Адміністративний спір як предмет адміністративної юстиції

Як і будь-який спір про право адміністративно-правовий спір являє собою різновид юридичного конфлікту, суть якого полягає у протиборстві суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Такими суб’єктами в адміністративному спорі, як правило, є фізичні або юридичні особи з одного боку, і органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні службові особи з іншого боку. Суть конфлікту між ними полягає в тому, що на думку громадянина чи організації їх права і законні інтереси були порушені нормативним актом, дією або бездіяльністю певного адміністративного органу або посадової особи.

Адміністративний спір свідчить про уявне або дійсне порушення адміністративними органами суб'єктивних прав громадян або про створення інших перешкод їх здійснення. Він порушується з метою усунення цих перешкод, та захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Оскаржуючи до суду адміністративний акт, громадянин заявляє про свою незгоду з діями органів управління, вимагає визнати їх незаконними. Вирішення адміністративного спору - спосіб судової перевірки законності та обґрунтованості рішень адміністративних органів і посадових осіб.

В адміністративному спорі орган управління реалізує не владні повноваження, а такі ж права і обов'язки, які надані іншій стороні – приватній особі, тобто права і обов'язки, що виражаються у формулюванні, обґрунтуванні та доведенні своїх вимог і заперечень. Основою правової держави є принцип правової рівність влади, громадянина і суспільства перед законом і судом. При цьому держава постає як суб'єкт права, що володіє особливими владними повноваженнями, які обмежені правами інших суб'єктів. У разі неправомірного використання цих повноважень, що викликає порушення суб'єктивних прав, між ними можливий спір про право адміністративне (публічне).

Не зважаючи на процесуальну рівність конфліктуючих сторін, суб'єкти адміністративного спору не рівні фактично: з одного боку орган виконавчої влади або посадова особа, у розпорядженні яких знаходяться значні інформаційні, кадрові та інші ресурси, а з іншого – як правило, громадянин, котрий такими ресурсами не володіє. Саме ця обставина, в першу чергу, зумовлює специфіку правових процедур вирішення адміністративного спору.

Для позначення спорів, змістом яких є питання адміністративного права, використовуються різні терміни: адміністративно-правовий спір, публічно-правовий спір, управлінський спір, спір про право адміністративне, спір, що виникає з адміністративно-правових відносин, спір у сфері управління. Вони нерідко використовуються як синоніми, хоча й не співпадають за обсягом. За цим критерієм вибудовують наступний категоріальний ряд: публічно-правові спори - спори у сфері управління - управлінські спори - адміністративно-правові спори (спори, що виникають з адміністративно-правових відносин, адміністративні спори) - спори про право адміністративне.

Зміст адміністративного спору включає три основні елементи: сторони (суб'єкти), предмет і підстави. Однією зі сторін в адміністративному спорі завжди виступає носій державної публічної влади (орган, посадова особа). Між ним і приватною особою регулятивні адміністративно-правові відносини складаються на основі влади і підпорядкування. Сторонами можуть виступати і два державні органи, наприклад, у спорах з питань компетенції. Предметом адміністративного спору є суб'єктивні права та обов'язки, щодо яких у зв'язку з прийнятим адміністративним актом виникли розбіжності, а також питання про законність самого адміністративного акта або діяння суб’єкта владних повноважень. Крім того, до предмету адміністративного спору можуть входити питання про порушення адміністративним актом законних інтересів. Підстава адміністративного спору - це фактична сторона правового конфлікту, яка позначає різні за правовим змістом обставини спірної ситуації; передумова виникнення вимоги до протилежної сторони; юридичний факт, що став приводом для виникнення, зміни або припинення адміністративних правовідносин.

На підставі викладеного можна виокремити низку ознак, наявність яких дозволяє ідентифікувати конкретний юридичний конфлікт як адміністративно-правовий спір, що окрім суто теоретичного інтересу має надзвичайно важливе практичне значення.

1. Адміністративно-правовий спір виникає у зв’язку з реалізацією органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими чи службовими особами владних управлінських функцій.

2. Сторонами такого спору завжди є суб’єкт владних повноважень і, як правило, фізична чи юридична особа.

3. Адміністративно-правовий спір виникає, як правило, з відносин між нерівними суб’єктами регулятивних адміністративних відносин що викликає необхідність запровадження спеціальних юрисдикційних процедур, спрямованих на забезпечення рівних процесуальних можливостей сторін при вирішені такого конфлікту відповідним органом адміністративної юстиції.

Таким чином, адміністративний спір - це публічно-правовий конфлікт, між суб'єктами управлінських правовідносин, що виникає у зв'язку з реалізацією, застосуванням, порушенням або тлумаченням норм адміністративного права.

 

Суб’єктивні публічні права

Уявлення про сутність адміністративної юстиції буде неповним без з’ясування суті предмета адміністративно-судового захисту – суб’єктивних публічних прав, шлях до розуміння яких пролягає через визначення співвідношення об’єктивного і суб’єктивного, публічного і приватного права.

Загальновизнаним в теорії права є поділ юридичних норм на дві великі групи: на приватне і публічне право. Розподіл системи права на публічне і приватне є найбільш усталеним і широко визнаним в юриспруденції.

