Тема 1. Політологія як наука: головні парадигми політології

Тема 1. ПолІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА: ГОЛОВНІ ПАРАДИГМИ ПОЛІТОЛОГІЇ

План

1. Політика як суспільне явище: суть, призначення та властивості.

2. Екологічна політика держави. Проблеми захисту довкілля в Україні.

3. Предмет політології: визначення, структура та функції. Основні парадигми політології.

4. Методологія і методи політології.

 

Методичні поради.

Приступаючи до вивчення теми, слід насамперед представити політику як сферу діяльності людини, показати її місце в суспільному житті.. Політика – складне суспільне явище: існує необхідність її вивчення з різних точок зору, визначення підходів дослідження; складність політики диктується також її нестабільністю, мінливістю, впливом на неї як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Саме цим студенти мають пояснити й складність визначення самого поняття “політика”. Політика трактується як одна з найважливіших сфер людської діяльності, взаємин індивідів, різних соціальних груп, партій, держав з приводу завоювання, утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно вагомих інтересів і потреб. Але, слід зауважити, сама тільки боротьба й перемога в політиці не є єдиною метою політики. Вони є одним із засобів досягнення більшої мети – скеровування усіх сил суспільства (засобами влади) у певному напрямі, підпорядковування приватних інтересів загальнонаціональному, створення механізму реалізації суспільного інтересу (суспільної влади); забезпечення стабільності розшарованого суспільства, його цілісності; сприяння розвиткові умов життя людей. Це і є основним призначенням політики. Отже, з даної характеристики політики студенти повинні зробити для себе висновок, що політика, з одного боку, - це боротьба інтересів політичних суб’єктів, постійні конфлікти між ними, а з другого – узгодження багатоманітних інтересів цих суб’єктів.

Логічним буде виділення основних засобів політики (влада, вплив) та принципів її здійснення: право, примус; окрім того – мораль, мова, державна символіка та ін.

Далі у виступі потрібно виокремити подвійний характер політики: з одного боку, політика як сфера суспільної діяльності є мистецтвом; вона персоніфікована, суб’єктивна, залежить від дій “автора”, з другого боку – політика є наукою; вона спрямована на об’єктивне пізнання суспільного розвитку. Отже, політика – з одного боку – це мистецтво, з другого – наука. У чистому вигляді вона не буває ні першим, ні другим.

Далі доповідачу треба показати основні властивості політики, які доводять її своєрідність, особливості в системі суспільних зв’язків. До них належать: універсальність (лат. universalis – загальний) – всеосяжність, здатність впливати на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства; інклюзивність (лат. includere – включати, долучати) проникливість в усі сфери суспільного життя; атрибутивність (лат. atributum – додане) – здатність поєднуватися з неполітичними відносинами і сферами, утворюючи інші види відносин і суспільного життя.

Належне місце у виступі слід відвести розкриттю трьох нерозривних галузей політики: внутрішньої, зовнішньої і міжнародної, їх характеристиці. У межах розглянутих галузей політики виділяються наступні сфери політики: економічна, соціальна, національна, демографічна, екологічна, духовно-культурна та інші. Необхідно дати їх стисле визначення. Залежно від масштабності та тривалості цілей політика є стратегічна і тактична. Усі відзначені галузі, сфери та елементи політики вивчає політологія.

На початку другого питання потрібно відзначити, що особливої актуальності в наш час набули проблеми екології та способи їх вирішення. Доцільно розкрити суть самого поняття «екологія», коротко зупинитися на історії його запровадження у науковий обіг. Насамперед показуємо екологію як науку про відносини рослинних і тваринних організмів та створюваних ними спільностей між собою і навколишнім середовищем. Далі вирізняємо соціальну екологію, що вивчає закономірності взаємодії людського суспільства і довкілля, практичні проблеми збереження навколишнього середовища, включає різні аспекти.

Основну увагу у виступі слід зосередити на розкритті основних напрямків екологічної політики сучасних держав, належить показати багатогранну діяльність спеціалізованих органів, установ з охорони навколишнього середовища, що діють у всіх країнах – членах ООН. Належне місце потрібно відвести характеристиці комплексу заходів України, спрямованих на розробку природоохоронних технологій.

Виклад третього питання починаємо з пояснення самого терміну “політологія” (грець. politika – державна діяльність (державні або суспільні справи) і logos - слово, поняття, учення – буквально: наука про політику). Але для повного розуміння предмету цього далеко недостатньо. Студент повинен пояснити що являє собою політологія як наука і навчальна дисципліна, показати історію їх розвитку, дискусії навколо предмету політології та основні структурні елементи. Належне місце у даному питанні слід відвести висвітленню основних категорій (положень, фундаментальних понять) політології. До них належать: політична влада, політика, політична система, політичний процес, політичне управління, політичне явище, зовнішня політика, міжнародні відносини, геополітика та ін.

На завершення питання потрібно відзначити, що політологія як суспільствознавча та навчальна дисципліна виконує ряд теоретичних і практичних функцій: описова, пояснювальна, інструментальна, прогностична, інноваційна.

Останнє питання теми доцільно розпочати зі з’ясування поняття “методологія”. Останнє можливо осягнути лише після зрозуміння терміну “метод” (грець. methodos – шлях дослідження, спосіб пізнання) – система прийомів та операцій теоретичного й практичного засвоєння дійсності; спосіб досягнення якоїсь мети, вирішення конкретного завдання. Звідси – методологія (грец. methodos і logos - слово, поняття, учення) – наука про структуру, організацію, методи й засоби діяльності. Це – сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту і її пізнання; технологія використання методів.

Слід показати, що політології властиві ще й специфічні методи: історичний, системний, структурно-функціональний, інституційний, біхевіористичний, емпіричний, порівняльний, політичного моделювання та ін. На завершення теми потрібно показати взаємодію політології з низкою наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної діяльності (політична філософія, політична соціологія, політична історія, політична географія, політико-правова наука, політична економія, політична психологія, політична етика та ін.). Отже, розвиток сучасної політології відбувається на основі диференціації, розширення її предметної структури. Вона є сукупність теоретичних наук та емпіричних досліджень, взаємодіє з між дисциплінарними напрямами й суміжними науками у вивченні політики.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Опрацювавши довідково-енциклопедичну літературу, дайте стислий письмовий виклад основних категорій та понять: політика, політична наука, політична сфера, політичне життя, політичні відносини.

2. Дайте стислий аналіз (у вигляді таблиці-схеми) основним напрямам реалізації внутрішньої екологічної політики України.

3. Покажіть, коли особа (студент) може виступати суб’єктом, а коли об’єктом політики? Наведіть конкретні приклади.

4. Висвітліть взаємозв’язок політичної науки з іншими науками. Покажіть спільне та відмінне у вивченні політичної сфери життя суспільства різними науками.

 

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

2. Ванда В. Розточчя: Екологія// Урядовий кур’єр. – 2001. – 16 червня.

3. Дьомкін В. Вступ до екологічної політики. – К., 2000.

4. Екологізація гуманітарної освіти: Збірник наукових статей, матеріалів, документів / за ред. В.Кондратюка, Львів: «Апріорі», 2004.

5. Екологічна політика та право // В кн.: Економіка довкілля і природних ресурсі. – Львів: Афіша, 2002. – С. 67-69.

6. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки // Урядовий кур’єр. – 2000. – 8 листопада.

7. Заржицький О. Концепція регіональної екологічної політики в Україні: якою їй бути //Право України. – 2001, № 7.

8. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

9. Лазор О., Загвойська Л. Еколого-економічні підходи до реалізації екологічної політики // Економіка України. – 2002, № 12.

10. Лемківський К.М., Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Підручник для студентів вищих закладів освіти. - Львів: «Новий світ – 2007», 2007.

11. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

12. Політологія. / М.І.Панов (кер.авт. кол.), Л.М.Герасіна, В.С.Журавський та ін. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005.

13. Політологія. Посібник для студентів вузів /За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. К. 2000.

14. Рудакевич О.М. Політологія. Лекції, семінари, самостійна робота. Навч. Посібник. – К.: Астон, 2006.

15. Синякевич І.М. Пріоритетні інструменти екологічної політики // Фінанси України. – 2000, № 10.

16. Стадницький Ю. До проблеми концепції екологічної політики України і механізму її реалізації. //Економіка України. – 2003. - № 1.

17. Стадницький Ю.І. Фінансовий аспект удосконалення екологічної політики в Україні //Фінанси України. 2002. - № 11.

18. Суспільна політична думка: Словник довідник/ Уклав О.І Юристовський. – Львів: вид-во «Сполом», 2008.

19. Туниця Ю.Ю. Екологічний імператив – запорука сталого розвитку// Урядовий кур’єр, - 2000, 15 лютого.

20. Холод В. Політологія. Підручник. – Суми: РТД «Університетська книга», 2006.

21. Шляхи розв’язання екологічної проблеми// Мочерний С.В. Основи економічних знань. – К., 2000.

 

План

Методичні поради.

У першому питанні слід відзначити, що зародження політичної думки пов’язане з періодом розкладу первіснообщинного ладу, процесом формування держави і права.

Характеризуючи виникнення політичного мислення та перші погляди на політику в доісторичні часи спочатку слід зосередити увагу на країнах Стародавнього Сходу. Панівними формами державного правління тут були теократичні монархії. Політичні теорії, відповідно, обмежувалися релігійними рамками; проповідувалася пасивна покора владі, байдужість до суспільно-політичних справ.

В основі політичної думки стародавньої Індії є політичні учення племен аріїв (П тисячоліття до н.е.). Найдавнішими пам’ятниками індійської літератури на межі П-1 тисячоліть до н.е. були веди (буквально - священне знання) – релігійні гімни, трактати, обряди, ритуали і т.п., написані староіндійською (ведійською) мовою. У них відображена характерна для цього періоду релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу. У ведах міститься виправдання установленого Богом кастового ладу: на владній вершині знаходяться жерці-брахмани; усім іншим верствам відведені покора і молитва. Велику цінність представляють “Закони Ману” – збірник приписів і правил, що регламентували поведінку у приватному й суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму, містять також настанови стосовно управління державою та судочинства. Одним з найдавніших відомих законодавчих зводів Вавілонії були закони Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), які відстоювали божественність права і царя, відображали характерні риси рабовласницького права. Основними суспільно-політичними течіями стародавнього Китаю були Лао-цзи, Мо-цзи, конфуціанство (Конфуцій, 551-479 рр. до н.е.) та легізм (Шан-Ян, 390-338 рр. до н.е.).

Відповідаючи на перше питання слід констатувати, що в політичній думці стародавнього світу, окрім країн Сходу, виділяється Греція. Далі в цьому питанні слід дати стислу характеристику політичного вчення Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, висвітлити погляди софістів, суть доктрин циніків, стоїків, скептиків. Дана частина виступу завершується висновком про поступовий занепад стародавньої Греції і вихід на політичну арену Риму (Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) Аврелій Августин (354-430)).

У другому питанні насамперед доцільно зазначити, що епоха Середньовіччя (УІ-ХУІ ст.) була періодом формування і розвитку феодалізму, слід дати загальну характеристику політичних поглядів даного періоду. Політичні вчення цієї епохи розвивалися двома основними напрямками – східний (Візантія) і західним (Священна римська імперія), відзначалися певними особливостями. Визначне місце в формуванні політичних ідей епохи Середньовіччя належить італійському ученому-богослову Фомі Аквінському (1225-1274), який намагався пристосувати вчення давньогрецьких мислителів (Аристотеля) до католицьких догматів. Найяскравішим представником Відродження був відомий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Мислитель вважає, що політичні події, зміни в державі не залежать від Бога, мають об’єктивний характер. Макіавеллі одним з перших визначив предмет політології (держава, влада) та її метод, обґрунтував політику як дослідницьку науку. Стрижнем політичної поведінки вважав не християнську мораль, а вигоду й силу. Далі потрібно відзначити, що однією з центральних проблем того часу в Західній Європі була боротьба за формування сильних централізованих держав (Жан Боден (1530-1596)). Найголовнішим внеском Ж.Бодена в розвиток політичної думки є розробка теорії державного суверенітету.

