Стаття 998. Недійсність договору страхування

1. Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених цим Кодексом.

Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо:

1) його укладено після настання страхового випадку;

2) об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

2. Наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених цим Кодексом.

 

83. Договір доручення.

Доручення — це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зо­бов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірите­ля) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).

Договір доручення належить до категорії договорів з надання по­слуг — дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випад­ку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що вини­кає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому «один контра­гент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'я­заної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на до­сягнення різних інших ефектів»¹.

Договір доручення вважається консенсуальним — права й обо­в'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істот­ними умовами. Договір доручення може бути як оплатним, так і безоплатним.

Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.

Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).

Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повірено­му або порядок її виплати, вона виплачується після виконання до­говору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст. 1002 ЦК України).

Договір доручення у разі його безоплатності вважається односто­роннім — повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіри­тель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.

Слід вказати на досить широке розповсюдження договору дору­чення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може само­стійно здійснювати необхідні юридичні дії — укласти договір, отри­мати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.

Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб — як до­вірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.

При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст. 243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комер­ційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комер­ційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямо­вані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобут­тя. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юри­дичних дій.

Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі дого­вору довіреності (ст. 1003 ЦК України). Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають містити­ся в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У за­коні зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конк­ретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противно­му разі вони не будуть «зв'язувати повіреного». Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.

У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму право-чинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК Украї­ни вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі до­говору.

Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на ко­ристь повіреного.

Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіре­ного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначи­ти, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не мо­же його перевищувати.

Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.

Договір доручення може бути припинений на загальних підста­вах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави при­пинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.

У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припи­няється у разі:

1) відмови довірителя від договору.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіре­ному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата — також виплатити йому плату рівноцінну викона­ній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіре­ним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;

2) відмови повіреного від договору доручення;

3) смерті довірителя або повіреного;

 

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи — повіреного (ст. 1010 ЦК України).

Слід зазначити, що при комерційному представництві довіри­тель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбаче­ний договором.

Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).

Договір позики.

За договором позики одна сторона (по­зикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а пози­чальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК України).

Договір позики є реальним, тобто його укладення прямо пов'язу­ється законом з моментом передання позичальнику грошових кош­тів або інших речей, визначених родовими ознаками. Реальність до­говору позики означає, що підставою для виникнення позикового зо­бов'язання є складний юридичний склад. Отже, крім досягнення сторонами згоди за істотними умовами договору у належній формі, потрібно також фактичне передання предмета позики позичальни­ку. Відповідно з цим умови договору позики, за якими позикодавець зобов'язується надати позичальнику позику, не мають юридичного значення, а позикодавець не може бути примушений на їх підставі до надання позики або притягнений до відповідальності за ненадання позики позичальнику. Договір позики є одностороннім тому, що за умови реальності цього договору позикодавець має тільки право ви­магати повернення предмета позики, та сплаті процентів у відплат- ному договорі, а у позичальника є тільки обов'язок повернути пози­кодавцю все отримане за договором та сплатити проценти, якщо до­говір позики відплатний. Договір позики може бути відплатний або безвідплатний. Каузою (ціллю) договору позики для позичальника є набуття ним права власності на грошові кошти або інші речі позико­давця, визначені родовими ознаками.

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками. Оскільки учасники цивільних відносин мають право мати у власності іноземну валюту, предметом договору позики може бути й іноземна валюта.

ЦК грошові не обмежує суму позики, предметом якої є грошові ко­шти.

Крім грошових коштів, предметом договору позики можуть бути речі, визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України), тобто оз­ наками, які властиві усім речам такого ж роду (число, вага, міра), наприклад, будівельні матеріали, продовольчі товари та ін. Оскільки закон може встановлювати види речей, що є вилученими з цивільного обороту та види речей з обмеженою оборотоздатністю речі, що передаються у позику повинні бути оборотоздатними (ст. 178 ЦК України). До прийняття Закону України «Про право власності на окремі види майна» перелік речей, які не можуть бути предметом позики (речі, вилучені з цивільного обороту), та речей, перебування яких у власності певних учасників обороту або перебу­ вання яких у цивільному обороті допускається за спеціальним доз­ волом (речі, обмежено оборотоздатні) визначається додатками № 1 та 2 до Постанови Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. № 2471-ХІР.

