Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії культури.

Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії культури.

Поняття культури. Походження та зміст терміну «культура».

Слово «культура» латинського походження: culturа означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводять від лат. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною.

Термін «культура» виник в епоху Античності, його вживають практично як синонім до грец. «падейя» (від «пайос» – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. Існував ще один термін для позначення культури – «калокагатія», що означало людину красиву, тобто гармонійно розвинену у фізичному відношенні, володіючу внутрішньою духовною красою та з неабияким розумом. Греки одними з перших усвідомили, що крім природного світу існує певна сфера, яку створюють люди, вільні від фізичної праці, – сфера духу, цінності якої залежать не від природи, а від свідомого акту людини.

У Середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, бездоганності – релігійної та особистої. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знань чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх застосування. Як наукове поняття термін «культура» оформлюється саме в добу Нового часу.

У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається принаймні в чотирьох основних значеннях:

1) для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного і духовного розвитку;

2) коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності (поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація»);

3) як спосіб життя людей, притаманний певній спільноті (молодіжна культура, професійна культура), нації (українська, японська, німецька), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура бароко);

4) як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. В сучасній науці не існує цілісного й універсального розуміння феномена культури. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера та Клайда Клакхона до 1950 р. в світі нараховувалося 157 визначень поняття «культура». На сьогодні їх близько 400. Всі погоджуються з тим, що «культура» є поняттям доволі широким, яке передбачає різні трактування. Отже, залежно від підходу, який реалізовується тим чи іншим дослідником, змінюється і її дефініція.

Отже, у найзагальнішому значенні культура – це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні культура – це певні цінності, та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

 

Культура

Людина

Природа

 

Структура культури передбачає і визначення її головних інститутів:

ü міф;

ü мистецтво;

ü релігія;

ü наука (в її широкому значенні).

Всі вони складалися поступово і залежали від історичної динаміки суспільства.

До функцій культури належать:

1. Cultura animi («обробіток душі», Ціцерон). Людинотворчість і соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що первісно позбавлені соціального спілкування і культурного оточення.

2. Інформативна. Передавання соціального досвіду. Історична спадкоємність культури.

3. Пізнавальна. За допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

4. Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває в межах культури, приводить до розуміння існування певних культурних заборон, норм і табу. Культура як система моральних обмежень і положень.

5. Комунікативна. Спілкування активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми.

6. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів.

7. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найважливішою. В сучасних умовах вона трансформується і можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання в ньому. Якщо виходити з такого погляду, то адаптаційна функція культури відіграє найважливіше значення для людини як члена суспільства.

8. Розмежування та інтеграція людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або об’єднує їх в одній такій спільноті.

9. Регулятивна. Реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Ця функція підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

10. Світоглядна. Синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Типологія культури.

Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки; носії різних культур оперують різними смислами.

Виділяютьтакі основні підходи до типології культури:

1) Історична типологія. В її основу покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є така періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи. Кожному історичному типу культури властиві свої світоглядні орієнтири, що визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Найдавніша періодизація була запропонована ще римським філософом Титом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н.е.) у його поемі “Про природу Речей”. Ця періодизація поділяє історію (і культуру) людства на “віки” кам’яний, мідний, бронзовий і залізний. Свій час він вважав залізним віком.

2 ) Формаційна типологія. В її основі – ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства, що людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Оскільки економіка являє собою основу, базис суспільства, то кожній формації відповідає свій тип культури.

3)Локально-цивілізаційна типологія. Мається на увазі відокремлений розгляд культури будь-якої спільноти. Ця типологія відповідає циклічній схемі розвитку культури та сприяла подоланню європоцентризму, створила передумови для глибокого вивчення інших культур. Якщо формаційний підхід більшою мірою відповідав аналізу соціально-економічних процесів та соціологічним категоріям, то цивілізаційний – культурологічним, де більшою мірою враховуються духовні цінності.

4) Регіональна типологія. Дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття «культурний регіон» означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський і латиноамериканський. Своєю чергою, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів тощо.

5) Релігійна типологія. Наголошує на особливій конститутивній ролі релігійного фактора у формуванні культури кожного культурного регіону. У зв'язку з тим, що пануюча релігія виражає базові духовні цінності суспільства, то на цій основі виділяють конфуціансько-даоський, індо-буддійський, ісламський та християнський тип культури.

6) Парадигмальна типологія. У культурології протилежними соціокультурними парадигмами розглядають поділ культур за типами: Схід – Захід, що виражає дихотомію поляризованого цілого всесвітньої культури. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, радше, про протиставлення двох типів свідомості. Як правило, у кожному типі культури виділяють основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II — на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їх нього господарства було кочове скотарство.

Кіммерійці першими на території України освоїлитехнологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кочовий спосіб життя і войовничість кіммерійців значною мірою відобразилася на їх матеріальній культурі. Передусім, все це стосується предметів озброєння та спорядження верхового коня. Складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури — спіралі, ромби, квадрати. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю можна вважати різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Своїх померлих родичів кіммерійці ховали під курганами, у гробницях із дерева. В гробницю клали зброю та особисті речі небіжчика.Поховання поширені від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський.

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння. Такі статуї-стели встановлювалися над похованнями знатних кочівників.

Для релігійного світогляду кіммерійців характерні віра в душу та життя після смерті. На побутування у них культу Богині-матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Культ Богині-матері — найхарактерніша риса формування релігійної свідомості багатьох народів. У кіммерійців цей культ є відлунням релігійного культу дотрипільської та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими рисами дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд і про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожаниць, поширеного у дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

Самобутня кіммерійська культура складалася й розвивалася в період із IX ст. і була перервана на початку VII ст. до н. е. новою хвилею кочових племен зі Сходу — скіфів.

Скіфська культура (VI—II ст. до н. е.) була локальним варіантом євроазійської лінії культурного розвитку. Форми і прояви культури скіфів формувалися поступово. Кіммерійські племена були завойовані скіфами, отже, скіфська культура увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простягалася від Дунаю до Дону (VI – IV ст. до н. е.). Коли до кордонів скіфської держави наблизилися межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської.

Стародавній історик Геродот описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства.

Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій свя­щенний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфо­логією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння.

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

На чолі Скіфського пантеону стояла богиня Табіті – богиня вогню і стихії. Вона символізувала жіноче начало в природі і була божеством світла і вогню. Життєдайні стихії – землю і воду – уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком і чоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі – це союз неба і землі, джерело всього живого. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцем худоби – Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфському пантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджували святилища, приносили пожертви. Різноманітність форм скіфської релігії засвідчує широкий спектр їх релігійних уявлень: культ предків, героїв, вождів, поховальний культ, культ родючості.

Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль (або анімалістичний стиль).Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у вигляді суворого воїна.

Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м.

Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіфського мистецтва. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горита з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі, одягу, головних уборів, металевий посуд. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропе­тровській обл.

Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри, розтягнувши її за рукава. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши, доїть вівцю, інший — сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії.

На думку О. Пріцака, від скіфів українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.). Вчені вважають, що скіфи були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-вершниками, але поганими ремісниками. Їхні мистецькі твори виконувалися переважно іноземними майстрами.

У ІІІ ст. до н.е. не територію Скіфії починають вторгатися іраномовні племена сарматів. Згодом вони витіснили скіфів з степів України. У складі сарматського масиву були різні племінні об’єднання, яких грецькі письменники називають язигами, роксоланами, аорсами, сіраками, аланами. Найбільш численними і відомими серед них були роксолани і алани.

Суспільний лад сарматів характеризується стійкою родоплемінною організацією, вони не перейшли від племінного об’єднання до держави. Сарматські жінки здійснювали значний вплив на суспільне життя. Участь жінок у військових діях разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок (грецьке “а мазос” – без груді). За переказами сарматські дівчата відрізали собі праву грудь, щоб не заважала діяти у бою мечем і луком. Поховання сарматських жінок зі зброєю виявлені на південному сході України.

Сарматські племена продовжили традиції скіфського мистецтва. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов’янам. Зокрема, під впливом сарматської культури у слов’ян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особливою магічною силою простежується і в українському світогляді.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Часто до могили померлого клали не коня, як це робили скіфи, а його вуздечку. Завдяки цій традиції до нас дійшло сарматське кінське спорядження. Вуздечки шляхетних вершників оздоблювали фаларами — круглими бляхами із золота або срібла, прикрашеними рельєфними зображеннями або рослинним орнаментом.

Основними пам'ятками сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Вони найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найбільш відомих археологічних пам'яток сарматського часу на Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину.

Сармати принесли новий стиль прикладного мистецтва — поліхромний. Вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку або кольорової емалі — червоної, блакитної, білої. Чудові зразки таких прикрас знайдені у похованнях сарматської знаті. Унікальну колекцію прикрас знайдено у Криму в похованні заможної сарматки. Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Обов’язковими в жіночих похованнях були дзеркала — бронзові або білонові (сплав міді й срібла).

 

Розвиток літератури.

Прийняття християнства стимулювало зростання спочатку церковного, а потім і світського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійської літератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.

Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов’янська мова східних слов’ян. Вона почала формуватися у VІ–Х ст. з праслов’янської мови. Із введенням християнства на Русь приходить і книжна церковнослов’янська мова, яку називають ще старослов’янською. Із становленням давньоруської літературної мови утверджувалася і література Київської Русі. Письменство розвивалося у тісному поєднанні з уснопоетичною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер, поєднуючи язичницький світогляд з християнством. Отже, усна народна творчість, поява писемності, запровадження християнства прискорили процес становлення літератури Київської Русі з притаманним їй історизмом, громадянською активністю та публіцистичністю стилю.

