Первіснообщинний лад на території України. Початок української держави.

ДАВНЬОРУСЬКІ КНЯЗІВСТВА ДО ІХ СТ.

Київське князівство більшої частини IX ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середньому Подніпров'ї. На півночі, за р. Тетеревом, в небагатьох десятках кілометрів від Києва, починалася земля ще не залежного від того князівства величезного союзу древлянських племен. На Лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50—70 км. На півдні кордон князівства сягав р. Рось, тобто був за 100 км від Києва. Неможливо навіть приблизно визначити межі Київської держави на заході. Але, безперечно, її політичний вплив поширювався на велику територію, і залежали від неї інші союзи племен, зокрема древлян та сіверян. Це державне об'єднання, слід гадати, мало чималий економічний та військовий потенціал, оскільки 860 р. наважилось помірятися силами з наймогутнішою Візантійською імперією. Мовиться про похід під проводом Аскольда на Константинополь.

Аскольд і Дір. Правителі Київського князівства у 60—80-х pp. ГХ ст. «Повість временних літ» під 866 р. (за візантійськими дже-релами, це сталося в червні 860 р.) повідомляє: «Вирушили Аскольд та Дір на греків*... і обложили Царгород двомастами кораблів». З великими труднощами імператорові Михаїлу вдалося домогтись зняття,облоги. Він заплатив Аскольдові контрибуцію і уклав з ним союзницьку угоду. Постать Аскольда й досі залишається загадковою. Літопис Нестора називав його варягом і воєводою Рюрика. Однак є підстави думати, що його попередник, найдавніший Київський літопис 1037—1039 pp., мав Аскольда й Діра за нащадків Кия.

 

У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди діють поспіль і вважаються братами. Але дослідники статті з «Повісті временних літ» про похід Русі на Царгород з'ясували, що спочатку в ній ішлося лише про Аскольда, а ім'я Діра було внесене до тексту пізніше. Про те, що Аскольд і Дір не княжили у Києві разом, свідчать обставини їхнього поховання. Воїни Олега Віщого вбили Аскольда й Діра, але чомусь поховали їх у різних віддалених місцях Києва. Втім це зовсім не означає, що Діра взагалі не існувало на світі. Східні джерела (наприклад, знаменитий арабський географ X ст. аль Масуді) «першим серед слов'янських царів» називають Діра. А що Масуді та інші арабські вчені послуговувалися в основному працями своїх попередників IX ст., то їм можна вірити. Деякі історики вважають, що Дір княжив після Аскольда, в 70—80-х pp. ІХ ст. З його ім'ям пов'язують невдалий похід русів до Закавказзя. Виходить, що, прийшовши до Києва, Олег забив не Аскольда з Діром, а лише останнього. Аскольд же залишив світ набагато раніше.

 

* Візантійці розмовляли грецькою мовою, тому сусіди прозвали їх греками. Самі ж вони називали себе ромеями, справедливо виводячи свою державу від Римської імперії.

 

ДЕРЖАВНЕ УТВОРЕННЯ ЗА ОЛЕГА

Князь Олег (882—912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

 

Значних успіхів вона досягнула і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

 

У Повісті времяних літ описаний похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній у інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

 

У 911 році був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

 

 

Феодальна роздробленість

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

 

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

1. Первісні люди з’явились на території України близько 800 тис. років тому. Вчені – археологи та антропологи вважають, що давня людина прийшла на України в першу половину палеоліту в ашельську добу. Дані про первісних людей – неандертальців дійшли до нас через археологічні пам’ятки. Найдавніші стоянки первісних людей – Королеве (Закарпаття), Будівна, Лука – Врублевецька, Молодове (Прикарпаття), Мізин (Чернігів), Житомирська стоянка, Кодак, Василівка, Кручлик (Сер. Подніпров’я), Амвросітвка, Деркул (Донбас), Кітк – Коба (Крим).

Палеоліт продовжувався до Х тис. до н. Х. Основним заняттям було мисливство, рибальство, збиральництво. Вже виготовлялись найпростіші знаряддя праці з каменю; за цей період поступово засвоївся вогонь. Основними житлами були печери, але зустрічаються й житла з кісток великих тварин (мамонта), що накривались шкурами тварин. Жили люди невеликими колективами – родовими первісними стадами, які в пошуках їжі постійно кочували.

Близько 40 тис. р. до н. Х. в людському суспільстві відбуваються певні зміни – крім каменю знаряддя виготовляються також з кісток. Відбувається перехід до матріархальної родової общини, основним осередком суспільства стає рід. Родові общини об’єднуються в племена. Близько 10 –6 тис. до н. Х. – період мезоліту – винайдено лук, ускладнюється знаряддя праці (накладні).

Найбільш важливим періодом став неоліт (V – III тис. До н. Х) – основна риса – перехід від присвоюючи до відтворюючих форм господарства – землеробства; скотарства. Першими одомашненими тваринами стали корови, вівці, кози, свині. Одночасно відбувається виділення ремесел –ткацтва, гончарства; зароджується торгівля; виробництво шліфованих кам’яних знарядь праці.

Найбільш відомі культури епохи неоліту на території України це:

культура лінійно – стрічкової кераміки (Закарпаття, Волинь, Зах. Полісся);

Буго – дністровська к – ра (сер. VI – поч. IV тис. до н. Х);

Кримська к – ра (V – IV тис. до н.Х);

Дніпро – донецька к – ра (2а пол. V тис. до н. Х);

Сурська культура (V – поч.IV тис. до н. Х) – Приазов’я;

культура ямково – гребінцевої кераміки (кін.V – IV тис. до н. Х);

З IV тис. до н.е. починається епоха енеоліту, найвищого розвитку в якій досягла Трипільська культура (IV – III тис. до н. е.). Творці цієї культури заселяли територію від Дніпра до Карпат. За походженням племена трипільців були прийшли і злились з неолітичним населенням Буго – Дністровської к – ри. Відкрита ця культура була Вікентієм Хвайкою напр. ХIХ ст.

Головним заняттям трипільців було землеробство (жито, ячмінь, просо), займались садівництвом (слива, абрикос, алича), скотарством та рибальством. Поряд з кам’яними та кістяними знаряддями праці з’являються мідні. Поселення трипільців коливаються від кількох десятків до сотень. Відомі поселення – Ленківці, Лука – Врублевецька (Подністров’я), Троянів, Сандраки, Володимирівка, Майданецьке, Усатове, але найбільше їх на Черкащині. Будинки розташовувались сферичними колами.

З домашніх тварин розводили корів, свиней, овець, коней. Знали прядіння, ткацтво, гончарство.

 

2) Починаючи з II тис. до н. Х. людство вступає в епоху бронзи, коли відбувається відокремлення скотарства від землеробства і відбувається перехід до патріархату. Зростає продуктивність праці та відбувається перехід від родової общини до територіальної.

Серед народів, що заселяли територію Пд. України першими в писемних джерелах називаються кіммерійці (Х – VIII ст. до н. Х.).

Кіммерійці виробляли вже залізні речі. Мали добре кінне військо і здійснювали походи в Малу Азію, Межиріччя. Можна говорити про формування зародків держави. До нас дійшли імена кіммерійських царів – Теумня, Лігдаміе, Шандакматри.

Основою господарства кіммерійців було кочове скотарство, при чому перевага надавалася конярству. Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. З ІХ ст.. до н. Х. кіммерійці просувалися через Карпатські перевали в Угорську улоговину. Близько VIII ст. до н. Х.. кіммерійці були розгромленні скіфами.

На VI – V ст. до н. Х. скіфи зуміли закріпитись у Пн. Причорномор’ї. Території чітко поділяє скіф на:

царських скіфів (Крим та Нижне Подніпров’я);

скіфів – землеробів (Лівобережжя);

кочових – скіфів;

скіфів – орачів.

У скіф поступово формується ранньорабовласницька держава, найбільшого розвитку, яка досягла за царя Атея. Від цього часу відомі такі центри – Кам’янецьке городище, Неаполь Скіфський.

В 513 – 512 рр. скіфи зуміли розгромити перську армію. Межі скіфської держави або Великої Скіфії охоплюють всю степову та лісостепову Україну. Найбільш відомі кургани: Чортомлицькій, Солоха, Куль – Оба, Товста могила.

З ІІІ – ІІ ст. до н. Х. скіфів завойовують племінний союз сарматів (алани, язичи, аорти, роксолани) – ірономовні кочівники, що прийшли з – за Волги. В І – ІІ ст. до н.е. сарматські племена воюють з Римською імперією. В І пол. ІІІ ст. сармати поступово змішуються з чотськими племенами, що утворили в Пн. Причорномор’ї Готську державу (Черняхівська к - ра).

 

3) У VII ст.. до н. е. В Пн. Причорномор’ї з’являються грецькі міста – колонії. Першим грецьким містом стала Борисфеніда (о. Зміїний). В ІІ ст. до н.е. тут виникають міста Тіра, Ольвія, Керкінтіда, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танате. Більшість цих міст були рабовласницькими республіками, але в V ст. до н. е. міста – держави Керченського та Таманського пів – вів об’єднуються для боротьби проти кочівників в Боспорське царство.

Причинами грецької колонізації були:

а) пошук нових ринків;

б) демографічний вибух;

в) аграрна проблема;

г) політична боротьба в містах – метрополіях.

Населення грецьких міст займалось землеробством, виноградарством, рибальством торгівлею з скіфами (зерно, риби, ліс, хутра). Найбільшого розвитку поліси досягли в IV – III ст. до н. е. З ІІ ст. н. е. Міста зазнають тиску з боку Малот Скіфії та сарматів. На поч. І ст. до н. е. більшість міст – полісів цього регіону ввійшли до складу держави Мітрідата Євпатора. У І ст. н. е. Весь регіон потрапив у сферу впливу Римської імперії. Більшість міст занепали в IV – V ст. н. е.

 

4) Праслов’янами археологічних пам’яток називають Чорноліську культуру, що в Х – VIIІ ст. до н. е. охоплювала басейн річок Рос, Буг, Тетерев. Слов’янство сформувалось саме в цьому регіоні. Пізніше ця територія віддається Геродотам скіфам – орачам.

У І – ІІ ст. н. е. римські автори згадують давньослов’янські племена венедів. В 2 пол. ІІІ ст. н. е. Згадуються племінні об’єднання антів та склавинів. У цих об’єднаннях з’являються перші елементи державності. Так згадується цар антів Бож, який в 386 р. зазнав поразки від готів.

В VI ст. згадується об’єднання слов’ян у Прикарпатті (дулібський союз), очолюваний Меджибожем.

Головним заняттям давніх слов’ян було землеробство (підсічне). Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито, гречку. Займались скотарством, мисливством, рибальством. Розвивались ремесла. Розвивалась торгівля, зокрема зовнішня (з римськими провінціями). Панувала общинна власність, було патріархальне рабство.

В V ст. слов’янські племена починають своє розселення з регіону межиріччя Дніпра – Вісли. Саме вони створюють перші слов’янські держави – Само (VII ст.), Карантіт (VIIст.) та Слов’яно – болгарська держава (VII ст.).

Київське князівство IX ст. Перше державне об'єднання східних слов'ян-полян. Склалося на межі VIII і IX ст. Обставини його утворення невідомі. Про початковий період існування князівства можна судити з низки здійснених під проводом київських князів морських походів проти наймогутнішої держави середньовічного світу — Візантії. Напр. VIII чи на самому поч. IX ст. доблесна рать на чолі з князем Бравлином (є підстави гадати, що київська) штурмом здобула візантійське місто Сурож (нинішній Судак) у Криму, а інша рать, ім'я ватажка якої невідоме, між 825-м і 842-м pp. заволоділа візантійським містом Амастридою на Малоазійському узбережжі Чорного моря. Тоді ж Київське князівство вийшло на міжнародну арену. 839 р. руське, можливо київське, посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочестивого з пропозицією дружби. Прикметно, що посли називали князя русів хозарським словом «каган» (цар).