Перекладацькі та адаптивні стратегії, що зостосовуються під час перекладу культурно-специфічних одиниць

«Сучасні дослідження у сфері лінгвокультурології переконливо довели, що будь-який текст та будь-яке висловлювання є культурно обумовленими» [54, c. 79]. У свою чергу «різні рівні мови та одиниці, що до них належать, володіють різним ступенем культурної «наповненості» і культурної обумовленості» [4, с. 13]. Проблематика відтворення культурно-обумовлених елементів при перекладі загалом розглядалася у працях О. Каде, К. Райс, М. Снел-Горнбі, Г. Вітте, Г. Фермеєра та ін.

Що ж називається культурно-обумовленим елементом та входить до цієї категорії?

Однією з груп культурно-обумовлених одиниць вважаються реалії. Е. Маркштейн визначає реалію «як елемент(и) побуту, історії, культури, політики тощо певного народу, певної країни, місцевості, які не мають відповідника в інших народах, країнах, місцевостях» [67, с. 288]. В українському перекладознавстві вагомий внесок у дослідження перекладу реалій зробила Р. Зорівчак. Під реалією як перекладознавчим терміном дослідниця розуміє «моно- і полілексемну одиницю, основне лексичне значення якої вміщає (в плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за нею комплекс етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови-сприймача» [19, с. 58]. О. Чередниченко уточнює дане визначення, називаючи реалією «носія етнокультурної інформації, не властивої для об’єктивної дійсності мови-сприймача в даний історичний момент» [56, с. 189].

Окрім реалій, до культурно-обумовлених елементів науковці зараховують акценти та діалекти, сленг, специфічні для певної культури міміку, жести та мову тіла, а також ідіоматичні словосполучення та гру слів як мовноспецифічні особливості певного культурного кола.

Тому перекладач оцінює ступінь значущості кожного окремого культурного аспекту з точки зору його функції в тексті та конкретній комунікативній ситуації, вплив його «асоціативного шлейфу» на комунікативний ефект, а отже те, як і якою мірою необхідно або бажано відтворювати його в ТП [37, c. 14]. Перекладач повинен не тільки впізнавати та розуміти культурно-обумовлені одиниці як такі, а й знаходити шляхи заміни, доповнення, розширення відповідних фонових знань, які активізуються у читачів оригіналу, однак відсутні у читачів ТП.

Ф. Карамітроглу називає п’ять способів перекладу культурно-обумовлених одиниць: культурний трансфер, транспозиція, транспозиція з поясненням, нейтралізація (просте пояснення) та опускання [64]. Зі свого боку Р. Зорівчак виділяє дев’ять способів відтворення реалій: комбінована реномінація, дескриптивна перифраза, транскрипція (транслітерація), ситуативний відповідник, калькування, гіперонімічне перейменування (генералізація), транспозиція на конотативному рівні, метод уподібнення (синонімічна заміна) і контекстуальне розтлумачення реалій [19, с. 92-150].

Якщо не зупинятися лише на перекладі з точки зору лінгвістики, а й прагнути охопити культурний трансфер у загальному розумінні, необхідно виокремити особливі стратегії, які використовуються перекладачами для відтворення культурно-обумовлених одиниць. Учені, які повністю спираються на праці Л. Венуті та його розподіл перекладацьких стратегій на стратегії доместикації (domestication) та форенізації (foreignization) [73, c. 243], використовують різні терміни на позначення окреслених понять: переклад-очуження/переклад-одомашнення [41, c. 99]; натуралізація/«іноземність» [46, c. 37], target-oriented/source-oriented [7, c. 3], exoticism/assimilation тощо. Ми виокремлюємо три стратегії перекладу: «одомашнення», «очуження» та «нейтралізація».

1) Переклад-одомашнення (domestication, naturalisation) замінює елементи вихідного тексту, які є специфічними елементами культури оригіналу, елементами ЦК: «переклад асимілює ТО до контексту культури адресата» [73, c. 243]; мова при цьому спрощується та стає близькою до культури реципієнта: назви речей та звичаїв, які є чужими, замінюються на місцеві еквіваленти. «Натуралізація, стираючи культурні грані, продукує дози іноземного, які легше вбираються, та з комерційної точки зору, краще споживаються» [61, с. 58]; при цьому створюється світ, який значно відрізняється від того, який зображено в оригіналі).

