Принципи та критерії наукового пізнання.

Принципи та критерії наукового пізнання.

1. Принципоб'єктивності.

Теоріяпізнанняґрунтуєтьсянавизнаннітого, щоречі, явища, пізнаютьсяякчастиниоб'єктивної реальності, незалежної відлюдини, її свідомості.

2. Принципконкретності.

Цеозначає, щоістиназавждиконкретна, абстрактної істининемає. Будь-якуістинумиповиннірозглядатипідкутомзоруумовмісця і часу.

3. Принципісторизму.

Цей принципвипливає з попереднього, тобтопринципуконкретності, алезаважливістю, складністювінвиступаєякодна з фундаментальнихосновпізнаннядійсності.

4. Принциппрактики.

Проблемавзаємозв'язкузнаннятапрактики, рольостанньої в пізнавальномупроцесімаєвиняткововажливезначення. По-перше, практика – цевирішальний критерій істини. По-друге, вона є джереломпізнання. Адже, всізнанняпокликанідожиттяголовнимчиномпотребамипрактики. По-третє, практика є основоюпізнання.

5. Принципєдностідіалектики і логіки.

У процесіпізнанняобов'язковоюумовою є застосуваннязаконів, категорій і принципівдіалектики. Цебудеорганічносприятидотриманнюлогікипізнання.

6. Принципвсебічностірозгляду.

У світінавколонаскожний предметстановитьєдністьрізнихсторін, відносин. Вінпов'язаний з іншимипредметами, взаємодіє з ними. Правильнерозумінняконкретногопредметаможливелишезаумови, колидосліджуєтьсявсясукупністьвнутрішніх і зовнішніхсторін, зв'язків, відносинтощо.

7. Принципвідображення.

Смислйогополягає в тому, щосутністьпроцесупізнання – цецілеспрямованетворчевідображенняреальної дійсності у свідомостілюдини.

Критеріяминауковості, яківідрізняютьнаукувідіншихформпізнання є: • об'єктивність,
• системність,
• практичнанаціленість,

• орієнтаціянапередбачення,
• суворадоказовість,
• обґрунтованість і достовірністьрезультатів.

3. Типи наукової раціональності.

Класичний типнаукової раціональності, центруючиувагунаоб'єкті, прагнепритеоретичномупоясненні й описіелімінувативсе, щостосуєтьсясуб'єкта, засобів і операцій йогодіяльності. Такаелімінаціярозглядаєтьсяякнеобхіднаумоваодержанняоб'єктив-но-істинногознанняпросвіт.

Некласичний типнаукової раціональностівраховуєзв'язкиміжзнаннямипрооб'єкт і характерзасобівтаоперацій діяльності. Експлікаціяцихзв'язківрозглядаєтьсяякумоваоб'єктивно-істинногоопису і поясненнясвіту. Алезв'язкиміжвнутрішньонауковими і соціальнимицінностямитацілями, як і раніше, невиступаютьпредметомнаукової рефлексії, хочаімпліцитновонивизначаютьхарактерзнань (визначають, щосаме і якимспособоммивиділяємо й осмислюємо у світі).

Постнекласичний типраціональностірозширюєполерефлексії наддіяльністю. Вінвраховуєспіввіднесеністьодержуванихзнаньпрооб'єктнетільки з особливістюзасобів і операцій діяльності, але і з ціннісно-цільовимиструктурами.

Поняття наукової революції.

У розвитку науки є дві фази – фаза спокійного розвитку науки і фаза "наукового вибуху", що інакше називається науковою революцією. Цілком очевидно, що фазою, яка визначає подальший напрям розвитку науки, є наукова революція.

