Киевское княжество при Киевское княжество при Киї

У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з'являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів "Повісті временних літ" оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов'ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: "Було троє братів: один на ім'я Кий, другий - Щек і третій -Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив - на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві". Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до "Повісті временних літ" у шерезі подій кінця V-VI ст. Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні - в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул - Рим, Коринф - Коринф, Кракус - Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Недовір'я вчених XIX-першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів -засновників міста, землі чи народу,-теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов'янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі - давньоруські легенди про засновників східнослов'янських племен Радима, В'ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.

Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї "Повісті" він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в "Повісті" і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти2.

Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: "Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: "На перевіз, на Київ". Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов'язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: "Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...". Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов'янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто. Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: "Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) - не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище - Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер".

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав'язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї - в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав'я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.

Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім'я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що "Повість временних літ" не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від "Повісті", що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську "Історію Тарона", в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів - засновників Києва - Кия й Хорива з Несторової "Повісті временних літ"?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово "щек" і вірменське "мелтей" означають те ж саме - "змій".

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах - давньоруському й вірменському - є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в "Історії Тарона" віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини "Історії Тарона" (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв'язки слов'ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню "Історії Тарона", тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті временних літ" епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527-565). Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором "з великою честю". Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна з готами" в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім'я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. "На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку".

Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі. Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис - якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI - початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!

Переповідаючи народний переказ "Повісті временних літ" про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.

Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов'ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов'янському - Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер - це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов'янського протоміста - пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V - першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V - першої половини VI ст. На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу. Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка - середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян - Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.

 

 

Питання 6. Давньоруська держава наприкінці дев’ятнадцятого століття. Князь Олег.

Именно с конца IX в. можно говорить о начале сложения большого государства, которое получило название Русь и появилось в результате прежде всего объединения двух главных политических центров восточных славян — южного с Киевом и северного с Новгородом. Последний, скорее всего, и возник в это время, сменив более старое поселение, возможно, на так называемом Рюриковом городище, возле Новгорода. Олег постепенно так или иначе присоединил к Киеву большую часть восточнославянских земель. Из летописи видно, что ему к концу правления подчинились поляне, словене (новгородские), чудь, кривичи, меря, древляне, радимичи, северяне, белые хорваты, дулебы и тиверцы. Впрочем, подчинение хорват и дулебов сомнительно, равно как и западных кривичей (полочан). В любом случае под властью Киева оказался прежде всего «путь из варяг в греки» с его ответвлениями на Десну и Западную Двину. Олег получил прозвище Вещего, что, возможно, просто перевод на славянский язык его (скандинавского) имени Олег (ск. Хелги), что означает Святой, Вещий.

НАЧАЛО ПРАВЛЕНИЯ ОЛЕГА. ОБЪЕДИНЕНИЕ РУСИ.

Рюрик умер в 879 г., оставив малолетнего сына Игоря. Все дела в Новгороде взял в свои руки то ли воевода, то ли родственник Рюрика Олег.О происхождении Олега существует две версии: некоторые фрагменты с путаницей в хронологии по Первой Новгородской летописи и традиционная, изложенная в «Повести временных лет», согласно которой Олег является родичем Рюрика (брат его жены Ефанды, опекун малолетнего Игоря). После смерти Рюрика в 879 году Олег получил правление княжеством, так как Игорь был еще мал. В течение трех лет Олег остается в Новгороде и после улучшения своего положения со своей дружиной отправляется на юг, по речной линии Волхов-Днепр.

В 882 по летописной хронологии, князь Олег, родственник Рюрика, отправился в поход из Новгорода на юг. По пути захватив Смоленск и Любеч, установив там свою власть и поставив на княжение своих людей. Приплыв к Киевским горам и не рассчитывая взять сильную крепость штурмом, Олег пошел на военную хитрость. Спрятав воинов в ладьях, он послал к княжившим в Киеве Аскольду и Диру весть о том, что с севера приплыл купеческий караван и он просит князей выйти на берег. Ничего не подозревавшие киевские правители пришли на встречу. Воины Олега выскочили из засады и окружили киевлян. Олег поднял на руки маленького Игоря и заявил киевским правителям, что они не принадлежат к княжескому роду, но он сам “есть роду княжа”, а Игорь является сыном князя Рюрика. Аскольд и Дир были убиты, а Олег утвердился в Киеве. Войдя в город, он заявил: “Да будет Киев матерью городам русским”.

Так Новгородский север победил Киевский юг. Но это была лишь чисто военная победа.” И экономически, и политически, и в культурном смысле Среднее Поднепровье намного обогнало другие восточнославянские земли. В конце IX в. это был исторический центр русских земель, и Олег, сделав Киев своей резиденцией, лишь подтвердил это положение. Возникло единое древнерусское государство с центром в Киеве. Произошло это в 882 г.

Свои военные успехи Олег на этом не завершил. Обосновавшись в Киеве, он обложил данью подвластные ему территории — “уставил дань” новгородским словенам, кривичам, другим племенам и народам. Олег заключил с варягами соглашение и обязался уплачивать им ежегодно по 300 серебряных гривен за то, чтобы на северо-западных границах Руси был мир. В 883 г. Олег покорил древлян и обложил их "тяжелой" данью, а в 884 и 885 гг. возложил дань на северян и радимичей, которые до того платили дань хазарам. Но пограничных с хазарами северян и радимичей Олег, по сути, освобождает от дани, возлагая на них дань "легку". Отныне эти восточнославянские племена прекратили свою зависимость от Хазарского каганата и вошли в состав Руси. Данниками хазар оставались вятичи.
«…В год 6391 (883). Начал Олег воевать против древлян и, покорив их, брал дань с них по черной кунице. В год 6392 (884). Пошел Олег на северян, и победил северян, и возложил на них легкую дань, и не велел им платить дань хазарам, сказав: „Я враг их“ и вам (им платить) незачем». В год 6393 (885). Послал (Олег) к радимичам, спрашивая: «Кому даете дань?». Они же ответили: «Хазарам». И сказал им Олег: «Не давайте хазарам, но платите мне». И дали Олегу по щелягу, как и хазарам давали. И властвовал Олег над полянами, и древлянами, и северянами, и радимичами, а с уличами и тиверцами воевал.»

ПОХОД НА ВИЗАНТИЮ

Под 907 годом летопись сообщает о походе Олега на Византию. Под знаменами Олега выступили варяги, словене, чудь, кривичи, меря, древляне, радимичи, поляне, северяне, вятичи, хорваты, дулебы и тиверцы. Снарядив 2000 ладей по 40 воинов в каждой (Повесть временных лет), Олег выступил в поход на Царьград. Византийский император Лев VI Философ приказал закрыть ворота города и загородить цепями гавань, предоставив таким образом варягам возможность грабить и разорять пригороды Константинополя. Однако Олег пошёл на необычный штурм: «И повелел Олег своим воинам сделать колёса и поставить на колёса корабли. И когда подул попутный ветер, подняли они в поле паруса и пошли к городу»[5]. Испуганные греки предложили Олегу мир и дань. Византия в то время находилась в затруднительном положении. Переговоры о заключении мира с арабами не были закончены, несмотря на блестящую морскую победу, одержанную византийцами над арабским флотом в Эгейском море. Вскоре после этого успеха правитель малоазиатской пограничной области, перешедший на сторону арабов, поднял восстание против императора Льва II. В этих условиях византийскому правительству было особенно важно сохранить мир с Киевской Русью, военная помощь которой против арабов была крайне нужна империи.
В летописи сохранились тексты двух договоров Олега с Византией: отрывок договора, включенный в летописный рассказ, датированный 907г., и договор 911 г. Большинство исследователей считают договор 907 г. частью договора 911 г. Весьма возможно, что в результате похода Олега на Константинополь, совершенного около 907 г., было установлено предварительное словесное соглашение о мире и союзе, которое в 911 г. было включено в письменный текст договора. первые письменные договоры в 907 и 911, предусматривавшие льготные условия торговли для русских купцов (отменялась торговая пошлина, обеспечивалась починка судов, ночлег), решение правовых и военных вопросов
Византию особенно интересовала военная помощь, которую могла оказать ей Русь. По договору911 г. русский князь обязывался не запрещать воинам Руси поступать по своему желанию на службу империи. Еще летом 910 г..византийское правительство отправило против арабов большую морскую экспедицию под предводительством полководца Имерия, который вел с собой флот из 177 судов с 47000 гребцов и воинов. На кораблях находился отряд русских из 700 человек.
Согласно договору, Олег получил по 12 гривен за каждую уключину, и Византия обещала платить дань на русские города (Киев, Чернигов, Переяславль, Полоцк, Ростов, Любеч и другие, в которых сидели "великие князья"). В знак победы Олег прибил свой щит на вратах Царьграда. Главным результатом похода стал торговый договор о беспошлинной торговле Руси в Византии. Так же Олег велел сшить для своих ладей паруса, да непростые, а из дорогих материй - из паволок и шелка. Греки исполнили волю киевского князя, и русские ладьи под богатыми парусами вернулись в Киев.

Текст этого договора знаменателен. Прежде всего, в договоре идет речь только о русах, и ни словом не упоминаются славянские племена. Во-вторых, русы показаны как разноэтничный конгломерат - "род русский". Об этом свидетельствуют имена послов "от рода русского": Веремуд (Вельмуд), Карлы, Фарлоф, Рулав, Стемид, Фрелав, Актеву, Гуды, Труар и др. Эти имена в большинстве могут быть объяснены, главным образом, из кельтских, иллирийских, иранских, фризских и финских языков. Но характерно, что этот договор Олега, как, впрочем, и более поздний договор Игоря, записан по-славянски, что говорит о славяноязычии княжеских дружин.

СМЕРТЬ
О смерти Олега в "Повести временных лет" сохранилась красивая легенда. Еще до похода на греков был у киевского князя любимый конь. Но однажды спросил князь языческого волхва: "Отчего я умру?" И ответил ему волхв: "Князь! Умрешь ты от коня твоего любимого, на котором ездишь - от него тебе умереть!". Запали эти слова в душу Олега, и сказал он: "Никогда не сяду я на этого коня и не увижу его более". И повелел он кормить коня, но сам на него больше не садился. Прошло несколько лет, и Олег вспомнил предсказание волхва. Позвал тогда князь конюха и спросил его: "Где мой конь, которого я приказал кормить и беречь?" А тот ответил: "Умер конь". Засмеялся Олег: "Неправду сказали волхвы, конь уже умер, а я жив". И поехал Олег посмотреть на то место, где лежали останки коня - кости и череп. Увидев конский череп, Олег наступил на него ногой и снова рассмеялся: "Не от этого ли черепа смерть мне принять?!" И тут из черепа выползла змея и ужалила князя в ногу. Разболелся князь и скоро умер. Эта легенда находит параллели в исландской саге о викинге Орваре Одде[12], который также был смертельно ужален на могиле любимого коня[13]. Неизвестно, стала ли сага поводом для создания русской легенды об Олеге или, напротив, обстоятельства гибели Олега послужили материалом для саги. Однако, если Олег является историческим персонажем, то Орвар Одд — герой приключенческой саги, созданной на основе каких-то устных преданий не ранее XIII века.

На самом деле, разные летописи по-разному указывают время и место гибели Олега. В одних сообщается о смерти Олега в Киеве, в других - о том, что Олег окончил свои дни на севере, в городе Ладоге или даже за морем.

В соответствии со сведениями богемских хроник, возможно, у Олега Вещего был сын, названный также Олегом. Этот Олег, после смерти отца, вел войну с захватившим Киев Игорем, а потом бежал в Моравию, где прославился как воин и полководец.

Питання 7. Зовнішня та внутрішня політика Київської Русі за часів князя Ігоря.

Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-945), який перші роки князіння провів в походах по приборканню повсталих древлян та уличів і тільки після вирішення внутрішніх проблем він зміг продовжити справу Олега – далекі торгово-загарбницькі єкспедиції. Головним змістом його зовнішньої політики було зміцнення авторитету держави, розширення володінь та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. В 940 р. він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. В 941 р. мирний договір закладений Олегом з Візантією втратив силу й Ігор на чолі флоту відправився в морський похід на Константинополь. Але візантійці з допомогою нового винаходу - “грецького вогню” знищили майже весь його флот, змусивши Ігоря до ганебної втечі. Ця поразка привела до підписання в 944 році нового принизливого мирного договору з Візантією, який вводив обмеження купцям з Київської держави.

Питання 8. Княгиня Ольга: її спроби регламентації данини й адміністративно - судової системи.

Після трагічної смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини Ольги (945-964), бо син покійного, Святослав, не досяг повноліття. Нова володарка держави виявилася надзвичайно вольовою, владолюбною, холоднокровною і цілеспрямованою особою. Обдарована гострим розумом, вона збагнула задум деревлянської знаті й вирішила ліквідувати місцеве княжіння. У 946 р. за наказом Ольги винищується знать, салиться столица, сказываться правління місцевої династії Мала, котрий загинув чи був страчений. Деревлянська земля підпорядковується безпосередньо великій княгині. Налякані її рішучістю й жорстокістю, володарі місцевих княжінь не сміли виявити непокори.

У 947 р. Ольга здійснила мудрий крок, реформувавши систему збору данини. Були встановлені норми податків і повинностей - устави, уроки, оброки, а також новий порядок їх стягнення. Представники княгині збирали їх в адміністративно-господарських осередках -погостах. Останні ставали опорними пунктами верховної влади на місцях, де її представники виконували також адміністративні й судові функції.

Велика княгиня вжила заходів і для поповнення скарбниці добуванням хутра, полюванням на певних територіях, де встановлювалися знаки князівської власності. Ними ж позначалися й бортні дерева, звідки для держави брали мед і віск, які разом із хутром становили важливий товар для торгівлі з іншими країнами.

Реформи Ольги відіграли важливу роль у підпорядкуванні племінних княжінь безпосередньо владі великих руських князів і включенні їх теренів до територіальних меж Руської держави. Вони також започаткували нові принципи збирання податків.

НЕВДАЛА СПРОБА ЗАПРОВАДИТИ ХРИСТИЯНСТВО
У справі зміцнення Руської держави велика кня гиня намагалася знайти опору в християнстві. Охрестилася Ольга в Константинополі, а в складі її посольства до Візантії у 946 р. уже перебував священник Григорій. Відомо, що, об'їжджаючи наступного року країну, вон. не тільки впроваджувала новий порядок збирання податків, а і встановлювала хрести на місцях культових відправ. За сприяння вели кої княгині на могилі Аскольда (його християнське ім'я Микола) було споруджено (або відновлено) церкву Св. Миколи.

Намагаючись поширити християнство на всю державу, Ольг, відправила посольство до германського імператора Оттона І клопота тися про відрядження до Русі єпископа й священиків. У відповід на прохання великої княгині в 961 р. до Києва відбула християнськ. місія єпископа Адальберта. Проте її діяльність через спротив язич ницького населення й прагнення єпископа тлумачити свій приїз, як прояв залежності Русі від імператора зазнала невдачі. Враховую чи силу опору християнству як серед знаті, так і простолюду, велик. княгиня не наважилася проголосити його державною релігією.

Ольга зробила чимало для поширення християнства, готуючі ґрунт для його утвердження як державної релігії. За словамі Нестора Літописця, вона «була передвісницею християнськії землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця переї світом».

ВІДНОСИНИ РУСІ ІЗ СУСІДАМИ
Князювання Ольги помітно вплинуло на характе; відносин Русі з іншими країнами, насамперед з Візантією. На відміну від попередників, вона намага лася розв'язувати непорозуміння, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужих земель. Насампере, велика княгиня прагнула підняти авторитет Русі на міжнароднії арені, поставити її врівень з наймогутнішими тогочасними держава ми. Вона особисто очолила велике (понад 100 чол.) посольство до Кон стантинополя. Під час переговорів з імператором Константином Багря нородним Ольга намагалася поновити чинність умов договору 944 р. наполягала на виплаті Русі данини й відновленні привілеїв руськиг купцям і дипломатам у Візантії. Можливо, Ольга прагнула встановиті також династичні зв'язки, одруживши Святослава з візантійської принцесою. Проте всі її наміри залишилися нездійсненими.

Намагаючись зміцнити позиції країни в Центральній Європі, Ольгі відправила посольство до Оттона, яке, крім клопотання про занрова дження християнства, мало домагатися встановлення відносин «миру й дружби» з Германією - могутньою європейською державою.

У роки правління великої княгині не відбувалося воєнних зіткнеш ні з Хозарією, ні з печенігами, конфліктні ситуації розв'язувались
У проведенні зовнішньої політики Ольга віддавала перевагу мир ним засобам урегулювання конфліктів.

Питання 9. Князь Святослав. Воєнна активність Русі в 60-х – на початку 70-х. рр.

 

У 964 р. княгиня відходить від державної діяльності й влада зосереджується у руках її сина Святослава (964-972). У його жилах струменіла гаряча кров відчайдушного воїна, для котрого найвищою цінністю була честь лицаря. Гордий, сміливий і чесний, він не вдавався до політичних інтриг, а, збираючись у похід проти ворогів, шляхетно попереджав: «Іду на ви». Літописець Нестор зумів точно передати характер його способу життя: «Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м'яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник (кінська попона. - Авт.) слав і сідло [клав] у головах». Враховуючи вдачу великого князя, М. Грушевський назвав Святослава «чистим запорожцем на київськім столі.

Відразу ж після приходу до влади князь став на шлях завоювання нових земель. Уже в 964 р. він розпочав похід до Оки і Волги, захопив землі в'ятичів і завдав удару по Волзькій Булгарії. Зайнявши її столицю, продовжив наступ проти буртасів (мордви) і приєднав їхні землі до Русі. Після цього вторгнувся в Хозарію й дощенту знищив потужну фортецю на Дону - Саркел (Білу Вежу). Розгромивши хозарське військо, оволодів столицею каганату Ітілем (у гирлі Волги), яку також зруйнував. Повертаючись назад уздовж Каспійського моря і Кавказу, завдав поразки ясам (осетинам) і касогам (черкесам). Унаслідок цього походу руським купцям було забезпечено сприятливі умови для торгівлі на Сході та Півдні.

Однак Святослав не врахував появи серйозної загрози для існування держави з боку печенігів і дозволив Візантії втягнути себе у війну з Болгарією. Перший похід на Балкани відбувся у 968 р. Під час нього русичі розгромили болгар під Доростолом і зайняли 80 міст. Візантійський уряд спровокував напад печенігів на Русь. Навесні 969 р. кочівники взяли в облогу Київ, і лише мужність городян, очолюваних Ольгою, та підхід з Лівобережжя дружини врятували його від розгрому. Печеніги відступили.

Дізнавшись про напад на Київ, Святослав на чолі кінноти негайно прибув до. міста. Проте він не хотів залишатися у ньому, плануючи перенести столицю до Переяславця на Дунаї. Після смерті матері вирушив у другий похід на Балкани, де проти нього розпочали воєнні дії і візантійці. Зазнавши поразки, Святослав відступив до Доростала, де в квітні 971 р. його оточила армія візантійського імператора Іоанна Цимісхія. Упродовж кількох місяців русичі мужньо оборонялися. Урешті-решт було укладено угоду, що передбачала відмову великого князя від зазіхань на візантійські иолодіння на Дунаї і в Криму та зобов'язувала імператора забезпечити русичам вільне повернення додому. Проте Іоанн Цимісхій повідомив печенігів про повернення Святослава з великою здобиччю. їхній хан Куря перекрив шляхи до Києва і в березні 972 р. біля дніпровських порогів атакував великого князя. У бою більшість русинів разом із князем загинули. Літопис оповідає, що хан наказав зробити із черепа Святослава чашу з написом: «Чужих бажаючи, свою погубив».

Великий князь, зайнятий походами, приділяв менше уваги внутрішній політиці. За час його володарювання посилилися позиції язичництва, відбувалися погроми християнських храмів і громад. Водночас князь намагався зосередити всю повноту влади на місцях у руках єдиної династії. Так, улітку 969 р. він призначив на київський престол старшого сина Ярополка. у Деревллнську землю - Олега, у Новгородську - позашлюбного сина Володимира. Про зміцнення V, влади великого князя у віддалених від столиці землях промовляють знахідки печаток з іменем Святослава у Воїні, Новгороді, Пліснеську та Ізяславі.

Зовнішня політика Святослава мала завойовницький характер й ознаменувалася розширенням території Руської держави.
Упродовж 40-60-х років X ст. у внутрішньополітичному розвитку Русі відбувалися процеси підкорення племінних княжінь і зосередження влади в руках єдиної династії; у зовнішній політиці спостерігалося розширення теренів держави шляхом приєднання завойованих земель.

 

Питання 10. Київська Руся за часів князя Володимира Святославовича. Змінення її державності.