Перш ніж почати ознайомлення з суспільно-політичними концепціями Нового часу, потрібно стисло охарактеризувати саму епоху. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства видатні англійські мислителі Гуго Гроцій (1583-1645), Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), французи Жан-Жак Руссо (1712-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1775), Жак Руссо (1712-1778), обґрунтували цінність свободи особи та необхідність конституційного правління. Впроваджуючи історичний підхід до оцінки політичних явищ, ці вчені розробили надзвичайно цінні політико-філософські концепції: природних прав людини, суспільного договору, народного суверенітету, розподілу влади, правової держави та інші.

Значно збагатилася світова політична думка передовими ідеями США як незалежної держави (“Декларація незалежності” 1776 р., Конституція 1787 р.), поглядами засновників американської політичної традиції Т.Джеферсона і Д.Медісона. Належне місце в розробці оригінальних політичних ідей зайняли німецькі філософи І.Кант, (1724-1804) та Г.В.-Ф. Гегель (1770-1831). Ідеї правової держави, громадянського суспільства й демократії в І пол. ХІХ ст. успішно розробляв французький мислитель Алексіс де Токвіль (1805-1859).

Розкриваючи основні концепції сучасної західної політології, треба наголосити, що вони базуються на безпосередньому узагальненні практики і започатковують новий філософсько-соціологічний напрям – позитивізм. (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.С.Мілль). Найвпливовішою постаттю на зламі ХІХ-ХХ ст.ст. був німецький дослідник Макс Вебер (1864-1920) – автор концепції про природу політичної влади, всесильність бюрократії, ідеї раціональності (утвердження інститутів права, парламентаризму, сучасної адміністрації). Італійські вчені Гаетано Моска (1858-1941) та Вільфредо Парето (1848-1923) є творцями сучасної теорії еліт.

З політичних концепцій ХХ ст. доцільно виділити концепції плюралістично-групового підходу до політики, що набув найбільшого поширення у США (А.Бентлі) У 30-х рр. розвинувся біхевіоризм (англ. behaviour –поведінка) – метод пізнання політики, який базується на індивідуальних особливостях політичної поведінки; спрямований на звільнення політології від загальної описовості й безсистемності, абстрактного підходу до фактів (Ч.Мерріам, Г.Лассуел). З 60-х рр. ХХ ст. набув поширення постбіхевіоризм. Розкриваючи тему, слід зазначити, що майже завжди існував зв’язок між західноєвропейською думкою та східноєвропейською традицією політичної науки.

Отже, політична думка передових країн світу від свого зародження й до нині пройшла тривалий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивалися під вирішальним впливом об’єктивних чинників суспільного розвитку (соціально-економічні умови життя, характер взаємовідносин різних класів і груп, державно-правова система тощо). В історії політичних ідей, попри їх різноманітність, взаємодію й зіткнення різних поглядів і позицій, відбувався процес осягнення об’єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, форми і принципи взаємовідносин особи і влади, права і свободи людини тощо. Нині в західних країнах політичним наукам надають великого значення. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв’язання складних проблем сучасності.

 

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Порівняйте у вигляді таблиці вчення брахманізму та буддизму Стародавньої Індії.

2. Розкрийте суть «ідеальної держави» Платона. Покажіть, на Вашу думку, позитивні та негативні моменти у поглядах мислителя.

3. Дайте морально-політичну оцінку твердженню: «Мета виправдовує засоби».

4. Зробіть у вигляді таблиці порівняльний аналіз учень Н.Маккіавеллі та Ш.Монтескє про політику та державу.

5. Зобразіть у вигляді таблиці учення Томаса Гобса та Джона Локка про особу та державу.

 

 

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

2. Дробкіна І.Г., Підгорецький Ю.В. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007.

3. Екологізація гуманітарної освіти: Збірник наукових статей, матеріалів, документів. – Львів, 2004.

4. Історія політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 2002.

5. Класики політичної думки (від Платона до Макса Вебера /Уклад. Г.Майєр та ін. – К., 2002.

6. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

7. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

8. Основи політичної науки. Курс лекцій. Ч.І. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів /За ред. Б.Бухти. – Львів, 1996.

9. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Підручник. – Львів: Магнолія плюс, 2006.

10. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

11. Політологія: в запитаннях і відповідях / За заг. Ред.. К.М.Левківського. – К.: Вища школа, 2003.

12. Стойко С. Концепція взаємодії суспільства і природи в античних мислителів та її екологічна інтерпретація //Церква і соціальні проблеми. Львів, 2000.

13. Рудич Ф.М. Політологія. Київ: Либідь, 2005.

14. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

 

План

 

1. Характеристика політичних доктрин і програм.

2. Традиційні течії світової політичної думки.

3. Фіксований виступ або реферат з проблем екологізації освіти.

 

 

Методичні поради.

Відповідь на перше питання слід розпочати з загального тлумачення терміну “доктрина” як наукової або філософської теорії, сукупності концепцій, ідей, поглядів, керівного теоретичного принципу (наприклад, воєнна доктрина). Далі треба виділити поняття “політична доктрина” як основоположний принцип діяльності суб’єктів політичного процесу (держава, політичні партії, організації, рухи, особи, що реалізують групові інтереси), заснований на певній політичній ідеології. Далі треба показати історичний характер політичної доктрини, розкрити основні принципи, які необхідно враховувати при її характеристиці (історизму, переосмислення суспільно-політичної практики). Політична доктрина визначає політичний курс суб’єктів політики (стратегію і тактику), відбиває інтереси суспільних груп, що стоять за ними. Вона окреслює межі політичної влади в суспільстві та методи її реалізації, розкриває характер політичного режиму. Реалізація політичної доктрини здійснюється через політику держави. Виходячи з цього, студент повинен розкрити особливості цієї реалізації за різних політичних режимів.

Пояснення поняття “політична доктрина” логічно пов’язується з тлумаченням терміну “політична програма” як форми викладу або конкретизації загальнодержавної політичної доктрини, основних положень діяльності політичної партії, організації чи руху. Студент використавши матеріал, отриманий на лекції, повинен схематично (на дошці) чи пояснити зображену на плакаті послідовність понять “ідеологія”, “доктрина”, “програма” (І-Д-П).

У другому питанні вся увага зосережнується на передумовах виникнення та основних постулатах провідних суспільно-політичних течій: консерватизм-неоконсерватизм, лібералізм-неолібералізм, радикалізм, націоналізм, соціалізм, соціал-демократія, політичний екстремізм.

Прихильники консерватизму зорієнтовані на збереження (лат. conservo – зберігаю) і підтримку історично сформованих принципів державного і суспільного життя, традиційних цінностей і морально-правових засад. Основними постулатами консервативного мислення є Бог, патріотизм, стабільність, бережливість, моральність. На переконання прихильників консерватизму змінювати суспільство належить не революціями й реформами, а копіткою наполегливою працею; свободи можна досягти лише дотриманням громадського порядку і традицій.

Продовжуючи тему консерватизму необхідно перейти до характеристики його нової похідної – неоконсерватизму. Це напрям у сучасній політології, філософії, соціології, що виник у процесі перегляду ідей і цінностей лібералізму та консерватизму, є їх новим синтезом (Г.Макміллан, Г.Рормозер, Р.Ганон Д.Белл, З.Бжезінський та ін.). Неконсерватори задекларували відмінність від класичного консерватизму, запропонували сучасну модель влаштування суспільства: обмеження державного втручання в економіку, підвищення ролі ринкових механізмів, ініціватива і підприємництво, вільна конкуренція, відновлення авторитету влади та держави як гаранта свободи, провідна роль аристократії у державному управлінні.

Далі висвітлюється суспільно-політична течія лібералізму, прихильники якої відстоюють ідеали вільного (лат. liberalis – вільний), гармонійного розвитку людини, проповідують ліквідацію або пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда (Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, П.Гольбах та ін).