Договори позики за різними критеріями поділяються на: грошові та товарні, відплатні та безвідплатні, цільові та без наявності кон­ кретної цілі; забезпечені та незабезпечені, строкові та безстрокові, таки, що виникли на підставі договору позики або на підставі но­ вації тощо.

Оскільки надання грошових коштів у позику юридичною особою є фінансовою операцією, закон вимогає від юридичних осіб позико­давців проведення ідентифікації позичальника та осіб, що мають повноваження діяти від його імені (ст. 4, 6 Закону України «Про за­побігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р. № 249-ІУ³).

Сторони договору позики. Сторонами договору позики є позико­давець та позичальник, при цьому ЦК України України не містить суо єктних обмежень щодо сторін договору позики.

Позикодавцем іноземної валюти, що надається у позику нерези­дентам, можуть бути лише резиденти — юридичні особи, а також ре­зиденти — фізичні особи — підприємці.

Позичальниками за договором позики можуть бути резиденти (наприклад, фізичні особи, включаючи фізичних осіб — підприєм­ців, юридичні особи приватного права, інші суб'єкти цивільних від­носин) та нерезиденти.

Форма договору позики. Договір позики укладається у письмо­вій формі, якщо її сума за договором становить не більше десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян, а у разі, коли позикодавцем є юридична особа, — не­залежно від суми позики (ст. 1047 ЦК України).

Як виняток, в усній формі може бути укладений договір позики, сторонами якого є фізичні особи у разі, якщо сума позики, що пере­дається за договором, не перевищує десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

За домовленістю сторін договір позики може бути укладений у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України).

Беручи до уваги розповсюдженість договору позики серед фізич­них осіб, а також реальність цього договору, закон, конкретизуючи загальні норми щодо письмової форми правочинів (ст. 207 ЦК Укра­їни) встановлює, що укладення договору позики між сторонами та його умови можуть посвідчуватися розпискою позичальника або ін­шим документом, який посвідчує передання йому позикодавцем ви­значеної грошової суми або визначеної кількості речей (наприклад, квитанція, акт тощо).

Форма договору позики, укладеного з нерезидентом, визначаєть­ся з урахуванням вимог ст. 6 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність»³.

Зміст договору позики. Враховуючи вимоги ст. 6 Закону Украї­ни «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінан­сових послуг» договір позики, предметом якого є грошові кошти, повинен містити: назву договору, назву, адресу та реквізити позико­давця; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи-позичальника та її адресу або найменування, місцезнаходження юридичної особи-по­зичальника; найменування фінансової операції — позика; суму по­зики, порядок повернення позики позикодавцю; строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови, визначені законодавством та згодою сто­рін; підписи сторін.

Відповідальність. Оскільки договір позики є одностороннім, відповідальність за цим договором має також односторонній харак­тер. Закон покладає на позичальника обов'язок сплатити позико­давцю, у разі неповернення позичальником своєчасно суми позики, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплатити три відсотки від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом (статті 625, 1050 ЦК України).

У разі, якщо позичальник своєчасно не повернув позикодавцю речі, визначені родовими ознаками, він має сплатити позикодавцю неустойку згідно зі статтями 549-552 ЦК України незалежно від сплати відсотків, встановлених договором або законом. Згідно із за­коном сплата неустойки не звільняє позичальника від виконання зобов'язання щодо повернення позики в натурі, а також не позбав­ляє позикодавця права вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ст. 552 ЦК України).

Кредитний договір.

Поняття кредитного договору. Кредитний договір (від лат. сгесШшп — борг) — це цивільний договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановле­них договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки (ст. 1054 ЦК України).

