Предмет і мета курсу. Значення вивчення історії України

Предмет і мета курсу. Значення вивчення історії України

«Історія» — це рух у часі та його пізнання. Якщо мати на увазі історію нашої країни то предметом курсу історії України є вивчення розвитку людського суспільства в українських землях з найдавніших часів, а саме з часу появи людини до наших днів.

Що вивчає курс історії України? При викладанні курсу історії України головна увага приділяється оповіді про формування українського народу та його держави, інших національностей, що проживають на території України та їх відносини із сусідніми державами. Особливе місце відведено економічному розвитку та соціальним і політичним процесам, прогресу науки, ознайомленню з діяльністю видатних особистостей тощо.

Мета вивчення курсу. Метою курсу є допомога студентам зрозуміти важливість історичного пізнання як для поглибленого розуміння себе, так і тих людей і країн, що нас оточують як в Україні, так і в цілому світі.

Історіографія курсу.

Усні джерела (билини, історичні пісні, казки, прислів'я, приказки тощо).

Повість, як історичне джерело, доповнює відоме «Слово о полку Ігоревім», де йдеться про події XII ст.

Літописи створювалися не лише в ХІ-ХП ст., а й в наступні століття.

Козацько-старшинські літописи. Окрему групу становлять так звані козацько-старшинські літописи 17-18 ст. Найвідомішими з них є «Літопис Самовидця», «Літопис С.В. Величка», «Літопис Г.І. Граб'янки».

Термін «Україна». Варто особливо наголосити, що в Київському літопису під 1187 р. вперше вжито термін «Україна», яким позначались південні землі

Спогади. Крім літописів, до нас дійшли й деякі спогади з XVI -початку XVII століть. Цінними пам'ятками є історичні пісні та думи.

. З другої половини XVII ст. починається підготовка узагальнюючих творів з історії України. Цю традицію започатковано козацькими літописцями. Правда, змінюється форма викладу. Так, одним із таких творів стала, завершена у 1672 р., «Хроніка» Ф. Сафоновнча.

Важливою пам'яткою історичної думки кінця XVIII — початку XIX ст. стала «Історія Русів». Історіографія XIX століття. На початку XIX століття виходять видання Дмитра Бантиш-Каменського «История Малой России» у 4-х т., (1822 р.) та Миколи Маркевича «История Малороссии», (1842-1843 рр у 5-ти томах.)

Михайло Грушевський (1866-1934) побудував, обґрунтував і впровадив у науковий вжиток схему історії українського народу на заселеній ним території як суцільний і нерозривний процес.

Що стосується західної України в 20-30-ті рр., то там працювали такі відомі історики, як І. Крип'якевич, М. Кордуба, С. Томашівський, С.Терлецький, В. Герасимчук, М. Чубатий, М. Андрусяк та ін., які були об'єднані, головним чином, навколо наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Після Другої світової війни історія України, фактично, перестає існувати. Хоч в цей час діяло ряд історичних установ, зокрема інститут історії АН УРСР, де працювали ряд істориків: І. Крип'якевич, К. Гуслистий, М. Супруненко, П. Лавров, В. Дядиченко, Ф. Лось, В. Голобуцький, І. Гуржій, які видали чимало праць з історії України. З 1957 р. почав виходити «Український історичний журнал». Українська історіографія все більше підпорядковувалась політичним цілям і змушена була проводити партійну лінію.

Лише на етапі перебудови, політичні процеси, що відбувались в СРСР, пришвидшили прогрес історичних знань. З'явились цікаві праці, які неупереджено розкривали складні сторінки історії України: С. Кульчицького, В. Даниленка, С. Касьянова, Ю. Шаповала, В. Пристайно, які висвітлювали сталінізм в Україні.

На етапі незалежності України вийшов цілий ряд цікавих підручників з історії України під ред. М.А. Смолія в 1997 і в 2000 рр., Українського педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівського університету та інших вищих навчальних закладів. Вийшли з друку й одноосібні курси з історії України Я: Грицака, О. Бойка, В. Короля, М. Юрія та ін.

 

2. Становлення і розвиток людського суспільства на території України.

 

Історія людського суспільства сягає в глибину віків. Групи первісних людей (пралюдей), з´явившись більше двох мільйонів років тому в Африці, освоювали все нові й нові землі та континенти. Через Передню Азію, Балкани вони проникли на територію України

Залежно від матеріалу, з якого вироблялися знаряддя праці найдавніша історія людства поділяється на кілька епох: палеоліт (стародавній кам´яний вік), мезоліт (середній кам´яний вік), неоліт (новий кам´яний вік), епоха бронзи, міді, заліза.

Первісна людина з´явилася на території України близько мільйона років тому, в часи раннього палеоліту. Це були архантропи (прадавні люди). Почалося використання вогню й одягу, споруджуються перші житла, складаються початкові форми людських колективів, зароджуються ідеологічні уявлення та першопочатки мистецтва. Основним заняттям людей було збиральництво та полювання на дрібних тварин.

Приблизно 150 тис. років тому, наприкінці другого зледеніння, з´являються люди нового типу — неандертальці. Спосіб життя неандертальця стає більш «цивілізованим»: значно удосконалюється виробництво крем´яних і кам´яних знарядь, мисливської зброї, будуються перші житла, використовується вогонь, виникають зародки родового ладу, виготовляється перший одяг зі шкур, зароджується мова і мистецтво. В багатьох печерах, в яких проводилися розкопки, зустрічаються поховання у відповідності з певними релігійними віруваннями.

У період пізнього палеоліту (40-10 тис. р. дон.е.), коли клімат України характеризувався як континентально-холодний, а землю вкривали лісотундра і степ, з´являється людина сучасного типу — кроманьйонець (гомо-сапієнс — людина розумна). Кроманьйонці вміли виготовляти багато різних знарядь праці, використовуючи для цього кістки звірів.

У мезоліті відбувалися значні зміни у виробництві і подальшому вдосконаленні знарядь праці. Зокрема, були винайдені лук і стріли. Почалося приручення диких тварин — собак, свиней.

Завершальною стадією кам´яного віку була епоха неоліту (новий кам´яний вік), котра тривала з VI по 111 тис. до н.е. На цей час клімат стає більш теплим і вологим. Відбувається подальше удосконалення знарядь праці, приручаються всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Все це свідчило про настання нового етапу в історії людства, своєрідної неолітичної революції.

Епоха неоліту належить до первіснообщинної формації. Це племінний лад, соціальною основою якого був матріархат.

IV-III тис. до н.е. —енеоліт (мідно-кам´яний вік). В цю перехідну епоху на території України людина не лише опанувала технологію обробки міді, а й зробила кроку подальшому прогресі відтворюючих форм господарства — землеробства і скотарства.

Характерними археологічними культурами бронзового віку на значній частині України є катакомбна і зрубна, залежно від форми поховань.

На той час в Україні існували три етнічно-культурні зони, в яких населення, вірування і господарство мали свої характерні риси.

 

3. Трипільська культура.

Найвищого розвитку цивілізації досягли племена, які жили в межиріччі Дністра і Дніпра в IV-III тис. до н.е. Культура цих племен отримала назву Трипільської. її пам´ятки вперше були виявлені і вивчені поблизу села Трипілля (Київської обл.) вкінці XIX — на початку XX ст. вченим В.Хвойкою. Більша частина дослідників вважає, що витоки цієї цивілізації слід шукати в Східному Середземномор´ї і на Балканах, звідки прийшли і розповсюдилися серед місцевого населення передові форми ведення землеробства, скотарства, домобудування, ремісництва. Трипільська спільнота формувалася на терені сучасної України на основі синтезу місцевих і прийшлих груп населення. Вона також була поширена на території Молдови та Румунії.

Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Обробка ґрунту здійснювалася переважно мотиками, рідше застосовували рала. Це різко підвищило загальну культуру землеробства. Розводили також велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней та ін. Трипільці знали прядіння і ткацтво, ліпили і випалювали в печах глиняний посуд з досить складним, в тому числі фарбовим, орнаментом, використовували металеві вироби і одночасно продовжували виробляти різні речі з кременю. Кам´яні знаряддя праці значно переважали металеві за кількістю, а часто і якістю.

Про високий рівень цивілізації трипільців свідчать будівлі, селища, які розташовувалися в основному на берегових схилах річок. їхні поселення мали по кілька десятків житлових та господарських приміщень, розміщених рядами або по колу. Найтиповішим житлом був наземний глинобитний або дерев´яний, обмазаний глиною будинок прямокутної форми з кількома приміщеннями. Були й двоповерхові будівлі. Селища трипільців — різні за своїми розмірами. На пізньому етапі з´явилися трипільські протоміста. Про релігійні уявлення свідчать знайдені жіночі статуетки, зображення Богині Матері та ін., які свідчили про панування культу родючості.

Трипільська цивілізація пов´язана з розвинутою культурою Східного Середземномор´я. Вона входила в єдине ціле тодішнього культурного світу і значно вплинула на формування виробничих сил та культури народів України, передала йому в спадок частину своєї цивілізації.

У другій половині III тис. до н.е. із Центральної та Північної Європи, а також з Поволжя на територію України переселяються нові й нові групи племен, які й призвели до загибелі трипільської цивілізації.

У II тис. до н.е. на території Східної Європи поширюються вироби з бронзи (сплав міді з оловом та іншими домішками, що мав більшу твердість, нижчу температуру плавлення). Відбувається подальше вдосконалення та розширення виробництва, підвищується якість знарядь праці.

 

4. Кочові племена на території України.

Найдавніше з відомих нам військово-політичних об´єднань на території України створено кіммерійцями в кінці II тис. до н.е. Це перший народ, назва якого дійшла до нас. На сьогодні знайдені лише їх поховання під курганами, в яких знаходилася зброя, кінська упряж та предмети кочового побуту. Поселення їхні поки що не відомі. Основною галуззю господарства було кочове скотарство, провідне місце в якому займало конярство. Кіммерійці освоїли технологію виробництва бронзових речей, що дозволило їм створити добре озброєні загони кінноти, які здійснювали численні походи, в тому числі в Малу Азію. Війна була для них однією із «галузей господарства».

У ІХ-І ст. до н.е. в гірських районах Криму і вздовж узбережжя Чорного моря жили племена таврів, які займалися скотарством, рибальством, а в долинах гірських річок — мотичним землеробством і виноградарством, їхнє життя відзначалося консервативністю та замкнутістю. Для житла вони використовували печери і мали обмежену кількість примітивних знарядь праці. Жили замкнутими общинами. У II ст. до н.е. їх завоював понтійський цар Митридат VI Євпатор.

Скіфи — це загальна назва племен Південної і Південно-Східної України, які прийшли з Прикаспійських степів. У кінці VI ст. в причорноморських степах формується могутнє скіфське державне об´єднання. Столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі поблизу міста Кам´янка Дніпровська. Скіфією управляли царі. За своїм характером скіфська держава була значною мірою схожа з середньоазіатською деспотією, що експлуатувала сусідні племена, стягуючи з них данину. У VI ст. до н.е. скіфи знайомляться і вступають в контакт з античними державами Причорномор´я, і поступово утворюється співробітництво і навіть союз цих трьох сил — скіфи, греки, місцеві племена. Важливим кроком у розвитку скіфської держави і всього місцевого населення тих часів був розгром скіфами армії перського царя Дарія у кінці VI ст. до н.е.Період занепаду Скіфи почався з її поразки у 339 р. до н.е. у війні з Філіпом II Македонським. Вторгнення у II ст. до н.е. сарматів зі сходу та кельтів із заходу призвело до остаточного руйнування скіфської могутності. Частина скіфів підкоряється сарматам, асимілюється ними, багато з них гине, невелика кількість відходить за Дунай. Значна частина скіфського населення переселяється до Криму і пізніше разом з місцевим населенням створює так звану Пізньоскіфську державу зі столицею в Неаполі (в межах сучасного Сімферополя

Сармати, як і скіфи, — іраномовні племена, що мали ряд спільних чи споріднених рис. Хоча духовна культура скіфського суспільства була вищою, вони змішалися зі скіфами, асимілювалися з ними, але частково засвоїли їхню цивілізацію. Головна галузь господарства — кочове скотарство. Війна теж була галуззю господарства. Для сарматського суспільства характерні процеси, аналогічні тим, що відбувалися у скіфів: сарматська знать швидко збагачувалася на торгівлі з грецькими містами. Всі історики підкреслюють надзвичайно велику роль жінок у сарматському суспільстві: жінка брала участь у війнах нарівні з чоловіками, полювала верхи, займала верховні родові та племінні посади (матріархат). Археологи виявили, що жінок тут часто ховали зі зброєю.

Сарматське військово-політичне об´єднання було знищене у III ст. н.е. готською, а потім у IV ст. ще й гунською навалами.

 

 

5. Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я.

Визначну роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор´я, започатковані жителями давньої Еллади у VII-VI ст. до н.е. Заселення Причорномор´я відбувалося в умовах перенаселення Греції і формування там рабовласницького ладу. Колонії засновувалися організовано за рахунок безземельних селян, ремісників та торговців.

В історії цих держав можна виділити два етапи. Перший охоплює VІ — середину І ст. до н.е. й характеризується незалежністю і самостійністю, подальшим розвитком еллінських традицій, мирними, а часто дружніми взаємовідносинами зі скіфськими та іншими місцевими племенами. Другий етап припадає на І ст. до н.е. — кінець IV ст. н.е. У цей період відбувається активізація агресивного тиску кочових та інших племен, і грецькі держави, шукаючи допомоги у Римської імперії, все більше переходили під її вплив та владу.

У процесі античної колонізації сформувалися чотири основні центри. Перший зосереджувався на побережжі Дніпро-Бузького лиману з найбільшим містом Ольвія. її вигідне географічне місцезнаходження сприяло широким торговельним зв´язкам із землеробами Лісостепу, кочівниками та іншими регіонами Східної Європи.

Другий осередок античної цивілізації сформувався в районі Дністровського лиману з найбільшим містом Тіра, що мало різнобічні зв´язки з навколишніми поселеннями.

Третій центр — Крим з головним містом Херсонесом, що мав певний вплив на економічний розвиток скіфів, таврів та сарматів.

Четвертий район античної цивілізації зосереджувався на Керченському та Таманському півостровах. Найвизначніше місто — Пантикапей. Значну роль також відігравали Фанагорія, Феодосія, Гермонаса (нині станиця Таманська) та ін. У V ст. до н.е. ці міста були об´єднані у Боспорську державу.

Культура всіх центрів мала високорозвинутий характер, відповідала античному суспільству давньої Греції. Населення грецьких регіонів у Причорномор’ї займалося землеробством, виноградарством, рибальством, ремеслами, вело широку торговельну діяльність як з місцевими племенами, особливо скіфами, пізніше — сарматами, так і з Грецією. На колишню батьківщину вивозили хліб, мед, віск, худобу, рибу, шкіру, хутра, ліс, рабів, а завозили вино, посуд, тканини, ароматичні речовини, ремісничі вироби, предмети розкоші, особливо ювелірні прикраси.

Грецькі поселення були розгромлені навалами готів у VІ та гунів у IV ст.

Античні міста-держави відіграли значну роль в розвитку цивілізації праслов’янського світу. Це були перші організовані міста на території України, центри культури та торгівлі. Не зливаючись з місцевим населенням, яке часто конфліктувало з ним, вони все ж сприяли прискоренню їхнього соціально-економічного, політичного та культурного розвитку.

 

6. Проблема походження слов'ян та їх розселення на території України.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. є. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Найдавнішою археологічною культурою, яка пов´язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. Слід зазначити, що в кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров´ї і далі до Вісли та Карпат. Однак змішування племен, асиміляційні явища ведуть переважно до подальшого зміцнення східнослов´янського елементу, розширення його земель.

У 373-375 pp. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Тепер слов´яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військово-політичне об´єднання.

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов´ян. Загальний термін «слов´яни», типовий для VII—IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів.

