Основні риси феодального ладу західної європи до кінця XI В.

В IX-XI вв. у більшості держав Західної Європи завершується процес формування: феодальних відносин. В одних країнах, наприклад в Італії й Франції, феодальний лад в основних рисах зложився вже в X в.; в інших, таких, як Німеччина й Англія, цей процес завершився в основному тільки до кінця XI в. Ще повільніше йшла феодалізація в Скандинавських країнах. Але до кінця XI в. феодальні виробничі відносини панували в більшості країн Західної Європи й у Візантії. При всій своєрідності розвитку окремих країн у них чітко виступають загальні риси, характерні для сложившегося феодального способу виробництва. Панує феодальна земельна власність у вигляді вотчини (маєтку) у комбінації із дрібним індивідуальним селянським господарством. Основна маса селян перебуває вже в тієї або іншій формі залежності від феодального землевласника й зазнає важкої експлуатації з його боку. Ця експлуатація виражається у феодальній ренті й здійснюється за допомогою різних засобів позаекономічного примусу. Раніше вільна сільська громада перетворюється до цього часу в залежну або кріпосну громаду, а традиційні форми общинного землекористування застосовуються феодалами для гноблення селянства.
Для сільського господарства цього часу характерна низька рутинна техніка й повільний її розвиток, обумовлене тим, що виробництво базується на крейдою, карликовім селянськім господарстві. На ранньому етапі розвитку феодалізму панує натуральне господарство; обмін був незначний, торговельні зв'язки не розвинені; ремесло ще тільки починало відділятися від сільського господарства; переважає відробіткова рента й пов'язана з нею панщинна система господарства, подібна з тієї, умови переваги якої охарактеризував В. І. Ленін у роботі «Розвиток капіталізму в Росії» стосовно до Росії XVIII-XIX вв.
Дрібне селянське господарство, хоча й зазнало експлуатації з боку феодала, було, однак, більш продуктивним, чому велике рабовласницьке господарство або праця хлібороба при первіснообщинному ладі. Установлення феодальних відносин у Європі в IX-XI вв. у цілому привело до підйому економіки: розчищалися ліси; включалися в обробку нові землі, особливо землі, що запустіли в останні сторіччя Римської імперії; проводилися іригаційні роботи; розширювалися площі, зайняті виноградниками й маслиновими гаями; поліпшувалися породи свійських тварина. Кінь стали застосовувати в якості робочої худоби. Почав уживатися вдосконалений легкий плуг. Розвивалися ремесло, поступово відділяючись від сільськогосподарських занять, і обмін.Характерною рисою соціально-політичних відносин, сложившихся в Європі до середини XI в., був нерозривний зв'язок між феодальною власністю на землю й політичною владою феодала. Велика вотчина являла собою не тільки господарську одиницю, але і як би маленька незалежна держава — сеньйорію. Стосовно населення своїх володінь феодали був не тільки землевласником, але й государем — сеньйором, у руках якого перебував суд, адміністрація, військові й політичні сили. Така організація суспільства обумовила панування в Європі в X-XI вв. (у деяких країнах і пізніше) політичної роздробленості.
Основні класи феодального суспільства
У більшості країн Західної Європи й у Візантії в XI в. суспільство вже розпадалося на два антагоністичні класи: клас землевласників-феодалів і клас феодально залежних селян. У найбільш важкім положенні повсюдно перебували кріпаки, у деяких країнах (наприклад, у Франції) уже в X-XI вв., що становили більшість селянства. Вони залежали від свого сеньйора й в особистому, і в поземельному, і в судовім відношенні й зазнали особливо важкої експлуатації. Таких селян можна було відчужувати (звичайно тільки разом із землею); вони були стиснуті в розпорядженні своїм спадкоємним наділом і навіть своєю рухомістю, тому що останні- уважалися власністю феодала. Крім того, вони виконували ряд принизливих повинностей і обкладалися платежами, що підкреслювали їхню особисту залежність. У категорію кріпаків поступово вливалися й колишні раби. У ряді країн цей найбільш залежний шар селянства іменувався «сервами», хоча вони вже не були рабами в античнім значенні цього слова. Кріпосна залежність була визначальною формою залежності в період, коли завершувалося складання феодальних відносин, і пізніше, принаймні аж до кінця XII в., коли вона почала поступатися місцем іншим, більш легким формам залежності.
