Зміцнення єдності й централізації держави за ярослава мудрого

 

Ярослав Мудрий

Ярослав I (1019—1055 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.

 

Значну увагу Ярослав приділяв відносинам з Польщею, де у першій половині XI ст. відбувалась гостра міжусобиця, народні повстання, безперервні війни між групами вельмож. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу Казимира, який поступово зміцнював владу, утверджував порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів проти ворогів Казимира, подавав йому військову допомогу, дипломатичну підтримку, і це сприяння привело до відновлення міцної Польської держави, що у недалекому майбутньому повернулося проти руського народу.

 

Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо вистоювало свою незалежність), приєднавши ряд територій фінських та інних племен, Ярослав став одним з найсильніших володарів Європи, а Русь посіла одне з чільних місць у системі європейських держав.

 

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Поряд з цим кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилась регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.

 

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. Варяги вже зовсім втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 році. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного ладу. З цією метою був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства. Ярослав подавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 році була збудована брама з церквою Благовіщення, зверху покрита позолоченим металом — тому й назва «Золоті ворота»: збудовано собор святої Софії, відомий на весь світ величавий архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, Печерський. Чудові храми, монастирі збудовані і в Чернігові, Чудові у Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.

 

У 1039 році у Києві заснована митрополія, що залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. У 1051 році за його наказом єпископи у Києві обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий і глибокий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, — видатний твір, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві.

 

Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію, оточив її валом. Були зведені чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

 

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався це зробити, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши свою могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим — менші.

 

Найстарший, Ізяслав I, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод отримав Переяславль, і крім того, Ростов, Суздаль, Поволжя та ін. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це моральне побажання було недостатнім для збереження стабільності, єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, підривало саму ідею єдності країни. Українська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

 

Феодальна роздробленість

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.