Літературу Київської Русі прийнято поділяти на перекладну й оригінальну, що зумовлено історичною закономірністю.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство за греко-візантійським зразком, то й перші церковні книги були візантійського походження. Переписувалася і перекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого завіту – парамійник, збірка псалмів царя Давида – псалтир, діяння апостолів – «Апостол», тлумачення біблійних текстів – палеї та ін. Біблійні книги, або «святе письмо», були обов’язковою церковною літературою. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апостол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології.

Великого поширення на Русі набули твори релігійного змісту – апокрифи (грец. – «прихований, таємничий»). Вони уточнювали і доповнювали Святе Письмо. Найпопулярнішими були апокрифи есхатологічні – про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло. Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало «Ходіння Богородиці по муках».

Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (грец. – «святий» і «пишу»). Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. Найбільшою популярністю у києворуських землях користувалися житія Миколая та Олексія — «чоловіка божого».

З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. – «батько», «отець»), або ораторсько-учительська література «отців церкви» – богословів і проповідників християнства. Великою популярністю на Русі користувався збірник Іоанна Златоуста «Златоструй», де були вміщені проповіді і повчання видатного візантійського богослова.

Видатними пам’ятками перекладної літератури візантійсько-болгарського походження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди та Біблія. У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола.

Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру – белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Йосифа Флавія «Юдейська війна», «Троянські діяння» Іоанна Малали, воїнський роман «Александрія», лицарський роман «Девгенієве діяння» та ін. Якщо релігійна література перекладалася адекватно, з максимальним наближенням до оригіналу, то белетристична література зазнавала творчої переробки, якісного переосмислення.

Оригінальна література перебувала в постійних зв’язках з літературами Заходу і Сходу і була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу.

Перші давньоруські твори мали виразний антивізантійський характер і були спрямовані на утвердження релігійної рівноправності Русі. Давньоруські літописи – це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по «літах». Укладачі літописних текстів намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні «повчання». Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.

Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х рр. XI ст. У центрі оповіді – діяння князя Ярослава Мудрого. Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за ним – Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об’єднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися – вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 р.), фундаментальний літопис «Повість временних літ» (1113 р.), продовжений Київським літописом (1200 р.).

Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християнства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном.

Значного розвитку набуває ораторське письменство, урочиста риторика: проповіді, «слова» для виголошення. Виразний дидактичний характер мали такі твори, як «Поучання до братії» новгородського єпископа Луки Жидяти, кілька повчань Феодосія Печерського, повчання Георгія Зарубського та Григорія Філософа. У повчаннях викладалися загальні правила поведінки та моральні правила християнства.

Другу групу ораторської прози Київської Русі представляють твори видатних проповідників-письменників Іларіона, Климента Смолятича та Кирила Туровського. Це були урочисті твори, розраховані на придворну князівську і церковно-богословську верхівку. Іларіону належить кілька творів: «Сповідання віри», «Слово про закон і благодать» і «Послання до брата стовпника». Климент Смолятич був автором «Послання Фомі». Кирилу Туровському належать «Притча про людську душу і телеса» і «Сказання про чорноризничий чин»

Видатною пам’яткою патристичної літератури Київської Русі став «Києво-Печерський патерик». Від заснування монастиря до XIII ст. назбиралося багато легенд про печерських отців, саме ці оповіді й були об’єднані в тематичну збірку. «Києво-Печерський патерик» відобразив чимало фактів і картин реальної дійсності. Він став помітною подією в духовному житті Київської Русі, підсумував розвиток оригінальної вітчизняної агіографії і був найвищим її досягненням.

Великою популярністю користувалися паломницькі твори, які були своєрідними довідниками для географів, археологів, істориків. Найпомітнішим твором паломницької літератури є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена». Саме він започаткував давньоруську паломницьку літературу.

Найвеличнішою пам’яткою давньоруського письменства та одним із кращих творів світського героїчного епосу є «Слово о полку Ігоревім». В цьому творі дослідники знаходять паралелі із середньовічними епічними поемами – французькою куртуазно-рицарською «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів», грузинською поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі».

 

Музичне мистецтво Русі.

Музичне мистецтво давньоруської доби поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Невід'ємною частиною мистецтва періоду Русі була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими "русаліями" та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів), складали пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-"умільців". Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних – це гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза – це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.

З поширенням на Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У зв'язку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували, навчали і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу – "розспівщики".

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви – "крюкове", "знаменне" письмо, "знаменний спів". Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.

Центрами соціального і культурного життя у Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церкви. Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких розвивалися різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувалися храми, княжі двори. Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала Володимиру, Галичу і Холму.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Перші школи створювалися при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. Існували школи за професійною орієнтацією.