Спроби кодифікації українського права

У ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

 

1. Діяльність першої кодифікаційної комісії.

2. Друга кодифікація.

3. Спроби кодифікації в кінці ХVІІІ ст.

4. Кодифікаційні роботи на початку ХІХ ст.

 

Уже на початку ХVІІІ століття виникла потреба унормувати й уніфікувати сепаратні норми права, які діяли в Гетьманщині, видати їх українською мовою (навзамін польської), узаконити привілейоване становище козацької старшини. На державному рівні це питання поставлено “Рішительними пунктами” (1728 р.) Д. Апостолові. Виконуючи його, гетьман того ж року утворив кодифікаційну комісію у складі 12 чоловік на чолі з генеральним суддею І. Бороздною, яка працювала дуже довго і результатом її діяльності став кодекс 1743 року під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Збірник законів відправили на розгляд у Сенат, який його не затвердив і не санкціонував до використання в судах Гетьманщини. Проте, як пам’ятка права, кодекс є унікальним явищем юридичної думки української еліти ХVІІІ століття. “Права” складаються із 30 розділів, 531 артикула і 1716 пунктів, котрі містять норми цивільного, карного і процесуального прав. Розділи мають заголовки, статті містять посилання на джерела. Додавався і алфавітний покажчик. Комісія І. Бороздни підготувала також процесуальний кодекс “Процес краткий, приказний” (1734 р.).

З відновленням у 1750 р. гетьманства створено другу кодифікаційну комісію із 49 осіб. Один із її членів, Федір Чуйкевич, у 1758 році закінчив роботу над кодексом під назвою “Суд і розправа в правах малоросійських”. У ньому обґрунтовано ідею приватної власності на рангові землі, на відновлення статутних судів та закріплення привілеїв старшинської верхівки.

В умовах ліквідації гетьманської влади робляться спроби закріпити за землевласниками старі права і вольності в кодексі В. Кондратьєва “Книга Статут і прочіє права малоросійськіє” (1764 р.), в “Екстракті малоросійських прав” (1767 р.) О. Безбородька та в “Екстракті указів та інструкцій Сенату” (1786 р.).

На початку ХІХ століття створюється ще одна кодифікаційна комісія на чолі з графом П. Завадським, яка провела дві експедиції по судах Лівобережжя та Правобережжя. Підсумком стали “Собраниемалороссийских прав” (1807 р.) Ф. Давидовича та “Сводместныхзаконовзападныхгуберний” (1837 р.) А. Повстанського. Але в 40-х роках ХІХ ст. в Україні запроваджено єдине російське законодавство.

кодекси, кодифікація, комісія, звід, нормування, уніфікація, експедиції.

 

Суспільно-політичний лад і право

На українських землях у складі Речі Посполитої

У кінці ХVІІ–ХVІІІ ст.

1. Соціальне розташування суспільства. 2. Органи державної влади та місцевого управління. 3. Правова система.

 

 

У соціальному розшаруванні суспільства Правобережжя, Волині та Галичини, які залишилися у складі Речі Посполитої, мало що змінилося з ХVІ – початку ХVІІ століття. Панівну верству складали феодали-землевласники, які поділялися на магнатів (аристократію) і шляхту (знать). Магнати мали великі земельні угіддя – латифундії, забезпечували державний апарат вищими урядовцями, воєначальниками, суддями, сенаторами. Шляхта мала спадковий титул, володіла вотчинами або удільними землями, несла військову службу. Особа шляхтича (гонор) була недоторканною, його охороняли закони, судити шляхту могли лише шляхетські суди.

Духовенство поділялося на католицьке, уніатське та православне, а також на світське (біле) і монастирське (чорне). Воно користувалося державними привілеями, не платило жодних податків, мало власні суди і юрисдикцію, володіло землями і залежними селянами. Селянство складало переважну більшість населення і було майже все залежним від феодалів, церкви або держави (короля). Селяни не мали права залишати села, не мали приватної власності на землю, несли трудові повинності, сплачували грошові та натуральні побори і податки. Вони поділялися на тяглих (панщинних) і чиншових (оброчних). Збіднілі, обезземелені складали групи халупників, підсусідків, городників, коморників та захребетників, які жили в землевласника і працювали на нього. Міщанство поділялося на патриціат (купці, лихварі, промисловці, урядовці), бюргерів (городян середнього достатку, ремісників) та плебс (чорноробочих). Магістратські міста мали право на самоврядування і власне законодавство, а ратушні – залежали від держави чи державця (власника). Державними органами влади в центрі були: король, який обирався шляхтою, і сейм – станово-представницький орган, який складався з сенату (де засідали світські і духовні магнати з королівським двором) та посольської ізби (зборні), куди кожна земля чи воєводство посилали обраних послів (депутатів). На місцях існували представники державної влади (воєводи, повітові і волосні старости) та місцевого шляхетського самоуправління – сеймики (воєводські, повітові, волосні). Право veto (liberumveto – одноголосного прийняття рішень) скасували лише в кінці ХVІІІ ст.

Судова система Речі Посполитої зберігалася з часів Третього Литовського статуту і складалася з шляхетських судів. Гродський (замковий) – розглядав кримінальні справи, чинив його намісник, староста чи воєвода одноособово за допомоги замкового судді і писаря. Підкоморський – у кожному повіті підкоморій і коморник розглядали земельні позови. Земський (шляхетський трибунал) розглядав цивільні справи шляхти у складі судді, підсудка і писаря. Діяли також асесорський суд, каптурові суди, домініальні (вотчинні) церковні (духовні), старостинські, лавні (на чолі з війтом).

Джерелами права залишалися Третій Литовський статут, “Артикули Генріха Валуа”, “Устава на волоки”, магдебурзьке право, а також правові звичаї, привілеї (жалувані, пільгові та охоронні), конституції (постанови) сеймів. Тому основні норми кримінального (дефініція, кваліфікація і класифікація злочинів, види покарань) і цивільного права (приватної власності, зобов’язальних дій, опіки, шлюбу, успадкування) практично залишалися незмінними від кінця ХVІ аж до початку ХІХ ст., коли на Правобережжя та Волинь почало поширюватися російське законодавство.

Правобережжя, Волинь, Галичина, магнати, шляхта, духовенство, міщани, плебс, патриціат, земські, гродські та підкоморські суди.