Трохи легше було положення особисто вільних селян, число яких у деяких країнах (в Англії, Німеччині, Південній Франції, Італії) до середини XI в. було ще досить велике. Вони могли більш вільно розпоряджатися рухомістю, а в багатьох випадках і своїм земельним наділом. Однак перебуваючи в судовій, а іноді вже й у поземельній залежності від феодального землевласника, вони також зазнали експлуатації, поступово втрачаючи й особисту волю.
Своєю працею залежні селяни містили панівний клас.
Відносини між окремими представниками класу феодалів у державах Західної Європи будувалися за принципом так званої феодальної ієрархії («феодальних сходів»). На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їх «сюзереном» — главою феодальної ієрархії. Нижче його стояли найбільші світські й духовні феодали, що тримали свої землі — нерідко цілі більші області — безпосередньо від короля. Це була титулована знать: герцоги, графи, архієпископи, єпископи й абати найбільших монастирів. Формально всі вони підкорялися королеві як його васали, але фактично були майже незалежні від нього: мали право вести війни, чеканити монету, іноді здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях. Їхні васали — звичайно теж досить великі землевласники, —, що носили часта назва «баронів», були рангом нижче, але й вони користувалися у своїх володіннях фактичною незалежністю. Нижче баронів стояли більш дрібні феодали — лицарі, нижчі представники панівного класу васалів, що звичайно вже не мали. У підпорядкуванні в них були тільки селяни-власники, що не входили у феодальну ієрархію. Кожний феодал був сеньйором стосовно нижчестоящого феодала, якщо той тримав від нього землю, і васалом вищого феодала, власником якого він сам був.
Феодали, що стояли на нижчих щаблях феодальних сходів, не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори. У всіх країнах Західної Європи (крім Англії) відносини усередині феодальної ієрархії регулювалися правилом «васал мого васала не мій васал».
Феодальна ієрархія й селянство
Основою й забезпеченням васальних відносин було феодальне земельне володіння — феод, або по-німецькому «льон», яке васал тримав від свого сеньйора. Феод являв собою подальший розвиток бенефіція. Феод також давався за виконання військової повинності (був умовним триманням), але на відміну від бенефіція був спадкоємним земельним володінням. У якості специфічного військового тримання феод уважався привілейованим, «шляхетним» володінням, яке могло перебувати тільки в руках представників панівного класу. Власником феоду вважався не тільки його безпосередній власник — васал, але й сеньйор, від якого васал тримав землю, і ряд інших вищих по ієрархічній градації сеньйорів. Ієрархія усередині класу феодалів визначалася, таким чином, умовною й ієрархічною структурою феодальної земельної власності. Але оформлялася вона у вигляді особистих договірних відносин заступництва й вірності між сеньйором і васалом.
Передача феоду васалові — уведення у володіння — звалася інвеститури. Акту інвеститури супроводжувала врочиста церемонія вступу у васальну залежність — приношення «оммажа» (hommage — від французького слова homme, латинського homo — людей), під час якої феодал, що вступає у васальну залежність від іншого феодала, привселюдно визнавав себе його «людиною». При цьому він приносив клятву вірності сеньйорові. У французів вона називалася «фуа» (по-французькому foi — вірність).
Крім основного обов'язку нести на користь сеньйора й по його закликові військову службу (звичайно 40 днів протягом року) васал повинен був ніколи нічого не вживати на шкоду сеньйорові й на вимогу останнього захищати самотужки його володіння, брати участь у його судовій курії й у відомих випадках, певних феодальним звичаєм, надавати йому грошову допомогу. Сеньйор у свою чергу зобов'язаний був захищати васала у випадку нападу ворогів і надавати йому допомогу в інших скрутних випадках.
