Економічний розвиток україни у 19 столітті

1 ПОЛОВИНА. Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду-швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками цього процесу були:а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних елементів у сільське господарство;б) руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переводу селян на місячину (тобто повна ліквідація селянського господарства);в) занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років XIX ст. промислового перевороту.Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, південь України спеціалізувався на вирощуванні пшениці, а також на тонкорунному вівчарстві. Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка.Внаслідок товаризації сільського господарства йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні в значній мірі зберігали натуральний характер. Внаслідок цього вже на середину XIX ст., через їх нездатність до господарювання в нових умовах, поміщики заклали кредитним установам за борги близько 7 тис. маєтків. Одночасно найбільші землевласники Південної України, такі, як князь Воронцов, граф Строганов, барон Штігліц, що володіли маєтками в десятки і навіть сотні тисяч десятин, завели величезні вівчарні заводи, де поголів'я на середину XIX ст. становило 7 мли. голів.Криза кріпосницької системи господарювання проявлялась також в Інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували надільну землю, якою користувались селяни, і намагалися примусити їх більше часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90 відсотків селянських дворів. Крім того, досить часто селян злі позбавляли надільної землі і переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі і постійно жити на кому дворі. На Лівобережжі кількість селян на місячині досягала 1/3 від загальної кількості.На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа. Її мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів) встановлювалась чотириденна панщина для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які селяни виконували понад встановленої норми, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути.Крім того, Бібіков зробив ревізію прав на дворянство серед правобережнихпоміщиків, в результаті чого 64 тис. з них були позбавлені дворянського звання. Покращене було становище так званих "скарбових селян", які жили в маєтках, конфіскованих у польської шляхти. Їх забороняли віддавати в оренду і переводили на становище оброчних. Таким чином, реформи Бібікова покращили становище правобережних селян, але не могли змінити саму феодально-кріпосницьку систему господарювання. Як тільки місце Бібікова заступив у 1852 р. князь Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, селяни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в період відбулось більше 50 селянських виступів, що придушувались військами і поліцією. Отже, часткові реформи не могли обмежити феодально-кріпосницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На порядок денний ставилось питання повного скасування кріпосницьких порядків у сільському господарстві.В промисловості на початку XIX ст. неподільно панувала кріпосницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розгалуження набуває цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно кріпосницькою.Проте вже у 30-х роках XIX ст. в промисловості починається технічний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського виробництва. В цих умовах кріпосницька мануфактура виявляється нездатною використовувати вдосконалену техніку і технологію виробництва. Підневільна праця кріпосних селян була непродуктивною. Фабрики і заводи з машинною технікою і вільнонайманою працею, ефективність виробництва на яких була вищою в кілька разів, швидко витісняють мануфактури з традиційних галузей промисловості.На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам вдалося зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості.Переважна більшість нових підприємств була заснована купцями, які нагромадили в торгівлі необхідний первісний капітал. Серед капіталістів була також певна частина поміщиків, які перебудували своє господарство на новий лад. Новий клас поповнювався, окрім цього, найбільш підприємливими вихідцями із середовища державних селян, яким уряд пішов на ряд поступок іМогутні позиції в українській промисловості зайняли російські капіталісти, такі, як Серебрякови, Дегтярьови, Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови та ін. Серед українців теж дехто зміг "стати на ноги" і перетворитись на великих підприємців, насамперед Симиренко, Харитоненко, Терещенко, брати Яхненки. У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введенський), у Бердичеві (Онуфріївський), в Єлисаветграді (Георгієвський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари. Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику територію, до Уралу і Середньої Азії. Серед чумаків також відбувалося розшарування, виокремлювалися багаті чумаки-підприємці, які контролювали більшу частину перевезень вантажів. Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили, одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу. 2 ПОЛОВИНА. Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. В Україні особливість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. було споруджено першу в Наддніпрянській Україні залізницю між Одесою і Балтою, а вже наприкінці XIX — на початку XX ст. довжина залізничних колій в Україні становила понад 8400 км. Залізниці значно прискорили перевезення великих партій виробів, динамізували внутрішню і зовнішню торгівлю. Інтенсивна розбудова залізниць стала поштовхом до розвитку вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної галузей промисловості. За 1861-1900 pp. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 691,5 млн пудів (70% всього видобутку в Російській імперії), залізної руди відповідно в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загальноросійського видобутку). Наприкінці 90:х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів), трохи менше половини заліза та сталі, 70% прокату металів, стала вугільно-металургійною базою російської імперії.Значну роль у промисловому поступі України відігравав іноземний, капітал. Англійські, французькі, бельгійські підприємці були власниками та інвестували розвиток підприємств кам'яновугільної, металургійної, машинобудівної галузі промисловості, німецькі — металообробної, машинобудівної галузей. З кінця XIX ст. виникають монополістичні об'єднання в Україні — Союз рейкових фабрикантів, Союз мостобудівних заводів, Союз фабрикантів рейкових скріплень тощо. Іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Нового піднесення набули традиційні для України галузі харчової промисловості — цукрова (84% загальноросійського виробництва цукру), горілчана, борошномельна галузі. Впливовими підприємцями харчової промисловості були Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Войтенки,Зростала кількість міст і чисельність їх населення. Це обумовило розвиток комунального господарства. У 80-90-ті pp. XIX ст. з'явились електростанції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, 1892 р. в Києві пущено перший в Російській імперії трамвай, за ним — в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі. На початку 80-х років встановлено телефонний зв'язок в Одесі, пізніше — в Києві, Маріуполі.Оеобливістю промислового розвитку України був її однобічний, по суті колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств випускали готову продукцію, решта — давали напівфабрикати і сировину, які вивозились в інші регіони Російської імперії для виготовлення готових виробів. Останні завозились в Україну за цінами значно вищими, ніж українські сировина й напівфабрика ти. До того ж тарифи на перевезення вантажів залізницями були такими, що було вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж достав ляти її на власній території. Все це сприяло накопиченню капіталу в Росії також за рахунок нееквівалентного обміну з Україною.Земельні реформи 60-х років прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких госпо дарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. За майновим достатком селянство України умовно можна поділити на три групи: заможні (близько 20%), середняки (30%), бідняки (50%). Понад 53% дворянських землеволодінь не змогли пристосуватися до нових умов господарювання і розорилися.Товарне сільськогосподарське виробництво найінтенсивніше розвивалося на Правобережжі. Цьому сприяли родючі чорноземи й транспортні комунікації, що вели до чорноморських та азовських портів Господарства поміщиків, підприємців і заможних селян в Україні вирощували 90% експортної пше ниці імперії. На українських землях збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці й 10% кукурудзи. Правобережжя спеціалізувалося на вирощуванні цукрового буряка, конопель, а Лівобережжя — картоплі й тютюну.Розпад натуральних господарств і розшарування селянства створили великий надлишок робочої сили. У сільському господарстві України він становив 7,3 млн чоловік із 10,7 млн працездатних. У пошуках землі й кращого життя українські селяни переселялися у віддалені куточки імперії. З 1885-го по 1900 pp. з України до Сибіру переїхало понад 367 тис. чоловік. Але там на них чекали нестерпні умови. Повернулося назад близько 22 тис. осіб. Кожен десятий селянин загинув у дорозі. У західноукраїнських землях також розвивалася, особливо в 70-90-х pp. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшувався видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості" важливою галуззю було солеваріння. Невеликі підприємства виготовляли папір і сукно. З 1861 р. збудовано першу залізницю Львів — Перемишль. Більшість селянських господарств краю були малоземельними або безземельними. На кінець XIX ст. тут налічувалося понад 400 тис. найманих робітників. Загалом західноукраїнські землі залишалися й далі аграрно-сировинним додатком до промислово розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини.Аграрне перенаселення, обезземелення спричинили наприкінці XIX ст. масову еміграцію за кордон, зокрема в Америку. Ця перша хвиля еміграції була досить чисельною: до СІЛА за останнє десятиліття XIX — початку XX ст. прибуло до 300 тис, а до Канади — 170 тис. українців, переважно з Галичини.Розвиткові товарного характеру селянських господарств сприяла постачально-збутова кооперація. 1883 р. у Львові було створено кооператив "Народна торгівля" з філіями в різних містах та сотнями крамниць. А до 1913 р. в Галичині діяло 1,3 тис. українських кооперативів. Скуповуючи продукцію, постачаючи добрива, машини, насіння, кооперативи прискорювали прилучення селянських господарств до ринкових відносин.Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу в українській нації двох нових класів — буржуазії та пролетаріату. Промислова буржуазія формувалася з українських, російських, польських та єврейських купців, міщан і поміщиків. Чимало підприємців було іноземного походження. Українська буржуазія чисельно переважала лише в харчовій і вугільній галузях промисловості та в пароплавстві.Робітничий клас зростав за рахунок розореного селянства й прийшлих селян та робітників з Росії. 1897 р. із 1480 тис. робітників, узятих на облік, 84% були корінними жителями, з них понад 52% назвали своєю рідною мовою українську. В Україні існувало також до 1,8 млн сільськогосподарських робітників.Нелегко жилося робітничому класові — робочий день тривав 12-14 годин, платня була значно нижчою за вартість робочої сили, накладалися різні штрафи та податки, внаслідок аварій траплялися каліцтва й травми, медичне обслуговування та житлові умови були незадовільними, права робітників майже не регулювалися законодавчими актами, не існувало й профспілок. Поступово робітники піднімалися на боротьбу, що мала переважно економічний характер.Розвиток товарно-грошових відносин позначився на соціальній структурі українського народу. На 1897 р. в Російській імперії проживало 22,4 млн українців, 17 млн з них — в Україні. А в Австрійській імперії проживало ще 3,8 млн чоловік. На своїй землі українці становили етнічну більшість. Понад 90% їх належало до селянських верств і становило 85% усіх зайнятих в сільськогосподарському виробництві. Провідне становище в органах державного апарату та господарського управління посідали росіяни, євреї, а в Галичині — австрійці, поляки. У 1897 р. росіяни становили 34%, українці — 30%, а євреї та інші національності — 27% міського населення в Наддніпрянській Україні.