Історія дипломатії» як навчальна дисципліна

Історія дипломатії» як навчальна дисципліна

Дипломатія як діяльність із налагодження міжнародних контактів та ведення переговорів зародилася ще в додержавні часи. Адже ще до виникнення держави прадавні родоплемінні групи вели переговори щодо визначення меж території для полювання або про припинення війни. З виникненням держави і державної влади удосконалюється і організація міждержавних відносин та методи ведення переговорів.

Дисципліна «Історія дипломатії» є професійно-орієнтованим курсом освітньо-професійної програми підготовки фахівців із спеціальності «МВ». Курс спрямований на надання студентам системних теоретичних знань з історії дипломатичної служби, які необхідні для формування навичок професійної роботи.

Історія дипломатії – це навчальна дисципліна, спрямована на вивчення історії і розвитку політичних відносин між державами, засад і установ, які їх регулюють, еволюції методів налагодження міждержавних відносин тощо. Історія дипломатії в широкому значенні близька до історії міжнародних відносин. Однак, вона має і власне завдання: її змістом є вивчення процесу розвитку форм та установ дипломатичних відносин, таких як посольства, переговори, міжнародні конференції, а також вивчення міжнародно-правових засад дипломатичної діяльності. Важливою складовою «Історії дипломатії» є вивчення розвитку дипломатичного церемоніалу і протоколу, вимог до ведення дипломатичних документів у різні історичні епохи.

Історія дипломатії як навчальна дисципліна щонайтісніше пов’язана із загальною історією (всесвітньою історією), історією міжнародних відносин і водночас із міжнародним правом та галузевими дисциплінами міжнародного права, а також з дипломатичною та консульською службою, дипломатичним протоколом тощо.

Мета навчальної дисципліни «Історія дипломатії» – ознайомити студентів із засадами становлення і розвитку дипломатичної діяльності і дипломатичної служби протягом її історичного розвитку: в державах Стародавнього Сходу, давніх Греції і Римі, у період середньовіччя, новий та новітній часи. Особлива увага приділяється вивченню особливостей та обставин зародження та еволюції різних форм і методів, засад і способів ведення дипломатичних зносин між державами.

 

Завдання навчальної дисципліни – сформувати у студентів об’єктивне уявлення про походження дипломатії, обставини поступового виникнення і розвитку нині діючого апарату професійної дипломатичної служби.

 

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати:

· основні поняття та терміни, які є визначальними в галузі дипломатії і дипломатичної служби у контексті їх історичного розвитку;

· особливості виникнення і становлення дипломатії, закономірності її розвитку у різні історичні періоди;

· еволюцію форм і установ ведення дипломатичних зносин, таких як місії, посольства, консульства, міжнародні конференції, дипломатичне листування тощо, а також церемоніалу, протоколу, теоретичних засад розвитку дипломатичної діяльності.

а також вміти:

· знаходити необхідну літературу, документи, довідкові матеріали з проблематики дисципліни;

· орієнтуватися в історичних тенденціях розвитку дипломатії та використовувати набуті теоретичні знання при їх аналізі;

· проводити аналіз та висловлювати власні судження стосовно тих чи інших тенденцій і процесів в історії розвитку дипломатії;

· застосувати отримані знання при виконанні службових обов'язків після закінчення навчального закладу.

 

 

Критерії періодизації історії дипломатії та міжнародних відносин.

 

Перських війн.

Підсумки. Персія позбулася володінь в Егейському морі, на узбережжі Геллеспонту і Босфору, визнала політичну незалежність полісів Малої Азії.

Греко -перські війни мали велике значення для Греції. Вони прискорили розвиток грецької культури, вселили грекам національну свідомість своєї величі. У своїх успіхах греки бачили перемогу свободи над рабством. Народна незалежність і громадська свобода, пов'язані з демократією, щорозвивалася, були врятовані. Так як перевага виявилася на боці афінської демократії, то після греко -перських воєн майже всі грецькі держави були охоплені демократичним рухом. Афіни перетворилися на велику морську державу і стали центром Греції, культурним, політичним, розумовим і економічним.

 

Принципат императора

Відкритий перехід до необмеженої монархії, як показав приклад Юлія Цезаря, був для Риму неприйнятним, тому в результаті громадянських воєн сформувалась своєрідна політична форма - принципат. Принципат (лат. principatus, від лат. princeps — перший сенатор, сенатор відкриває засідання) — умовний термін в історичній літературі для позначення системи влади, що склалася в Стародавньому Римі в період ранньої імперії (27 до н. е. — 284 н. е.), і яка суміщала монархічні іреспубліканські риси.
В історіографії закріпився перший титул — «імператор», хоча основні повноваження глава держави мав як народний трибун і принцепс.

