Сфера застосування норм про набувальну давність

 

 

Зі спливом позовної давності незахищене суб’єктивне право, в тому числі і право власності, повинно вважатися втраченим. Воно втрачається лише для попереднього власника, зокрема, у тих випадках, коли він мав право витребувати своє майно у незаконного володільця, однак, пропустив позовну давність і не зробив цього. Після спливу позовної давності майно, не витребуване колишнім власником, стає безхазяйним (яке не має власника або власник якого невідомий). Разом з тим, право власності на це майно продовжує своє існування. Особа, яка ним володіє, за відсутності законної підстави, теж не набуває його у власність. Така ж позиція підтримується і в судовій практиці.

Відповідно до ч.3 п.6.4. інформаційного листа Вищого господарського суду України від 31.01.2001 року № 01-8/98 „Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом” відмова у позові про витребування майна у зв’язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця; таке майно має вважатися безхазяйним[138].

Безхазяйність задавненого майна, в свою чергу, породжує невизначеність правовідносин власності. О. Михайленко не вбачає в цьому ніякої проблеми, вважаючи, що „…до спливу строку набувальної давності воно становить об’єкт незаконного володіння добросовісного набувача[175, с.126]”. Разом з тим, проблема (невизначеність) полягає в тому, що право власності на задавнене майно продовжує існувати, однак, його суб’єкт невідомий.

Невизначеності у правовідносинах власності, зумовленої спливом позовної давності, можна уникнути із застосуванням набувальної давності[176, с.118].

За введення набувальної давності у законодавство в різний час виступали такі вчені як: Б.Б. Черепахін [99], А.В. Венедиктов [177], С.Н. Братусь [178], Ю.К. Толстой [96], С.І. Вільнянський [100], О.С. Яворська[179] та інші.

Розглядаючи питання про долю майна, яке не було витребуване власником через відмову в позові за пропущенням позовної давності, В.В. Луць доходить висновку про необхідність запровадження інституту набувальної давності. „Доля такого „задавненого” майна повинна визначатись встановленням у законі набувальної давності…[71, с.58]”. Такої ж думки дотримується і О.С. Яворська. Однак вона не лише констатує необхідність введення цього інституту, але й висловлює власні міркування щодо умов набувальної давності[180, с.34]”.

Ідея про введення інституту набувальної давності у законодавство втілена в ст. 344 Цивільного кодексу України, в якій передбачено набувальну давність як одну із підстав набуття права власності.

Сфера застосування набувальної давності є значно вужчою порівняно із сферою застосування позовної давності. Як стверджував Олександр Огоновський, „за набувною давністю можна набути лише те, чим можна володіти, тобто набувна давність як спосіб виникнення прав поширюється лише на ті речові права, при здійсненні яких можливе володіння[12, с.143]”.

У Книзі ІІІ Цивільного кодексу України сфера застосування набувальної давності обмежується відносинами власності. Лише право власності може виникнути на підставі набувальної давності. Такий висновок можна зробити із розташування ст. 344 Цивільного кодексу „Набувальна давність”. Вона розташована у Главі 24, яка називається „Набуття права власності”. Інші речові права не можуть набуватися за набувальною давністю. З цього загального правила встановлено виняток у Земельному кодексі України. Набувальна давність відповідно до ст. 119 цього нормативного акту є не лише підставою для передачі земельної ділянки у власність, але й надання у користування[181].

У законодавстві тих країн світу, де існує набувальна давність, обсяг прав, на які вона поширюється, як правило, співпадає. Так, в державах континентальної Європи (Болгарія, Угорщина, Польща, Чехія, Югославія, Німеччина, Іспанія, Італія, Швейцарія) набувальна давність є підставою виникнення права власності. Разом з тим, в Республіці Польща правила про набувальну давність, крім права власності, застосовуються також до земельних сервітутів[98, с.11]. Відповідно до статті 1287 Цивільного кодексу Португалії на підставі набувальної давності виникає не лише право власності, а й інші речові права, пов’язані із здійсненням володіння[20, с.254]. Стаття 163 Цивільного кодексу Японії передбачає можливість набуття на підставі набувальної давності „будь-якого речового права, іншого ніж право власності[174, с.27]”. В Японії до таких інших речових прав належать речові права, пов’язані з землею, наприклад, емфітевзис, суперфіцій і т.д.

