Соціально-економічне становище України.

Студентський рух.

Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти сваволі царських властей. Особливо різкий протест студентства і всієї прогресивної громадськості викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджені 1899 р.

У 1901—1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні — лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.

Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку XX ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.

У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения». Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів».

Крах зубатовщини

Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій. Але поряд з цим царські власті спробували вдатися і до обману робітників. У 1901 р. начальник московського охоронного відділення жандармський полковник Зубатов почав організовувати «Товариство взаємодопомоги робітників», маючи метою створити ілюзію, що самі царські власті піклуються про добробут робітників, і цим відвернути від політичної боротьби. В Одесі зубатовець Шаєвич заснував «Комітет незалежних», були спроби організувати зубатовські організації в Києві, Катеринославі, але під натиском революційного руху, особливо загального страйк на Півдні Росії в 1903 р., зубатовщина зазнала повного краху.

 

Загальноросійські політичні партії в Україні.

Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств.

Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія.

РСДРП.

Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р.

Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу», в тому числі Київський і Катеринославський, стали комітетами РСДРП.

Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцігу. Посилення впливу «Искры» в соціал-демократичних організаціях створило умови для проведення з'їзду партії. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні.

II з'їзд РСДРП прийняв програму. У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів, що складені з представників народу і утворюють одну палату. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін.

У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих громадських і державних установах.

В інтересах робітничого класу ставилися вимоги 8-го-динного робочого дня, цілковитої заборони надурочних робіт, державного страхування робітників, встановлення належного санітарного нагляду в усіх підприємствах та ін.

З метою усунення залишків кріпосного права і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія вимагала повернення викупних і оброчних платежів, скасування всіх законів, які обмежують селянина в розпорядженні землею, повернення селянам грошових сум, взятих у них у формі викупних і оброчних платежів, утворення селянських комітетів для повернення тих земель, які відрізані у селян при знищенні кріпосного права і служать в руках поміщиків знаряддям для їх закабаления, та ін.

Поряд з цим у програмі висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства.

На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях.

Бунд.

Ще у вересні 1897 р. на своєму установчому з'їзді у Вільнюсі було засновано «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії» Бунд. Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на ґрунті економічної боротьби і їхні члени ставали на соціал-демократичні позиції. З'їзд обрав ЦК і редколегію центрального органу — «Арбетер штімме».

Бунд визнавав інтернаціональний принцип побудови революційної партії «недоцільним» і вважав необхідною побудову партії за національною ознакою, за принципом федералізму. Виходячи з цього, Бунд вимагав визнати його «федеративною частиною РСДРП», єдиним представником єврейських робітників у Росії. II з'їзд РСДРП не згодився з Бундом, і Бунд виявився поза її лавами. Бунд також визнавав ідею «культурно-національної автономії».

Оскільки в Україні була смуга осілості для євреїв, то уже в перші роки XX ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, створилося й діяло немало бундівських організацій.

Есери.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901—1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьев, Г. Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін.

Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

Оскільки в Україні на початку XX ст., зокрема у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці. Через це уже в перші роки існування партія есерів мала немало прихильників в українському селі.

УНП, УДП, УРП, УДРП

У 1902 p., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М. Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідеологію серед широких мас українського народу, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на шлях створення української незалежної держави.

Протягом 1902—1904 pp. УНП видала ряд відозв і прокламацій.

У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися в боротьбі з чужоземцями за вільну Україну. Як засоби боротьби, УНП Визнавала страйки і збройне повстання.

Найбільш відомим і таким, який викликав численні різко протилежні оцінки, був твір М. Міхновського «Десять заповідей УНП», що став своєрідним маніфестом, катехізисом самостійників. Написаний він був у 1903 р. у Львові.

«Десять заповідей УНП» дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Махновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло «Україна для українців». Ясно, що «Заповіді» можна оцінювати як прояв шовінізму і навіть расизму. У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент: очолити всеукраїнське національне повстання.

