Тема №1 Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.

Тема №1 Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.

 

План

1. Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини.
2. Виконання Україною зауважень та рекомендацій Комітету ООН з прав людини.
3. Виконання Україною зауважень та рекомендацій Комітету ООН з прав дитини

У 1970 році було створено Комітет з ліквідації расової дискримінації, у 1982 році – Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, у 1987 році – Комітет проти катувань, у 1991 році – Комітет з прав дитини, у 2003 році – Комітет з захисту прав всіх трудящих мігрантів та членів її сімей, у 2008 році – Комітет з прав інвалідів.

Конвенційні комітети створюють систему конвенційних органів ООН. Усі держави, що ратифікували ці пакти та конвенції або приєдналися до них, зобов’язані надавати відповідним комітетам доповіді про вжиті ними заходи щодо втілення у життя прав, закріплених у пактах та конвенціях та про прогрес, досягнутий ними у використанні цих прав. Конвенційні органи обираються з представників цих держав. Вони розглядають доповіді держав і дають свою оцінку діяльності кожної з них з погляду ефективності виконання взятих зобов’язань, а також розробляють рекомендації.

Після аналізу наданих держ. доповідей комітети приймають заключні зауваження. Хоча з юридичного погляду вони не мають обов’язкової сили, але відображають думку єдиного експертного органу, здатного ухвалювати такі постанови стосовно стану виконання державами-учасницями своїх зобов’язань відповідно до підписаної конвенції чи пакту. Тому, як правило, держави-учасниці вносять зміни до свого законодавства та правозастосовної практики на підставі заключних зауважень конвенційних комітетів.

Таким чином, Україна взяла на себе зобов’язання надавати більшості конвенційних органів доповіді про дотримання прав і свобод, передбаченими універсальними конвенціями ООН, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю. Відповідно до статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права у галузі прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини Україна зобов’язана привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах.

Відповідно до ЗУ «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 року Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР. З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності. Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної держави і необхідною умовою входження України до європейської та світової спільноти.

Ухвалення ВР України нової Конституції країни відкрило сучасний етап виконання зауважень та рекомендацій конвенційних органів ООН. У ст.. 9 Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України.

Контроль за виконанням міжнародних договорів Україною здійснює Міністерство закордонних справ України та Міністерство юстиції – відповідають за своєчасну підг. і передачу конв. органам періодичних доповідей нашої держави, готують окремі розділи зазначених доповідей, у складі делегації України забезпечують представлення держ. інтересів під час розгляду доповідей на засіданнях конвенційних органів ООН

Важливим елементом констит. системи контролю за додержанням конят. прав і свобод людини стало створення відповідно до ст.. 101 Основного Закону країни уповноваженого ВР України з прав людини. (інститут Омбудсмана), який бере участь у підготовці доповідей з прав людини.(виконавча влада намагається підлакувати дійсність та приховати недоліки, уповноважений принципово не погоджувалася)

Детальний моніторинг підготовки доповідей з прав людини засвідчив, що переважно рекомендації комітетів ООН виконуються частково у кращому разі, а то й зовсім не виконуються. Особливо занепокоєння в Уповноваженого викликало те, ці рекомендації і пропозиції залишилися терра інкогніто для громадян України.

Пекучою проблемою залишається поширення інформації в укр. Суспільстві щодо пропозицій та зауважень конвенційних органів. Це є не лише важливою передумовою для сприйняття та поглиблення правосвідомості населення України щодо обов’язків держави та їх дотримання, а й створює умови для контролю за діями держави по забезпеченню прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів з боку громадського суспільства.

Уповноважений з прав людини вважає, що системний аналіз стану виконання Україною зобов’язань, які випливають із заключних зауважень та рекомендацій конвенційних комітетів ООН, а також сприяння їхньому широкому оприлюдненню має стати одним із найважливіших завдань української влади.

Останніми роками в Україні захист прав дітей дедалі більше стає загальнодержавною політикою, послідовно формується цілісна система правового захисту дітей, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Розроблені загальнодержавні програми, спрямовані на реформування інтернатної системи, поширюються альтернативні форми влаштування дітей, значні зміни відбулися в сфері соціального захисту сімей з дітьми тощо.

Водночас, як засвідчує аналіз Уповноваженого, українське законодавство, яке стосується імплементації Конвенції про права дитини, у багатьох випадках має декларативний характер. Окрім того, одночасно спостерігається загострення окремих проблем щодо дотримання прав дітей до небезпечних масштабів.

У Конвенції про права дитини проголошено, що «кожна дитина має право на життя». На жаль, в країні поки не вдалося забезпечити це фундаментальне положення Конвенції. Уповноважений з прав людини, як і все суспільство, вкрай занепокоєний у зв'язку з трагічними фактами загибелі дітей на початку 2008/2009 навчального року в школах Запоріжжя, Житомира, Луцька, Чернівецької області та інших регіонів, по кожному з яких Уповноваженим відкрите провадження про порушення конституційних прав на життя. На підставі аналізу, зробленого у жовтні 2008 р. Уповноваженим з прав людини внесене подання Прем'єр-міністрові України «Про захист прав дітей на безпеку і належне виховання в загальноосвітніх закладах України».

Крім того, з метою недопущення таких трагедій на урядовому засіданні Уповноваженим з прав людини запропоновані доповнення до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про Комплексний план заходів з розвитку освіти в Україні на період до 2011 року» низкою важливих заходів, зокрема, проводити детальний медичний огляд учнів загальноосвітніх шкіл на початку кожного року, а в поточному — завершити такий медогляд до грудня; запровадити в обласних та міських управліннях освіти і науки посади інженера з питань безпеки, а в кожній школі — посади медичного працівника, практичного психолога та соціального педагога; удосконалити структуру оплати праці вчителів, передбачивши належне стимулювання виховної роботи.

Уряд підтримав такі пропозиції Уповноваженого. їхня реалізація дасть можливість надійніше захистити права українських дітей на безпеку та належне виховання.

У 2002 р. Комітет ООН з прав дитини висловив стурбованість щодо зростаючої кількості безпритульних дітей. Моніторинг Уповноваженого з прав людини засвідчує, що в Україні зберігається високий рівень дитячої безпритульності та бездоглядності. Більше того, останнім часом сформувався такий вид дитячої бездоглядності, який пов'язаний із виїздом одного чи двох батьків за кордон на заробітки.

Уповноважений з прав людини вважає, що прийняте рішення Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008р. про створення Координаційної ради з питань соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, а також включення до її складу представника Уповноваженого з прав людини дасть змогу здійснювати належний контроль за захистом прав цієї категорії дітей.

Саме ця особливо вразлива категорія дітей найчастіше стає жертвою торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії. Ратифікація Україною Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії покликана сприяти розв'язанню цієї проблеми. Одночасно з зазначеним протоколом був ратифікований і Факультативний протокол щодо участі дітей у збройних конфліктах. За цими протоколами Україна взяла на себе зобов'язання готувати періодичні доповіді Комітету ООН з прав дитини про стан виконання їх положень.

4 червня 2007 р. Комітет ООН з прав дитини під час своєї 45-ї сесії розглянув внесену ще у 2005 р. першу доповідь України про виконання положень Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії.

Представники Уповноваженого з прав людини взяли участь у роботі Комітету ООН з прав дитини під час обговорення цієї доповіді та ознайомили членів з результатами моніторингу Уповноваженого з прав щодо виконання Україною вимог цього Факультативного протоколу, поінформували членів Комітету про діяльність Уповноваженого у сфері захисту прав дітей, зокрема щодо подолання ганебного явища — торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії, зосередили увагу на необхідності посилення превентивних заходів щодо таких порушень, а також] надали зауваження та пропозиції Уповноваженого з цих питань.

Також було роз'яснено причини нератифікації Україною Гаазької конвенції про захист прав дітей і співробітництво у питаннях іноземного усиновлення (1993 р.), окремі норми якої не відповідають національним інтересам країни-походження усиновлених іноземцями дітей. Приєднання до зазначеної Конвенції відкриває двері посередницькій діяльності іноземним неурядовим організаціям, що заборонено і переслідується українським кримінальним законодавством (ст. 149 Кримінального кодексу України). Слід зазначити, що ще у 1996 р. найкращі норми, котрі відповідають інтересам дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які усиновлюються, вже були імплементовані в українське законодавство. Тому Парламент України тричі відхиляв ратифікацію цієї Конвенції.