Щодо речей, право власності на які може набуватися за давністю, у ст. 344 Цивільного кодексу не встановлено відповідної норми. Законодавець обмежився вказівкою на те, що особа на підставі набувальної давності може стати власником чужого рухомого та нерухомого майна, якщо інше не встановлено цим кодексом. У ст. 178 Цивільного кодексу України серед об’єктів цивільних прав виділяються речі, перебування яких в обороті не допускається (об’єкти вилучені з цивільного обороту), які можуть належати лише певним учасникам оборту або перебування, яких в обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти обмежено оборотоздатні). Такі речі за своїм правовим режимом або взагалі не можуть набуватися за давністю або ж вони набуваються з дотриманням встановлених меж. Зокрема, не виникає право власності за набувальною давністю на такі речі:

1) вилучені з цивільного обороту;

2) які можуть належати лише певним учасникам обороту, якщо давнісний володілець не є таким учасником;

3) перебування яких в обороті допускається за спеціальним дозволом, якщо такого дозволу немає у давнісного володільця.

Слово „чуже” майно має у цій статті умовний характер. Воно означає, що таке майно є чужим саме для володільця, тобто відображає об’єктивне положення речі лише щодо володільця, але не інших осіб. Після спливу позовної давності майно не можна вважати чужим, тобто таким, що належить комусь, бо воно не має власника, є безхазяйним.

Поряд із правами, на які має вплив набувальна давність, у законодавстві тих держав, де вона передбачена, також визначається перелік речей, на які набувальна давність не поширюється. Тобто, встановлюється вимога „придатності” речі (res habilis) для сили набувальної давності.

Так, у Чехії до „непридатних” речей належать ті, „які не можуть бути об’єктом права власності, або ті, які можуть перебувати лише у власності держави або визначених законом юридичних осіб[90, с.237]”. В Болгарії не може виникнути право власності за давністю на речі, що є об’єктами права публічної – державної чи общинної, власності. За давністю володіння в Російській Федерації може набуватися право власності на майно, що належить до будь-якого виду власності, за винятком того, яке вилучено із цивільного обороту або ж не може перебувати у власності особи, яка ним володіє[182, с.278-279].

Канон 1018 Кодексу канонів Східних Церков передбачає можливість набуття за давністю священних речей, однак, лише у певних межах. „Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, на підставі давності можуть набути приватні особи, але їх не можна вживати для світських цілей, крім випадків, коли вони втратили посвячення або благословення[22, с.264-265]”.

Правила про набувальну давність встановлюють вимоги до набувача речі.

Набути право власності на річ на підставі набувальної давності відповідно до ч.1 ст. 344 Цивільного кодексу України може „особа”, тобто усі суб’єкти цивільних відносин. Це означає, що набувачами права власності за набувальною давністю, окрім фізичних і юридичних осіб, є інші учасники цивільних відносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Відповідно до ст.ст. 167-169 Цивільного кодексу України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади діють у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин. З цих міркувань спірним є положення ст. 119 Земельного кодексу України, згідно з яким право власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності може виникнути лише у громадянина. Рівність прав усіх учасників цивільних відносин має означати і рівність прав щодо набуття права власності на підставі набувальної давності.

Немає перешкод у набутті права власності за набувальною давністю і кількома особами одночасно, тобто на засадах права спільної, в тому числі сумісної власності.

В російській юридичній літературі існує спір про можливість держави та муніципальних утворень стати набувачами за давністю. Так, А. Рубанов вважає, що оскільки в статті 234 ЦК РФ, присвяченій набувальній давності, вживається термін „особа”, „то не можуть набувати на підставі давності Російська Федерація, суб’єкт РФ і муніципальне утворення[183, с.385]”. Іншої думки дотримується Ю. Толстой: „набути право власності за давністю може як фізична, так і юридична особа, а також Російська Федерація, суб’єкт Федерації і муніципальне утворення[184, с.357]”. В умовах утвердження в нашій державі принципу рівноправності суб’єктів права власності друга точка зору є більш обгрунтованою.