Кредитний договір є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості за всіма істотними умовами цього договору.

Особливістю кредитного договору є те, що норми закону дають сторонам право здійснювати односторонню відмову від виконання договірних зобов'язань, а саме, дають право кредитодавцю: 1) від­мовитися від надання позичальникові передбаченого договором кре­диту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури ви­знання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий, наприклад, у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії у банку позичальника (ст. 20 Закону України «Про банки і банківську діяльність»)¹; 2) відмови­тися від подальшого кредитування позичальника за договором у ра­зі порушення ним встановленого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту; дають право позичальнику відмо­витися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, по­відомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором.

Кредитний договір, як правило, завжди є відплатним. У зв'язку з цим надання безвідсоткових кре­дитів в Україні можливе лише у виняткових випадках, передбаче­них законом (ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Кредитний договір є двостороннім, тобто договором, за яким обидві сторони договору мають права та обов'язки, а у випадку здій­снення спільного кредитування позичальника консорціумом бан­ків — багатостороннім. Останнє здійснюється при великих обсягах кредитування, в цілях зменшення кредитних ризиків та дотриман­ня економічних нормативів банками-учасниками консорціуму.

Сторони кредитного договору. Сторонами кредитного догово­ру є кредитодавець та позичальник. Як і надання позики, надання кредиту є фінансовою послугою (ст. 4 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), у зв'язку з чим коло осіб, які можуть бути кредитодавцем обмежені законом. Згідно зі ст. 1054 ЦК України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути банк або інша фінансова установа (юри­дична особа, яка відповідно до закону має право за рахунок залуче­них коштів надавати фінансові кредити на власний ризик).

Серед фінансових установ, які можуть бути кредитодавцями за кредитним договором, крім банківських установ, можна зазначити, наприклад, кредитні спілки, об'єднані кредитні спілки (ст. 21 Зако­ну України «Про кредитні спілки»)⁴ та страхові компанії, що здійс­нюють страхування життя (ст. 2 Закону України «Про страхуван­ня»)⁵.

Згідно із законодавством України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути і нерезидент, кваліфікований як банківська установа, згідно із законодавством країни перебування не­резидента або нерезидент, що має статус небанківської фінансової установи, міжнародна фінансова організація та інші кредитори-нерезиденти (ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»)¹.

У випадках, визначених законом, кредитодавцем за кредитним договором може бути і юридична особа публічного права, наприк­лад, Національний банк України (ст. 42 Закону України «Про На­ціональний банк України»)².

Позичальником за кредитним договором може бути резидент: фізична особа, у тому числі фізична особа-підприємець, юридична особа приватного права та нерезидент, наприклад, нерезидент — банківська установа (п. 10 «Положення про кредитування», затвер­дженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246)³.

Законодавство України містить і деякі обмеження щодо можли­вості укладення кредитних договорів певними категоріями пози­чальників, наприклад, не може бути стороною у кредитному догово­рі благодійна організація (ст. 19 Закону України «Про благодійниц­тво та благодійні організації»)⁵.

Предмет кредитного договору. На відміну від договору пози­ки, предметом кредитного договору можуть бути лише грошові ко­шти у готівковій формі (банкноти або монети) або у безготівковій формі (записи на рахунках банків). Предметом кредитного договору може бути національна валюта України та іноземна валюта.

Форма кредитного договору. Кредитний договір укладається у простій письмовій формі, яка потребує від сторін фіксації його зміс­ту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або ін­ших технічних засобів зв'язку (статті 207, 1055 ЦК України).

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової фор­ми, є нікчемним (ч. 2 ст. 1055 ЦК України).

За домовленістю сторін кредитний договір може бути укладений у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України). Форма кредит­ного договору, укладеного з нерезидентом, визначається з урахуван­ням вимог ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність»¹.