Система принципату стала оформлятися при Августі, влада якого грунтувалася на поєднанні різних магістратур. Август і його наступники, будучи принцепсом сенату, одночасно зосереджували у своїх руках вищу цивільну (довічний народний трибун) і військову владу. Формально продовжував існувати республіканський устрій: сенат, коміції (народні збори), магістратури (крім цензорів). Але ці інститути втратили колишнє політичне значення, так як вибори до них та їх діяльність регулювалися принцепсом. Реальна влада була зосереджена в руках імператора і близьких до нього людей, його особистої канцелярії, штат якої невпинно зростав, а сфера діяльності розширювалася. Терміну «принципат» в історичній літературі відповідає термін «рання імперія», який вважається точнішим. влада належала принцепсу - першому сенаторові та першій людині в державі. Отже, принципат був особливим видом монархи в Римі, він поєднував монархічну і республіканську форми правління.

Розпад і падіння імперії

З 1720 р. починається розпад імперії. У цьому році, за султана Мухамед Шаху намісник Декана Нізам-уль-Мульк (1720 - 1748) утворює свою незалежну державу. Його прикладу послідував намісник Ауда, зробився з простого перського купця візиром, а потім першим наваба аудскім, під ім'ям наваба Візира аудского (1732-1743).

Маратхі наклали данину на всю Південну Індію, прорвалися крізь східну Індію на північ і змусили у Мухамеда Шаха поступку Мальви (1743), а у його сина і наступника Ахмеда Шаха (1748-1754) відняли Оріссу і отримали право данини з Бенгалу (1751).

До внутрішніх розбратів приєдналися нападу ззовні. В 1739 р. перський Надир-шах зробив набіг на Індію. Після взяття Делі і 58-денного грабежу міста, перси повернулися додому через північно-західні проходи з видобутком, оціненої у 32 мільйони фунтів стерлінгів.

За персами пішли афганці, кілька разів вриваються до Індії під проводом Ахмеда Шаха Дурані і поверталися після страшних звірств з багатою здобиччю.

Кабул, останнє афганське володіння Моголів, було відібрано у них ще в 1738; цілі області були спустошені афганцями, а їхнє населення вирізане або забрано в рабство. В 1754 султан Ахмед Шах був позбавлений влади, і його місце зайняв Аламгір II, який скоро був убитий (1759) своїм першим міністром Газі Еддін.

У цей період все більш важливу роль у справах Могольської імперії грає Британська Ост-Індська компанія. Падишаха періодично намагалися боротися з англійцями, але врешті-решт схилилися до союзу з Компанією проти ворожих їм феодалів.

У цьому ж році маратхі заволоділи Північною Індією і взяли місто Делі. В 1761 між ними і афганцями з Ахмедом Шахом Дурані на чолі відбувається третя битва при Паніпаті, в якій залишаються переможцями афганці. Тим не менш, мусульмани вже не можуть утримати панування над Індією, яке дістається маратхі. Номінальним імператором Делі після смерті Аламгіра II був Шах Алам II.

У 80-і рр.. XVIII ст. Центральна Індія стала ареною війни між мусульманськими і маратхських феодалами за панування над землями Могольської імперії. В 1789 перемогли маратхі, формально відновили владу Великих Моголів, але фактично самі стали господарями на землях колишньої імперії, включаючи Делі.

В 1803, в ході 2-й англо-маратхськом війни Делі захопили війська Ост-Індської компанії. Старий Шах-Алам остаточно визнав владу англійців. 23 травня 1805 р. падишахові було призначено постійне утримання - 120 тисяч фунтів стерлінгів. З цього часу він перестав бути сюзереном і не управляв навіть тими територіями, з яких отримував доходи. У розпорядженні Шах-Алам залишився тільки Червоний форт в Делі. За його стінами управління містом і околицями знаходилося в руках англійського резидента. У наступному році Шах-Алам помер. Його син Акбар II і онук Бахадур-шах II хоч і носили титул падишахів, але не мали ніякої реальної влади і проводили час у суспільстві наложниць, придворних поетів і музикантів.

На 62-му році життя Бахадур-шаха судилося зіграти помітну роль в ході Індійського народного повстання 1857-1858 рр.. 11 травня 1857 р. повсталі сипаї зайняли Делі і змусили Бахадур-шаха підписати відозву, в якій падишах повідомляв про відновлення імперської влади і закликав всіх індусів об'єднатися для боротьби за батьківщину і віру. Таким чином, волею повсталих безпомічний, слабкий духом і тілом старець був поставлений на чолі антианглійського повстання.

У вересні 1858 р. англійські війська штурмом взяли Делі, Бахадур-шах здався в полон. Англійці оголосили про ліквідацію Могольської імперії. Бахадур-шах, засуджений англійським судом до заслання, помер у 1862 р. в Рангуні.

На цьому історія Імперії Великих Моголів остаточно завершилася.