Треба відмітити, що в Україні проведена значна робота по створенню системи координації зусиль з протидії торгівлі дітьми, перші кроки щодо якої були зроблені ще у 1998 р. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Відповідно до п. З ст.10 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" з метою надання консультативної підтримки, проведення наукових досліджень, вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини, а також координації зусиль установ і організацій щодо запобігання торгівлі людьми і вироблення єдиної державної політики в цьому напрямі. У 1999 р. при Уповноваженому з прав людини було створено Національну координаційну раду щодо запобігання торгівлі людьми. Ця рада відіграла значну роль у координації діяльності різних органів виконавчої влади та неурядових організацій, поки зрештою не було створено відповідно до рішення Кабінету Міністрів України №1961 від 25 грудня 2002 р. Міжвідомчу координаційну раду з питань торгівлі людьми, зокрема дітьми, а також постійно діючі регіональні комісії з питань координації зусиль і обміну інформацією щодо запобігання торгівлі людьми.

За безпосередньою участю Уповноваженого з прав людини розроблені та виконувалися державні програми протидії торгівлі людьми: Програма запобігання торгівлі жінками та дітьми (1999 р.) та Комплексна програма протидії торгівлі людьми на 2002—2005 роки.

У березні 2007 р. постановою Кабінету Міністрів затверджена державна Програма протидії торгівлі людьми на період до 2010 року, що передбачає реалізацію комплексних заходів, спрямованих на запобігання, викриття і припинення правопорушень, пов'язаних з торгівлею людьми або людськими органами.

Україна взяла активну участь у розробці Європейської конвенції з питань боротьби проти торгівлі людьми, яка була відкрита для підписання під час Третього саміту членів Ради Європи в травні 2005 р. 17 листопада 2005 р. Україна підписала цю конвенцію.

У січні 2006 р. був прийнятий Закон України "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадання дітей", а у березні 2008 р. ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми. Цілями цих конвенцій є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених у будь-яку з договірних держав або утримуваних у будь-якій з договірних держав, а також зазначено, що права на опікунство і на доступ до дитини, передбачені законодавством однієї договірної держави, мають неухильно дотримуватися в інших договірних державах.

Однак, попри вжиті державою заходи, торгівля людьми в Україні продовжує мати поширений характер. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 2006 р. зареєстровано 376 злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми, у 2007 р. — 359, за перше півріччя 2008 р. — 243.

Можна констатувати, що найбільші шанси бути втягнутими у сферу торгівлі дітьми, дитячу проституцію та порнографію мають неповнолітні з неблагополучних сімей, яких нині в Україні налічується понад 80 тис. Уповноважений з прав людини переконана, що поки не викоренені соціально-економічні причини торгівлі дітьми, всі зусилля держави по боротьбі з цим явищем будуть зводитись нанівець.

На виконання рекомендацій Комітету ООН з прав дитини держава вжила заходів для захисту найбільш уразливої категорії дітей — дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Так, 2 лютого 2005 р. набрав чинності Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", який визначає правові, організаційні, соціальні основи і гарантії державної підтримки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і є складовою законодавства про охорону дитинства.

З виданням 11 липня 2005 р. Указу Президента України "Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей" розпочався процес подальшого реформування системи опіки і піклування дітьми. Були розроблені й подані на узгодження в Кабінет Міністрів України Концепція Державної програми поетапного реформування системи установ усіх форм власності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської турботи.

Попри те, що в Україні останніми роками послідовно формується цілісна система захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а 2008 р. Указом Президента України оголошений Роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, через брак узгодженості та координації діяльності відповідних міністерств і відомств дитячі проблеми залишаються нерозв'язаними.

Уповноваженим з прав людини внесені пропозиції до проекту постанови Кабінету Міністрів України " Про Порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення». Зокрема, йдеться про врахування інтересів як усиновлювачів, так і усиновлених дітей, у тому числі упорядкування процедури усиновлення та усунення будь-якої дискримінації при його здійсненні. Уповноважений запропонувала доповнити перелік зобов'язань іноземних усиновлювачів при усиновленні українських дітей, згідно з якими забезпечується право дитини до досягнення нею 18 років зберігати громадянство України. Урядом ці пропозиції Омбудсмана було підтримано.

Також, на думку Уповноваженого, гострою залишається проблема відсутності двосторонніх угод з країнами-реципієнтами українських дітей-сиріт, зокрема із США, Італією, Ізраїлем, які не забезпечують ефективного контролю держави за долею українських дітей, усиновлених громадянами цих країн. Тому необхідні додаткові зусилля України для кардинальних змін у цьому напрямі.

Це надзвичайно важливо, адже в деяких державах за фактом усиновлення іноземцем дитина набуває громадянства країни-реципієнта. Попри вимоги п. 6 ст. 283 Сімейного кодексу України, яким передбачено право усиновлених дітей на вибір громадянства після досягнення 18-річного віку, при перетині кордону окремих країн діти автоматично стають їх громадянами, втрачаючи право вибору громадянства у майбутньому. При цьому в разі скасування усиновлення органи опіки цих країн вирішують подальшу долю такої дитини без узгодження з відповідними органами влади нашої держави.