Наукова революція - радикальна зміна процесу та змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичним і методологічним передумовам, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження та експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних з новими ідеалами пояснення, обгрунтованості та організації знання. Історичними прикладами наукової революції можуть служити перехід від середньовічних уявлень про Космос до механістичної картині світу на основі математичної фізики 16-18 ст., Перехід до еволюційної теорії походження і розвитку біологічних видів, виникнення електродинамічної картини світу (19 в.), Створення квантово-релятивістської фізики на початку 20 ст. та ін

 

Аналіз і синтез

Методи аналізу і синтезу застосовують у теоретичних дослідженнях під час визначення проблеми пошуку, формулювання гіпотези, завдань дослідження.Використовують їх і з метою коригування експерименту.Не обходиться без них і при підведенні підсумків дослідно-пошукової роботи, формулюванні висновків і рекомендацій.

Індукція та дедукція

У процесі використання цих методів відбувається перехід знання про одиничне та окреме у знання про загальне, і навпаки.У дослідженні його використовують для з'ясування причинно-наслідкових зв'язків між педагогічними явищами, узагальнення емпіричних даних на основі логічних міркувань від конкретного до загального.

За методом індукції на підставі загальних знань роблять висновки про загальне.Метод дедукції передбачає формулювання висновків шляхом від загального до конкретного.Основою дедуктивного методу є наукові положення, що не вимагають дослідно-експериментального підтвердження, а сприймаються як аксіоми.

У дослідженні методи індукції і дедукції завжди взаємодіють між собою як діалектична єдність пізнання загального та конкретного.

Порівняння

порівняння полягає в зіставленні отриманих результатів дослідження з наміченими цілями.У процесі дослідження отримані результати порівнюють не тільки з цілями, а й зі станом об'єкта до початку дослідження, що дає змогу простежити динаміку досліджуваного явища.

Класифікація

Завданням її є логічний розподіл п фактів, явищ, процесів за притаманною для певної групи ознакою.

Узагальнення

За своєю сутністю воно є логічною операцією, в результаті якої відбувається перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального судження, знання, оцінки.

Абстрагування

До цього методу вдаються за необхідності виокремити із сукупності ознак, властивостей явища ті, що становлять предмет дослідження.Тобто абстрагування є процесом мисленнєвого відволікання дослідника від будь-яких ознак, якостей педагогічного явища, від самого явища з метою глибшого вивчення його.

Конкретизація

Цей розумовий процес передбачає надання предмету конкретного вираження.Під час конкретизації відбувається збагачення педагогічних понять новими ознаками, оскільки цей метод спрямований на висвітлення розвитку предмета як цілісної системи.

Метод реєстрування

Цей метод передбачає виявлення певної якості в явищах даного класу і обрахування за наявністю або відсутністю її (наприклад, кількості скоєних учнями негативних вчинків).

Метод ранжування

Означає цей метод розміщення зафіксованих показників у певній послідовності (зменшення чи збільшення), визначення місця в цьому ряду об'єктів (наприклад, складання списку учнів залежно від рівня успішності та ін.).

Метод моделювання

Його сутністю є створення й дослідження наукових моделей - смислово представленої і матеріально реалізованої системи, яка адекватно відображає предмет дослідження (наприклад, моделює оптимізацію структури навчального процесу, управління навчально-виховним процесом тощо).

Метод вимірювання

Передбачає цей метод присвоєння об'єктам кількісних вимірників відповідно до певних правил (коефіцієнт інтелектуальності "IQ").

 

10. Загальнонаукові методи дослідження, які є своєрідною проміжною методологією між філософією і фундаментальними теоретикометодологічними положеннями спеціальних наук. На основі загальнонаукових понять і концепцій формуються відповідні методи і принципи пізнання, що забезпечують зв’язок та оптимальну взаємодію філософії зі спеціальними науковими знаннями та методами. До загальнонаукових методів пізнання належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірностний методи, моделювання, формалізація та ін.

Варто зазначити, що в структурі загальнонаукової методології найчастіше виокремлюють три рівні методів і прийомів наукового дослідження: методи емпіричного дослідження, методи теоретичного дослідження, загальнологічні методи наукового дослідження.

До них належать аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і конкретизація, системний аналіз, функціонально-вартісний аналіз.

Аналіз– метод дослідження, який включає в себе вивчення предмета за допомогою мисленного або практичного розчленування його на складові елементи (частини об’єкта, його ознаки, властивості, відношення). Кожна із виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого. Наприклад, аналіз продуктивності праці робітників провадиться по підприємству – у цілому і по кожному цеху.

Синтез (від грец. synthesis – поєднання, з’єднання, складання) – метод вивчення об’єкта у його цілісності, у єдиному і взаємному зв’язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов’язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановити їх зв’язок і пізнати предмет як єдине ціле (продуктивність праці виробничого об’єднання у цілому).

Аналіз і синтез бувають:

а) прямим, або емпіричним (використовується для виділення окремих частин об’єкту, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т. ін.);

б) зворотним, або елементарно-теоритичним (базується на теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв’язку різних явищ або дії будь-якої закономірності при цьому виділяються та з’єднуються явища, які здаються суттєвим, а другорядні ігноруються);

в) структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкту).

Індукція (від лат.induction – наведення, побудження) – метод дослідження, при якому загальний висновок про ознаки множини елементів виводиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини. Так вивчають фактори, які негативно впливають на продуктивність праці по кожному окремому підприємству, а потім узагальнюють у цілому по об’єднанню, до складу якого входять ці підприємства як виробничі одиниці.

Дедукція (від лат. deduction - виведення) – метод логічного висновку від загального до окремого, тобто спочатку досліджують стан об’єкту в цілому, а потім його складових елементів. Щодо попереднього прикладу то спочатку аналізують продуктивність праці в цілому по об’єднанню, а потім по його виробничих одиницях.

Аналогія – метод наукового дослідження, завдяки якому досягається пізнання одних предметів і явищ на основі їх подібності з іншими. Він ґрунтується на подібності деяких сторін різних предметів і явищ, наприклад, продуктивність праці у об’єднанні можна досліджувати не по кожному підприємству, а лише по взятому за аналог, де випускається однорідна з іншими підприємствами продукція та однакові умови для виробничої діяльності. При цьому добуті результати поширюють на всі аналогічні підприємства.

Моделювання – метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи.

Абстрагування(від лат. аbstrahere – відволікати) — метод наукового пізнання, оснований на форму
ванні образа реального об'єкта шляхом мисленевого вио
кремлення певних ознак, властивостей, зв'язків і відношень, що цікавлять дослідника, з одночасним ігноруван
ням багатьох інших другорядних його властивостей.

Конкретизація (від лат. concretus – густий, твердий) – метод дослідження предметів у всій різнобічності їх, у якісній багатосторонності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. При цьому досліджується стан предметів у зв’язку з певними умовами їх існування та історичного розвитку. Так, перспективи розвитку галузі визначають на підставі конкретних розрахунків застосування нової техніки і технології, збалансованості трудових і матеріальних ресурсів та ін.

Системний аналіз – вивчення об’єкта дослідження як сукупності елементів, що утворюють систему. У наукових дослідженнях він передбачає оцінку поведінки об’єкта як системи з усіма факторами, які впливають на його функціонування. Цей метод широко застосовується у наукових дослідженнях при комплексному вивченні діяльності виробничих об’єднань і галузі в цілому, визначенні пропорцій розвитку галузей економіки тощо.

 

11. Гіпотетично-дедуктивний метод

— метод наукового дослідження, який полягає у висуненні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні висновків з цих гіпотез шляхом дедукції. Якщо одержані наслідки відповідають усім фактам, що дані у гіпотезі, то ця гіпотеза вважається достовірним знанням. Гіпотетично-дедуктивний метод — важлива складова методології науки. Метод добре працює разом з іншими методами. Дослідники застерігають від його абсолютизації. Гіпотетично-дедуктивний метод відноситься до групи особливих методів, які можуть використовуватися не тільки для одержання нового знання, але й для побудови нових теорій. Гіпотетично-дедуктивний метод- це своєрідний різновид аксіоматичного методу, коли в природознавстві в ролі аксіом виступають фундаментальні закони природи (як принципи), чи природничо-наукові гіпотези. Але на відміну від аксіом математики і логіки гіпотези з арсеналу природознавства мають потребу в емпіричному підтвердженні. Як вважають деякі історики науки, гіпотетичноо-дедуктивний метод застосовував ще Г.Галілей при дослідженні вільного падіння тіл і формулюванні відповідного закону.

Головні риси гіпотетично-дедуктивного методу: 1. Для пояснення явищ висувається твердження А. Звичайно це узагальнення емпіричних даних, тобто дані виводяться з А, але А з них не виводиться — можуть бути інші узагальнення. 2. З А виводяться наслідки. Якщо А — безпосередньо перевіряємо, то гіпотетико-дедуктивний метод не потрібний. Чим більше наслідків виведено з А, тим розвинутіша гіпотеза. 3. Нехай Е — наслідок з А, і експеримент показав, що Е — хибне. Тоді А може вважатися хибним на підставі правила модус толленс. На цьому заснована процедура фальсифікації. У науці звичайно хибний наслідок не веде до негайного відмовлення від гіпотези, а сприяє її удосконалюванню. До того ж наслідок часто виводиться з багатьох взаємозалежних гіпотез і встановлення хибності однієї з них складніше.

Даний метод полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Гіпотетично-дедуктивний метод дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетично-дедуктивної теорії. Щоб краще уявити сутність гіпотетично-дедуктивного методу, розглянемо його структуру. Першим його етапом є знайомство з емпіричним матеріалом, який необхідно пояснити за допомогою вже діючих у науці законів та теорій. Якщо таких законів і теорій немає, вчений переходить до другого етапу: висування різних пояснювальних припущень про причини та закономірності досліджуваних явищ. Третій етап — визначення ступеня серйозності припущення та відбору із множини припущень найбільш імовірного. На цьому етапі гіпотеза перевіряється насамперед на логічну несуперечливість, особливо коли вона має складну структуру і розгортається в систему припущень, перевіряється на сумісність з фундаментальними інтерпретаторськими принципами даної науки. Проте в розвитку науки бувають такі періоди, коли вчений схильний ігнорувати деякі фундаментальні принципи своєї науки − так звані революційні періоди в розвитку науки, коли відбувається докорінний злам фундаментальних понять та принципів. У таких випадках, заперечуючи один або кілька принципів, учений має узгоджувати припущення з іншими фундаментальними принципами науки. Це і є умовою серйозності та вагомості висунутої гіпотези.На четвертому етапі відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. На п'ятому етапі проводиться експериментальна перевірка виведених із гіпотези наслідків. Гіпотеза отримує емпіричне підтвердження або заперечується в результаті експериментальної перевірки. Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гарантує її істинності, а заперечення одного з них ще не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство із загальною структурою гіпотетично-дедуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання і спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій. Використання гіпотетично-дедуктивного методу в суспільних науках, які переважно належать до описових, на відміну від природничих наук, пов'язане з певними труднощами, оскільки в них не виокремлені найважливіші узагальнення і факти з багатьох інших, другорядних, а основні гіпотези не відділені від похідних гіпотез; не виявлені логічні відношення між окремими групами гіпотез. Різновидом гіпотетично-дедуктивного методу можна вважати математичну гіпотезу, яку використовують як важливий евристичний засіб для відкриття закономірностей. Як правило, гіпотезами тут виступають певні рівняння, що становлять собою модифікації співвідношень, раніше відомих і перевірених. Змінюючи ці співвідношення, складають нове рівняння, що виражає гіпотезу, яка стосується ще не досліджених явищ. Так, М. Борн і В. Гейзенберг взяли за основу канонічні рівняння класичної механіки, але замість чисел увели в них матриці, побудувавши в такий спосіб матричний варіант квантової механіки. У процесі наукового дослідження найважче завдання полягає у відкритті й формулюванні принципів і гіпотез, які є основою для всіх подальших висновків. Гіпотетично-дедуктивний метод відіграє в цьому процесі допоміжну роль, оскільки з його допомогою не висуваються нові гіпотези, а тільки перевіряються наслідки, які з них випливають. Орієнтуючись на ці наслідки, можна контролювати процес.

