Тема 2: мистецтво. Художня література як вид мистецтва.

1. Мистецтво як вид людської діяльності.
2. Класифікація мистецтва
3. Специфіка словесного мистецтва (художньої літератури).

1. Мистецтво. У найбільш загальному значенні мистецтвом називають майстерність, продукт якого приносить естетичне задоволення. «Енциклопедія Британіка» дає таке визначення: «Використання майстерності чи уяви для створення естетичних об'єктів, ситуації або дії, які можуть бути розділені з оточуючими». У більш вузкому сенсі мистецтво — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів (Короткий словник мистецтв. – К., 1007).

Художній образ у мистецтві є засобом засвоєння й перетворення дійсності та відтворенням її у творі. К ритерієм мистецтва є здатність викликати естетичний відгук у інших людей. Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок.Що може бути прекрасним? Прекрасною може бути людина, природа, будь-яка річ, прекрасним може бути і твір мистецтва.

Мистецтво поліфункціональне. Питанням функцій мистецтва приділено значну увагу ще у теоретичних розробках Аристотеля, який виділяв наступні три функції — пізнавальну, виховну та емоційного впливу, остання трактувалася філософом у гедоністичному розумінні.

Сучасна естетична наука виділяє значно більшу кількість функцій. Це: ігорова, пізнавальна(гносеологічну), виховна (дидактичну), естетична (розвиток чуття красивого), ціннісна (аксіологічну), моделюючу, комунікативна, емоційна, пропагандистська, прогностична, компенсаторна (заміщує або доповнює життєвий досвід), евристична (передбачає розвиток творчих здібностей), культуротворча (створює духовні цінності), мнемоністична (сприяє запам'ятовуванню, розвиває пам'ять), гедоністична (приносить втіху і радість), катарсистична (звільняє від негативного стану), ідеологічна (суспільну, суспільно-політичну, соціальну) функції. Ідеологію націоналізму утверджували Т. Шевченко, пізній І. Франко, Є. Маланюк, Олег Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, В. Стус, В. Симоненко, націонал-комунізму — Микола Хвильовий, демолібералізму — І. Драч, Ю. Андрухович, О. Забужко.

Мистецтво може виконувати й містичну (релігійну) функцію. І. Качуровський відзначає: "Є містика християнська (до неї близькі М. Зеров, П. Филипович, В. Симоненко) і антихристиянська (антирелігійна, безду-ховна, диявольська — так званий сатанізм). її сповідували російські поети Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов і сучасні постмодерністи".

За Ю. Борєвим, майже кожна функція мистецтва має своїх «дублерів» у суспільній системі. Проте мистецтво і її «дублери» не є взаємозамінними. Справа в суті мистецтва її пріоритеті її функцій. Прерогатива унікальної художньої діяльності – в естетичній і гедоністичній функціях.

2. Класифікація мистецтва здійснюється за різними ознаками.

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

• просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн.
• часові мистецтва — радіо, музика, література
• просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво тощо.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють

• слухові — музика, радіо
• зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія
• зорово-слухові — театр, кіно.

Ця класифікація не є універсальною, оскільки з появою писемності й нотної грамоти мистецтво слова й музика набули графічних зображень. Також в мистецтві слов зображення літер набуло самостійного естетичного значення - мистецтво каліграфії в Східних цивілізаціях. У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

1. знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);
2. знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);
3. знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному — пісенному й актерсько-танцювальному — пантомімічному синтезу.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

• традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д.) — архітектура, скульптура, живопис і т. д.
• сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) — медіамистецтво
• звук (чутні коливання повітря) — музика
• слово (одиниця мови) — література
• людину-посередника — (актор, клоун тощо).