Так, у 2002—2004 рр. громадянином США Джоном Волтером Крюгером усиновлені в Україні три хлопчики 1994, 1995 і 1997 р.н., а з грудня 2005 р. Департаментом поліції м. Бейкерсфільда проти нього порушена кримінальна справа за обвинуваченням у сексуальних домаганнях до цих дітей. Попри те, що Д. Крюгер у 1991 р. уже запідозрювався у сексуальних домаганнях, каліфорнійська агенція соціальних послуг надала позитивний висновок на усиновителя, що дало підстави українській стороні двічі давати дозвіл на усиновлення дітей з Херсонського дитячого будинку. Надіслані усиновителем в Україну звіти про стан виховання дітей свідчили про те, що вони "без жодних проблем адаптувались у сім'ї".

Крюгер випущений під заставу, а діти перебувають у сім'ях, які начебто мають "благонадійну репутацію та співпрацюють із соціальними службами". Департамент соціальних служб м. Бейкерсфільда відмовився від співпраці з Генеральним консульством України в Сан-Франциско, запевнивши, що «стан дітей є задовільним», і не дозволив зустрітися з дітьми, які стали жертвами сексуальних знущань.

У такій самій ситуації опинилася українська дівчинка, усиновлена в сім'ю подружжя Хілт, в якій мати вбила удочерену з Росії дівчинку, про що стало відомо тільки після порушення кримінальної справи та арешту жінки.

Уповноваженим з прав людини 8 серпня 2006 р. було внесено Подання Президентові України Віктору Ющенку щодо негайного повернення в Україну усиновлених громадянами США Хілтами та Д.Крюгером українських дітей-сиріт, котрі зазнали в цих родинах насильства та сексуальних знущань.

Майбутнє цих дітей, які за американським законодавством втратили українське громадянство, вирішують нині органи опіки США, не допускаючи до цього навіть українських дипломатів.

Уповноважений зазначає, що багато проблем і порушень прав дітей виникає не тільки внаслідок недосконалості законодавства, а й значною мірою є результатом його неналежного виконання, об'єктивно існуючих перешкод, також бюрократичної тяганини; вважає, що лише укладання двосторонніх договорів з країнами, у які найчастіше усиновлюються і де вже проживають усиновлені іноземцями українські діти, відповідає національним інтересам України.

Розв'язанню найгостріших проблем дитинства в Україні значною мірою сприяло б виконання низки рекомендацій Комітету ООН з прав дитини, зокрема, щодо необхідності прийняття загальнодержавної програми "Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини" на період до 2016 р., яка наразі ухвалена Верховною Радою України в першому читанні, а також щодо створення системи ювенальної юстиції, запровадити яку наша країна зобов'язалася ще у 1991 р., ратифікувавши Конвенцію про права дитини.

Омбудсман занепокоєна тим, що й досі не прийняті відповідні законодавчі ^і ювенальні суди, які розглядали б винятково справи щодо захисту прав дітей, зокрема стосовно їх обвинувачення у скоєнні злочинів. На теренах України ще на початку минулого століття діяли так звані дитячі суди, однак з часом цей досвід було втрачено.

Попри запровадження спеціалізації суддів, які розглядають справи про злочини неповнолітніх, створення Консультативної ради з питань ювенальної юстиції, реалізацію окремих пілотних проектів контексті існуючих концепцій ювенальної юстиції, на жаль, сьогодні не можна говорити про рішучі кроки держави у вирішенні цього питання.

З особливою стурбованістю Уповноважений констатує появу негативної тенденції так званого омолодження злочинності. Так, у цей період майже кожен третій неповнолітній злочинець учинив злочин у 14-15 років. Крім того, не можуть не викликати занепокоєння високі показники скоєння неповнолітніми тяжких та особливо тяжких злочинів. Так. У 2007 році 19 888 злочинів, учинених неповнолітніми, 10976 (58%) – тяжкі або особливо тяжкі.

Уповноважений з прав людини переконана, що необхідно прискорити процес запровадження ювенальної юстиції, і обов'язково він повинен супроводжуватися комплексним розв'язанням найгостріших дитячих проблем подолання дитячої безпритульності та бездоглядності, викорінення найгірших форм дитячої праці, в тому числі залучення дітей до проституції та порнографії, насильства над дітьми та жорстокості самих дітей тощо.