 

 

Умови набувальної давності

 

 

Поряд із вимогами до придатності предметної (об’єкти, які можуть набуватися за давністю) та особистої (суб’єкти, які можуть набувати право власності за давністю), основний зміст інституту набувальної давності складають її умови, які закріплені у ст. 344 Цивільного кодексу України.

Ці умови можна поділити на види за двома критеріями.

І Залежно від наявності або відсутності яких умов набувальна давність спричиняє правові наслідки, вони поділяються на позитивні і негативні. До позитивних умов набувальної давності за Цивільним кодексом України належать:

– добросовісне заволодіння чужим майном;

– відкрите володіння ним протягом визначеного в законі строку;

Негативною умовою набувальної давності є відсутність підстав для переривання її строків.

ІІ В залежності від предмету встановлення умови набувальної давності бувають двох видів:

– встановлені щодо якості володіння;

– встановлені щодо його тривалості.

Умовами, що вказують на якість володіння, є добросовісне заволодіння чужим майном і відкрите володіння ним.

У Цивільному кодексі України немає визначення „добросовісного заволодіння”, однак вказано, кого слід вважати „добросовісним набувачем”. Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України добросовісним є набувач, який не знав і не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати. У ст. 390, навпаки, дається визначення „недобросовісного набувача”, яким є той, хто знав або міг знати, що він володіє майном незаконно. З аналізу цих положень Цивільного кодексу можна зробити висновок, що заволодіння чужим майном вважається добросовісним, якщо:

1) воно відбулося на підставі договору з невласником майна (бо „придбане в особи, яка не мала права його відчужувати”);

2) набувач не знав і не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати[185, с.27].

Таким чином, термін „добросовісне заволодіння” поєднує в собі дві існуючі у законодавстві інших держав умови набувальної давності: добросовісніть набувача (bona fides) і наявність законної підстави виникнення володіння (justus titulus).

За такої умови, виникнення права власності на підставі набувальної давності стає допустимим лише в окремих випадках. Зокрема тоді, коли річ вибула з володіння власника або особи, якій майно було ним передано, не з їхньої волі (ч.1 ст. 388 ЦК України) і особа, яка не мала права відчужувати цю річ її продасть, обміняє, подарує і т.ін. особі, яка не знала і не могла знати про такі обставини. Лише ця остання особа зможе набути право власності на підставі набувальної давності, якщо власник пропустить позовну давність за вимогою про витребування майна від добросовісного набувача. Якщо ж майно згідно із ст. 388 Цивільного кодексу України не може бути витребувано у добросовісного набувача, він набуває право власності на це майно на підставі статті 330 Цивільного кодексу України („Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права”). Такий зміст поняття „добросовісне заволодіння” значно зменшує кількість випадків виникнення права власності за набувальною давністю.

Отже, мета запровадження набувальної давності – усунення невизначеності у правовідносинах власності, може бути досягнута не завжди. Наприклад, норми про набувальну давність не можна буде застосувати у випадках виникнення володіння не на підставі договору, зокрема, виявлення безхазяйної нерухомої речі (ст. 335 ЦК), знахідки загубленої речі (ст.ст. 337-339 ЦК), затримання бездоглядної домашньої тварини (ст.ст. 340-342 ЦК), виявлення скарбу (ст. 343 ЦК) тощо. Можна уявити собі ситуацію, коли особа, яка знайшла загублену річ, не повідомить про знахідку до міліції чи до відповідного органу місцевого самоврядування і залишить її у себе. Зрозуміло, що права власності на знахідку у такої особи на підставі ст. 338 Цивільного кодексу не може виникнути. Згодом про це довідається власник, однак, він не вживатиме жодних дій, спрямованих на повернення своєї речі, і пропустить позовну давність. Кому належатиме право власності на таку річ? Як усунути невизначеність у її правовому режимі? Відповідь одна – на такі ситуації треба поширити інститут набувальної давності.