Дипломатія Київської Русі

Історію Д.К.Р. вчені, як правило, ведуть від 839. Точно відомо, що тоді посольство від «хакана русів» (рус. князя, найімовірніше, київ.) відвідало імп. франків Людовіка Благочестивого в м. Ільдесгейм. Однак початком держ. дипломатії Київської Русі дослідники вважають 860, тоді рус. флот під командуванням київ. князя Аскольда напав на Константинополь (у рус. джерелах — Царгород) і примусив імп. Михаїла III сплатити контрибуцію й укласти вигідний для Русі мир. Так Русь вийшла на світ. політ. арену. 907, через півстоліття, наступник Аскольда на київ. престолі Олег здійснив переможний похід на Константинополь й уклав надзвичайно вигідний для його д-ви договір з Візантією (див. Договори Київської Русі з Візантією), яким забезпечив виключні права для рус. купців і дипломатів у Візантії, а візант. — на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією (944) була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина Ігоря Ольга, що заступила його на київ. престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп. Константином VII Багрянородним (одруживши свого сина Святослава Ігоровича з його донькою), проте одержала відмову. Святослав Ігорович спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969—971) у її володіннях. Здобувши кілька перемог, в кінцевому рахунку успіху він не досяг, задовольнившись мирним договором (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою.

Новий етап у зовн. політиці Київ. Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича, котрий

Новий етап у зовн. політиці Київ. Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича, котрий відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії й вступив у зносини з кількома європ. країнами («Священною Римською імперією германської нації», Польщею). Він одружився з сестрою візант. імп. Василія II Болгаробійці Анною (989). Багатовекторну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав Мудрий. Не відмовляючись від традиційних для Русі стосунків із Візантією, Ярослав зав’язував нові з Францією, Германією, Англією, пожвавив стосунки з традиційними партнерами Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши 1043 війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина IX Мономаха), Ярослав не став домагатися реваншу, а почав збивати антивізант. коаліцію з кількох європ. країн. Імператорові довелось укласти мир 1046 і згодом (перед 1052) скріпити його шлюбом сина Ярослава Всеволода Ярославича і своєї доньки Марії. Важливим інструментом дипломатії Ярослава стали династичні шлюби. Сам він був одружений з донькою швед. короля Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька, Анна Ярославна, стала дружиною франц. короля Генріха I (19 трав. 1051), друга, Єлизавета Ярославна, — норвезького короля Гаральда Суворого (1044), третя, Анастасія Ярославна, — угорського короля Андраша I (бл. 1046).

По смерті Ярослава (1054) із послабленням держ. єдності Київ. Русі послабшала інтенсивність її зовн. політики. Джерела 2-ї пол. 11 ст. вже не фіксують обміну посольствами між Києвом і Царгородом. Відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Пн. Причорномор’я — половців, Візантія запропонувала союзну угоду Русі. Бл. 1078 було укладено союзний договір між двома країнами, внаслідок якого вел. кн. київ. Всеволод Ярославич одержав Тмуторокань, що було відпала від Київ. д-ви.

Новий етап у зовн. політиці Київ. Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича, котрий відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії й вступив у зносини з кількома європ. країнами («Священною Римською імперією германської нації», Польщею). Він одружився з сестрою візант. імп. Василія II Болгаробійці Анною (989). Багатовекторну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав Мудрий. Не відмовляючись від традиційних для Русі стосунків із Візантією, Ярослав зав’язував нові з Францією, Германією, Англією, пожвавив стосунки з традиційними партнерами Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши 1043 війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина IX Мономаха), Ярослав не став домагатися реваншу, а почав збивати антивізант. коаліцію з кількох європ. країн. Імператорові довелось укласти мир 1046 і згодом (перед 1052) скріпити його шлюбом сина Ярослава Всеволода Ярославича і своєї доньки Марії. Важливим інструментом дипломатії Ярослава стали династичні шлюби. Сам він був одружений з донькою швед. короля Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька, Анна Ярославна, стала дружиною франц. короля Генріха I (19 трав. 1051), друга, Єлизавета Ярославна, — норвезького короля Гаральда Суворого (1044), третя, Анастасія Ярославна, — угорського короля Андраша I (бл. 1046).

По смерті Ярослава (1054) із послабленням держ. єдності Київ. Русі послабшала інтенсивність її зовн. політики. Джерела 2-ї пол. 11 ст. вже не фіксують обміну посольствами між Києвом і Царгородом. Відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Пн. Причорномор’я — половців, Візантія запропонувала союзну угоду Русі. Бл. 1078 було укладено союзний договір між двома країнами, внаслідок якого вел. кн. київ. Всеволод Ярославич одержав Тмуторокань, що було відпала від Київ. д-ви. Початок 12 ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава Мудрого з членами родин візант. імператорів. Бл. 1103 вел. кн. київ. Святополк Ізяславич одружився з донькою імп. Алексія I Комніна Варварою, а 1104 перемишльський кн. Володар Ростиславич видав доньку за сина цього імператора.