 

Експеримент

- це метод наукового пізнання, за допомогою якого досліджуються явища реально-предметної дійсності в певних, відтворюваних умовах шляхом їх контрольованого зміни. Експериментальне дослідження відноситься до емпіричних науковим методам і являє собою різновид досвіду, що має цілеспрямовано пізнавальний, методичний характер. Експеримент займає провідне місце серед методів наукового пізнання і часто виконує функцію критерію істинності наукового знання в цілому.

Експеримент як метод дослідження виник в природознавстві Нового часу. Вперше він отримав філософське осмислення в працях Ф. Бекона, який розробив і першу класифікацію експериментів. До цього форми мови і раціонально-предметної діяльності були однаковими і для позанаукової практики, і для науки, розрізняючи лише щодо цільового використання, а специфіка наукового пізнання вбачалася в психологічних аспектах діяльності вченого. Розвиток експериментальної діяльності в науці супроводжувалося в теорії пізнання боротьбою раціоналізму і емпіризму, по-різному розуміли співвідношення емпіричного і теоретичного знання. Подолання однобічності цих напрямків, розвиток теоретичної бази природознавства і зміна панування механіки співіснуванням різних теорій привели до того, що не тільки засоби, а й об'єкти емпіричного дослідження почали виступати не як безпосередньо, емпірично даних, а в якості опосередкованих розвитком теорії. Іншими словами, об'єкт включається тепер в емпіричну діяльність в результаті попереднього розвитку теоретичного знання і виступає в цій діяльності теоретично не пізнанням, фіксується емпіричним мовою для отримання в подальшому теоретичного результату.

 

Системний аналіз

- науковий метод пізнання, що являє собою послідовність дій з установлення структурних зв'язків між змінними або елементами досліджуваної системи. Спирається на комплекс загальнонаукових, експериментальних, природничих, статистичних, математичних методів.Системний аналіз виник в епоху розробки комп'ютерної техніки. Успіх його застосування при вирішенні складних завдань багато в чому визначається сучасними можливостями інформаційних технологій.Цінність системного підходу полягає в тому, що розгляд категорій системного аналізу створює основу для логічного і послідовного підходу до проблеми прийняття рішень. Ефективність вирішення проблем за допомогою системного аналізу визначається структурою розв'язуваних проблем.

Характерні особливості системного аналізу такі:

· оскільки здебільшого ухвалені рішення стосуються окремих елементів системи, то при вирішенні задач обов'язково враховуються взаємозв'язки цього елементу з іншими і загальна мета системи (системний підхід).

· аналіз спочатку здійснюється для всього комплексу проблем і зводиться до рівня їх складових. Дослідження проводяться за допомогою методів, що використовувалися для їх вивчення;

· першочергове значення належить таким чинникам, як вартість і якість праці, тому ОПР повинна мати чітке уявлення про них;

· у багатьох випадках уже дані аналізу показують шлях до очевидного рішення, проте саме рішення доводиться ухвалювати;

· системний аналіз не замінює логічних думок, а є лише допоміжним елементом. Він дає можливість визначити ті області, де може бути використана пропозиція, і визначити кожний із можливих варіантів рішення, які розглядає керівник;

· передбачає обов'язкове використання ПК; у деяких випадках вони можуть бути використані як технічні засоби.

Принципи та критерії наукового пізнання.

1. Принципоб'єктивності.

Теоріяпізнанняґрунтуєтьсянавизнаннітого, щоречі, явища, пізнаютьсяякчастиниоб'єктивної реальності, незалежної відлюдини, її свідомості.

2. Принципконкретності.

Цеозначає, щоістиназавждиконкретна, абстрактної істининемає. Будь-якуістинумиповиннірозглядатипідкутомзоруумовмісця і часу.

3. Принципісторизму.

Цей принципвипливає з попереднього, тобтопринципуконкретності, алезаважливістю, складністювінвиступаєякодна з фундаментальнихосновпізнаннядійсності.

4. Принциппрактики.

Проблемавзаємозв'язкузнаннятапрактики, рольостанньої в пізнавальномупроцесімаєвиняткововажливезначення. По-перше, практика – цевирішальний критерій істини. По-друге, вона є джереломпізнання. Адже, всізнанняпокликанідожиттяголовнимчиномпотребамипрактики. По-третє, практика є основоюпізнання.

5. Принципєдностідіалектики і логіки.

У процесіпізнанняобов'язковоюумовою є застосуваннязаконів, категорій і принципівдіалектики. Цебудеорганічносприятидотриманнюлогікипізнання.

6. Принципвсебічностірозгляду.

У світінавколонаскожний предметстановитьєдністьрізнихсторін, відносин. Вінпов'язаний з іншимипредметами, взаємодіє з ними. Правильнерозумінняконкретногопредметаможливелишезаумови, колидосліджуєтьсявсясукупністьвнутрішніх і зовнішніхсторін, зв'язків, відносинтощо.

7. Принципвідображення.

Смислйогополягає в тому, щосутністьпроцесупізнання – цецілеспрямованетворчевідображенняреальної дійсності у свідомостілюдини.

Критеріяминауковості, яківідрізняютьнаукувідіншихформпізнання є: • об'єктивність,
• системність,
• практичнанаціленість,

• орієнтаціянапередбачення,
• суворадоказовість,
• обґрунтованість і достовірністьрезультатів.

3. Типи наукової раціональності.

Класичний типнаукової раціональності, центруючиувагунаоб'єкті, прагнепритеоретичномупоясненні й описіелімінувативсе, щостосуєтьсясуб'єкта, засобів і операцій йогодіяльності. Такаелімінаціярозглядаєтьсяякнеобхіднаумоваодержанняоб'єктив-но-істинногознанняпросвіт.

Некласичний типнаукової раціональностівраховуєзв'язкиміжзнаннямипрооб'єкт і характерзасобівтаоперацій діяльності. Експлікаціяцихзв'язківрозглядаєтьсяякумоваоб'єктивно-істинногоопису і поясненнясвіту. Алезв'язкиміжвнутрішньонауковими і соціальнимицінностямитацілями, як і раніше, невиступаютьпредметомнаукової рефлексії, хочаімпліцитновонивизначаютьхарактерзнань (визначають, щосаме і якимспособоммивиділяємо й осмислюємо у світі).

Постнекласичний типраціональностірозширюєполерефлексії наддіяльністю. Вінвраховуєспіввіднесеністьодержуванихзнаньпрооб'єктнетільки з особливістюзасобів і операцій діяльності, але і з ціннісно-цільовимиструктурами.

Поняття наукової революції.

У розвитку науки є дві фази – фаза спокійного розвитку науки і фаза "наукового вибуху", що інакше називається науковою революцією. Цілком очевидно, що фазою, яка визначає подальший напрям розвитку науки, є наукова революція.

Наукова революція - радикальна зміна процесу та змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичним і методологічним передумовам, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження та експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних з новими ідеалами пояснення, обгрунтованості та організації знання. Історичними прикладами наукової революції можуть служити перехід від середньовічних уявлень про Космос до механістичної картині світу на основі математичної фізики 16-18 ст., Перехід до еволюційної теорії походження і розвитку біологічних видів, виникнення електродинамічної картини світу (19 в.), Створення квантово-релятивістської фізики на початку 20 ст. та ін