Зміст кредитного договору. Згідно з вимогами законодавства, у тому числі ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг», кредитний договір повинен містити: назву договору, назву, адресу та реквізити суб'єк­та підприємницької діяльності — кредитодавця; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи-позичальника та її адресу або найменуван­ня, місцезнаходження юридичної особи-позичальника; наймену­вання фінансової операції — надання кредиту; розмір (сума) креди­ту, ціль, на яку наданий кредит; відсоткову ставку за кредитом, умови надання кредиту, строк повернення кредиту; строк дії дого­вору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне вико­нання умов договору; інші умови, визначені законодавством та зго­дою сторін; підписи сторін.

Оскільки кредитний договір є консенсуальним, його зміст скла­дає обов'язки кредитодавця надати позичальникові визначену сто­ронами суму кредиту в порядку, визначеному договором, на визна­чений сторонами строк, а позичальника — повернути кредит і сплатити відсотки у порядку та строки, визначені договором.

Порядок надання кредиту визначається сторонами у кредитному договорі. Кредит може надаватися кредитодавцем: а) у разовому по­рядку; б) частинами згідно із встановленим графіком; в) відповідно до відкритої кредитної лінії (надання кредиту у майбутньому в роз­мірах, що не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за пев­ний проміжок часу); г) гарантовано (із заздалегідь обумовленою да­тою надання), за потребою; д) через овердрафт (від англ. оуегсігаїі — понад зняття), під яким розуміється кредитування ра­хунка позичальника кредитодавцем через здійснення платежів за цим рахунком понад залишок коштів на ньому (ст. 1069 ЦК Украї­ни), або в іншому порядку, визначеному сторонами.

Фізичним особам, які не є підприємцями, кредит може надавати­ся за домовленістю сторін у безготівковій або у готівковій формі.

Окремі особливості має порядок отримання позичальниками-ре-зидентами кредитів від кредитодавців-нерезидентів. Отримання та­ких кредитів позикодавцями-резидентами може здійснюватися лише у безготівковій формі через рахунки уповноважених банків та за умови попередньої реєстрації таких кредитних договорів у Націо­нальному банку України.

На відміну від договору позики, у кредитному договорі строк по­вернення кредиту є істотною умовою. Залежно від строку користу­вання кредитом вони поділяються на: 1) короткострокові — до одного року; 2) середньострокові — до трьох років; 3) довгостроко­ві — понад три роки.

Сторони кредитного договору визначають строк користування кредитом самостійно. Відповідно до ст. 252 ЦК України він може визначатися роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Останні широко використовуються як строки повернення кредиту при наданні міжбанківських кредитів типу «овернайт» (міжбанків-ські кредити, що надаються на нічний час для підтримання ліквід­ності банківських установ).

Відповідальність. Відповідальність за кредитним договором не­суть обидві сторони. Згідно зі ст. 1073 ЦК України позичальник від­повідає перед кредитодавцем за загальними нормами зобов'язально­го права та нормами ст. 1050 ЦК України.

Відповідно до цього позичальник зобов'язаний сплатити креди-тодавцю, у випадку неповернення позичальником своєчасно креди­ту, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроче­ної суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом (ст. 625 ЦК України).

Виконання зобов'язань за кредитним договором може бути забез­печено неустойкою (штраф, пеня). Розмір неустойки визначається сторонами у договорі, однак може бути зменшений за рішенням су­ду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності ін­ших обставин, що мають істотне значення (ст. 551 ЦК України).

Відповідно до закону сплата неустойки не звільняє позичальника від виконання зобов'язання після повернення кредиту, а також не позбавляє кредитодавця права вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ст. 552 ЦК України).

Згідно з консенсуальним характером кредитного договору креди-тодавець також відповідає перед позичальником за належне вико­нання договірних зобов'язань, включаючи виконання зобов'язання щодо надання кредиту.

Як виняток, закон звільняє банк-кредитодавець від відповідаль­ності за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинен­ня операцій на рахунках, арешту власних коштів банку на його ра­хунках уповноваженими органами державної влади (ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).