Залозистий епітелій. Залози. Секреція

Залозистий епітелій, на відміну від поверхневого, не завжди контактує із зовнішнім середовищем. Однак йому притаманні всі властивості, характері для епітеліальної тканини. Клітини залозистого епітелію називають гландулоцитами. Вони мають різноманітну форму і особливості будови, що зумовлені особливостями їх секреторної функції. Це великі клітини з добре розвиненим ядром і синтезуючими органелами (ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі). У їхній цитоплазмі є секреторні включення у вигляді пухирців і зерен. З гландулоцитів побудовані залози, що виконують в організмі секреторну та інкреторну функції. Продукти їхньої діяльності мають велике значення для процесів травлення, росту й розвитку організму та взаємодії його з навколишнім середовищем. Частина залоз є самостійними, морфологічно оформленими органами (печінка, застінні слинні залози, молочна, щитоподібна залози та ін.), а частина входить до складу окремих органів і мають їхню назву (шлункові, стравохідні, маткові тощо).

Залози поділяють на три групи — екзокринні, ендокринні та мішані. Екзо-

і ендокринні залози можуть бути багатоклітинними й одноклітинними, а мішані — лише багатоклітинними.

Екзокринні залози (зов­нішньої секреції) продукують і виділяють секрет, який через вивідні протоки потрапляє на поверхню тіла (сальні, потові, молочні) або в порожнини органів (шлункові, печінка та ін.). Вони складаються з кінцевих (секреторних) відділів та вивідних проток (рис. 24). Кінцеві відділи утворені гландулоцитами, які лежать на базальній мембрані. Вивідні протоки вистелені епітелієм, який, як і епiтелiй залоз, залежно від походження може бути простим чи багатошаровим.

За кількістю вивідних проток екзокринні залози поділяють на прості — мають одну вивідну нерозгалужену протоку і складні — вивідна протока розгалужена. Прості залози залежно від галуження кінцевих відділів можуть бути розгалуженими та нерозгалуженими. Розгалужені залози мають розгалужені кінцеві відділи, а нерозгалужені — нерозгалужений. Складні

 

залози бувають лише розгалуженими.

Кінцеві відділи екзокринних залоз мають різну форму, залежно від чого залози поділяють на альвеолярні — кінцеві відділи мають форму мішечка (альвеоли), трубчасті — форму трубочки і альвеолярно-трубчасті — форму альвеол і трубочок.

За способом виділення секрету гландулоцитами екзокринні залози поділяють на мерокринові — секрет виділяється шляхом екзоцитозу без руйнування клітини, апокринові — апікальний полюс гландулоцитів відділяється разом із секретом, голокринові — клітина з накопиченим секретом руйнується і входить до складу секрету (рис. 25).

Залежно від хімічного складу секрету екзокринні залози поділяють на білкові, слизові, білково-слизові, потові, сальні та iн.

Секреція. Процес утворення секрету називають секреторним циклом. Він складається з п’яти фаз.

У першу фазу гландулоцити залози накопичують органічні та неорганічні речовини, які необхідні для синтезу секрету. Ці речовини надходять до них через базальний полюс. У другу фазу відбувається синтез секрету з накопичених речовин. Білковий секрет синтезується в гранулярній ендоплазматичній сітці, а небілковий — в агранулярній. Третя фаза — фаза конденсації й оформлення секрету у вигляді гранул і пухирців та накопичення його в апікальному полюсі гландулоцитів. Конденсація і оформлення секрету відбувається в елементах комплексу Гольджі. В четвертій фазі відбувається виділення секрету із гландулоцитів. П’ята фаза — фаза відновлення гландулоцитiв.

Ендокринні залози виробляють біологічно активні речовини — гормони, які надходять безпосередньо в кров. У зв’язку з цим ці залози не мають вивідних проток. Ендокринні залози (див. розд. “Ендокринна система”) утворюють ендокринну систему, яка разом з нервовою системою виконують в організмі регуляторну функцію.

Мішані залози мають у своєму складі екзо- та ендокринну частини. До них належать підшлункова залоза й статеві залози, які вивчають у розділі “Нутрощі”.

 

Лекція 11. Сполучна тканина. Тканини внутрішнього середовища.

 

Загальна характеристика сполучної тканини та її морфо-функціональна класифікація. Мезенхіма. Тканини внутрішнього середовища. Кров. Клітини крові, їх макро- і ультрамікроструктура та функції. Гемоцитопоез. Лімфа.

Сполучна тканина

Сполучна тканина — одна з найпоширеніших тканин тваринного організму. Вона виконує опорну, трофічну, захисну функції, у зв’язку з чим її часто називають опорно-трофічною тканиною. Сполучну тканину поділяють на сполучну тканину внутрішнього середовища, власне сполучну тканину і скелетну тканину. Для кожного різновиду сполучної тканини характерний певний клітинний склад. Їхня міжклітинна речовина має неоднакові будову, хімічний склад і фізичні властивості. Незважаючи на такі відмінності, ці тканини об’єднані у єдиний тканинний тип. Підставою для цього є спільність їхнього походження, будови та функції.

Усі різновиди сполучної тканини розвиваються з мезенхіми. Мезенхіма — це первинна сполучна тканина, що існує лише на ранніх стадіях ембріонального розвитку. Вона розвивається з мезодерми і складається з клітин та міжклітинної речовини. Клітини мезенхіми мають зірчасту або веретеноподібну форму і контактують між собою відростками, через що тканина має вигляд сітки. У петлях сітки знаходиться міжклітинна речовина. Вона утворена лише основною (аморфною) речовиною желеподібної консистенції, щільність якої змінюється зі змінами обміну речовин. Клітини мезенхіми активно діляться шляхом мітозу і диференціюються в клітини різновидів сполучної тканини.

Спільність будови різновидів сполучної тканини полягає в тому, що до їх складу крім клітин входить міжклітинна речовина, яка в кількісному відношенні переважає над клітинами.

Різновиди сполучної тканини виконують численні функції, які об’єднують у три групи — опорну, трофічну та захисну.

Сполучна тканина внутрішнього середовища.
Кров і лімфа

До сполучної тканини внутрішнього середовища відносять кров і лімфу. Разом з тканинною рідиною вони утворюють внутрішнє середовище організму.

Кров — це рідка сполучна тканина червоного кольору, яка знаходиться в кровоносних судинах. Вона становить 7 – 10 % маси тіла тварини і виконує численні функції, основними з яких є транспортна, трофічна, дихальна, захисна та регуляторна.

Транспортна, трофічна й дихальна функції крові полягають у перенесенні поживних речовин і кисню до тканин органів та відведення від них продуктів обміну. Кров’ю також розносяться по організму біологічно активні речовини — гормони, які регулюють ріст і розвиток окремих органів, їх систем та апаратів (регуляторна функція). Частина клітин крові (лейкоцити) забезпечують її захисну функцію. Вони фагоцитують сторонні речовини, що потрапили в організм, і беруть участь у формуванні імунітету.

Кров складається з клітин і плазми. До клітин крові належать еритроцити, лейкоцити й тромбоцити. Останні у ссавців називають кров’яними пластинками. Кількісний клітинний склад крові свійських тварин і птиці неоднаковий (табл. 1). Співвідношення кількості клітин крові називають формулою крові (гемограма), а співвідношення різновидів лейкоцитів — лейкоцитарною формулою.

Еритроцити — найчисленніші, високодиференційовані, нерухомі клітини крові, які у ссавців мають форму двовгнутого диска і в процесі свого розвитку втрачають ядро. У інших хребетних тварин (птахи, риби, плазуни, амфібії) еритроцити мають овальну форму і функціонально неактивне ядро. Еритроцити мають жовто-зелений, а їх скупчення — червоний колір. Діаметр їх у ссавців становить 3 – 8 мкм. Плазмолема зрілих еритроцитів дуже пластична, що дає змогу цим клітинам змінювати свою форму і витягуватись під час проходження капілярами. В цитоплазмі еритроцитів немає органел, вона заповнена гемоглобіном, який складається з ліпопротеїду глобіну і залізовмісного пігменту гема. Наявність гемоглобіну в еритроцитах зумовлює їх основну функцію — перенесення кисню. Гемоглобін здатний легко приєднувати кисень, утворюючи в легенях нестійку сполуку — оксигемоглобін. У капілярах органів кисень легко відщеплюється від гемоглобіну і переходить у прилеглі тканини. Гемоглобін також легко приєднує до себе чадний газ (СО), утворюючи сполуку карбоксигемоглобін. У вигляді цієї сполуки гемоглобін не може приєднувати кисень, внаслідок чого тварини, які перебувають в атмосфері зі значним вмістом чадного газу, гинуть від задухи.

Таблиця 1. Клітинний склад крові свійських тварин і птиці
(за В.М.Нікітіним)

Тварина	Кількість ери­троцитів в 1 мм^3, млн	Діаметр еритроцитів, мкм	Кількість лейкоцитів в 1 мм^3, тис.	Лейкоцитарна формула	Кількість тромбоцитів в 1 мм^3, тис.
Нейтрофіли	Еозино філи	Базові ли	Лімфо цити	Моно- цити
Велика рогата худоба	5–7	4–8	5–10	30–36	6–10	0,1–0,5	51–59	4,5–5
Кінь	7–9,5	4,9–5,8	9–11	50–60	3–6	0,5	18–35	2,5–3	300–350
Свиня	6–6,5	6–8	15–20	36–72	3–8	0,8–1,5	24–57	2,3–5,3	240–350
Вівця	8–13	4,3	8–10	30–32	3–9	0,2–0,5	57–78	2–3	66–370
Коза	13–17	3–7			5–6	0,03–0,5	55–57	2,2–4,5	500–600
Кріль	5–6	–			1,5			2,5
Олень	7,7	–	10,7		6,8	–		6,6	–
Верб- люд		8–4	10,1			0,3		1,7	–
Курка	3–4	13,7	23–35						23–130
Гуска	2,9	–				2,5
Качка	3,2–4,5	–			8,3	3,6		1,5–5,5

 

Еритроцити переносять також вуглекислоту, амінокислоти, антитіла, окремі токсини та лікарські речовини, що адсорбуються їх оболонкою.

Еритроцити не мають ядра, внаслідок чого вони не можуть довго підтримувати свою життєдіяльність і гинуть. Так, середній термін життєдіяльності еритроцитів у людини становить 120 діб, у великої рогатої худоби — 120 – 140, у вівці — 127, у свині — 72, у кроля — 30, у курки — 28 діб. Вони утилізуються макрофагами селезінки й червоного кісткового мозку.

В ембріональний період еритроцити утворюються в стінці жовткового мішка, печінці та селезінці. В інші періоди внутрішньоутробного розвитку та впродовж усього життя тварин вони утворюються в червоному кістковому мозку. Родоначальником еритроцитів є стовбурові клітини крові, які диференціюються в еритробласти, що мають ядра, органели і здатні до поділу. В процесі подальшої диференціації еритробласти втрачають ядро, в їхній цитоплазмі накопичується гемоглобін, що призводить до редукування органел. У молодих формах еритроцитів — ретикулоцитах залишки окремих органел (ендоплазматична сітка, мітохондрії) формують сітчасті структури, які зникають у зрілих клітинах.

Лейкоцити, на відміну від еритроцитів, — ядерні, безбарвні, здатні до активного руху клітини. В їхній цитоплазмі є всі органели загального призначення. Кількість лейкоцитів у крові значно менша, ніж еритроцитів, неоднакова їх кількість і у різних видів свійських тварин та птахів (див. табл. 3.1). У крові птахів лейкоцитів більше, ніж у крові ссавців. Під час багатьох хвороб тварин кількість лейкоцитів різко зростає. Це явище називають лейкоцитозом. Форма лейкоцитів нестала. У крові вони мають округлу, поза її межами — неправильну форму. В судинах лейкоцити перебувають недовго. Утворюючи псевдоподії, вони проникають між ендотеліоцитами та через базальну мембрану гемокапілярів і виходять у прилеглі до капілярів тканини, де виконують свою основну функцію — захисну.