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, об'єднані в 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації і які стояли на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях. На початку XX ст. ця організація складалася з окремих автономних громад — Київської, Катеринославської, Вінницької, Лубенської, Херсонської та ін. Виконавчим органом була виборна Рада у Києві, а вищим — з'їзди, які відбувалися тричі або двічі на рік.

У нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. на з'їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити «Українську демократичну партію» (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко та ін. Партія стояла за федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, за проведення реформ. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.

Обидві партії — УДП і УРП — були нечисленними інтелігентськими групами, які не мали серйозного впливу в масах. Вони були подібними до російського «Союза освобождения» з тією головною різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку XX ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів — соціалістичного (Українська революційна партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка), ліберально-демократичного (Українська демократична і Українська радикальна партія) і націонал-радикального (Українська народна партія). Вони мали між собою багато спільного в програмних положеннях і практичній діяльності, але їм були притаманні й свої особливості. Серед українських партій, на відміну від загальноросійських, не було ні крайнє лівих — більшовицьких, ні крайнє правих — монархічних.

 

 

РУП, Спілуа, УСДРП

Першою із партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменський та ін. Членами РУП стали переважно студенти Харківського та Київського університетів, гімназисти, семінаристи, учителі, службовці державних і земських установ та інші представники інтелігенції. Не будучи достатньо теоретично підготовленими, керівники (Д. Антонович) РУП звернулися до відомого харківського адвоката М. Міхновського з просьбою скласти програму партії.

19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури «Самостійна Україна», яка була видана наприкінці того ж 1900 р. у Львові і стала першим програмним документом Революційної української партії.

Будучи гостро публіцистичною, «Самостійна Україна» не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обґрунтував право українського народу на державну незалежність.

Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави.

На місцях РУП організовувала осередки, які називалися «вільними громадами». У грудні 1902 р. в Києві відбувся перший з'їзд РУП. З'їзд обрав Центральний комітет партії.

У Львові був створений «Закордонний комітет», який головним завданням мав організацію видання партійної літератури, що велося переважно в Галичині.

У своїй практичній діяльності РУП ставила своїм завданням піднесення політичної й національної свідомості селянства й робітництва, рівень його освіченості взагалі з цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири газети — «Гасло», «Селянин», «Добра новина» і «Праця».

Але у газетах та брошурах і у виступах керівників РУГ не було сформульовано програмних положень партії, У програмній праці «Самостійна Україна» була лише загальна вимога незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені. Уже в першому номері газети «Гасло» за 1903 р. РУП фактично відмовилась від своєї програмної брошури «Самостійна Україна», вказавши. РУП почала пропагувати соціал-демократичні ідеї.

Вважаючи, що «вся маса нашого люду складається з селян-хліборобів», РУП головну увагу приділяла роботі на селі. На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропагували свої погляди, брали участь у виступах селян на Полтавщині й Харківщині, у страйках робітників на бурякових плантаціях Правобережжя в 1902 р. Були спроби організувати гуртки РУП і серед робітників, зокрема в Києві. Але в цілому серед міських робітників робота рупівців була дуже слабою.

У 1903 р. «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові і Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештовано, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зближалася з РСДРП. У 1904 р. ЦК РУП розробив проект програми партії, який пізніше став програмою УСДРП. У ньому РУП відмовилася від ідеї самостійності України. В проекті програми передбачалося перетворення Росії на демократичну республіку, а Україна мала стати автономною. Ставилися вимоги встановлення 8-годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель у власність місцевих самоуправ та ін.

Серед членів РУП наростали розходження, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна — переважно члени «Закордонного комітету» у Львові М. Меленевський, Є. Голіцинський, О. Скоропис-Йолтуховський, П, Канівець, В. Мазуренко та ін. Ця група вважала, що не слід акцентувати увагу на національному питанні.