Неолібералізм показується у наступному виступі як різновид традиційного лібералізму – сучасна політична течія, яка сформувалася на поч. ХХ ст. у Західній Європі. В концепції нового лібералізму (Т.Грін, Л.Хобхауз та ін.) акцентувалося на ідеалах справедливого розподілу прибутку та суспільній гармонії. У міжвоєнний період (Ф.Науман, Л.Уорд, Ч.Бірд) на перше місце висувалися такі основні ліберальні засади як парламентаризм, розподіл влади, правова держава. В роки великої економічної кризи принципи лібералізму поповнилися положеннями (М.Кейнс) про інститути державного управління економікою, зростання ролі державних соціальних програм. Сьогодні головною ідеєю неолібералізму виступає така організація суспільного життя, яка визнає політичні й економічні права індивіда в межах чинних законів, що трактується як узагальнення природних потреб сучасних цивілізованих людей. На завершення виступаючим варто заключити, що неолібералізм – доволі складне і неоднорідне явище, яке розвивається під впливом і у взаємодії з іншими ідейно-політичними течіями.

Показ політичного радикалізму варто розпочати зі з’ясування, що таке радикалізм взагалі (лат. radicflis – корінний). Звідси політичний радикалізм – це політичні ідеї і практична діяльність, спрямовані на обстоювання і застосування докорінних методів, втілення безкомпромісних намірів і дій у розв’язанні політичних питань. Далі необхідно показати характерні риси політичного радикалізму: надання переваги рішучим методам перетворень, звернення до простих форм вирішення складних проблем, обстоювання демократичних перетворень без урахування реальної підтримки їх масами тощо. Шляхи реалізації політичного радикалізму: революційний, реформаційний, еволюційний.

Вагоме місце в суспільно-політичному житті займає націоналізм. Це – світогляд і система політичних поглядів, які проголошують пріоритет національних (етнічних) вартостей перед усіма іншими. Далі варто подати стислу історію виникнення націоналізму як ідеології нації (Західна Європа, ХУП – ХУШ ст.), обгрунтувати основні причини його появи. Продовжуючи думку треба додати, що український націоналізм виник на початку ХХ ст. (М.Міхновський, Д.Донцов, В.Мартинець, М.Сціборський, П.Полтава, В.Липинський, Є.Коновалець, Я.Стецько, С.Бандера та ін.). В сучасній Україні найпоширенішим і найвпливовішим є поміркований державницько-реформаторський націоналізм, що наголошує на необхідності поєднання національних ідей з національно-цивілізаційними надбаннями людства.

Однією з найпоширеніших політичних течій ХХ ст. був соціалізм (лат. socialis – суспільний), що відзначається підходом до розв’язання усіх соціальних проблем з токи зору суспільства як єдиного цілого. У контекст пояснення соціалізму органічно впишеться характеристика марксизму – філософське, економічне, соціальне та політичне вчення К.Маркса і Ф. Енгельса, що дає діалектико-матеріалістичне тлумачення історії людства як результату економічного розвитку та боротьби класів. Як продовження ідей марксизму, теорію і тактику пролетарської революції, диктатури пролетаріату слід показати наступну політичну течію новітньої історії – ленінізм.

Західна соціал-демократія висуває доктрину “демократичного соціалізму”, висловлюється за необхідність компромісу між приватною власністю, свободою підприємства і соціальними гарантіями. У продовження характеристики соціал-демократії потрібно додати, що це – ідеологічна і політична течія, яка, виступаючи за здійснення ідей демократичного соціалізму, вважає своїми базовими цінностями свободу, рівність, справедливість, солідарність.

Політичний екстремізмпотрібно охарактеризувати як схильність до крайніх поглядів (“правих” - “лівих”) у політиці, радикальних способів досягнення поставлених цілей. Його прихильники (партії, організації, групи, окремі особи) змагають до загострення політичної ситуації, дестабілізації політичного життя в країні; вони відзначаються нетолерантністю, несприйняттям і неприйняттям інших думок), чужих позицій та уподобань, вживають силових заходів (бойкот, блокада, страйк) або навіть таких, що виходять за межі закону – насильство, терор тощо. Студент у своєму виступі повинен виділити екстремізм політичний, етнічний і релігійний, дати цим видам екстремізму конкретне визначення. На завершення питання потрібно охарактеризувати найбільш крайній вираз екстремізму – тероризм(лат. terror – страх, жах) як діяльність і тактику терористів, виконання терористичних дій.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Порівняйте у вигляді таблиці основні положення класичного лібералізму та неолібералізму. Розкрийте суть їх основних похідних.

2. Порівняйте основні положення консерватизму та неоконсерватизму.

3. Зобразіть схематично та дайте визначення наступним поняттям: програма, ідеологія, доктрина.

4. Висвітліть основні положення інвайронментального підходу у політичній думці та суть екологічного соціалізму.

5. Покажіть спільне й особливе у поняттях: «анархізм», «комунізм», «фашизм».

Література

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

2. Винников О. Чи можлива консервативна ідеологія?// Український час, 1995, № 1.

3. Данилишин Б. Екополітика: проблеми формування //Політика і час. – 1994, № 12.

4. Дем’яненко Б.Л. Три моделі тоталітаризму. Порівняльний аналіз фашизму, більшовизму та націоналі-соціалізму. – К., 2000.

5. Дорошенко А. Терор і тероризм //Політика і час. – 1997, № 8-9.

6. Заболоцький В.Л. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.

7. Кондратюк В.О., Піскорський О.В., Лепісевич П.М. В’ячеслав Липинський – ідеолог українського консерватизму. – Л.: «Апріорі», 2003.

8. Консерватизм. Антологія. – К., 1998.

9. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

10. Лібералізм: Антологія / Упор. О.Проценко, В.Лісовий, - К., 2002.

11. Політологія / За ред.. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К., 2001.

12. Політологія / За наук. Ред.. А.Колодій. – К., 2003.

13. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

14. Практикум з політології / За заг ред.. Ф.М. Кирилюка. – К., 2003.

15. Радіонов В. Ідейно-теоретичні засади українського національного консерватизму// Український час. 1993, № 2.

16. Суспільна політична думка: Словник довідник/ Уклав О.І Юристовський. – Львів: вид-во «Сполом», 2008.

17. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К., 2002.

 

 

План

1. Перші уявлення про політику та державу у княжу добу та період польсько-литовської зверхності.

2. Політичні вчення періоду відновлення й ліквідації української державності (П пол. ХУП-ХІХ ст.).

3. Основні напрямки розвитку вітчизняної політичної думки ХХ – ХІ ст. ст.

 

Методичні рекомендації

Приступаючи до вивчення теми, треба, насамперед виходити з того, що формування політичної думки в будь-якому суспільстві пов’язане з його соціальною диференціацією і виникненням держави. Відповідно, перші уявлення про політику на українських землях нерозривні з появою східнослов’янської державності.

Відомо, що за кілька століть до виникнення Київської Русі після державних об’єднань кіммерійців, скіфів, готів та ін., наші предки оформилися в окрему слов’янську групу антів і утворили Антську державу.

Політична думка антів, як і інших слов’ян, існувала у вигляді суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер і одержали свій вияв у язичництві. Характерною ознакою суспільно-політичної думки наших предків докиївської доби є ідеї добра, правди, справедливості, патріотизму і свободи.

Політичну думку Київської Русі і Галицько-Волинського князівства теж доцільно показати на тлі їх суспільно-політичного устрою.

Далі треба охарактеризувати основні письмові пам’ятки того часу –літописи, збірки законів, політико-релігійні трактати. Найвідоміші з них: “Слово про закон і благодать митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, “Повість минулих літ” літописця Нестора, “Повчання” Володимира Мономаха, “Ізборник Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, Галицько-Волинський літопис”. Тут знаходимо постановку найважливіших політичних проблем суспільства та шляхи їх вирішення. Розкриваючи перше питання потрібно відзначити, що після падіння Київської середньовічної держави й остаточного занепаду Галицько-Волинського князівства наступив період тривалого іноземного поневолення українських земель; розподіл їх між Литвою і Польщею остаточно припинив існування української державності, негативно позначився на розвитку культури. Однак, це не перервало поступу української політичної думки.

Центром суспільно-політичного і культурного життя України цієї перехідної доби (від Київської Русі до Козацько-Гетьманської держави) була Галичина. Її географічне розташування, контакти з західноєвропейською культурою, утвердження католицизму сприяли поширенню передових теорій, провідне місце серед яких займали ідеї гуманізму (Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1494); Станіслав Оріховський (1513-1566)).