Одним із перших до класифікації мистецтв звернувся поет Горацій: писав, що поезія - це живопис, що говорить, а живопис - німа поезія. Більш ніж 2000 років таке визначення вважалося вичерпним. У XVIII ст. Лессін г у трактаті «Лаокоон» звернув увагу читача на те, що один і той самий образ не може бути однаково зображений у різних видах мистецтва. Жахливе, страшне в слові впливає на читача, але скульптор не може передати всю послідованість подій, тому має обирати момент, який поєднає в собі передуючі й подальші події.

Один з варіантів класифікації видів мистецтв представив німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Критерієм виступає співвідношення ідеї й форми твору:

• 1). Символічна форма - ідея виступає в абстрактній односторонній формі. Характерно для мистецтва народів Стародавнього Сходу. Найбільш розвинутою на цій стадії виступає архітектура (її матеріал - неорганічна природа):
• 2). Класична форма - ідея досягає належної конкретності, знаходиться в гармонії з формою. Мистецтво античної Греції, втілюється в скульптурі;
• 3). Романтична форма - світ душі святкує перемогу над зовнішнім світом. Дух звільняється від чуттєвої оболонки, переходить у нові форми самопізнання - релігію, філософію. Це характеристика сучасного Гегелю європейського мистецтва, на цій стадії, за думкою філософа, відбувається розпад мистецтва. Лідуючими виступають живопис, музика, поезія (їхній матеріал: фарби, гра світла - для живопису, звук - для музики, звук як смисл - для поезії).

Художній твір – це форма иснування мистецтва, система художніх образів, що складає єдине ціле (Борєв Ю.). залишаючись собою, твір історично змінюється, вступаючи у взаємодію з новим життєвим матеріалом, новим художнім досвідом і набуваючи нові властивості.

3. Специфіка словесного мистецтва (художньої літератури). У широкому значенні література — це все написане, що має суспільне значення. А твори, які мають мистецьку вартість, естетичне значення, називають художньою літературою. Синонімами до терміна "художня література" є красне письменство, словесна творчість, словесне мистецтво. А. Ткаченко зауважив, що термін "художня література" — це калька з російського "художественная литература". У нас немає слова "художества" як збірного з різних видів мистецтва, тому доцільно вживати термін "мистецька література", але він незвичний, поки що не прижився у нашій естетиці.

Існують два погляди на те, що таке художня література. Класичне визначення літератури йде від давніх греків. Згідно з цією концепцією, літературою називаємо творче відображення дійсності в картинах і образах, створених засобами мови. Таке відображення має і пізнавальне, і виховне, і естетичне значення.

Художню літературу називають вищим видом мистецтва. Вона повніше і глибше, ніж інші види мистецтва, відображає явища дійсності. Їй підвладний час, простір і зображення. Художня література — це синтетичне мистецтво, бо використовує засоби інших видів мистецтва, апелює до зору, нюху, дотику, смаку і до "шостого" чуття (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Здатне зображувати слово, що промовляється і не промовляється в голос.

Словесний образ. На відміну від інших видів мистецтв, які мають власне предметно-чуттєву форму, котра створюється з матеріального об’єкту (фарби, камінь тощо), або дії (рухи у танці, звучання струни тощо), література створює свою форму зі слів. Слова на письмі передаються за допомогою знаків, які осмислюються не завдяки чуттєвому сприйняттю, а завдяки інтелектуальному розумінню. Тож, словесний образ не є таким наочним, як інші. Його головні ознаки — умовність та знаковість.

Навіть використовуючи конкретно-зображувальну лексику, письменник, зазвичай відтворює не наочний образ передмета, а його семантичні асоціативні зв’язки. Адже поетична мова будується за художніми принципами. Її елементи естетично організовані, що і відрізняє її від практичної або наукової мови, де зміст превалює над формою.

Але умовність словесного образуне перетворює його на знак. Навпаки, він долає знаковість слова. Одна з найважливіших функцій словесного образу — надати словам ту бутійну цілісність, повноту, значимість, котру мають предмети й явища, аби подолати обмеженість знаку.

Що є предметом зображення мистецтва загалом і мистецтва слова, зокрема? На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон").