Сенат у Римській державі ( порядок утворення, компетенція та роль у різні періоди розвитку Римської державності).

У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він зберігався ще з додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. Ще з давнини кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представлений старійшиною. Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензори. До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консули, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів переглядався. Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблизно з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділилась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республіки почали вимагати навіть певний майновий ценз для введення до складу сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спадкової аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістрати — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати їх рішення. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету. Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він розглядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язковими до виконання.

Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зокрема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені зборами вибори службових осіб потребували затвердження сенату. Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центуріатних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і списку кандидатів на посади.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Сенат здійснював нагляд за управлінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпорядженні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди.

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками. По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо. По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати надзвичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпорядження про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу.

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів.