Гімназії переводилися на польську мову викладання, закон насаджував на українських землях

Вчителів – польських шовіністів. Для прискорення асиміляції українського населення

Окупаційні власті розпочали масове переселення української інтелігенції і насамперед вчителів

Із західноукраїнських земель в центральні райони Польщі.

Вищі учбові заклади Галичини для українців фактично були закриті. У 1923 р. до 2,5 тис.

студентів змушені були навчатися поза межами рідного краю. У вищих школах Польщі

студенти-українці становили всього 1,8%. У Краківському університеті – 4,5%, Львівському –

5%, ветеринарному інституті Львова – 6,9%, а у Львівській політехніці у 1923/1924

навчальному році українських студентів було 100 із 2354.

Існування українського університету стало гострим політичним питанням. Українці

Домагалися перенести український університет з Праги до Львова. Поляки вважали, як писала

газета “Слово Польське” від 19.Х.24р., що “... це має за мету – збір найбільш гайдамацьких

студентів, ворожих державі і організування їх для замахів та агітації...” Польські партії та

Організації пропонували створити український університет у Кракові, а потім, можливо,

перенести його до Львова. Зрештою польська влада ні питання української вищої школи та

Взагалі автономії так і не вирішила.

Така політика вела до посилення національного і соціального протистояння в Польській

Державі. Це призвело до державного перевороту, який здійснив Ю.Пілсудський 12 травня 1926

Р. Свою позицію щодо державного будівництва пілсудчики виклали у відозві до народу. В

Національному питанні на зміну доктрині т.зв. “польського прометеїзму” ендеків прийшла

Федералістична програма есдеків, ідеологами якої були Т.Голуфко і Л.Василевський. Вони

Проводили асиміляцію українців через воєводську автономію в Східній Галичині і

Самоврядування на Волині. Форма була іншою, але зміст залишився той самий.

В жовтні 1921 р. польський уряд провів перепис населення. Головна політична мета

Перепису полягала в тому, щоб офіційно ствердити польську етнічну більшість на

Західноукраїнських землях. Українське населення тут ніби не становить більшості, а є разом з

Німцями, євреями, чехами національною меншиною. Поляки, фальсифікуючи історію,

Твердили,, що вони – споконвічні господарі західноукраїнських земель, а українське населення

– не нація, а тільки етнічна група, яку називали русинами або вживали назви окремих етнічних

- 183 -

груп: гуцули, лемки, поліщуки тощо. Терміни “українець” або “український”

Використовувалися тільки в значенні політичної або ідеологічної теми. Невизнання української

Нації стало офіційним догматом. Державною мовою Західної України стала польська мова. На

Державну службу приймали тільки поляків. Державною підтримкою користувалися тільки

Польські установи. Все, що мало назву “українське” або прямо заборонялося, або

Переслідувалося.

Така жорстока шовіністична, колонізаторська політика польської влади загострила

Національні суперечності на західноукраїнських землях і стала основною причиною

Розгортання національно-визвольної боротьби українців проти окупаційного режиму.

Репрезентантом цієї боротьби на міжнародній арені став еміграційний уряд ЗУНР на чолі з

Є.Петрушевичем, який з листопада 1919 р. перебував у Відні. В краю боротьбу очолила

Українська Національна Рада /УНР/, в склад якої входили галицькі партії: націонал-

демократична /УНДП/, радикальна /УРП/, соціал-демократична /УСДП/, християнсько__________-

Суспільна /УХСП/. Галицькі політики виходили із відомих 14 пунктів післявоєнного устрою

Європи президента США В.Вільсона. В них зокрема говорилося про те, що новопостала

Польська держава має включати тільки ті території, які заселені “недискусійно польським

населенням”. Тому питання національно-державного статусу Східної Галичини мало