Приватне право - це впорядкована сукупність юридичних норм, що охороняють і регулюють відносини приватних осіб. Публічне ж право утворюють норми, що закріплюють порядок діяльності органів державної влади і управління.

Критеріями класифікації правових норм на норми публічного і приватного права є виконувана ними в суспільстві роль і характер інтересів, що захищаються тими чи іншими нормами.

Норми, що забезпечують загальнозначущі (публічні) інтереси - інтереси суспільства і держави, відносяться до галузей публічного права (конституційне, адміністративне, кримінальне право).

Всі інші, тобто ті, які мають своїм безпосереднім призначенням захист приватних інтересів громадян і юридичних осіб, утворюють галузі приватного права (цивільне, господарське право).

Як відомо, феномен права характеризується тим, що з одного боку – це сукупність загальнообов’язкових, встановлених чи санкціонованих державою правил (норм) поведінки, а з іншого – конкретні можливості, повноваження, що здійснюються суб’єктами права на підставі та в межах цих норм. Саме це й становить суть поділу права на об’єктивне й суб’єктивне.

Категорія «суб'єктивне право» вказує як на приналежність права суб'єкту, так і на те, що здійснення права певною мірою залежить від його волі, бажання і розсуду, тоді як норма, сукупність яких становить об’єктивне право, від волі окремої особи не залежить, нею не можна розпорядитися на власний розсуд.

Таким чином, суб'єктивне право означає: 1) свободу поведінки індивіда в межах, закріплених правовою нормою; 2) можливість користуватися певним соціальним благом; 3) повноваження на здійснення конкретних дій та право вимоги відповідних дій від інших осіб; 4) можливість звернутися за захистом права до суду.

Відповідно до поділу права на приватне й публічне розрізняють суб’єктивні приватні та суб’єктивні публічні права особи.

Від приватних суб'єктивні права публічного характеру відрізняються тим, що у відносинах, в яких вони формуються і реалізуються обов'язковою стороною, крім самого носія цих прав, виступає носій публічної влади - суб'єкт владних повноважень. Суб'єктивні публічні права на відміну від суб'єктивних приватних прав не можуть відчужуватися і не можуть нікому передаватися.

Отже, суб’єктивне публічне право – це надана суб'єкту права, з метою задоволення його законного інтересу, міра можливої ​​поведінки в конкретному публічному правовідношенні, яка полягає в можливості вчинення певних дій самою уповноваженою особою і в можливості уповноваженої особи вимагати відповідної поведінки від будь-яких зобов'язаних контрагентів.

Утім, слід зазначити, що суб'єктивні публічні права завжди кореспондуються з відповідними юридичними обов'язками як забезпеченою законом мірою належної поведінки, якій зобов'язаний суб'єкт слідує відповідно до вимог та з метою задоволення визнаних законом інтересів уповноваженого суб'єкта. В сучасному демократичному суспільстві єдність і взаємозв'язок прав і обов'язків являє собою вираження узгодженості інтересів особи, суспільства, держави. Адміністративно-правові спори, що виникають між приватними особами і органами влади, є прямим наслідком порушення однією зі сторін публічно-правових відношень, встановлених для неї законодавчих приписів. Саме тому відповідачем за адміністративним позовом може бути й невладний суб’єкт цих відношень.

Суб'єктивні публічні права сучасною теорією права зводяться до трьох категорій.

Перша з них - це, так звані, права-свободи. Правова держава визнає за особою певну сферу свободи - сферу, за межі якої втручання самої держави не може мати місця. Більш того, держава повинна захищати дану сферу суб'єктивних прав і свобод громадян від незаконних дій і рішень органів публічної влади та їх посадових осіб. До цієї групи суб’єктивних публічних прав входять, наприклад, недоторканність особи, житла; свобода думки, совісті і релігії; свобода слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій.

Другу категорію суб'єктивних публічних прав утворюють, так звані, позитивні публічні права. До цієї категорії відносяться всі права особи на позитивні дії держави в її інтересах - права на послуги публічної влади, яка зобов’язана забезпечити здійснення особою визнаних за нею прав на судовий захист, працю, освіту, соціальне забезпечення тощо.

Нарешті, до третьої категорії суб'єктивних публічних прав відносяться, так звані, політичні права - права на участь в управлінні державою й суспільством (право обирати і бути обраним до органів державної влади та органи місцевого самоврядування, брати участь у референдумі).

Таким чином, усі суб'єктивні публічні права полягають або у свободі особистості від держави, або у праві особистості на позитивні послуги з боку держави, або у праві особистості на участь в управлінні державою.

Проблема суб’єктивних публічних прав нерозривно пов’язана з категорією «законний інтерес», між якими є не тільки багато спільного, але маються й деякі відмінності за суттю, змістом і структурою. Сутність суб'єктивного права полягає в юридично гарантованій та забезпеченій обов'язками інших осіб можливості. Сутність же законного інтересу полягає в простій дозволеності певної поведінки, тобто дозволенність має характер лише правового прагнення і не забезпечена конкретним юридичним обов'язком, у ній відсутня вказівка ​​діяти строго визначеним у законі чином і вимагати відповідної поведінки від інших осіб.