Залежно від наявності в цитоплазмі лейкоцитів специфічної зернистості їх поділяють на гранулоцити і агранулоцити.

Гранулоцити мають сегментоване ядро і не здатні до поділу. Залежно від забарвлення зернистості барвниками їх поділяють на нейтрофільні, еозинофільні та базофільні.

Нейтрофільні гранулоцити (нейтрофіли) становлять 25 – 70 % загальної кількості лейкоцитів. У мазках крові їх діаметр становить 8 – 15 мкм. Ядро зрілих нейтрофілів складається із 3 – 4 сегментів, у овець з 8 – 10 сегментів. У незрілих нейтрофілах ядро має бобоподібну та S-подібну форму. З органел загального призначення в цитоплазмі найтрофілів багато лізосом. Зернистість нейтрофілів дрібна і забарвлюється нейтральними барвниками в рожево-фіолетовий колір. У зернистості є гідролітичні й окисні ферменти та антибактеріальні речовини. Нейтрофіли — дуже рухливі клітини з високою фагоцитарною активністю. З кровоносного русла вони переміщуються в тканини до осередку запалення, де активно фагоцитують мікроорганізми, продукти запалення і перетравлюють їх за допомогою ферментів зернистості та лізосом. При цьому вони гинуть і разом із залишками зруйнованих тканин утворюють масу, яку називають гноєм. Для поповнення кількості нейтрофілів у червоному кістковому мозку відбувається їх інтенсивне утворення. В результаті цього у крові хворих тварин виявляється значна кількість незрілих (молодих) форм нейтрофілів, що є діагностичним показником для спеціалістів ветеринарної медицини.

Еозинофільні гранулоцити (еозинофіли) становлять 1 – 10 % загальної кількості лейкоцитів. Їх діаметр (12 – 18 мкм) більший від діаметра нейтрофілів. Ядро зрілих еозинофілів складається із 2 – 3, а у овець — з 3 – 5 сегментів. Зернистість цитоплазми забарвлюється кислотними барвниками в оранжевий колір. Еозинофіли — рухливі клітини і здатні до фагоцитозу. Однак їхня фагоцитарна активність значно нижча, ніж нейтрофілів. Вони беруть участь переважно у захисних реакціях. В їх зернистості крім гідролітичних ферментів є фермент гістаміназа, який інактивує гістамін, що сприяє обмеженню запального процесу. Збільшення кількості еозинофілів спостерігається при паразитарних хворобах, що свідчить про їх участь у формуванні протипаразитарного імунітету.

Базофільні гранулоцити (базофіли) — найменш численна група гранулоцитів (0,3 – 0,6 % загальної кількості лейкоцитів). Їхній діаметр у мазку крові становить 10 – 12 мкм, у коня він може досягати 21 мкм. Ядро зрілих базофілів малосегментоване, зернистість цитоплазми забарвлюється основними барвниками в червоно-бузковий колір. Фагоцитарна активність базофілів дуже низька. В їхній зернистості містяться біологічно актив­ні речовини: гепарин, гістамін, серотонін. Завдяки їх наявності базофіли беруть участь у розвитку імунних реакцій алергічного типу.

Тривалість життєдіяльності гранулоцитів дуже коротка. Вона становить від кількох діб до кількох тижнів. Нові гранулоцити утворюються в червоному кістковому мозку шляхом диференціації стовбурових клітин крові.

Агранулоцити (незернисті лейкоцити) поділяють на лімфоцити і моноцити.