Друга група — більшість членів РУП, очолюваних М. Поршем, — вважала, що національна справа не може бути байдужою пролетаріатові, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія, а зв'язки з РСДРП мають бути тільки федеративними.

У грудні 1904 р. у Львові зібрався II з'їзд РУП. Члени «Закордонного комітету» запропонували, об'єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції і відстоювали самостійність РУП як програмну вимогу. Тоді група делегатів, переважно членів «Закордонного комітету» (О. Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець та ін.) залишила з'їзд і він, отже, не відбувся Ця група вийшла із РУП і створила «Українську соціал-демократичну спілку» («Спілку»).

Виділившись із РУП, «Спілка» у 1905 р. ввійшла до РСДРП як автономна частина меншовицької фракції.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич та ін.

У 1900 р., як і РУП, виникла у Львові Українська соціалістична партія (УСП), лідером якої став Б. Ярошевський. До її складу ввійшли «переважно українці польської культури», через що вона перебувала значною мірою під впливом Польської соціалістичної партії (ППС). УСП була невеликою інтелігентською групою. У 1903 р. УСП об'єдналася з РУП, але через короткий час вийшла з неї. УСП закликала до самостійності України.

 

 

Грудневе збройне повстання.

Першими збройну боротьбу почали робітники Москви. 7 грудня, за рішенням Московської Ради, керованої більшовиками, в Москві почався загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання, що тривало десять днів. Слідом за Москвою, на збройну боротьбу піднялися робітники більш як ЗО міст Росії — Сормова, Новоросійська, Ростова-на-Дону, Пермі, Красноярська, Чити та ін.

Пролетаріат України також активно підтримав московських робітників. Як тільки в Україні стало відомо про початок страйку в Москві, 8 грудня застрайкували робітники Катеринослава, 8—9 грудня до страйку включилися залізничники Катерининської залізниці, за ними — робітники інших залізниць. 10 грудня почалися страйки в Одесі і Миколаєві, 13-го вони там стали загальними. 12 грудня загальні страйки розгорнулися в Києві і Харкові. Страйками були охоплені заводи, шахти і рудники Донбасу.

У ході страйків у ряді міст робітничі бойові дружини брали під свій контроль цілі райони, а Ради робітничих депутатів і страйкові комітети діяли як органи повстання й революційної влади.

У Катеринославі для керівництва страйком був створений як орган Ради бойовий страйковий комітет (БСК), до якого ввійшли більшовики, меншовики, есери, бундівці. Бойовий страйковий комітет створював бойові дружини, керував їх діями по обеззброєнню поліції й жандармів та охороні порядку в місті, у своїх бюлетенях закликав населення не платити податків, наказав роздати робітникам харчові припаси з складів та ін.

Українська думська громада.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.), представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську громаду. її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української, думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Отже, в період революції 1905—1907 pp. в Україні одночасно з загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

 

 

Торгівля.

Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів.

Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари.

Частка України в загальноросійському експорті становила понад 25 %, а щодо вивозу хліба — понад 40%. За кордон з України вивозили, крім зерна, м'ясо, худобу, птицю, сало, вовну, цукор, руду та інші товари.

Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга.

 

 

ТУП

В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично-радикальна партія фактично припинила своє існування і, як єдина організація, розпалася. Деякі з її членів (В. Леонтович, П. Стебницький, І. Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УСДРП в 1908 р. утворилася нова організація — Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли різнорідні елементи — ліберально настроєні радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНП) та ін. Це була суто інтелігентська організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці, кооператори та ін.

Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права українського населення, національно-територіальна автономія України в складі федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.

ТУП складався з місцевих автономних громад. З'їзд громад обирав керівний орган — Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні першої світової війни членами Ради ТУП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та ін.

В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання літератури українською мовою, налагодження діяльності «Просвіт» і клубів, організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету «Рада» в Києві та журнал «Украинская жизнь» в Москві.