Аналіз Уповноваженим стану виконання Україною зобов'язань за Конвенцією ООН з прав дитини свідчить, що діти і надалі залишаються однією з найбільш уразливих груп у забезпеченні їхніх прав і свобод. Тому контроль за виконанням Україною зобов'язань відповідно до Конвенції про права дитини та Факультативних протоколів до неї залишається одним із найважливіших завдань Уповноваженого з прав людини.

 

Тема 2 Міжнародні стандарти та законодавство України з питань дитячої праці. План

1. конта рекомендації МОП

2. Конвенція ООН про права дитини

3. Гарантії права на працю за Конституцією України

4. Кодекс Законів про працю України

5. Реалізація права на працю в Україні

6. Які права мають неповнолітні у трудових відносинах

7. Де, зазвичай, працюють підлітки

Першу Конвенцію з проблем дитячої праці МОП прийняла 1919 року, в рік свого заснування. Ця конвенція встановила мінімальний вік зарахування на роботу у важкій промисловості; вона забороняє дітям, яким немає 14 років, працювати на промислових підприємствах. Пізніше було прийнято ще дев'ять галузевих конвенцій, які визначали вік зарахування на роботу в різних секторах виробництва, таких як промисловість, сільське господарство, вантажно-розвантажувальні роботи, рибальство, непромислові й підземні роботи, а також праця на складах, у морі.

Оскільки перераховані документи стосувались окремих економічних секторів і професій, МОП прийняла всеохоплюючий документ про повне скасування дитячої праці — Конвенцію 1983 року про мінімальний вік зарахування на роботу. Вона поширювалась на всі сфери економічної діяльності незалежно від того, оплачується чи ні праця дитини. Вона охоплювала всі випадки праці неповнолітніх, виконання роботи як для іншої людини (наймача), так і за власною ініціативою. Деякі з таких законодавчих положень застосовуються в усіх країнах, тоді як інші — розроблені спеціально для країн, що розвиваються.

Серед Конвенцій та рекомендацій МОП особливе значення має Конвенція про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, № 182. Стаття З цієї Конвенції у термін «найгірші форми дитячої праці» включає:

а) усі форми рабства або практику, подібну до рабства, як, наприклад, продаж дітей та торгівля ними, боргова кабала та кріпосна залежність, а також примусова чи обов'язкова праця, включаючи примусове чи обов'язкове вербування дітей для використання їх у збройних конфліктах;

б) використання, вербування або пропонування дитини для заняття проституцією, виробництва порнографічної продукції чи для порнографічних вистав;

в) використання, вербування або пропонування дитини для незаконної діяльності, зокрема для виробництва та продажу наркотиків;

г) роботу, яка за характером чи умовами, в яких вона виконується, може завдати шкоди здоров'ю, безпеці чи моральності дітей.

Україна, як суверенна держава, що встала на шлях демократичного розвитку, визначила своїм головним пріоритетом людину, її права й свободи. У статті 3 Конституції України встановлено «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». За роки незалежності Україна ратифікувала понад 54 міжнародних актів Міжнародної Організації Праці. Особливу увагу Українська держава приділяє міжнародним документам, які містять норми щодо забезпечення та захисту прав дитини. Україна ратифікувала найбільш важливі конвенції МОП, що забезпечують права дитини. Серед них: Конвенція про примусову і обов'язкову працю, № 29 (1930); Конвенція про мінімальний вік допуску дітей на роботу в сільському господарстві, №10 (1921); Конвенція про мінімальний вік допуску підлітків на роботу вантажниками вугілля або кочегарами на флоті, №15 (1921).

Серед ратифікованих Україною Конвенцій МОП особливе значення мають Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу, № 138 (набула чинності 19 червня 1976 року, Україна ратифікувала її 7 березня 1979 року, і для неї вона набула чинності 14 травня 1980 року) та Конвенція про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, № 182 (набула чинності 1999 року, Україна ратифікувала її у 2000 році, набула чинності для України 14 грудня 2001 року).

 

Законодавство встановлює обмеження у прийнятті на роботу неповнолітніх: дозволяється укладати трудовий договір з особами, які досягли 1б-річного віку. За письмовою згодою одного з батьків на роботу можуть прийматися особи з 15 років, а у вільний від навчання час — із 14 років.

Неповнолітні, які працевлаштовуються, мають пройти медичний огляд. Щорічний медичний огляд неповнолітніх проводиться коштом підприємства, і за його період зберігається середня заробітна платня.