Це можна було б зробити, давши у ст. 344 Цивільного кодексу визначення поняття „добросовісне заволодіння”. При чому, треба мати на увазі, що добросовісність в юридичній літературі має широке розуміння. Наприклад, найважливішою складовою добросовісності в іноземній літературі розглядають „…віру кожної розумної особи, яку можна розглядати як чесну та порядну[186, с.52]”. Як вважає В. Рясенцев, „добросовісність володільця полягає в його упевненості, що володіння є правомірним, річ надійшла в його господарство, житло законно[97, с.21]”. На думку Ч. Санфіліппо добросовісність набувача означає „…упевненість в тому, що він не порушує будь-чиїх прав[187, с.176]”. Прихильником більш широкого тлумачення добросовісності набувача є також К. Скловський. Він схиляється до розуміння добросовісності „…як впевненості набувача в тому, що річ отримана ним без неправди[188, с.261]”.

З метою розвитку інституту набувальної давності, під добросовісним треба розуміти заволодіння чужим майном з будь-яких підстав не заборонених законом, а не лише на підставі договору. Таке формулювання означатиме, що виявлення безхазяйної нерухомої речі, знахідка, затримання бездоглядної домашньої тварини чи виявлення скарбу, завжди будуть вважатися добросовісним заволодінням. Це дасть змогу розпочати давнісне володіння особі, яка виявила безхазяйну нерухому річ, знайшла загублену річ, затримала бездоглядну домашню тварину чи виявила скарб і не дотримала умов набуття права власності за відповідними підставами.

Разом з тим, Цивільний кодекс України містить виняток із загального правила про добросовісність заволодіння чужим майном. Зокрема, у ч.3 ст. 335 Цивільного кодексу України передбачено можливість набуття права власності за набувальною давністю на безхазяйні рухомі речі. Таким чином, заволодіння рухомим безхазяйним майном вважається добросовісним. Однак воно не завжди відбувається на підставі договору.

Добросовісність заволодіння чужим майном припускається. Згідно з ч.1 ст. 344 Цивільного кодексу добросовісність набувача вимагається лише на момент виникнення володіння. Факт добросовісності в процесі володіння не повинен встановлюватися. Разом з тим, у ст. 119 Земельного кодексу України добросовісність вимагається протягом перебігу усього строку набувальної давності.

Відповідно до ч.3 ст. 344 Цивільного кодексу України, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю.

На думку С.Н. Братуся, „якщо власник речі не витребував її своєчасно в…охоронця і річ „зрослася” з господарством її нового володільця, було б недоцільним відмовляти в поширенні на ці випадки набувальної давності[178, с.20]”. Виникнення права власності за набувальною давністю у набувача, який володів річчю на підставі договору з власником, допускав і Ю.К. Толстой. Він вважав, що у таких випадках „…договірне володіння давно вже переросло в самостійне незалежне володіння[96, с.198]”. Т.Д. Чепіга теж поширює можливість набути право власності за давністю на „…майно, яке залишилось у володінні особи після припинення договірного зобов’язання[189, с.86]”.

Норма частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України не суперечить вимозі про добросовісність заволодіння чужим майном. Недобросовісне заволодіння можливе лише у разі придбання майна в особи, яка не мала права його відчужувати. Власник таке право має. Тому володілець має вважатися добросовісним не з моменту спливу позовної давності щодо вимоги про витребування речі, а з моменту закінчення строку дії договору, тобто виникнення самостійного володіння.

Розширити сферу застосування набувальної давності можна також, передбачивши можливість виникнення давнісного володіння і за умов „недобросовісного заволодіння”. Подібна пропозиція вже висловлювалася в юридичній літературі. Так, на думку Ю.К. Толстого, „добросовісність володільця не є обов’язковим реквізитом набуття права власності за набувальною давністю[96, с.199]”. Для осіб, які заволоділи недобросовісно, Ю.К. Толстой пропонував встановити більш тривалі строки набувальної давності, порівняно з особами, які заволоділи добросовісно.