2) Переклад-очуження (foreignisation) орієнтований на культуру оригіналу, намагається передати специфічні культурні елементи ТО як такі; завдяки такому перекладу читачі отримують уявлення про іншу культуру. Форенізація надає перевагу ВК та викликає відчуття несхожості, наголошуючи на іноземній природі тексту. Як зазначає В. Демецька, якщо перекладач ладен пожертвувати інтересами своєї аудиторії, наприклад, з тим, щоб ознайомити її з чужою культурою або з тим, щоб поміняти настанови своєї аудиторії, він удається до репродукції з метою зламати свої стереотипи [15, с. 59]. При цьому слід розрізняти характер очуження: за допомогою даної стратегії відтворюються як невідомі, так і відомі у ЦК маркери культури оригіналу.

Отже, у сучасному розумінні стратегії «одомашнення» й «очуження» виступають двома протилежними векторами втілення єдиної мегастратегії лінгвокультурної адаптації. Своє розуміння феномену адаптації ми ґрунтуємо на підході,запровадженому у дослідженні В. Демецької, на думку якої «адекватний переклад можливий лише завдяки компліментарному характеру перекладацьких та адаптивних стратегій» [15, с. 17]. Дослідниця слушно зауважує, що структурно-смислова і функціональна тотожність між вихідним та перекладеним текстами значною мірою залежить від «корекції як відповіді на виклик міжкультурної асиметрії» [там само: с. 18], формою втілення якої і є адаптація.

Порівнявши стратегії «одомашнення» та «очуження», можемо говорити про те, що обидві стратегії є засобом міжкультурного збагачення через переклад, проте одомашнення зменшує суб’єктивне відчуття «чужості», полегшує сприйняття, а очуження може призвести до неповного розуміння референтної ситуації, відтвореної у ТП. Встановлено, що стратегія очуження зберігає відчутний творчий потенціал, відкриваючи перед перекладачем широкі можливості для прояву своєї власної креативності, специфіка якої полягає в тому, аби майстерно зберегти мовностилістичний устрій оригіналу, не поставивши при цьому під сумнів здатність реципієнта до його адекватної інтерпретації. Завжди існуватиме межа тієї кількості «очуження», яка може бути упроваджена у цільовий текст, за якою розумінню тексту представниками приймаючої мови та/або культури буде завдано непоправної шкоди. За умов обрання одомашнюючого підходу, така межа навряд чи існує взагалі, адже надлишковість одомашнення може призвести до хибного перекладу, але ніколи – до незрозумілого. Зважаючи на наведені міркування, стає зрозумілим прагнення перекладачів художніх творів адаптувати свої переклади у напрямку доместикації, проте з відчутними елементами форенізації, покликаними «доносити до свого читача відчуття іноземної культури»

3) Переклад-нейтралізація (neutralisation), при якому транслятор намагається ліквідувати будь-який слід, який би характеризував ту чи іншу культурну спільноту. Адже «у багатьох випадках перекладач не має іншого вибору, аніж використати нейтральний, немаркований стиль» [7, с. 5]. Якщо у тексті наявні КСЕ, то перекладач удається швидше до пояснення, ніж до заміни. Такий підхід Г. Фонг пропонує поставити між двома названими вище [61, с. 43]. Нейтралізація англомовного культурного контексту реалізовується за допомогою описового перекладу шляхом додавання оцінкового епітета та гіпероніма, шляхом генералізації культурно-специфічного поняття.

Вибір відповідної стратегії перекладу визначає характер перекладацьких трансформацій. Для «одомашнення» вихідного тексту перекладачі переважно замінюють культурний контекст, надаючи перевагу цінностям ЦК. Стратегія «очуження» реалізується шляхом транскрибування або транслітерування культурних маркерів оригіналу або їх цілковитої трансплантації. Збереження у ТП транскрибованих, транслітерованих та трансплантованих реалій англомовної культури посилює, таким чином, національне забарвлення оригіналу у перекладі. Для «нейтралізації» культурного контексту перекладачами здебільшого використовується описовий переклад, генералізація та елімінація культурно-специфічного поняття.