Законодавство про працю враховує, що неповнолітні не можуть працювати на рівні з дорослими. Тому для неповнолітніх установлюються легші умови праці. Заборонено допускати неповнолітніх, яким іще не виповнилося 15 років, до тривалої роботи з підіймання й переміщення вантажів. Тривалою вважається робота, якщо протягом однієї години неповнолітній підіймає вантаж більше двох раз. Сумарна робота неповнолітнього з вантажами не повинна перевищувати третини робочого дня або робочої зміни.

Оскільки фізичний розвиток неповнолітніх іще не завершився, закон дозволяє їм працювати меншу тривалість часу, ніж для дорослих. Робочий час, тобто час, протягом якого працівник виконує свої трудові обов'язки, обчислюється годинами на тиждень. Його нормальна тривалість — 40 годин на тиждень, а для неповнолітніх робочий час скорочується: працівники 15 —16 років працюють 24 години на тиждень, а 16 — 18 років — 36 годин.

Неповнолітнім також установлено пільги в заробітній платі.

Заробітна плата працівникам молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, які працюють у вільний від навчання час, провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Підприємства можуть встановлювати учням доплати до заробітної плати.

Крім того, законодавством заборонено залучати неповнолітніх до роботи вночі, а також до роботи у святкові дні й до понаднормових (понад установлений робочий час) робіт.

Неповнолітні також користуються пільгами стосовно відпусток. Законом України «Про відпустки» встановлено, що працівникам молодше вісімнадцяти років щорічна відпустка надається тривалістю 31 календарний день у зручний для них час за їхньою письмовою заявою.

За перший рік роботи працівники мають право на відпустку повної тривалості через шість місяців неперервної роботи на даному підприємстві. Що ж до неповнолітніх, то закон надає їм право на відпустку і до спливу шести місяців неперервної роботи.

Для неповнолітніх установлено особливий порядок звільнення.

Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх.

А) Соціально-правовий захист інвалідів.

Народитися або стати “не таким, як треба” – завжди велике нещастя для дитини. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держави-учасниці взяти на себе зобов’язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства.

Сучасний соціально-правовий захист інвалідів із боку держави полягає у дотриманні норм щодо надання грошової допомоги, засобів пересування, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів [2, 64].

На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикується сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолерантне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не лише адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити ставлення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень [4, 101]. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізованості, не може відвернутися від своїх дітей. Закон України “Про охорону дитинства” від 26.04.2001 р. № 2402–III визначає таку категорію дітей, як: “ Дитина-інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [3]. Інвалідність у дітей різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, тому дитина-інвалід має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, доступі до об’єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [4, 106].

Провідним компонентом роботи соціального працівника з даною категорією дітей є формування індивідуальності, їх соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток наявних у неї психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні та пересуванні, забезпеченні ліками та продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою, як зазначає А.Й. Капська, соціальний працівник повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-інтернатах, конкурси і фестивалі художньої творчості, виставки творчості, свята до пам’ят­них дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [5, 207].

Є певна закономірність: всебічний розвиток дітей тісно пов’язаний з умовами, в яких вони ростуть. Упевненість дитини у собі і своєму майбутньому, її самоусвідомлення значною мірою залежать від можливості жити безпечним і гідним життям.

Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний працівник. Це повністю відповідає його цілям як професіонала. Соціальні працівники можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи необізнаність суспільства стосовно дітей-інвалідів, яка призводить до дискримінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 – це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціального та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми – відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеня інвалідності на ставлення до них суспільства, а отже, можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [2, 63]. Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Б) Соціально-правова підтримка дітей сиріт.

Одним із головних напрямів соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві є соціально-правова підтримка з дітей-сиріт різних категорій.

В Україні склалася така ситуація, за якої функції служб допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишися без батьківського піклування, розподіляються між установами освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення. Відповідно до статті 6 Закону України від 05.02.1993 р. № 2998 “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” [8] на соціальні служби для молоді, у яких працює соціальний педагог покладено функцію соціальної опіки дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування.

Законом України “Про загальну середню освіту” № 651–ХІV від 13.05.1999 р. у статті 21 забезпечується соціальний захист таких дітей-сиріт: вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному державному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються харчуванням, одягом та всіма необхідними для їх життєдіяльності послугами [6]. Але невизначеність окремих нормативних положень щодо державних структур, покликаних забезпечувати захист прав та інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, ускладнює реалізацію заходів щодо соціально-правового захисту дітей цієї категорії.