Наступною умовою набувальної давності, яка вказує на якість володіння, є його відкритість. Відкритим є таке володіння, яке не приховується від оточуючих, щоб не викликати у них сумнівів у добросовісності заволодіння чужим майном. Разом з тим, це не означає, що володілець повинен вживати якихось заходів для того, щоб його володіння стало очевидним для кожного: поширювати інформацію про наявність у нього речі, виставляти її на показ невизначеному колу осіб і т.д. Іншими словами, на фактичного володільця покладається не активний обов’язок: вчиняти певні дії, а пасивний – утриматись від дій, спрямованих на приховування свого володіння. Якщо, наприклад, у житлі фактичного володільця зберігається річ, яку ніхто не бачить через те, що він проживає один, і його ніхто не відвідує, це не означає, що таке володіння не є відкритим. Воно вважається відкритим, оскільки давнісний володілець не приховує його.

Володіння, яке виникло добросовісно і продовжувалось відкрито, може перетворитися у право власності лише тоді, коли воно було тривалим. Умовою, що вказує на тривалість володіння є його безперервність протягом визначеного законом строку. Із змісту ч.3 ст. 344 Цивільного кодексу України, згідно з якою втрата володільцем майна не з своєї волі не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування, випливає, що в законі встановлено одну підставу для переривання строку набувальної давності. Перебіг строку набувальної давності переривається із втратою майна, що було предметом давнісного володіння тривалістю більше ніж на один рік.

Однак ця обставина не може бути єдиною підставою для переривання строку набувальної давності. Перебіг строків набувальної давності повинен перериватися і в тих випадках, коли переривається позовна давність. Набувальна давність не припиняє права власності попереднього власника, вона є лише підставою для його набуття новим власником. Право власності попереднього власника припиняється зі спливом позовної давності. До тих пір, поки не спливе позовна давність, право власності на річ, яка знаходиться у володільця, ще не вважається втраченим для її власника. До спливу позовної давності давнісний володілець не може стати власником цієї речі. Інакше, могли б виникнути ситуації, коли б володілець набув на підставі набувальної давності право власності, яке ще не втратив власник. Строк набувальної давності не може закінчитися раніше ніж спливе позовна давність. Тому переривання позовної давності повинно спричиняти і переривання строків набувальної давності.

Відповідно до ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу чи іншого обов’язку або пред’явленням нею позову до одного із кількох боржників, навіть якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. З цих же підстав має перериватися і строк набувальної давності.

З урахуванням висловлених міркувань про співвідношення між набувальною і позовною давностями слід вирішувати питання і про вплив зупинення позовної давності на перебіг строків набувальної давності. Із зупиненням позовної давності мають зупинятися і строки набувальної давності.

Різними є підстави для переривання та зупинення строків набувальної давності за законодавством інших держав.

Відповідно до параграфу 124 Цивільного кодексу Угорщини строк набувальної давності може бути перервано, якщо:

· „власник представляє володільцю письмову вимогу про видачу речі чи подає відповідну позовну заяву в суд;

· власник розпоряджається річчю (наприклад, продає її, обмінює, передає в заставу і т.д.);

· володілець не зі своєї волі втрачає право володіння і не відновлює його протягом року, або протягом року не звертається до суду з вимогою про повернення йому втраченої речі новим володільцем[90, с.232]”.

Згідно з Цивільним уложенням Німеччини строки набувальної давності перериваються внаслідок втрати права володіння давнісним володільцем та звернення з віндикаційним позовом до нього чи до особи, яка володіє від його імені. Переривання не має місця, якщо володілець втратив право володіння не зі своєї волі і відновив його протягом року чи пред’явив позов про відновлення права володіння протягом цього строку (параграф 940 Цивільного уложення Німеччини). Перебіг строку набувальної давності в цій країні зупиняється із зупиненням перебігу позовної давності.

У Цивільному кодексі Франції обставини, що спричиняють переривання строку набувальної давності, поділяються на три види. „Звичайна”обставина, коли власник або третя особа позбавляють давнісного володільця його права володіння строком більше 1 року. „Цивільна” обставина, коли власник звертається в суд з вимогою до володільця. І „добровільна” обставина, коли володілець визнає право особи, проти якої спливає давність. У французькому Цивільному кодексі передбачено також підстави для зупинення набувальної давності. Давність зупиняє свій перебіг щодо неповнолітніх і недієздатних, а також щодо вимог одного з подружжя до іншого[89, с.1767-1768].