Окремий виступ можна побудувати на відображенні загальних соціально-політичних процесів, що протікали в нових умовах (зміни в соціальних відносинах на тлі збанкрутілого феодалізму, погіршення національного становища українства, загроза окатоличення), зародженні релігійної полеміки, характеристиці полемічної літератури ХУІ-ХУП ст. (П.Скарга, І.Потій, І.Вишенський, Х.Філалет, брати С. і Л.Зизанії, І.Борецький та ін.). На семінарі слід показати вагомий внесок в розвиток української політичної думки учених Києво-Могилянської академії (Петро Могила, С. Яворський, Ф.Прокопович).

При розгляді другого питання насамперед слід зауважити, що з початку ХУП ст. на хвилі зростаючого національно-визвольного руху виринає козаччина, яка до своїх вимог на адресу польської держави відносить питання як соціально-економічного, так і церковно-релігійного характеру, переймає на себе роль провідної верстви українського суспільства. Результатом визвольних змагань того періоду і особливо війна 1648-1654 рр. було виникнення унікального автономного державного утворення – Козацько-Гетьманської держави, засновником якої був Б.Хмельницький. На цьому тлі потрібно висвітлити військово-адміністративний устрій Запорізької Січі, процес організації державної політичної влади, підкреслюючи, що новосформована державність органічно поєднувала в собі український традиціоналізм та новаторство, яке втілилося у новій формі державного правління – владі Кошового отамана (Гетьмана).

Показником високої зрілості політичної думки початку ХУІІІ століття є договір “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська”, укладений гетьманом в еміграції Пилипом Орликом з його виборцями (старшиною) та запорожцями 16 квітня 1710 р. Слід подати стислий виклад змісту Конституції П.Орлика, показати її політичне значення.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки України зробили українські просвітники ХУШ століття: Я.Козельський, С. Десницький, В.Капніст, В.Каразин, П.Лодій, Г.Винський та інші.. Просвітителі розробили питання про походження держави, її функції, типи державного правління поділ влади. У питанні слід наголосити, що в розглядуваний період українська політична думка поповнилася ідеями державної незалежності, автономії, демократії, волі, правди і справедливості.

При висвітлення другого питання теми доцільно показати те соціально-економічне й політичне становище, яке склалося на українських землях на межі ХУІІІ-ХІХ ст.і пов’язане з ним формування української суспільно-політичної думки. Політичний вплив на розвиток української політичної думки зробили європейські впливи (німецька класична філософія, французький раціоналізм, ідеї польських, чеських дослідників).

Найпереконливішим свідченням загального духовного піднесення у середині ХІХ століття було заснування у Київському університеті таємної політичної організації “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846-1847 рр.). Поява товариства була спробою інтелігенції замінити культурно-просвітницьку роботу політичною боротьбою за національні інтереси. Студентам потрібно проаналізувати політичну доктрину братерства, а також показати відмінність у формуванні політичних думок на західно- та східноукраїнських теренах.

Розгляд третього питання теми необхідно почати з відтворення суспільно-політичної ситуації в Україні на зламі ХІХ-ХХ століть як основного підгрунтя розвитку політичної думки. У питанні слід проаналізувати усі ідеологічні напрями українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. – від консервативного (В.Липинський) до націоналістичного (І.Липа, Б.Грінченко, М.Міхновський, Д.Донцов, М.Сціборський).

Розкриття третього питання неможливе без показу передумов зародження націонал-комунізму (В.Шахрай, О.Шумський, М.Хвильовий, В.Винниченко, М.Скрипник), які вимагали пристосування постулатів комунізму до специфічно-національних умов, надання майбутньому ладові національного характеру. Слід показати програмні вимоги і практичну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Характеризуючи політичну доктрину ОУН, студентові потрібно загострити увагу на її еволюції, до чого спричинився реальний хід історичних подій.

Характеризуючи нові політичні та правові концепції 60-80-х років, треба сказати, що основою їх був дисидентс