Характеристика розшуку часів Київської Русі

 

1. Виникнення розшуку як процесуальної дії.

2. Заклич. 3. Звід. 4. Гоніння сліду.

 

Форми розшукового (слідчого) процесу використовувалися в руському судочинстві, якщо скоєний злочин зачіпав інтереси держави, церкви та пануючого класу. Розшук злодія був справою рук скривдженого (позивача).

Слідство і розшук починалися з закличу, тобто оголошення потерпілим на торговій площі про зникле майно (раба, худоби, одягу, зброї тощо). Якщо протягом трьох днів цю річ знаходили в когось – він ніс відповідальність, виплачуючи штраф, і мав повернути вкрадене. У разі коли відповідач заперечував власну причетність до злочину, починався звід – він мав указати на того, у кого придбав украдене. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма можливими наслідками. За межами міста (чи общини) звід вівся лише до третьої особи, яка платила віру, а далі вела розшук сама.

Під час розшуку вкраденого раба звід вівся до третьої особи, яка віддавала потерпілому свого раба, а викраденого використовувала як речовий доказ (лице). Кінцевий злодій платив штраф (продаж), повертав раба власникові, а той повертав раба третьому відповідачеві.

При негайному виявленні крадіжки, коли злодій або вкрадена ним худоба залишили сліди, їх розшукував потерпілий по “гарячих слідах” тоді ж. Процедура називалася “гоніння сліду”. Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їхнього зникнення в іншому населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати злочинця. В іншому разі вони мали сплатити штраф (дику віру).

Результати закличу, зводу і гоніння слідом використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вердикту.

заклич, звід, гоніння сліду, віра, дика віра, продаж.

 

 

3.8. Право власності та володіння в Київській Русі

 

1. Виникнення поняття власності.

2. Суб’єкт власності. 3. Об’єкт власності. 4. Охорона приватної власності законом.

 

 

Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали права власності в сучасному розумінні, позаяк ні суб’єкта, ні об’єкта речового права конкретно не було визначено. Щоправда “Руська правда” розрізняє право власності і право володіння. Це власність князя, бояр, церкви на борті, рільничі межі тощо, а володіння – власне фактичне користування якоюсь річчю. У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про індивідуальне, так і про громадське право власності. Об’єктом права власності були одяг, прикраси, земля, будинки, борті, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо.

Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду. Вотчина (успадковане земельне володіння) складалося з приватної власності на палати (хороми) господаря, житла для слуг, челяді, холопів, смердів, знарядь праці, земельних угідь, лісів, бортів, мисливські та промислові ділянки. Усі тварини на них теж вважалися приватною власністю.

Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких залежав від виду і кількості вкраденого, місцем вчинення злочину (у полі чи в оцарку).

Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов’язково діставався молодшому, за принципом мінорату), а за їх відсутності – брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право – привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни – мати, близькі родичі, добрі люди, церква і повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов’язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.

власність, об’єкт, суб’єкт, володіння, користування, розпоряджання, успадкування, зобов’язальні дії.