Як зазначає О. Федорченко, «схильність перекладача до тієї чи іншої перекладацької стратегії має значний вплив на реакцію читача» [53, с. 330]. Рішення перекладача щодо того, який саме підхід обрати, залежить від багатьох чинників:

1) По-перше, дані три підходи у тексті співіснують. Мова йде про використання стратегії «золотої середини», правила досягнення якої ще у XVII столітті було сформульовано Дж. Драйденом. Названа стратегія передбачає використання перекладачем різних стратегій перекладу залежно від кожної окремої ситуації транскодування. При перекладі часто зустрічається комбінація «очуження – нейтралізація»; одомашнення використовується в певних ситуаціях, наприклад, для створення комічного ефекту або надання характеристики персонажа. Не можна повністю надавати перевагу одомашненню та виключати, таким чином, усі «чужорідні елементи», адже ТО є втіленням іноземної культури. Однак якщо зберігати всі КСЕ, то вони можуть стати на заваді розумінню тексту – бути звичайним «шумом». А тотальне використання прийому нейтралізації суперечитиме принципу адекватності.

2) По-друге, вибір підходу може відрізнятися залежно від жанру, домінантності місцевої культури, цензури, політичної ситуації, читацької аудиторії та маркетингових стратегій.

3) По-третє, важливим чинником при виборі стратегії перекладу є віддаленість ВК та ЦК. Наприклад, що стосується європейського простору, то слід враховувати те, що європейські читачі мають більше спільних культурних надбань та глибші знання про інші європейські культури, аніж аудиторія, що представляє східні культури, та навпаки.

Стратегію перекладу визначає характер перекладацьких втрат, оскільки «переклад - це постійне жертвопринесення, питання лише в тому, що виявляється жертвою і в ім'я чого ця жертва приноситься» [10, с. 508].

Рівень досягнення відповідності ТП та ТО вимірюється за допомогою перекладознавчих категорій адекватності та еквівалентності. Як зазначає Т. Врабель, «створений для реалізації певної комунікативної інтенції текст має низку функцій, одна з яких буде домінантною, тобто передбаченою автором тексту у процесі його створення. Суть домінантної функції тексту полягає в здійсненні певного прагматичного впливу на адресата, іншими словами, у створенні певного комунікативного ефекту» [8, c. 384]. При цьому відправник повідомлення, надаючи текстові певну функцію, розраховує отримати певну, чітко виражену, реакцію реципієнта на повідомлення. Якщо комунікативна мета досягається, то функція тексту вважається реалізованою. Тобто прагматичний потенціал тексту проявляється у його здатності створювати певний комунікативний ефект, здійснювати прагматичний вплив на цільову аудиторію [26, c. 209-210].

Використання категорій адекватності та еквівалентності доречно також у дослідженнях прагматичного рівня мовних одиниць, які створюють комунікативний ефект ТП, що відповідає комунікативному ефектові ТО. Тому ми погоджуємося з твердженням В. Демецької: «Поняття прагматичної адекватності тексту встановлюється з огляду на його відповідність цільовій настанові відправника повідомлення, а критерієм такої адекватності слугує рівноцінний (в ідеалі тотожний) комунікативний ефект» [15, с. 35]. Тобто «проблема адекватності – це відтворення реакції» [15, c. 101].

Варто зауважити, що більшість авторів розглядають адаптацію як крайню ступінь зміни оригіналу щодо текстів художнього дискурсу, не приділяючи належної уваги питанню про ступінь перекладацької адаптації в інших типах текстів і дискурсів.

Основою типології текстів може бути й функція, яку мова виконує в тексті. Виходячи з класифікації таких функцій, запропонованої К. Бюлером, К. Райс вважає, що існують три основні типи текстів. В одному типі текстів на першому місці знаходиться функція опису (повідомлення інформації), у другому типі головна роль відводиться функції вираження (емоційних чи естетичних переживань), а в третьому домінує функція звернення (заклик до дії чи реакції). Перший тип орієнтовано на зміст, другий – на форму, а третій – на звернення [70, c. 126].

Перекладацька адаптація має свою принадливу силу, котра полягає в тому, що адаптивні моделі текстів пояснюють необхідність застосування трансформацій.