Законодавство деяких держав прямо не передбачає підстав для переривання та зупинення строків набувальної давності. Наприклад, артикул 175 Цивільного кодексу Республіки Польща містить відсилаючу норму: „до перебігу набувальної давності застосовуються правила про перебіг позовної давності[19, с.43]”. Немає відповідних правил і в Цивільних кодексах Російської Федерації та Республіки Білорусь. Положення про переривання строків набувальної давності, зокрема в Росії, існують лише доктринально, хоча і висловлюються пропозиції закріпити їх у законодавстві[190, с.295].

Правові наслідки переривання і зупинення строків набувальної давності неоднакові. Після переривання, перебіг строку набувальної давності починається заново. Час, що минув до переривання, у новий строк не зараховується. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг строків набувальної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до їх зупинення.

Статтею 344 Цивільного кодексу України встановлено різні строки набувальної давності. Право власності на нерухоме майно виникає зі спливом 10 років, а рухомим майном достатньо володіти 5 років. Строки давності такої тривалості за аналогією з позовною давністю можна назвати „загальними”. У ст. 344 передбачено і „спеціальні” строки набувальної давності. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, ця особа набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15 та на рухоме через 5 років з часу спливу позовної давності.

Відмінність між „загальними” та „спеціальними” строками набувальної давності існує не лише щодо нерухомого майна: в першому випадку 10, а в другому – 15 років. Вона стосується і рухомого майна. Ця відмінність, перш за все, полягає в моменті, з якого починають свій перебіг „загальні” та „спеціальні” строки набувальної давності. Крім того, для встановлення давнісного володіння, яке триває протягом „спеціальних” строків набувальної давності, не вимагається такої умови як добросовісність заволодіння.

Хоча в ч.3 ст. 344 прямо не вказано на інші умови набувальної давності, володіння, яке виникло на підставі договору з власником майна після спливу позовної давності теж має бути відкритим і безперервним.

Ще один спеціальний строк набувальної давності передбачено у ст. 119 Земельного кодексу України. Право власності або право користування земельною ділянкою набувається зі спливом 15 років.

Встановлення таких тривалих строків – 15, 10 і 5 років для набуття права власності за набувальною давністю не є виправданим. На думку К.І. Скловського строки набувальної давності щодо рухомих речей вимагають радикального скорочення[188, с.266].

Ці тривалі строки, ймовірно, потрапили до Цивільного кодексу України з праць професора Ю.К. Толстого. Пропонуючи ще у 1955 році 15-річну тривалість строку набувальної давності для набуття права власності на нерухомі і 5-річний строк – на рухомі речі, він виходив із необхідності забезпечення інтересу держави у витребуванні задавненого майна. „У відповідності з цим максимальний строк позовної давності повинен бути встановлений нижче мінімального строку набувальної давності для того, щоб держава з моменту спливу строку позовної давності і до виникнення права власності у фактичного володільця могла пред’явленням позову заявити про свою зацікавленість долею речі[96, с.205]”. Тепер, коли усім власникам гарантується здійснення і захист їх прав на рівних засадах, надання державі пільг для витребування задавненого майна викликає заперечення.

Більш сприйнятною щодо тривалості строків набувальної давності є точка зору Б.Б. Черепахіна. На його думку, „строк набувальної давності доцільно привести у відповідність з максимальним строком позовної давності[99, с.58]”. Свою позицію вчений обгрунтовував наявністю зв’язку між цими інститутами. До тих пір, поки власник не втратив права на звернення з віндикаційним позовом, не можна вважати річ власністю іншої особи. Тому, при визначенні тривалості строку набувальної давності за основу слід брати максимальний строк позовної давності.

Встановлення однакової тривалості строків набувальної і позовної давності дасть можливість звести до мінімуму випадки невизначеності у правовідносинах, яка може виникнути із задавненням майна. Навпаки, „у випадку, коли строк набувальної давності набагато довший від строку позовної давності юридична невизначеність аж ніяк не усувається[180, с.34]”.