Лімфоцити в кількісному відношенні — один з найчисленніших різновидів лейкоцитів (див. табл. 3.1). Вони мають округлу форму і велике ядро такої самої форми, що займає більшу частину клітини. Залежно від діаметра лімфоцити поділяють на малі (4 – 7 мкм), середні (7 – 10 мкм) і великі (понад 11 мкм). У крові містят­ься лише малі й середні лімфоцити. Великі лімфоцити трапляються в органах кровотворення та лімфі грудної протоки.

Залежно від органів, у яких відбувається розвиток лімфоцитів, та їх функцій лімфоцити поділяють на Т- і В-лімфоцити. Т‑Лімфоцити утворюються зі стовбурових клітин крові в тимусі (лат. Thymus — T), а В-лімфоцити птахів — у клоакальній (фабрицієвій) сумці (лат. Bursa — B). Органи, в яких відбувається розвиток В-лімфоцитів у ссавців, до цього часу точно не встановлено. Одна група авторів вважають, що цей процес відбувається в червоному кістковому мозку, друга — в лімфоїдних утворах органів травлення (мигдалики, пейєрові бляшки). Утворені Т- і В-лімфоцити функціонально не активні, однак зберігають здатність до поділу. З течією крові вони заносяться в периферичні органи кровотворення та імунного захисту (селезінка, лімфовузли та ін.), де під впливом антигенної стимуляції диференціюються в ефекторні клітини. Ефекторними клітинами Т-лімфо­ци­тів є кілери, хелпери та супресори, а В-лімфоцитів — плазматичні клітини (плазмоцити). Ефекторні клітини Т-лімфоцитів забезпечують клітинний (місцевий) імунітет організму і регулюють гуморальний (загальний) імунітет. Плазматичні клітини продукують антитіла, які зумовлюють гуморальний імунітет. Ефекторними клітинами Т– i В-лiмфоцитiв є також клітини пам’яті.

Переважна більшість лімфоцитів — короткоіснуючі клітини (доби, місяці), лише лімфоцити — клітини пам’яті можуть зберігати життєдіяльність роками і навіть упродовж усього життя тварини.

Моноцити — найбільші клітини крові. У мазку крові вони мають діаметр 15 – 20 мкм. Їх кількість становить 2 – 5 % загальної кількості лейкоцитів. Вони мають великі бобо- й підковоподібні ядра. Моноцити утворюються в червоному кістковому мозку. Моноцити, що циркулюють у кровоносному руслі, — слабко диференційовані і функціонально малоактивні. Через кілька діб після утворення вони залишають кровоносне русло і диференціюються в тканинні та органні макрофаги. В процесі диференціації в них збільшується кількість лізосом та елементів гранулярної ендоплазматичної сітки. Макрофаги фагоцитують мікроорганізми та продукти їхньої діяльності, клітинний детрит, часточки пилу й барвники, що потрапляють в організм. Отже, вони виконують в організмі захисну функцію.

Тромбоцити ссавців називають кров’яними пластинками, які є без’ядерними частинами гігантських клітин червоного кісткового мозку — мегакаріоцитів. Вони мають неправильну форму й відростки і беруть участь у процесі згортання крові. Кров’яні пластинки містять фермент тромбопластин, який перетворює розчинний білок крові фібриноген на нерозчинний фібрин, що призводить до утворення тромбу, який закриває ушкоджену кровоносну судину. У птахів тромбоцити — овальні ядерні клітини.

Плазма крові — це рідка міжклітинна речовина. Її об’єм становить 55 – 60% загального об’єму крові. Вона має блідо-жовтий колір і складається з 90 – 93% води та 7 – 10% сухого залишку. До складу останнього входять білки (7%), мінеральні речовини (0,9%), вуглеводи, ліпіди та інші речовини. Серед біл­ків найпоширеніші альбуміни, глобуліни та фібриноген. Якщо з плазми крові видалити фібриноген, її називають сироваткою крові і використовують для виготовлення багатьох лікарських речовин.