Перекладений текст визнають високоякісним у тому разі, коли він відповідає традиціям типології текстів у культурі суспільства МП, тобто тим традиціям, що добре відомі адресату й він очікує на них за певних умов спілкування. Адекватний переклад у будь-якому разі передбачає адаптацію. Пропорції власне перекладацьких і адаптивних стратегій підпорядковані типові тексту, та не просто умоглядному типові тексту, а прагматичному. Чим ближче прагматична функція тексту до домінантних, тим більше адаптивних стратегій необхідно застосовувати, але не треба забувати про власне перекладацькі. Таким чином, головний критерій адаптації тексту – це його прагматична орієнтація.

Перекладач реально працює з двома типами інформації в тексті – предметною (власне фактуальною) і оцінною. У процесі перекладу тексту різні типи інформації визначають схему перекладацьких дій у виборі репродуктивного, або адаптивного перекладу. Для репродуктивного перекладу домінантною є предметна інформація. Адаптивна схема перекладу передбачає: 1) використання мовних і культурних моделей реципієнта й 2) орієнтацію ТП на свою іншомовну й іншокультурну аудиторію. Тому можна говорити про те, що чим менше культурного компонента в тексті, тим більше необхідно стратегій репродуктивного перекладу й, відповідно, менше адаптивних стратегій і навпаки [49, c. 43].

Цілком слушною в контексті перекладу культурно обумовлених одиниць вважаємо думку Р. Зорівчак щодо найважливіших проблем, які виникають при перекладі цієї лексики: «…це співвідношення між перекладом загалом і перекладом-адаптацією, між відчуженням та одомашненням як перекладацькими стратегіями. Відстань між ними може бути надзвичайно великою: від абсолютної вірності до лише натяків на оригінал» [19, с. 5].

Спираючись на поділ перекладу на репродуктивний та адаптивний, ми відносимо переклад лінгвокультурологічних одиниць, при якому особливо актуалізується доречність застосування прагматичної адаптації, до адаптивного перекладу. З огляду на проаналізований матеріал, ми можемо стверджувати, що стратегія прагматичної адаптації при відтворенні культурно обумовлених одиниць в перекладах англомовної прози українською мовою реалізовується наступним чином: за допомогою трьох перекладацьких стратегій – одомашнення (найбільшою мірою), нейтралізацією та дуже рідко – очуження. Творча природа стратегічного перекладацького пошуку проявляється в умінні знайти ту «золоту середину» художнього перекладу, в якій ідеально суміщаються прагнення перекладача відкрити читачеві «чудовий новий світ», не поставивши при цьому під загрозу ані його літературний смак, ані можливість вилучення інформації першоджерела принаймні в тому ж обсязі, що й сам автор перекладу. Причому лише наявність у приймаючій культурі декількох перекладів того самого тексту дає можливість першотвору максимально повно розкрити свій творчий потенціал перед іншомовною аудиторією.

 

РОЗДІЛ 2.

ВІДТВОРЕННЯ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ У ПЕРЕКЛАДІ АНГЛОМОВНОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

У попередньому розділі ми встановили, що на лексичному рівні, проблема перекладацьких труднощів, пов’язаних з перекладом культурно-специфічних елементів, перетворюється на проблему безеквівалентної лексики, яка, ускладнюючи професійну діяльність окремих індивідів, водночас активізує й стимулює їхні творчі здібності і є джерелом збагачення та розвитку ЦК. Відтворення лінгвокультурологічної лексики у перекладі перетворюється на творчий акт потрійної природи, специфіка якого полягає у тому, що перекладач майже одномоментно: 1) інтерпретує одиницю; 2) приймає рішення стосовно вибору способу перекладу; 3) формує іншомовний відповідник.

Аналіз особливостей відтворення різних типів культурно-специфічних одиниць на матеріалі художнього твору продемонстрував творчий характер діяльності перекладача, окремі рішення якого мають бути взаємоузгодженими та злагодженими відповідно до обраної загальної стратегії. Стратегічний підхід до перекладу не тільки не знижує його творчого потенціалу, а навпаки, підсилює його за рахунок усвідомленості та відходу від інтуїтивності.

Отже, на основі аналізу матеріалу ми виокремили класи культурно-специфічних елементів із лексико-семантичними групами, які відіграють важливу роль у ході перекладу художніх творів. Серед них: реалії, оніми, фразеологізми, метафори, порівняння, сленг.