Східним сусідом східнослов´янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов´янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов´янами і змішалася з ними.

На північному заході східне слов´янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв´ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов´янські польські племена, які в кінці І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов´ян.

Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об´єднання — характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.

У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

 

 

7. Теорії походження Русі. Руська Земля.

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.
Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

 

8. Передумови та утворення Київської Русі. Перші князі та їх внутрішня і зовнішня політика.

Слов´янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування та виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, яка охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 p., злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об´єднанню всіх східнослов´янських племен в єдину державу — могутню Київську Русь.

Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.Значних успіхів він досяг і на міжнародній арені. Важливе значення мала діяльність Олега по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу».

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шлях.У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі зростає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор´ї, а також на східних торговельних шляхах. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу проти Візантії.Загинув князь Ігор у 945 р. під час спроби вдруге зібрати з древлян данину.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Виявом її високої політичної і культурної зрілості було охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. Першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії.

Святослав був визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла виходу Київської Русі на широку міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділяв достатньої уваги внутрішнім справам. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Отже, деякі його походи були відверто агресивними і загарбницькими.

9. Розквіт та піднесення Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий

За часів Святослава Київська держава була величезною країною з територією 800 тис. кв. км. До її складу входило до 20 об´єднань племен та земель — слов´янських, фінських, тюркських. Весь цей конгломерат ще не був об´єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Боротьба за владу між Ярополком, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972-979 pp.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980-1015 pp.).

У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави за рахунок сусідніх руських князівств і земель інших народів.Князь Володимир вперше об`єднав всі руські землі, що прискорило процес формування руського народу. У підсумку площа Київської Русі досягла 800 кв.км.

Ціль кн.. Володимира в сфері державного життя – зміцнення центральної влади і політичної єдності Русі. Для цього в 988 році було проведено адміністративну реформу (в найголовніших містах посадив своїх синів замість місцевих правителів). Судова реформа розмежовувала церковне та князівське судочинство, вводила мертну кару.

У війську замінив варягів-найманців на русичів. Розпочав карбування перших на Русі золотих та срібних монет (златники та срібники). У 988 р. запроваджує християнство, як державну релігію.

Доклав чимало зусиль для зміцнення міжнародного становища, прилучивши державу до європейського політичного та культурного життя: підписував дипломатичні угоди, укладав династичні шлюби дітей, будує міста-фортеці для захисту кордонів від кочівників.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 рр)після запеклої боротьби за владу з братами продовжує справу батька. Але не зважаючи на заходи по зміцненню центральної влади проблема збереження територіальної єдності зберігалася досить довгий час. Вперше в історії Ярослав був змушений погодитись на поділ держави на дві частини та відмовитись від влади на д половиною країни на користь свого брата Мстислава аж до його смерті.

Поряд з тим продовжується розширення земель Русі за рахунок сусідніх територій.

Проводиться перший важливий крок по розробці руського законодавства (1016- «Правда Ярослава», 1024 – закон «Спокій вірний»). Запроваджується колективна форма правляння для убезпечення держави від міжусобних воєн після смерті київського князя.Але саме цей закон і прискорив процес розпаду держави на окремі князівства.

Руська церква стає автокефальною. У 1051 р. митрополитом Київським та всія Русі стає Іларіон.

Міжнародний авторитет зміцнює не війнами, а дипломатичними угодами та укладанням чисельних династичних союзів. За що отримав назву «тесть та свекор Європи».

 

10. Запровадження християнства на Русі та його історичне значення.

 

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму.

Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.

Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

 

 

11. Українські землі в період політичної роздробленості Русі та монгольської навали

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.
1. Прагнення окремих князівств до самостійності.
2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення.
3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади.
4. Занепад торгівлі.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками.

Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення.Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона іі надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну, централізованій монархії прийшла федеративна. Київ залишався загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів.
Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі.

У 1223 р. на річці Калці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русичами, які прийшли на допомогу половцям. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад.
Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося військо Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. В грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів монголи оволоділи Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни.
Протягом наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.
Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння.

 

Політична система Русі