Тема №4 технології соціально-педагогічної роботи з дезадаптивними дітьми та молоддю

 

План

1. Соціальна реабілітація дітей з девіантною поведінкою.

2. Особливості соціальної роботи з неповнолітніми, які повертаються

з місць позбавлення волі

 

1. Вести мову про соціальну реабілітацію дітей і молоді з девіантною поведінкою можна лише тоді, коли фахівець досить добре уявляє, з яким контингентом йому необхідно працювати. Адже відомо, що внаслідок несприятливих обставин з’являються різноманітні відхилення у соціалізації, що відображаються у прояві неадекватної поведінки і ставлення дітей та молоді до норм і вимог всієї системи суспільних відносин, в які включається людина на кожному етапі її розвитку і становлення.

Основною ознакою десоціалізації є відчуження індивіда від соціальних інститутів, які виступають основними носіями установлених норм, моралі та прав. У такій ситуації відбувається вплив різних асоціальних і злочинних асоціальних субкультур з власними, корпоративними нормами і цінностями, які носять антигромадський характер.

А відтак простежується явище, коли соціальні відхилення і соціальна дезадаптація підлітків і молоді супроводжується деформацією їх соціальних зв’язків, а також категоричним відчуженням від сім’ї і школи реалізувати комплекс соціально-педагогічних заходів, спрямованих як. З метою подолання такого відчуження та включення об’єктів соціалізації і у суб’єкт-суб’єктні відносини, і систему соціально значущих відносин необхідно на оздоровлення ситуації та умов у школі, сім’ї, так і на індивідуальну психолого-педагогічну корекцію особистості з девіантною поведінкою.

Необхідності усвідомлення і вирішення проблеми сприяє твердження В.П. Кащенка, який ще у 20-ті роки XX ст. вивчав дану проблему і зазначав, що корекція недоліків особливості в процесі її становлення – це проблема великої значущості і вирішувати її продуктивно потрібно у контексті державної політики.

Важливими принципами у соціально-педагогічній реабілітації є:

1) заміна домінуючого у виховній роботі педагога на самого вихованця, який визначає зміст і методи роботи педагога;

2) орієнтація на потенційну соціальну психологічну повноцінність особистості, котра реабілітується, і повернення її у звичне соціальне середовище;

3) постійне вивчення так званої „винятковості” індивіда у процесі корекційно-реабілітаційної роботи має здійснюватися у тісній взаємодії педагога і психолога.

Не можна обминути при розгляді даного питання соціальну, корекційну і реабілітаційну діяльність А.С. Макаренка та С.Т. Шацького, які у 30-ті роки XX ст. заклали основні принципи, зміст і методи соціальної роботи з важковиховуваними дітьми і підлітками. В основу своєї педагогічної теорії вони заклали ідею створення педагогом виховного соціального середовища.

Так, С.Т. Шацький вважав, що одним із таких виховних середовищ можуть стати клуби за інтересам и, які дозволяють дітям і підліткам розкрити “свої інстинкти” [2, 123], особливо соціальні інстинкти, суть яких полягає у прагненні вчитися життю, пристосовуватись до життя, оволодівати соціальним досвідом, включатися в соціалізацію.

В.О. Сухомлинський запропонував різноманітні засоби стимулювання самовиховання особистості. Домінантною в його рекомендаціях була орієнтація на індивідуальний стиль побудови педагогічного процесу, на гуманізацію засобів виховання девіантних підлітків [4].

Безперечно, процес перевиховання є довготривалим і складним, який передбачає: вивчення середовища, в якому ріс вихованець, аналіз позитивних і негативних рис характеру індивіда, формування позитивної установки й усунення недоліків у його загальному розвитку, прискорення позитивних начал, наявних в особистості.

Поступово термін “перевиховання” почав змінюватись на термін “реабілітація”, що означає “відновлення” (Франція); паралельно висувається термін “нормалізація” (Данія, Швеція). Проте термін “реабілітація” набув міжнародного визнання, що привело до появи поняття: медична реабілітація, психологічна реабілітація, педагогічна реабілітація, соціальна реабілітація. Причому соціальна реабілітація передбачає відновлення соціальних відхилень, порушених зв’язків і відносин із середовищем.

Реабілітація – медична, психологічна, педагогічна та соціальна – має багатий і різноманітний зміст і є своєрідним відображенням соціально-педагогічного оптимізму і гуманізму.

Суть реабілітаційного підходу у соціальному середовищі визначається як комбіноване і координоване застосування медичних, соціальних, педагогічних, професійних заходів, спрямованих на компенсацію дефекту соціального відхилення [5, 4–6].