Тому доцільно встановити однакові строки позовної і набувальної давності. Оскільки статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки, таким же має бути і загальний строк набувальної давності, незалежно від того, яке майно – рухоме чи нерухоме, набувається за давністю. Зі спливом загальної позовної давності припиняється право власності як на рухоме, так і нерухоме майно. З огляду на це, немає підстав встановлювати більш тривалий строк для набуття за давністю права власності на нерухоме майно, і тим самим залишати невизначеними правовідносини власності щодо нього.

Для набуття права власності володілець не повинен особисто володіти чужим майном протягом усього строку набувальної давності. У ч.2 ст. 344 Цивільного кодексу для особи, яка заявляє про давність, передбачена можливість приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.

В Цивільному кодексі України немає загальних правил про початок перебігу строку набувальної давності. Однак визначені спеціальні правила.

Для осіб, які заволоділи майном на підставі договору з власником, строк набувальної давності починає свій перебіг з часу спливу позовної давності щодо вимоги про повернення цього майна (ч.3 ст. 344 ЦК). Встановлення такого правила не усуває невизначеності у правовідносинах власності, а навпаки, породжує її ще принаймні на період перебігу позовної давності. Для таких ситуацій можна було б визначити правила початку перебігу строків набувальної давності, запропоновані Ю.К. Толстим. Якщо договір був укладений на визначений строк, то перебіг строку набувальної давності має починатися з моменту закінчення строку дії договору. Якщо ж договір укладено без визначення строку, то, я поділяючи точку зору О.С. Яворської, вважаю, що строк набувальної давності може почати свій перебіг з початку перебігу позовної давності[180, с.34].

На підставі ч.1 ст. 344 Цивільного кодексу України можна зробити висновок: за загальним правилом, перебіг строку набувальної давності починається від дня добросовісного заволодіння чужим майном.

У тих випадках, коли майно може бути витребувано у фактичного володільця за вимогою власника чи законного володільця, початок перебігу строку набувальної давності не треба пов’язувати із моментом спливу позовної давності щодо цієї вимоги. Таке правило, зокрема, передбачено в ч.4 ст. 234 ЦК РФ: „перебіг строку набувальної давності щодо речей, які знаходяться в особи, з володіння якої вони можуть бути витребувані…, починається не раніше спливу строку позовної давності щодо відповідних вимог[91, с.131]”. Воно є спірним.

При визначенні співвідношення між моментом спливу позовної давності і початком перебігу строку набувальної давності має бути витримана лише одна умова: строк набувальної давності не може закінчитися раніше спливу позовної давності. Іншого співвідношення між ними не існує. В усякому випадку строк набувальної давності не може розпочати свого перебігу до того моменту, з якого починає спливати позовна давність. Але це не означає, що заволодівши чужим майном з підстав, не заборонених законом до моменту спливу позовної давності, фактичний володілець не може розпочати давнісне володіння. Якщо такий володілець відкрито і безперервно володів чужою річчю упродовж позовної давності, він не мусів би володіти ще протягом усього визначеного законом строку набувальної давності, тобто 5 чи 10 років. Строк відкритого і безперервного володіння чужим майном під час перебігу позовної давності має зараховуватися до загального строку набувальної давності. Якщо з моменту виникнення давнісного володіння минуло більше 5 чи 10 років і позовна давність ще не спливла, бо були поважні причини її пропущення, фактичному володільцеві треба ще чекати не більше часу, необхідного для спливу позовної давності.

В російській юридичній літературі обговорюється питання про момент, який слід вважати початком перебігу строків набувальної давності у зв’язку із запровадженням цього інситуту до законодавства (введення в дію Цивільного кодексу). Це питання є актуальним і в Україні. Приєднуюсь до думки М.Г. Масевича, який вважає, що норми про набувальну давність повинні мати зворотну дію. „Добросовісне, відкрите і безперервне володіння…чужим майном протягом строків, встановлених законом, незалежно від часу його виникнення дає право володільцю набути право власності на це майно[66, с.11-12]”. Відлік строків набувальної давності треба пов’язувати не з моментом запровадження цього інституту у законодавство, тобто введення в дію Цивільного кодексу України, а з моментом добросовісного заволодіння майном володільцем.

На цих же позиціях базується п.8 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України. Однак тут встановлено 3-річну межу для зворотної дії інституту набувальної давності. Правила ст. 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.