Бароко (італ. Barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. В італії та іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін "бароко" належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Відомі три версії щодо походження терміна "бароко":

1. Португальське "реrоlа bаrrока " — перлина неправильної форми.

2. Термін "бароко" походить від латинського "bаrоко ". Цe різновид силогізму, який відзначався складністю і дивовижністю у схоластичній логіці.

Обидві версії, зауважує О. Морозов, свідчать про різні аспекти сприйняття напряму. Перша версія акцентує увагу на вишуканому аристократичному елементі, а друга — на зв'язку із схоластичним світоглядом.

3. Французьке "bаrоquеr" — значить розчиняти, пом'якшувати контур. Спершу термін "бароко", за словами Д. Чижевського, "прикладали...

лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних"'. У XIX ст. термін "бароко" застосовують до музики, скульптури, живопису і літератури.

Побутує думка, що першим щодо літератури термін "бароко" використав Ф. Ніцше, який писав про барочний стиль грецького дифірамба і красномовства. У 1888 році швейцарський вчений Генріх Вельфлін опублікував книгу "Ренесанс і бароко".

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI — на поч. XVII ст. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст.

Напрям бароко об'єднує різні школи і течії. В італійській літературі відома школа "маринізм", її лідер пост Джамбаттіста Маріно. Іспанський ґонгоризм пов'язаний з іменем поета Ґонгори-і-Арготе. В англійській літературі помітним явищем була "метафізична школа", яку представляв Джон Донн, в німецькій - "друга сілезька школа" з лідером Х.Г. Гофмансвальдау.

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базі-ле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що "культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави". Далі Д. Чижевський зазначає, що бароко, переймаючи спадщину ренесансу, "цілком приймає "відродження" античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові". У присвяті себе служінню Богу, у стражданнях за віру герой літератури бароко знаходить мету життя.

Д. Чижевський акцентує увагу і на індивідуальних особливостях бароко, зокрема на "динамізмі", рухливості. Письменники розповідають про мандрівки, відважні авантюри героїв. У цей час з'явилися "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта, "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо. Крім сюжетного динамізму, письменники бароко використовують динамізм тематичний: зміни, метаморфози у житті персонажів, плин хмар, води, струмків, і психологічний: постійні зміни внутрішнього стану. Мотиви швидкоплинності життя поєднуються з мотивами змісту людського життя, покликання людини. Літературі бароко властиве трагічне напруження, настрої скепсису, розчарування. У багатьох творах звучить ідея — життя скороминуще, людина - піщинка у Всесвіті, вона приречена на страждання і смерть. Німецький письменник Андреас Гріфіус заявляв, що життя в світі хаосу є гіршим від смерті. На думку іспанського поста Гонгори-і-Арготе, не варто народжуватися, краще померти. Життя ілюзорне. П. Кальлерон дав своїй драмі назву "Життя є сон". Такі особливості Відродження, як оптимізм, гуманізм, простота, прозорість, ясність письменники бароко відкидають, замінюють вигадливістю, пишнослів'ям. Мистецтво для них — гра розуму, забава. "Бароко, — відзначає І. Іваньо, — було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й ангельські уявлення. Для цього стилю характерні поєднання чуттєвості і аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності". В результаті християнсько-міфологічного синтезу Богородиця постає в образі Діани, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються "амури" і "купідони".

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, "високе" і "низьке", жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. "Людина, — за словами А. Макарова, — була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога".

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз "раю на землі", щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Архітектура бароко виявлялася у хвилястих лініях, масштабних будівлях. Прикладами архітектурного бароко в Україні є Покровська церква (1766 р.), церква св. Андрія Первозванного (1747 1753 рр.), церкви Печорської лаври, Софіївський собор. Із творів видатних художників бароко (Караваджо — Італія, Рубенс — Фландрія, Рембрандт — Голландія) дивляться герої, охоплені пристрастями і суперечностями. Для музики бароко, зокрема творів Г.Ф. Генделя, Й.С. Баха, характерні сильні образи, драматизм почуттів, такі засоби виразності, які надають декоративності, величності, емоційності.

Письменники бароко уникали міметичних засобів письма, вони прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії.

Митці бароко нерідко вдаються до естетизації потворного, натуралістичних описів, поєднують "високе" і "низьке", трагічне і комічне, сумне і смішне. Італійський поет Дж. Маріно вважав, що завдання поета — дивувати і вражати. Він став основоположником барокової форми "кончетто". Суть її у поєднанні неочікуваних мовних зворотів, парадоксальних епітетів і оксюморонів. У ліриці Дж. Маріно стрічаємо образи "німого промовця", "багатого жебрака", "радісного болю". А в іспанського поета Гонгори-і-Арготе — "блаженної муки", "найсолодшої отрути".

Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів. І. Іваньо відзначає, що "естетика бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Однак ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з безмежними пориваннями фантазії "1. За спостереженнями І. Іваньо, "митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, скільки духовна сутність, використання їх з повчальною дидактичною метою". Дидактизм бароко втілювався у вишуканих формах — параболах, гіперболах, парадоксах, антитезах, притчах, у напруженому метафоризмові.

Теоретики бароко Б. Ґрасіан, Е. Тезауро особливого значення надавали дотепності і винахідливості розуму, який схоплює суть віддалених речей і явищ, зближує їх, відкриваючи нові грані і якості. У київських поетиках важливе місце займає "наука дотепності". Митрофан Довгалевський в "Саді поетичному" "дотепність", "винахідливість розуму" вважав основою творчості.

Українське бароко виникло на рубежі XVI—XVII ст. і розвивалося упродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І. Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді і частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра і прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;

в) захоплення античною філософією і літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум ("Серце твоє є голова зовнішностей твоїх");

є) сила людини не у можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості і себелюбства ("Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі і не може увійти в царство Боже");

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою і подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Барокова поезія. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Емблема — фігурне зображення, яке передаєхарактер предмета.Емблема має три частини: перша — зображення, друга — заголовок, третя — підпис, який пояснює предмет. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки ). Майстром фігурного вірша був І. Величковський, йому належить і раковий вірш. Приклад

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII — першої половини XVIII ст. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673—1674 рр.) вчені вбачають "типовий зразок бароко". В шкільних драмах різдвяного і великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією ("Найліпший сон", "Продав кота в мішку").

Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям грунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.

Бароко — перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, — писав Д. Чижевський, — поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."

За Д. Чижевським стиль бароко є циклічно повторюваною фазою. Виразні ознаки барокового мислення спостерігаємо в модерній і постмодерній літературі. Барокові ремінісценсії є в Михайля Семенка, Ю. Андруховича, І Лучука, М. Саченка, В. Трубая, І. Іова. Головне завдання письменника бароко — шокувати, здивувати читача. Постмодерністи намагаються шокувати читача сміливими експериментами, використовуючи парадоксальні метафори, алегорії, жонглюють цитатами, піддають ревізії попередню культуру. Ці ознаки яскраво виявилися у збірці Ю. Андруховича "Екзотичні птахи і рослини".

Постмодерністи звертаються до зорової поезії, особливості якої обґрунтував І. Величковський. Традиції бароко є у міфопоетиці І. Драча, П. Загребельного, химерній прозі В. Шевчука.

Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі, королі наближали до себе письменників, а ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію у мистецтві.

В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio — розум) і зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою і королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.

Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат "Мистецтво поетичне" (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст.

Школою поетичної майстерності для класицистів була антична література. "Але чи станете ви заперечувати, що наші найвизначніші поети зобов'язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню? Хіба станете ви заперечувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель почерпнув кращі свої сюжети й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому створити новий вид трагедії, невідомий Арістотелю?.. Хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід. Чи можете ви не визнати, що тонкощам свого мистецтва Мольєр навчився у Плавта і Теренція?" — писав Н. Буало у листі до члена французької Академії Ш. Перро. "Слід було б побажати, — відзначав Расін у передмові до трагедії Федра, — аби й наші твори грунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і творіння давніх поетів".

Естетичним підґрунтям класицистів стала праця Арістотеля "Поетика".

Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. "Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі.., — писав Д. Чижевський, — постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови... Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це — певний поворот до ідеалів ренесансу".

Філософською основою класицизму, як уже відзначалося, став раціоналізм. Його теоретик Рене Декарт вважав, що розум є єдиним джерелом і критерієм пізнання. "Я мислю, значить я існую", — заявляв Декарт. Він вважав, що лише розум наближає нас до істини. Розум (високе начало) раціоналісти протиставляли емоціям (низькому началу). З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму. Класицистичний герой підпорядковує свої почуття, особисті інтереси інтересам держави. Він позбавлений сентиментальності, во ім'я держави здатний придушити в собі природні почуття. Так, герой Корнеля Горацій з однойменної трагедії після перемоги над Куріаціями вбиває свою сестру Каміллу зате, що вона шкодує ворога. Керуючись ідеєю державності, батько Горація виправдовує вчинок сина.

Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на "високі" і "низькі". "Високими " вважали трагедію, героїчну поему, оду, дифірамб, " низькими" — комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний роман. Предметом " високих" жанрів могли бути ідеї монархії, історичні події, життя міфологічних героїв, полководців. Життя простих людей дозволялося показувати в " низьких" жанрах. У трагедіях відтворювалися високі почуття, героїчні особистості, мова трагедій була піднесеною. У комедіях діяли герої середнього стану, мова їх була простою. Усі персонажі чітко ділилися на добродійників і лиходіїв.

У драматичних творах письменники дотримувалися трьох єдностей: єдності місця (всі події мали відбуватися в одному місці), єдності часу (протягом доби), єдності дії (твір повинен був мати одну сюжетну лінію, всі події мали групуватися навколо головного героя). Особливостям драматичного твору відповідала лише єдність дії. Інші сковували можливості письменника показати вплив різних обставин на героя і змалювати його в розвитку. За правилами класицистичного театру дія трагедії мала відбуватися у палаці з арками, нішами, колонадами. Місцем дії комедії повинна була бути міська вулиця або площа.

Характери класицистів були вузькими і однобічними. Письменники акцентували увагу на розкритті однієї — двох рис характеру персонажа. Позитивні герої були патріотами, змальовувалися лише в громадських обставинах. Побут, інтимне життя у цих персонажів перебували на другому плані. Класицисти вважали, що людські характери незмінні, їх образи абстрактні, універсальні, мають загальні, а не індивідуальні ознаки. Наслідуючи античних авторів, вони створюють вічні образи: Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич.

Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати і розважати.

Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови і композиції, прагнення до правдоподібності.

Етика раціоналізму диктувала послідовність у зображенні характерів, чіткість моральних оцінок. Незважаючи на однолінійність у зображенні героїв, класицисти показали протиборство душевних сил людини. Це особливо помітно у творах Расіна. Класицистичне мистецтво - це мистецтво логіки, ідеї, думки.

Письменники-класицисти часто виходять за рамки класицизму. Вони розвінчують жорстоких правителів (Корнель "Родогунда", "Іраклій", Расін — "Андромаха", "Британик"). Дворяни і буржуазія постають у їх творах у сатиричному світлі (Мольєр — "Тартюф", "Міщанин-шляхтич"). Прості люди з народу — Доріна з "Тартюфа", Ніколь з "Мішанина-шляхтича" — розумні, дотепні, вони виші в моральному відношенні, ніж їх пани — дворяни.

З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).

У своєму розвитку класицизм пройшов два етапи. Перший пов'язаний із розквітом монархічних держав. Головним завданням класицистів у цей період було славити монархію, утверджувати національну єдність держави під владою короля, утверджувати ідеал мудрого монарха і відданих йому підлеглих. Ці завдання знайшли художню реалізацію в творах Ф. Малерба (1555—1628 рр), П. Корнеля (1606—1684 рр.), М. Ломоносова (1711 — 1765 рр.).

На другому етапі стали очевидними вади монархії, письменники критикують її, не заперечуючи абсолютизму. Ж. Расін (1639—1699 рр.) у трагедії "Британік" засуджує жорстокість імператора Нерона, Мольєр (1622—1673 рр.) викриває святенницьку мораль суспільства ("Тартюф"), плазування буржуазії перед дворянством ("Міщанин-шляхтич"). На першому етапі домінували "високі" види (ода, трагедія, героїчна поема), на другому — "низькі" (сатира, епіграма).

Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Д. Чижевський зауважує, що в Україні розвиткові класицизму не сприяли ні політичні, ні духовні умови, він "прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов'янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових "всеросійських" центрів". Тут варто підкреслити, що Україна не мала своєї держави, своєї монархії, із становленням якої пов'язують класицизм.

Класицизм спершу охопив "низькі" гумористично-сатиричні жанри, "об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску"1. Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були "Енеїда", "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (1804 р.) 1. Котляревського, "Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчения" (1807 р.) Г. Кошиць-Квітницького, травестійна поема "Горпинида, або Вхоплена Прозерпина" (1871 р.) П. Білецького-Носенка, перероблена комічна опера "Жабомишодраківка, з греческого лиця на козацький ви ворот на швидку нитку перештопана" (1859 p.) К. Думитрашка.

Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича "Володимир", поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст. В українській літературі розвивалася і нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка "Солдацький патрет", "Пархімове снідання" і "Підбрехач".

Віднесення І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка до класицистів М. Нагико вважає "натяжкою", питання чи були вони класи цистам и — дискусійне, "оскільки поняття "класицизм" і Україна не цілком пов'язуються між собою через відсутність абсолютизму в Україні як неодмінного "супутника" класицизму". "Швидше всього можна говорити,—за словами М. Наєнка, — про якийсь особливий синкретизм: стилістика у Котляревського класицистична і бурлескна, а у Квітки-Основ'яненка —і сентиментальна, а за змістом художнього мислення вони були романтиками чи передромантиками. Річ утім, що найпершою ознакою романтизму, як відомо, є зв'язок з фольклорною, народною свідомістю, а мова — це ж найочевидніший продукт тієї свідомості". Сентименталізм

Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературна течія другої половини XVIII - початку XIX ст., стильове відгалуження Просвітництва. Підготовлене кризою просвітницького раціоналізму. Найбільш закінчене вираження отримала в Англії, де раніше за всі інші країни сформувалася ідеологія третього стану (міщани) і виявилися його протиріччя. Назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Згадайте: «…Она влюблялася в романы и Ричардсона и Руссо…».

Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи". Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую".

Тож, домінантою «людської натури» було оголошено не розум, а почуття. Сентименталіз не пориває з Просвітництвом, він залишився вірним ідеалу нормативної особистості. Однак умову її здійснення убачає не в «розумній» перебудові світу, а у вивільненні і досконаленні «природних» почуттів. Герой сентименталізму більш індивідуалізований; за походженням – демократ, простолюдин, багатий світ якого й прагнула акцентувати сентименталістська література. Так, Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка — головна теза його роману "Юлія або Нова Елоїза". Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.

Отже, основні сентиментальні настрої: патріархальна ідилія на лоні природи, меланхолійне споглядання. Вперше ці настрої проявилися в поезії Джозефа Томсона, Едварда Юнга, Томаса Ґрея (Англія). У поезії пізніх сентименталістів (70-80-ті рр.) Олівера Голдсмидта, У. Купера і Джорджа Крабба знаходимо соціально-конкретне розкриття сільської теми – масове зубожіння селян, кинуті села. Сентименталістські мотиви пролунали в психологічних романах С. Ричардсона, однак остаточно формуються в романах Лоренса Стерна. Риси англійського сентименталізму (Голдсміт, пізній Смолетт): чуттєвість, не позбавлена екзальтованості, а головне – іронія і гумор. Які забезпечували пародійне розвінчування просвітницького канону і скептичне ставлення с-зму до власних можливостей (у Стерна).

Загальноєвропейське культурне спілкування сприяло стримкому розвиткові с-зму. В Німеччині, а особливо у Франції далися взнаки демократичні тенденції цього напряму. Нфйбільш радикальне вираження – в творчості Жан-Жака Руссо (Нова Елоїза», «Сповідь»), Дені Дідро («Жак-Фаталіст», «Племінник Рамо»). Під впливом с-зму розвивалась драматургія Лессінга.

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників. Героїня роману Річардсона "Памела" проста служниця відхиляє залицяння розпусного пана, згодом він змінює ставлення до неї, закохується і одружується.

Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Герой сентименталістів пасивний, злі люди роблять його нещасним, він, за словами М. Бахтіна, "навіть не гине, його приводять до загибелі".

Сентименталісти руйнують класицистичну ієрархію жанрів. Замість трагедій, героїчних поем, од з'являються жанри подорожніх нотаток ("Сентиментальна подорож" Л. Стерна, "Подорож з Петербурга в Москву" О. Радішева), епістолярного роману ("Страждання юного Вертера" Ґете), сімейно-побутова повість ("Бідна Ліза" М. Карамзіна). Романи і повісті мали форми сповіді, споминів, щоденника, листування ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Черниця" Д. Дідро). Такі форми сприяли глибшому розкриттю внутрішнього світу героїв, відтворенню складних людських почуттів. Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія").

Сентименталісти відмовилися від суворих правил побудови творів. В епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, нерідко їх автори відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання. Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.

Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете ("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії.

Проблема існування сентименталізму в українській літературі зостається дискусійною, Д. Чижевський вважав, що в українській літературі "немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму"'.

Іншої думки дотримується І. Лімборський. В "Історії української літератури XIX ст." (К., 1995. - - Кн. 1. — С. 212—239) він проблемам українського сентименталізму присвятив цілий розділ. В. Пахаренко пропонує розглядати сентименталізм як течію класицизму "позаяк цьому стилю властиве класично-просвітницьке світосприйняття". М. Зеров називає сентименталізм течією. П. Волинський, М. Яценко, Є. Нахлік розглядають сентименталізм як окремий напрям. Деякі дослідники трактують сентименталізм як недолік, пов'язуючи його із впливом творчості М. Карамзіна. О.І. Гончар, намагаючись знайти якийсь компроміс, акцентує на сентиментально-реалістичних ознаках прози Г. Квітки-Основ'яненка.

Ю. Ковалів: "Сентименталізм в українській літературі мав сприятливі умови для розвитку, часто поєднувався з елементами просвітницького реалізму, класицизму. Застосований І. Котляревським ("Наталка Полтавка"), сентименталізм найяскравіше втілений у творчості Г. Квітки-Основ'яненка ("Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" та ін.), де змальовані шляхетні, мрійливі, душевні, моральні персонажі, що втілювали ідеал простолюду". І. Лімборський вважає, що на розвиток українського сентименталізму помітний вплив мав "кордоцентричний характер української філософської думки".

Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С. Писаревський ("За Ні-мань іду", "Моя доля"), Л. Боровиковський ("Молодиця"), М. Петренко ("Батьківська могила"), О. Шпигоцький ("Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий"), С. Климовський ("їхав козак за Дунай"). Український сентименталізм мав селянський характер.

 

 

Тема: Літературні напрями ХІХ століття: романтизм, реалізм, натуралізм (4 години).

1. Романтизм

2. Реалізм

3. Натуралізм

 

Ще Арістотель описав два типи художнього мислення: реалістичний (вдтворюючий) і романтичний (перетворюючий), або міметичний і неміметичний. Самі ці два типи безпосередньо втілились у таких художніх напрямах, як реалізм і романтизм.

1. Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Етимологічно французьке слово "романтизм" походить від іспанського слова "романс". Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. А от у XVІII ст. романтизмом називали усе фантастичне, незвичайне, що зустрічається лише у книгах, а не в дійсності. На межі XVІII-ХІХ ст. романтизм стає терміном на означення нового літературного напряму, протилежного класицизму.

Романтизм постав піком антипросвітницького руху. Його соціально-ідеологічною передумовою є розчарування в результатах Французської революції і буржуазній цивілізації загалом. Протест проти пошлості, прози, бездуховності життя виявився спочатку в сентименталізмі і перед романтизмі, але особливу гостроту набув саме в романтизмі.

Естетичні принципи поетики романтизму викладені в працях "Фантазії про мистецтво" (1799 р.) В. Вакенродера, "Фрагменти" Ф. Шлеґеля (1797—1800 pp.), "Християнство, або Європа" (1799 р.) Новаліса, у передмові до видання "Ліричних балад" (1800 р.) В. Вордеворта, передмові до драми "Кромвель" В. Гюго.

Романтики захищали свободу творчості митця, різко виступали проти раціоналістичної регламентації і нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила. У передмові до "Кромвеля" Гюго висміяв класицистичні правила трьох єдностей у драмі та ієрархію жанрів. Нормативним жанрам класицистів він протиставив драму Шекспіра, у якій органічно поєднується "низьке" і "високе", трагічне і комічне. Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний. В. Вордсворт писав, що поезія — "сутність всякого знання", покликана "навчати, бачити, думати, почувати".

У творчості романтиків особливого значення набуває постать самого поета, який часто мислиться як постать з надзвичайними містичними здібностями. Це може бути і пророк і навіть демонічна особистість. Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики.

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися національним фольклором, вивчали його, збирали, використовували у творчості. У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм видали "Дитячі родинні казки", вони стали основоположниками міфологічної школи в фольклористиці та літературознавстві. Англієць В. Скотт видав книгу легенд і балад "Поезія шотландського кордону". Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.

Захоплювалися романтики національним минулим, зокрема й середньовічною культурою, у якій бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством ". Християн