 

Національно-визвольний рух.

Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків-чорносотенців. Вони всіма силами і, передусім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених націй від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.

Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій «справі Бейліса». 12 березня 1911 р. у Києві був убитий 12-літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В. Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство «ритуальним», здійсненим начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика цегельного заводу М. Бейліса. Його заарештували, дані судово-медичної експертизи були сфальсифіковані.

На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Юзівці, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом, У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став «поліцейською Цусімою» царизму.

Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ.

Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як «Новое время» та «Киевлянин». У 1908 р. у Києві утворився «Союз русских националистов», який вважав своїм завданням «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

У III Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед депутатів членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.

Але в III Думі 37 депутатів, до яких належали деякі священики, селяни, представники інтелігенції, у березні 1908 р. внесли законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для цього населення українською мовою. Але Дума не схвалила цього законопроекту.

Робітничий клас, селянство і демократична інтелігенція, ведучи класову боротьбу спільно з трудящими всієї Росії проти царизму, поміщиків і буржуазії, разом з тим брали активну участь у національно-визвольному русі: виступали і проти національного гноблення й національних привілеїв, за вільний розвиток української культури — мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою тощо. При цьому для широких трудящих мас характерним було дружнє ставлення до інших націй, відсутність ворожості до них, прагнення до зближення з робітниками й селянами всієї Росії, боротьба за рівноправність усіх народів, проти всякого національного гноблення. Дедалі активніше в національний рух включалися і робітники.

Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ 10 травня — 10 червня 1913 р.За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал'Демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мілюков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Корейський.

Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали де-путати-чорносотенці редактор газети «Киевлянин» Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А. Савенко.

Російські соціал-демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час першої світової війни написав лідер більшовиків Ленін. Він викривав гнобительську політику царизму щодо поневолених народів, у тому числі й українського, проголошував їх право на вільний розвиток, відстоював інтернаціональну єдність трудящих усіх націй. Але постановка права націй на самовизначення у соціал-демократів, в тому числі й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал-демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню.

 

Адміністративний устрій.

За адміністративною приналежністю західноукраїнські землі поділялися на дві частини: Східна Галичина і Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття — до складу Угорщини.

Як і раніше, Східна Галичина, де переважало українське населення, була об'єднана з так званою Західною (польською) Галичиною (на захід від р. Сян) в єдиний «Коронний край» — «Королівство Галіції і Лодомерії». «Край» цей поділявся на повіти, яких у Східній Галичині налічувалося 50. Буковина, що мала 10 повітів, становила окрему адміністративну одиницю з центром у м. Чернівцях. Закарпатські землі в складі Угорщини складалися з чотирьох «русинських» (українських) жуп, або комітатів (областей): Ужанської, Берегівської, Угочанської і Марамороської.

У Галичині на чолі всього управління стояв намісник, призначуваний, переважно з числа польських магнатів, імператором. Йому й належала вся адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові.

У Галичині, у м. Львові, й на Буковині, у м. Чернівцях, існували крайові сейми як органи місцевого самоврядування.

Економічний розвиток.

Західноукраїнські землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин. Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі.

Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.

У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. Велася залізнична лінія до російського кордону.

Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX — на початку XX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм.

Скасування кріпосного права було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.

Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд.

Через слабий розвиток капіталістичної промисловості в селах західноукраїнських земель створювався значний надлишок робочої сили, яка не знаходила свого застосування. Щоб врятуватися від голодної смерті, багато селян ішли на сезонні роботи в західні провінції Австрії, в Угорщину, Німеччину, Росію, емігрували до Канади, США, Бразилії, Австралії і в інші країни. Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.

Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.

У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства.

Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.

Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав.

Хоч окремі галузі промисловості західноукраїнських земель і розвивалися, загалом ці землі залишалися відсталими землеробськими колоніями Австро-Угорської імперії. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісницький характер.

Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.

Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою.

 

Москвофільство.

Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.