Налагоджені в часи Ярослава Мудрого мирні рус.-герм. стосунки зберігалися й за його синів. 1089 донька вел. кн. київ. Всеволода Ярославича Євпраксія Всеволодівна, що перед тим була дружиною саксонського маркграфа Генріха Штаденського (п. 1086), була урочисто обвінчана з лиховісним і розпутним імп. Генріхом IV і коронована під ім’ям Адельгейда. Той розраховував на підтримку Русі в його боротьбі з папським престолом (див. Ватикан), але Всеволод відмовився брати участь у тому далекому від нього суперництві, після чого імператор став знущатись над Євпраксією. Вона публічно, на 2-х церк. соборах, засудила чоловіка, після чого той був відлучений рим. папою від церкви та втратив герм. корону. Євпраксії вдалося повернутись на Русь, і вона померла в Києві, прийнявши чернечий постриг (1109). В часи удільної роздробленості (12—13 ст.) Київ. Русь втрачає цілісну й єдину дипломатію.

На тлі цих знаменних і широковідомих у світі стосунків Русі з обома світ. імперіями середньовіччя залишились немовби в тіні її відносини із зх. сусідами — Польщею, Угорщиною, Литвою та землею ятвягів. Давньорус. князі перебрали ініціативу в цих стосунках, спираючись на зрослу міць і міжнар. авторитет своєї д-ви, її розгалужені дипломатичні зв’язки.

Історія дипломатії» як навчальна дисципліна

Дипломатія як діяльність із налагодження міжнародних контактів та ведення переговорів зародилася ще в додержавні часи. Адже ще до виникнення держави прадавні родоплемінні групи вели переговори щодо визначення меж території для полювання або про припинення війни. З виникненням держави і державної влади удосконалюється і організація міждержавних відносин та методи ведення переговорів.

Дисципліна «Історія дипломатії» є професійно-орієнтованим курсом освітньо-професійної програми підготовки фахівців із спеціальності «МВ». Курс спрямований на надання студентам системних теоретичних знань з історії дипломатичної служби, які необхідні для формування навичок професійної роботи.

Історія дипломатії – це навчальна дисципліна, спрямована на вивчення історії і розвитку політичних відносин між державами, засад і установ, які їх регулюють, еволюції методів налагодження міждержавних відносин тощо. Історія дипломатії в широкому значенні близька до історії міжнародних відносин. Однак, вона має і власне завдання: її змістом є вивчення процесу розвитку форм та установ дипломатичних відносин, таких як посольства, переговори, міжнародні конференції, а також вивчення міжнародно-правових засад дипломатичної діяльності. Важливою складовою «Історії дипломатії» є вивчення розвитку дипломатичного церемоніалу і протоколу, вимог до ведення дипломатичних документів у різні історичні епохи.

Історія дипломатії як навчальна дисципліна щонайтісніше пов’язана із загальною історією (всесвітньою історією), історією міжнародних відносин і водночас із міжнародним правом та галузевими дисциплінами міжнародного права, а також з дипломатичною та консульською службою, дипломатичним протоколом тощо.

Мета навчальної дисципліни «Історія дипломатії» – ознайомити студентів із засадами становлення і розвитку дипломатичної діяльності і дипломатичної служби протягом її історичного розвитку: в державах Стародавнього Сходу, давніх Греції і Римі, у період середньовіччя, новий та новітній часи. Особлива увага приділяється вивченню особливостей та обставин зародження та еволюції різних форм і методів, засад і способів ведення дипломатичних зносин між державами.

 

Завдання навчальної дисципліни – сформувати у студентів об’єктивне уявлення про походження дипломатії, обставини поступового виникнення і розвитку нині діючого апарату професійної дипломатичної служби.

 

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати:

· основні поняття та терміни, які є визначальними в галузі дипломатії і дипломатичної служби у контексті їх історичного розвитку;

· особливості виникнення і становлення дипломатії, закономірності її розвитку у різні історичні періоди;

· еволюцію форм і установ ведення дипломатичних зносин, таких як місії, посольства, консульства, міжнародні конференції, дипломатичне листування тощо, а також церемоніалу, протоколу, теоретичних засад розвитку дипломатичної діяльності.

а також вміти:

· знаходити необхідну літературу, документи, довідкові матеріали з проблематики дисципліни;

· орієнтуватися в історичних тенденціях розвитку дипломатії та використовувати набуті теоретичні знання при їх аналізі;

· проводити аналіз та висловлювати власні судження стосовно тих чи інших тенденцій і процесів в історії розвитку дипломатії;

· застосувати отримані знання при виконанні службових обов'язків після закінчення навчального закладу.