Лімфа, як і кров, є рідкою тканиною, що міститься в лімфатичних судинах. Вона складається з плазми й клітин. Плазма лімфи утворюється з тканинної рідини, яка проникає в лімфатичні капіляри. За складом вона подібна до плазми крові, однак містить менше білка. Склад плазми лімфи, що відтікає від різних органів, неоднаковий. Так, у плазмі лімфи, яка відтікає від кишок, міститься багато ліпідів. Основними клітинами лімфи є лімфоцити. Вони становлять 80 – 90 % загальної кількості клітин лімфи. На лімфоцити збагачується лімфа, яка тече лімфатичними судинами лімфоїдних органів і утворів, а також під час проходження через лімфовузли. У лімфі є й інші клітини, які є в крові, однак їх кількість дуже мала.

Гемоцитопоез(кровотворення) – це процес утворення клітин крові. Кровотворення ділять на ембріональне і постембріональне. Ембріональне кровотворення характеризується зміною місць локалізації. Вперше стовбурові клітини крові утворюються в стінці жовткового мішка. В нього із них утворюються еритроцити і гранулоцити (нейтрофіли і базофіли). Частка стовбурових клітин крові із стінки жовткового мішка розноситься кров’ю до інших органів зародка, в яких починається кровотворення. Такими органами є печінка, селезінка, тимус і червоний кістковий мозок.

Постембріональне кровотворення відбувається я в червоному кістковому мозку (мієлоцитопоез), тимусі та клокальній сумці птахів (лімфоцитопоез). У червоному кістковому мозку утворюються еритроцити (еритроцитопоез), гранулоцити (грнулоцитопоез), моноцити (моноцитопоез) і тромбоцити (мегакаріоцитопоез). Частина дослідників вважає, що в червоному кістковому мозку можуть утворюватися В-лімфоцити.

У тимусі утворюються Т-лімфоцити, а в клоакальній сумці В-лімфоцити.

Процес кровотворення відбувається в шість стадій. У зв’язку з цим розрізняють шість класів клітин.

Клітини першого класу – це стовбурові клітини крові. Вони є поліпотентними клітинами – попередниками всіх клітин крові. Клітини другого класу частково детерміновані. Частина із них дає початок мієлоцитопоезу, а частина – лімфоцитопоезу. Клітини крові третього класу – уніпотентні. Вони дають початок певному виду клітин крові. Клітини четвертого класу – це баластні форми певного виду клітин крові. Вони розмножуються шляхом мітозу. П’ятий клас клітин представлений дозріваючими клітинами. Вони втрачають здатність до розмноження і зазнають змін в зв’язку з перетворенням і зрілі клітини. Клітини шостого класу – це зрілі клітини, які надходять у кров.

 

Лекція 12. Власне сполучна тканина.

 

Пухка і щільна волокнисті сполучні тканини. Мікро- і ультрамікроструктура їх клітин і міжклітинної речовини. Сполучна тканина з спеціальними властивостями. Будова і функції ретикулярної, жирової, слизової і пігментної тканини. Ендотелій. Система мононуклеарних фагоцитів.

Власне сполучна тканина

Власне сполучну тканину поділяють на волокнисту і сполучну тканину зі спеціальними властивостями.

Волокниста сполучна тканина, як й інші різновиди сполучної тканини, складається з клітин та міжклітинної речовини, об’єм якої значно перевищує об’єм клітин. Міжклітинна речовина утворена основною речовиною та волокнами. Залежно від співвідношення основної речовини й волокон волокнисту сполучну тканину поділяють на пухку і щільну.

Пухка сполучна тканина — одна з найпоширеніших тканин організму (рис. 26). Вона супроводжує кровоносні й лімфатичні судини, нерви, формує сполучнотканинну строму багатьох органів. Основна речовина в міжклітинній речовині цієї тканини займає значно більший об’єм, ніж волокна. Пухка сполучна тканина виконує три основні функції — трофічну, опорну та захисну.