Внаслідок заплутаності васальних відносин і частого недотримання васальних зобов'язань конфлікти на цьому ґрунті були в IX-XI вв. звичайним явищем. Війна вважалася законним способом розв'язку всіх суперечок між феодалами. Від міжусобних воєн найбільше страждали селяни, поля яких ґрасували, села спалювалися й випорожнювалися при кожнім черговім зіткненні їх сеньйора з його численними ворогами.
Селянство перебувало поза феодально-ієрархічними сходами, які давили на нього всією вагою своїх численних щаблів.Ієрархічна організація, незважаючи на часті конфлікти усередині панівного класу, зв'язувала й поєднувала всіх його членів у привілейований шар, зміцнювала його класове панування, гуртувала його проти експлуатованого селянства.
В умовах політичної роздробленості IX-XI вв. і відсутності сильного центрального державного апарата тільки феодальна ієрархія могла забезпечити окремим феодалам можливість посиленої експлуатації селянства й придушення селянських виступів. Перед особою останніх феодали незмінно діяли одностайно, забуваючи свої чвари. Таким чином, «ієрархічна структура землеволодіння й пов'язана з нею система збройних дружин давали дворянству влада над кріпаками».
Побут і вдачі феодалів
Головним заняттям феодалів, особливо в цей ранній період, була війна й супутній їй грабіж. Тому весь побут і вдачі феодалів підлеглі були в основному потребам війни.
В IX-XI вв. Європа покрилася феодальними замками. Замок — звичайне житло феодала — одночасно був міцністю, його притулком і від зовнішніх ворогів, і від сусідів-феодалів, і від повсталих селян. Замок дозволяв феодалові панувати над усією прилеглою округою й тримати в підпорядкуванні всі її населення. Особливо багато замків було побудовано у зв'язку з набігами норманнов, арабів і угорців. Замки будувалися звичайно на лісистому пагорбі або високому бережу ріки, звідки можна було б добре обдивлятися околиця й де легше було оборонятися від ворога.
Аж до кінця X в. замки будувалися переважно з дерева і являли собою найчастіше двоповерхову дерев'яну вежу, у верхньому поверсі якої жив феодал, а в нижньому — дружина й слуги. Тут же або в прибудовах перебували склади зброї, провіанту, приміщення для худоби й т.п. Замок оточувався валом і ровом, наповненим водою. Через рів перекидався звідний міст. Приблизно з початку XI в. феодали стали будувати кам'яні замки, оточені звичайно двома або навіть трьома високими кам'яними стінами з бійницями й дозорними вежами по кутах. У центрі як і раніше піднімалася головна багатоповерхова вежа-«донжон». Підземелля таких веж часто служили в'язницею, де в ланцюгах нудилися вороги феодала — його бранці, непокірливі васали й провинені в чому-небудь селяни. При тодішньому стані військової техніки такий кам'яний замок важко було побрати штурмом. Звичайно він здавався лише в результаті багатомісячної облоги.
Основним видом військ у Європі X-XI вв. стає важко збройна кінноти. Кожний феодал зобов'язаний був сеньйорові кінною військовою службою. Звідси відбувається збірна назва всякого феодала-воїна — «лицар» (німецьке Ritter від Reiter — вершник, кінний воїн). Основною зброєю лицаря в той час був меч із хрестоподібною рукояткою й довгий важкий спис. Він користувався також палицею й бойовою сокирою (сокирою); для оборони служили кольчуга й щит. На голову надівався шолом, а особа захищалася особливою металевою ґратчастою пластинкою — забралом. Пізніше, в XII-XIII вв., з'явився лицарський панцир.
Що проводили все своє життя у війнах, насильствах і грабежах феодали, що нехтували працю, особливо світські, відрізнялися звичайно дикими вдачами, крайнім неуцтвом, брутальністю й жорстокістю. Над усе вони цінували фізичну силу. Ідеалізований кодекс «лицарського» поведінки як шляхетного захисника, що малює лицаря, слабких і скривджених, зложився у феодальній Європі значно пізніше — в XII-XIII вв. Але й тоді він не відповідав дійсному вигляду феодала-лицаря, залишаючись у найкращому разі лише недосяжним ідеалом. Із грубим лицарем-варваром раннього середньовіччя він тим більше не мав нічого загального.