Священна Римська імперія за часів Гогенштауфенів.

В другій чверті XII століття в центрі політичного життя імперії опинилося суперництво між двома крупними княжими родами Німеччини — Гогенштауфенами і Вельфами. Перші домінували в південно-західній Німеччині (Швабія, Ельзас) і Франконія). Вельфи були правителями Баварії, Саксонії, Тоскани і, разом з Альбрехтом Ведмедем, розвивали експансію у напрямку слов'янських земель. 1138 року імператором був обраний Конрад III Гогенштауфен, проте збройне протистояння Вельфів і Гогенштауфенів продовжувалося практично протягом всього його правління

Після смерті Конрада III в 1152 р. імператором став його племінник Фрідріх I Барбаросса, володарювання якого стало періодом значного посилення центральної влади в Німеччині і, на думку багатьох істориків, могутності Священної Римської імперії. Головним напрямком політики Фрідріха I стало відновлення імператорської влади в Італії. Фрідріх здійснив шість походів до Італії, під час першого з яких був коронований в Римі імператорською короною. На Ронкальському сеймі 1158 р. була зроблена спроба юридичного оформлення влади імператора одночасно в Італії і Німеччині. Посилення імператора на Апеннінському півострові викликало спротив як папи римського Олександра III і Сицилійського королівства, так і північноіталійських міських комун, які в 1167 р. об'єдналися в Ломбардну лігу. Ломбардній лізі вдалося організувати ефективну відсіч планам Фрідріха I відносно Італії і в 1176 р. завдати нищівної поразки імперським військам в битві при Леньяно, що змусило імператора в 1187 р. визнати автономію міст. В самій Німеччині позиції імператора значно посилилися завдяки розділу володінь Вельфів в 1181 р. і формуванню достатньо великого домену Гогенштауфенів. Наприкінці життя Фрідріх I вирушив у Третій хрестовий похід, під час якого і загинув в 1190 р.[Джерело?]

Сину та спадкоємцю Фрідріха Барбаросси Генріху VI в низці військових операцій вдалося ще більше розширити територіальну могутність імператора, підкоривши Сицилійське королівство. Саме в цій державі Гогенштауфени змогли створити централізовану спадкоємну монархію з сильною королівською владою і розвиненою бюрократичною системою, тоді як в німецьких землях посилення регіональних князів не тільки не дозволило закріпити самодержавну систему правління, але й забезпечити передачу імператорського престолу у спадок. Після смерті Генріха VI в 1197 р. були обрані відразу два римських короля Філіпп Швабський і Оттон IV Брауншвейгський, що призвело до міжусобної війни в Німеччині[Джерело?].

В 1220 р. імператором був коронований Фрідріх II Гогенштауфен, син Генріха VI і король Сицилії, який відновив політику Гогенштауфенів з встановлення імперського панування в Італії. Він пішов на жорсткий конфлікт з папою римським, був відлучений від церкви і оголошений антихристом, але, попри це, взяв участь в хрестовому поході до Палестини і був обраний королем Єрусалима. За часів правління Фрідріха II в Італії розгорнулася боротьба гвельфів, прибічників папи римського, і гібелінів, прихильників імператора, яка розвивалася з перемінним успіхом, але в цілому достатньо успішно для Фрідріха II: його війська контролювали більшу частину Північної Італії, Тоскану і Романью, не кажучи про володіння імператора в Південній Італії, які він отримав у спадок. Зосередженість на італійській політиці, однак, примусила Фрідріха II піти на суттєві поступки німецьким князям. Згідно з Угодою з князями церкви 1220 р. і Постановою на користь князів 1232 р. за єпископами і світськими князями Німеччини були визнані суверенні права в рамках території їх володінь. Ці документи стали правовою основою для формування у складі імперії напівнезалежних князівств і розширення впливу регіональних правителів у збиток прерогативам імператора