Соціальна реабілітація дітей девіантної поведінки – це повна система, яка забезпечує відновлення у них порушених соціальних зв’язків і відносин, ідентифікацію індивіда як суб’єкта власної життєдіяльності.

Вітчизняна превентивна практика, на відміну від Заходу, де панує корекційно-реабілітаційна робота, побудована на індивідуальних діагностично-корекційних психологічних програмах, досить тривалий час мала чітку спрямованість на створення педагогічно організованого середовища. Зокрема, за методикою А.С. Макаренка, ресоціалізуючим фактором виступає колектив завдяки включенню підлітка в систему гуманізованих міжособистісних відносин. Соціальна реабілітація в такій ситуації відбувалася за рахунок “паралельного” впливу колективу, який виконував ресоціалізаційну функцію.

Як показує практика, означена методика досить успішно спрацьовує і в тимчасових колективах, і в різних дозвіллєвих соціально-педагогічних центрах і клубах.

Аналіз наукових шкіл і сьогоднішньої практики дозволив виявити деякі принципи соціально-педагогічної реабілітації:

- опора на позитивні якості особистості;

- реабілітація потреби дитини чи підлітка у самоствердженні;

- формування в них життєвих прагнень;

- розвиток корисних інтересів і вищих духовних цінностей вихованця;

- глибока повага і довіра у взаємовідносинах із дітьми і молоддю.

Виходячи із основних принципів і змісту соціальної реабілітації, можна окреслити соціально-педагогічні завдання і функції, які вона спроможна вирішувати:

1. Відновлювану, яка передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважають у суб’єкта до появи девіантної поведінки, звернення до пам’яті індивіда і його добрих справ.

2. Компенсаторну, суть якої полягає у формуванні в підлітка чи молодої людини прагнення компенсувати той чи інший недолік завдяки прояву зусилля в діяльності в тій галузі, яку він любить і в якій може швидко домагатися успіху (наприклад, у спорті, художній творчості, праці тощо).

3. Стимулюючу, яка спрямована на активізацію позитивної суспільно корисної діяльності підлітка. Вона реалізується завдяки використанню методів схвалення, засудження, тобто обов’язково з проявом оціночного емоційного становлення до поведінки чи вчинків суб’єктів дії.

4. Виправну, ця функція пов’язана з виправленням негативних якостей підлітків і передбачає застосування різноманітних методів заохочення, переконання, навіювання, прикладу тощо, які сприяють успішній корекції поведінки.

З цього можна зробити висновок, що процес соціальної реабілітації буде здійснюватись успішно в тому випадку, якщо у підлітка чи молодої людини вдасться розбудити потребу в самовдосконаленні, самовихованні і якщо об’єкт даного процесу стає активним суб’єктом корекційної роботи.

Поведінка з відхиленням чи девіантна поведінка відрізняються як за змістом і цільовою спрямованістю, так і за мірою суспільної небезпеки. Отже, девіантна поведінка, як явище протилежне нормативній поведінці, є системою вчинків, які виходять за межі загальноприйнятих моральних і правових норм, за винятком норм психічного здоров’я. У сфері соціальної роботи більш адекватне таке визначення: девіантна поведінка відображає зв’язок поведінки особистості, соціальних груп і спільної з соціумом, всією системою суспільних відносин, регулювання яких здійснюється за допомогою системи соціальних норм, враховуючи при цьому взаємодію внутрішніх і зовнішніх факторів, які визначають появу мотивів, цілей і рішучості здійснити антинормативний вчинок. Це дозволяє стверджувати, що діють кілька типів девіантної поведінки в життєдіяльності дітей, підлітків, молоді:

- антидисциплінарне;

- антисоціальне;

- делінквентне;

- аутоагресивне.

У випадку девіантної поведінки взаємодіють макро- і мікросоціальні, індивідуально-особистісні, соціально-психологічні, психолого-педа­го­гічні, соціально-медичні, соціально-правові чинники. У кожному кон­крет­ному випадку проявляється певне поєднання цих чинників, що відбивається у відповідній формі прояву девіантності.

Девіантна поведінка досить часто мотивується тим, що індивід не може правомірними засобами задовольнити свої соціально-психологічні потреби у визнанні його, довірі, самоствердженні. Практичний досвід профілактичної роботи підказує на необхідність враховувати індивідуально-психологічні, статеві і вікові особливості розвитку особистості, схильної до порушення норм поведінки. Адже у нього з’являється впевненість, винахідливість, сміливість – і все це сприймається як прояв власної дорослості, особливого “Я”. І поступово з кожним новим проявом порушення норм з’являються звички, які сприяють виробленню стереотипів протиправної поведінки, нових ціннісних орієнтацій.