Запорозька Січ та її роль в суспільно - політичній історії України.

Протягом другої половини XVI ст. внаслідок посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних землях України значно зростає кількість втікачів — селян та міщан у Подніпров’я та Побужжя. Сюди стікається бідний, знедолений люд, а також частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів. Всі вони вливалися до лав козацтва, збільшуючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко зростало і територіально. Багато козаків жило в селах,' хуторах, містечках Чернігівщини, Київщини та інших землях — на «волості» — і називалися «волосними», городовими. А тих, хто втікав далі на південь, у степи, задніпровські пороги, називали «низовими», «запорозькими».

Вже в середині XVI ст. відбувається об'єднання козаків під керівництвом найбільш енергійних і талановитих із них у військову організацію. Певну роль у цьому процесі відіграли магнати, шляхтичі та старости і воєводи прикордонних міст. Важливе місце в процесі формування військово-політичної козацької організації належить князю Дмитру Вишневецькому — 50-60-ті роки XVI ст. (у народі мав ім'я козак Байда). Як пишуть сучасні дослідники, козацтво і до Вишневецького, ще в 30-40-х роках XVI ст., формувало свою військову організацію. Вишневецький продовжив і прискорив цей процес. Він збудував на Дніпрі, за порогами, на острові Мала Хортиця у 1556 р. замок (Запорозька Січ) як опорний пункт козацтва у боротьбі з кочівниками. Однак у козаків були й інші укріплення, і вони продовжували боротьбу.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого середовища і обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв'язанні всіх питань. Поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.

Виділенню козацтва в окремий суспільний стан сприяла соціально-економічна ситуація, коли польське магнатство і шляхта закріпачували селянство в нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці XVI ст. козацтво остаточно сформувалося, значно виросло і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов'язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного запорозького і городового (волосного). Воно продовжувало в кінці XVI — на початку XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше втягувалося у боротьбу соціального та релігійного характеру — з польським феодально-кріпосниць-ким і католицьким наступом.

Слід підкреслити, що стосунки козацтва з Московською державою були складними. Маючи одну релігію, походження, мову, цілі в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, вони часто діяли спільно. Однак Московія намагалася приєднати українські землі, а Польща та Литва, відбиваючи її наступ, використовували українських козаків в своїх інтересах. Тому в кінці XVI — на початку XVII ст. ці відносини були ворожими.

 

19 .Роль запорозького козацтва в боротьбі проти турок і татар (XV- XVII ст.). П. Сагайдачний.

Провідною силою в боротьбі з турецько-татарською агресією стало українське козацтво. Щоб дати відсіч ворогові й визволити побратимів, козаки здійснювали сміливі морські и сухопутні походи на Крим і турецькі фортеці.
Козаки самі робили засідки на татар, перехоплювали їхні каравани й поверталися додому з багатою здобиччю. З часом козацькі загони виходили в «Дике поле» й уступали у відкритий бій з ординцями. Наприкінці XVI ст. запорожці вславилися походами на Крим і Туреччину. Козацькі походи дивували тогочасних свідків, які розносили славу про козаків далеко за межі України. Козаки здійснили низку сміливих морських походів проти турків і татар, перетинаючи море на своїх чайках.
Узагалі, у небезпечних походах козаки виявляли чимало військових хитрощів. Так, наприклад, щоб підійти до ворога непоміченими, вони могли по кілька годин перебувати під водою й дихати через очеретину, а потім зненацька нападати.
Звичайно, усі походи козаків на татар відбувалися під керівництвом безстрашних гетьманів. У народній пам'яті назавжди залишилися героїчні постаті захисників рідної землі, мудрих і хоробрих гетьманів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного — ватажків, яких дуже поважали козаки.
Лицарські риси П. Сагайдачного привернули до нього запорожців, які 1606 року обрали його гетьманом. Уперше П. Сагайдачний став відомий після морського походу запорожців на турецьку фортецю Варну 1605 року. Через рік запорожці під керівництвом гетьмана здобули штурмом Кафу, спалили турецький флот та звільнили багатьох християнських бранців.
1617 року поляки здійснили похід на Московське царство, але він виявився невдалим. Королевич Владислав, який спробував здобути московську корону, опинився в дуже скрутному становищі й почав вимагати негайної допомоги, яку йому могли надати тільки козаки. Польський король мусив погодитися на всі вимоги гетьмана. Коли ж козаки повернулися в Україну, польський уряд не поспішав виконувати свої обіцянки.
Хотинська війна. 1620 року розпочалася війна між Польщею та Османською імперією. Війська турецького султана Османа II розгромили сили коронного гетьмана С. Жолкевського на Цецорських полях у Молдові. Найкращі польські війська були знищені, а відрубану голову С. Жолкевського відправили до турецької столиці, де її насадили на палю для публічного огляду. Польський уряд звернувся по допомогу до козаків. 40-тис. козацьке військо на чолі із Сагайдачним підійшло до Хотина. Протягом 4 днів (серпень - вересень 1621 року) точилася жорстока битва, у якій весь удар потужного турецько-татарського війська прийняли на себе козаки.
У Хотинській битві сторони зазнали великих утрат, тому Польща й Туреччина розпочали мирні переговори, у результаті яких був укладений Хотинський мирний договір.Гетьман П. Сагайдачний болісно переживав результати Хотинського миру. Крім того, Польща не виконала своїх обов'язків щодо козацтва: не заплатила запорожцям гроші за час воєнних походів, не забезпечила козаків-інвалідів, не вивела війська з Київського воєводства тощо.
Тяжкий моральний стан П. Сагайдачного погіршували страждання від поранення отруєною стрілою під час Хотинської битви. 10 квітня 1622 року він помер і був похований у Братському монастирі на Подолі в Києві.