Структура і функції культури.

Складність та різноманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Існує декілька різних концепцій структури «другої природи» – культури.

Перша базується на визначенні головних сфер і видів життєдіяльності людини і пропонує визначення двох головних сфер другої природи:

 

 

Але кожна з цих головних сфер є, своєю чергою, системою артефактів (як і культура взагалі). Артефакт є предметною формою культури. Можна визначити і структуру даних предметних форм культури.

 

Твори мистецтва займають в цій структурі особливе місце. Якщо всі інші предметні форми можливо розподілити за сферами культури на матеріальні (права частина) і духовні (ліва), то твори мистецтва належать як до правої, так і до лівої частини схеми, адже мають матеріальну форму (картина створюється за допомогою фарб, основи тощо) і в той же час духовний зміст, створюючи духовну реальність (емоційну, інтелектуальну).

У наведених схемах культури відсутньою залишається ще одна важлива, а точніше, найважливіша частина культури, яка створює всю структуру і без якої «друга природа» ніколи б не з’явилася - це людина. Саме людина є системотворчим фактором, творцем всіх артефактів.

Якщо уявити відносини між природою, людиною і культурою, схематично їх можна зобразити так:

Культура

Людина

Природа

 

Структура культури передбачає і визначення її головних інститутів:

ü міф;

ü мистецтво;

ü релігія;

ü наука (в її широкому значенні).

Всі вони складалися поступово і залежали від історичної динаміки суспільства.

До функцій культури належать:

1. Cultura animi («обробіток душі», Ціцерон). Людинотворчість і соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що первісно позбавлені соціального спілкування і культурного оточення.

2. Інформативна. Передавання соціального досвіду. Історична спадкоємність культури.

3. Пізнавальна. За допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

4. Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває в межах культури, приводить до розуміння існування певних культурних заборон, норм і табу. Культура як система моральних обмежень і положень.

5. Комунікативна. Спілкування активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми.

6. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів.

7. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найважливішою. В сучасних умовах вона трансформується і можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання в ньому. Якщо виходити з такого погляду, то адаптаційна функція культури відіграє найважливіше значення для людини як члена суспільства.

8. Розмежування та інтеграція людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або об’єднує їх в одній такій спільноті.

9. Регулятивна. Реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Ця функція підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

10. Світоглядна. Синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Типологія культури.

Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки; носії різних культур оперують різними смислами.

Виділяютьтакі основні підходи до типології культури:

1) Історична типологія. В її основу покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є така періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи. Кожному історичному типу культури властиві свої світоглядні орієнтири, що визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Найдавніша періодизація була запропонована ще римським філософом Титом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н.е.) у його поемі “Про природу Речей”. Ця періодизація поділяє історію (і культуру) людства на “віки” кам’яний, мідний, бронзовий і залізний. Свій час він вважав залізним віком.

2 ) Формаційна типологія. В її основі – ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства, що людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Оскільки економіка являє собою основу, базис суспільства, то кожній формації відповідає свій тип культури.

3)Локально-цивілізаційна типологія. Мається на увазі відокремлений розгляд культури будь-якої спільноти. Ця типологія відповідає циклічній схемі розвитку культури та сприяла подоланню європоцентризму, створила передумови для глибокого вивчення інших культур. Якщо формаційний підхід більшою мірою відповідав аналізу соціально-економічних процесів та соціологічним категоріям, то цивілізаційний – культурологічним, де більшою мірою враховуються духовні цінності.

4) Регіональна типологія. Дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття «культурний регіон» означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський і латиноамериканський. Своєю чергою, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів тощо.

5) Релігійна типологія. Наголошує на особливій конститутивній ролі релігійного фактора у формуванні культури кожного культурного регіону. У зв'язку з тим, що пануюча релігія виражає базові духовні цінності суспільства, то на цій основі виділяють конфуціансько-даоський, індо-буддійський, ісламський та християнський тип культури.

6) Парадигмальна типологія. У культурології протилежними соціокультурними парадигмами розглядають поділ культур за типами: Схід – Захід, що виражає дихотомію поляризованого цілого всесвітньої культури. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, радше, про протиставлення двох типів свідомості. Як правило, у кожному типі культури виділяють основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.