розмежовували строки позовної давності залежно від суб’єктів, у відносинах між якими вона застосовувалася. Так, ст. 44 ЦК УРСР 1922 року передбачала: „строк позовної давності в спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями є півтора року, а в спорах приватних осіб і організацій як між собою, так і з установами, підприємствами і організаціями усуспільненого сектора народного господарства є один рік[32]”. Загальний строк позовної давності за ст. 71 ЦК УРСР 1963 року був встановлений у 3 роки, „а за позовами державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної в один рік[33]”. 11.07.1995 року Верховною Радою України до ЦК УРСР 1963 року було внесено зміни, які усунули цей недолік, законодавець повернувся до єдиного строку давності – 3 роки[34].

Цивільні кодекси Української РСР, так само як і дореволюційне російське законодавство, передбачали імперативність у застосуванні позовної давності. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 ЦК УРСР 1963 року)[33].

Характерною особливістю цих законодавчих актів була відмова від набувальної давності.

В правозастосовчій практиці набувальна давність прямо заперечувалася. У роз’ясненні Кодифікаційного відділу НКЮ РСФСР зазначалося: „1. Цивільний кодекс передбачає лише позовну давність, а не набувну. Набувна давність для приватних осіб юридично неможлива, бо, згідно з арт. 58 ЦК, майно, що його власник невідомий (нічиє майно), переходить у власність держави[35, с.499]”.

Щодо давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, то норми про неї були поміщені в процесуальних кодексах, у зв’язку з чим представники цивілістичної науки поспішили зарахувати її до процесуальних строків.

 

Так, П.П. Заворотько стверджував, що „давність виконання є процесуальним строком…[36, с.5]”.