 

До клітин пухкої сполучної тканини належать фібробласти, гістіоцити, адвентиційні клітини, плазмоцити, тканинні базофіли, адипоцити, пігментні клітини, а також лейкоцити, що мігрують з крові.

Фібробласти — найчисленніші клітини цієї тканини. Вони синтезують і виділяють складові частини міжклітинної речовини (фібрилярні білки та глікозаміноглікани). В ембріогенезі фібробласти розвиваються з мезенхіми, пізніше — з адвентиційних клітин та лімфоцитоподібних стов­бурових клітин. Зрілі фібробласти — це вели­кі (30 – 40 мкм), плоскі клітини з відростками. Периферична частина їхньої цитоплазми слаб­ко забарвлюється барвниками і не має чітких меж. У цитоплазмі є всі органели загального призначення, особливо добре розвинені ендоплазматична сітка і комплекс Гольджі. Кінцевою формою розвитку фібробластів є фіброцити. Це веретеноподібні, не здатні до поділу клітини, з різко зниженою синтетичною активністю, які оточені волокнами міжклітинної речовини.

Гістіоцити — макрофаги пухкої сполучної тканини, що диференціюються з моноцитів крові. У неактивному стані вони мають веретеноподібну чи овальну форму. З органел у їхній цитоплазмі є багато лізосом. У разі проникнення в сполучну тканину сторонніх речовин (мікроорганізми, продукти запалення та ін.), гістіоцити активізуються. При цьому змінюється їхня форма. Вони утворюють псевдоподії і стають здатними до амебоїдних рухів і фагоцитозу. В їхній цитоплазмі з’являються фагосоми — пухирці з фагоцитованими речовинами, які з’єднані з лізосомами. Таким чином гістіоцити забезпечують захисну функцію пухкої сполучної тканини.

Адвентиційні клітини (перицити) розміщені біля кровоносних судин. Це видовжені клітини з відростками та овальним ядром. Вони здат­ні до поділу і диференціації в інші клітини (фібробласти, тканинні базофіли, адипоцити).

Плазмоцити є ефекторними клітинами В-лімфоцитів. Вони мають невеликі розміри, округлу або багатокутну форму. В їхньому ядрі міститься переважно концентрований хроматин, грудочки якого утворюють характерний малюнок — колеса зі спицями або цифри на циферблаті годинника. В цитоплазмі плазмоцитів добре розвинена гранулярна ендоплазматична сітка, що розміщена концентрично і займає більшу частину клітини, та комплекс Гольджі. Плазмоцити продукують iмуноглобулiни, якi через лімфу потрапляють у кров і забезпечують гуморальний імунітет.

Тканинні базофіли — великі клітини, в цитоплазмі яких є багато гранул, що забарвлюються основними барвниками. У гранулах містяться такі речовини, як гепарин і гістамін, що зумовлюють функції тканинних базофілів. Гепарин має протизапальну дію, а гістамін бере участь у розвитку імунних реакцій на зразок алергії.

Адипоцити — це клітини, здатні накопичувати в своїй цитоплазмі резервний жир. Вони мають кулясту форму, і їхні розміри залежать від кількості накопиченого жиру. Незрілі адипоцити містять округле, центрально розміщене ядро, всі органели загального призначення, особливо добре розвинену агранулярну ендоплазматичну сітку та включення жиру у вигляді маленьких крапель. Зрілі адипоцити містять одну велику краплю жиру, яка розтягує клітини, зміщуючи при цьому ядро й цитоплазму до плазмолеми.

Пігментні клітини в сполучній тканині ссавців трапляються рідко. Вони згруповані переважно в судинній оболонці очного яблука та окремих ділянках шкіри (вим’я, мошонка), де утворюють пігментну тканину. Пігментні клітини мають зірчасту або веретеноподібну форму і зерна пігменту в цитоплазмі. Одні з цих клітин здатні синтезувати й накопичувати пігмент, інші — лише накопичувати його.

Міжклітинна речовина пухкої сполучної тканини складається з основної речовини і волокон. Основна речовина має желеподібну консистенцію, несталі в’язкість та хімічний склад. Вона містить неорганічні та органічні речовини, які утворюють складні комплекси. Через основну речовину здійснюється транспорт поживних речовин і продуктів обміну, а також переміщення клітин, здатних до руху. Волокна міжклітинної речовини поділяють на колагенові, еластичні та ретикулярні.

Колагенові волокна мають вигляд хвилястих, спірально покручених або плоских тяжів завтовшки 1 – 10 мкм, які утворюють пучки. Вони не галузяться і не анастомозують між собою. Волокна побудовані з фібрил, що мають видиму під електронним мікроскопом поперечну смугастість і, в свою чергу, утворені мікрофібрилами. Останні побудовані з білка колагену. Колагенові волокна дуже міцні й зумовлюють міцність структур, які вони утворюють. Вони здатні притягувати воду, а при виварюванні утворюють тваринний клей.

Еластичні волокна тонкі (1 – 3 мкм), галузяться і анастомозують між собою. Вони розміщені поодинці, не мають поперечної смугастості й побудовані з білка еластину. Еластичні волокна мають значно меншу міцність, ніж колагенові, однак їм властива висока еластичність — здатність відновлювати свою форму і розміри після розтягування. Вони стійкі до кип’ятіння та дії лугів і кислот.

Ретикулярні волокна за своєю будовою та хімічним складом подібні до колагенових, однак відрізняються від них тим, що не мають поперечної смугастості, не утворюють пучків, анастомозують між собою і галузяться. Ретикулярні волокна утворюють строму більшості органів кровотворення, вони знаходяться в базальних мембранах, навколо кровоносних судин, м’язових і нер­вових волокон. У пухкій сполучній тканині вони трапляються лише в ділянках, де є ретикулярні клітини.

Щільна сполучна тканина характеризується тим, що в її міжклітинній речовині міститься дуже мало основної речовини і вона утворена переважно колагеновими або еластичними волокнами, які щільно прилягають один до одного (рис. 27). Завдяки цьому тканина зумовлює міцність та еластичність сформованих нею структур. Щільна сполучна тканина має мало клітин, які представлені переважно фіброцитами — кінцевими формами фіб­ро­бластів. Фіброцити розміщені між волокнами, не здатні до поділу і характеризуються низькою синтетичною активністю. Між пучками волокон щільної сполучної тканини є прошарки пухкої сполучної тканини, яка супроводжує кровоносні судини і нерви. За рахунок клітинних елементів останньої відбувається ріст і регенерація щільної сполучної тканини. Залежно від орієнтації волокнистих структур щільну сполучну тканину поділяють на оформлену і неоформлену.

Щільна неоформлена сполучна тканина утворює сітчастий шар шкіри, знаходиться в окісті, охрясті та інших місцях. Пучки колагенових волокон цієї тканини мають різні напрямки й утворюють тривимірні сітчасті системи. Крім колагенових ця тканина містить еластичні волокна.

Щільна оформлена сполучна тканина залежно від природи волокон поділяється на колагенову і еластичну.

Щільна оформлена колагенова сполучна тканина утворена пучками паралельно розташованих колагенових волокон, які розмежовані рядами фіброцитів. Окремi колагеновi волокна, обмежені фіброцитами, називають пучками І порядку. Пучки І порядку об’єднуються прошарками пухкої сполучної тканини в пучки ІІ порядку. Останні утворюють пучки ІІІ і навіть ІV порядку. З щільної оформленої колагенової сполучної тканини побудовані сухожилки, фіброзні мембрани, більшість зв’язок та інші утвори.

Щільна оформлена еластична сполучна тканина утворена щільно розміщеними еластичними волокнами і незначною кількістю колагенових волокон. Еластичні волокна не утворюють пучків і анастомозують між собою. Вони розділені фіброцитами й тонкими прошарками пухкої сполучної тканини. З цієї тканини побудовані каркова зв’язка, голосові зв’язки, вона міститься також у стінках артерій еластичного типу.